Економічна релігія

Уривок із книжки «Європа на роздоріжжі».

У львівському видавництві «Апріорі» вийшла книжка відомого чеського інтелектуала Станіслава Комарека «Європа на роздоріжжі», уривки з якої ексклюзивно публікує «Збруч». У книзі автор міркує про загальну кризу, до якої наблизилося європейське суспільство, і яка залишається непоміченою, «маскуючись» під кризу фінансову і демографічну. Проаналізувавши причини занепаду традиційної релігії (див. «Християнство без християнства»), він переходить до «теології сьогодення»: нині релігією, вірою, одержимістю, яка об’єднує всіх мешканців планети без огляду на національність, віросповідання, освіту чи статки, є економічне зростання, а рушієм усіх процесів у споживацькому суспільстві – «осідлана незадоволеність», тобто культивоване прагнення індивіда отримати все бажане негайно, тут і тепер. Та чи не перетвориться невпинний ріст запитів і гонитва за Божественним Зростанням із рушія на нищівний фактор?

Так само, як у середньовіччі кожна криза здавалася релігійною, і її інтелектуальними вождями були богослови, нині у західному суспільстві кожна криза здається економічною або фінансовою, й інтелектуальними героями сьогодення є економісти (що може бути елегантніше, ніж дошка, де маркерами написані загадкові рівняння, з яких маг і чародій зрештою виводить обіцянку подальшого необмеженого зростання! Проблема в тому, що економіка за своєю суттю ближча до живого організму, ніж до математично-фізичної абстракції, і прогнози виглядають переконливо лише на папері – порівняно з цим шлях Фермі, Оппенгеймера та їхніх колег від формул до атомного вибуху був доволі коротким і прямим). Іншими словами, економіка функціонує, а однойменна наука – не дуже: це можна порівняти з живими серцями, що працювали задовго до появи кардіології і, напевно, працюватимуть ще довго після її зникнення. До того ж теоретичні засновки можна застосовувати лише обмежено: RAT, rational action theory, що передбачає «раціональність» людських вчинків і взаємодій, дуже популярна в суспільних науках, економіці та політології, але вона – всього наш конструкт, що діє тим більше, чим сильніше у нього вірять. І концепція homo oeconomicus – це концепція теоретична, а не взята, так би мовити, з життя, хоча певну тенденцію до максималізації вигоди живі істоти мають: дитина тягнеться за найбільшим шматком шоколаду, свиня мчить до того корита, де помиїв найбільше (деякі релігії теж мають схильність до «нагромадження заслуг» – утім, лише до певної міри, коли заслуг уже досить для вхідного квитка у рай чи для вгасання).

Загалом, усі суспільства цінували достаток і вважали його благословенням Бога чи богів: стада порядного чоловіка росли, його жінки були плідними, його справи йшли вгору. За цим, власне, і можна було розпізнати милого Богу індивіда – у чеській мові високі статки й дотепер звуться boha-tství. Проте жодне суспільство не мало багатство за кінцеву мету. Окрім пишної самопрезентації вельмож, метою акумулювання маєтностей і грошей були «великі діяння» – переможні завойовницькі війни і хрестові походи, будівництво пірамід і кафедральних соборів. Такі цілі мали ще Франція Людовіка XIV та пізніші колоніальні держави, новою ж ремінісценцією «старого світу» стала епоха нацизму і комунізму, що ставила перемогу арійської людини чи диктатури пролетаріату на всій планеті значно вище від економічних цілей, які мали служити цій меті. Хоча Сполучені Штати від початку обрали собі за місію поширення демократії та вільної торгівлі й певною мірою цю мету зберегли, найважливішою для всього світу віхою на шляху до вироблення державою нової мети – «щоб велося добре і ще ліпше» – став 1968 рік, після якого підупали дослідження космосу і змагання в цій галузі. Саме космічні дослідження були найліпшим кандидатом на «єгипетську піраміду наших днів», саме вони стали б найменш шкідливим і найбільш цікавим втіленням «духу конкістадорів», що якось латентно дрімає в людях і може стати рушієм багато чого корисного – технологічний вибух у межах однієї невеличкої планети в чомусь є так само чудернацьким, як ринкове господарство, створене вдома у ванній кімнаті. Парадоксально, але нинішнє суспільство може зникнути через відсутність «великої мети» так само, як суспільства минулого – через її наявність; чи може взагалі культура зникнути «виповненою», а не лише вичерпаною?

Більшість культур в історії були, як не дивно на нинішній погляд, байдужими до економічної діяльності. Традиційний Тибет нічогісінько не робив задля розвитку землеробства чи ремісництва, монастирі поглинали більше половини всієї продукції своїх кріпаків, які напрочуд охоче цю продукцію їм віддавали (хоча, зрештою, чи не поглинає нинішня держава у багатьох випадках понад 40% доходів громадян і навіть більше?). Коли бачиш тисячі й тисячі кубометрів каменю, звезені колись на запряжених віслюками возиках на будівництво, скажімо, вірменських храмів і монастирів, стає зрозуміло, що економіка є рушійною силою лише тих суспільств, які в це повірили. Як не парадоксально, на рівні теорії у це вірив і Радянський Союз, однак на практиці він був чистої води ідеократією.

Власне, лише XVIII століття зосередило увагу Європи на економіці, і лише кінець ХХ століття сконцентрував її суто на ній: будь-що, що не підвищує ВВП і не сприяє впровадженню нових технологій, збиває нас на манівці – і хай воно буде прокляте; ані індивід, ані держава жодної іншої мети вже, по суті, не мають. Економічне зростання стає релігією, вірою, одержимістю, яка об’єднує всіх мешканців планети без огляду на національність, віросповідання, освіту чи статки: бідні сподіваються, що на них більше лишиться, багаті – що їхні статки зростуть іще більше, освічені – що отримають добре оплачувані посади і гранти, неосвічені – що не треба буде нічого вчити і якось вони на соцдопомозі «перекантуються». Це нагадує те, як середньовічне суспільство, від пастухів і селян до князів і вчених, згуртовувала віра у християнського Бога – щось, у чому ніхто по-справжньому не сумнівався (у певному сенсі теперішнє суспільство є «негативом» відносно середньовічного, і не тільки у ставленні до грошей: у ті часи хірург і актор не могли б сидіти за одним столом із шевцем, поважним міщанином – сьогодні це теж неможливо, тільки от із причин абсолютно протилежних).

....

Осідлана незадоволеність

Мабуть, нині лише скаути зі своїми іспитами на здатність терпіти голод, спрагу і мовчання зберегли щось із поширеного раніше способу мислення, коли людина не хотіла все одразу, тут і тепер. Чи не тримається сьогодні все наше суспільство на культивуванні незадоволеності й нетерплячості? Чи не використовує цей рушій у власних цілях більшість політичних лідерів? Прислів’я на кшталт «Чекай, собачко, здохне конячка – матимеш м’ясо» давно валяються на смітнику історії – нинішня собачка хоче мати доступ до м’яса в режимі 24/7, щоб досить було лапу простягнути. Не те, щоби ця снага не приносила плодів: у гіпермаркетах тепер і в лютому можна купити суниці, на Маврикій можна долетіти за кілька годин, з інтернету в одну мить вивалюється ціла купа інформації. Душевного спокою це, звичайно, не додає, але то вже інша історія. Консюмеризм – єдина релігія, що не вимагає від своїх послідовників жодного самообмеження, і його «етики» дуже легко дотримуватися: треба лише чогось захотіти, і то негайно й чимбільше. Проблема в тім, що коли ту силу в людських душах, яка приводить цей механізм у рух, випускають на волю, вона стає, по суті, нерегульованою і сліпою, чимось нагадуючи ланцюгову ядерну реакцію. Очікування зростання швидшого, ніж може забезпечити реальна економіка, і непомірні запити, що теж ростуть дедалі швидше, призводять до того, що у багатьох сферах зростання забезпечується за рахунок майбутнього і минулого, про що ще йтиметься далі. Це не вперше і не востаннє, коли те, що було рушійною силою і мотивацією, раптом перетворюється на серйозну загрозу.

В одному аспекті людина – істота дуже дивна. Чому наші душі влаштовані так, що ми постійно незадоволені існуючим станом справ? Чому ми завжди домагаємося, «щоб було те, чого нема, і не було того, що є»? Казка про Золоту рибку – це яскравий, але не поодинокий приклад такого підходу. Чи це лише один із аспектів людської перманентної ювенільності? І справді, описаний стан душі більшою мірою притаманний дітям, молоді й тим, хто залишається інфантильним, ніж тим, хто успішно подорослішав чи непатологічно постарів. Утім, і у тварин ми бачимо захоплення «надміром». Чайка, біля гнізда якої ми покладемо гіпсове «над-яйце», розмальоване під її справжні яйця, з ентузіазмом на нього перелізе й висиджуватиме цю потвору так довго, що її власні яйця вистигнуть. Однак чи мріяла вона, ще сидячи у своєму гнізді, про «над-яйце», як це робили б люди? І у нас подібні «наднормативні» пускові механізми працюють не гірше. Досить погортати якийсь порнографічний журнал або часопис для батьків, і невдовзі ми почнемо помічати, що наші партнери, діти, батьки, підлеглі чи політики – це лише бліда тінь тих, кого ми уявляли у своїх мріях, і спробуємо їх позбутися (за винятком хіба що дітей та батьків) й замінити на інших – після чого знову відчуємо, як гірко ми помилялися.

Згадана схильність, поза сумнівом, є коренем багатьох бід та життєвих розчарувань, але водночас вона – рушій усіх змін та інновацій в суспільстві, причому з давніх-давен. Щоб на муфлонах, яких Творець чи Еволюція створили короткошерстими, могла рости довга і м’яка вовна, придатна для в’язання светрів? Нісенітниця, інфантильна мрія, яка годиться хіба що для казок, якими заведено одурювати і заколисувати малоліток. А виявляється, це можливо, хоч і ціною великих інвестицій енергії: треба провадити селекцію, винищувати вовків, дресирувати пастуших собак, невпинно бути насторожі та переганяти нові, тупі «продукти» на кращі пасовиська, на стрижку і врешті-решт на забій. Урешті-решт, технічно більшість казок уже втілена у життя: реактивний літак швидший за семимильні чоботи, пуделко, що підозріло нагадує чарівне дзеркало, дозволяє нам балакати з друзями хоч би й у Антарктиді, антибіотики і коронаропластика витягують з того світу навіть тих, кому й чарівне яблучко навряд чи допомогло б. Усе це – результат нестримних бажань і нетерплячості. Про те, що і тут є свої межі й не обходиться без проблем, ітиметься у розділі «Ріг достатку».

Теперішня доба повстала проти традиційних настанов у багатьох аспектах – можна навіть сказати, що в усіх. У кожному традиційному суспільстві цінували терпеливість і скромність (хоча в усіх верствах суспільства, від вельмож до селян, видатні особи вдавалися до пишної самопрезентації), покірність своїй долі та спроможність приймати її без ремства, цінували те, що людина не дерлася наперед аж занадто й не привертала до себе зайвої уваги (і точно не більше, ніж це б відповідало її чітко визначеній позиції в суспільстві), те, що вона здатна була володіти собою, не виставляти напоказ своє невдоволення чи роздратування. Якби давньогрецький філософ почув на нещодавніх протестах гасло молоді «Розгнівайтеся!», у нього в очах потемніло б. Здатність чимось пожертвувати – бодай трішки, бодай відступитися від чогось – випарувалася без сліду. Саме протилежності колишніх чеснот женуть сьогоднішні технології на нові й нові витки висхідної спіралі так, що у шанувальників традицій – і у «палеоконсерваторів», і у доволі близьких до них за поглядами екологістів – голова йде обертом. Утім, як відомо, хто високо літає, той низько падає...

Споживацьке суспільство, що розвинулося упродовж ХХ ст., стоїть на засадах, прямо протилежних до тих, на яких трималися землеробське і ранньокапіталістичне суспільства, а трималися вони на відкладеному споживанні. Хоч у формі інвестицій воно й надалі існує в суспільстві, у житті звичайного індивіда його стає все менше. «Соціальні ножиці» розходяться ще й тому, що багаті дедалі інтенсивніше та успішніше інвестують (при цьому пишна самопрезентація, колись типова для шляхти, навпаки збавляє темп), тимчасом як відносно бідні у споживацькій круговерті щораз більше влазять у борги – і зазнають у цьому сприяння або й непрямого тиску (в суспільствах, які тривалий час перебувають у спокої, розподіл статків урешті-решт усталюється згідно з правилом Парето: 20% населення отримує 80% усіх доходів; у нинішній Америці ця пропорція ще карколомніша – 10% населення має 90% доходів). Самодисципліна, здатність давнього хлібороба зробити над собою зусилля, щоб у голодний передвесняний період не з’їсти посівне зерно, тобто те, що уможливило появу цивілізованого суспільства загалом, швидко зникає. Ми хочемо все, тут і тепер – це головний рушій споживацького суспільства. Зараз хочу на Сейшели! Зараз хочу свій басейн! Зараз хочу норвезького лосося! Куди там можливостям і забаганкам східних тиранів до можливостей сьогоднішнього нормо-громадянина!

Колись Емануель Радл (чеський біолог і філософ-віталіст, активний прихильник президента Т. Ґ. Масарика, – Перекл.) міркував про «всезагальне шляхетство» майбутніх епох. Щодо споживацьких і технічних можливостей він, безперечно, мав рацію: у кожного з нас є кілька приміщень з приємною температурою, щодня – гарний і чистий одяг, екзотичні фрукти, далекі подорожі... Однак цей мислитель недооцінив ту можливість, що водночас постане і «всезагальне кріпацтво»: невпинна праця, що отуплює своєю рутинністю, фатальна залежність від зовнішніх факторів та їхніх примхливих коливань, вульгарні та пусті розваги на дозвіллі. У разі, якщо жага до купування ослабне, такому суспільству загрожує колапс. Якби громадяни домовилися між собою і цілий рік не купували нічого, крім плящинки молока та шести булочок на день, чого б їм вистачило з головою (одягу у кожного вдома і так є більше, ніж треба – з великим запасом), система просто обвалилася б – а ось середньовіччя без проблем переживало такі періоди, причому багато разів. Німці дуже влучно називають споживацьке суспільство Wegwerfgesellschaft (в англійській версії – throw-away society), «суспільство викидання», адже його типовою і химерною ознакою є велетенські смітники та полігони-сміттєзвалища, де здебільшого валяються цілком іще годящі речі. Не плекаймо ілюзій, природа теж нестримно марнотратна – досить поглянути, як цвіте яблуня чи як рояться одноденки, – але «цивілізаційне» сміття переважно не розкладається саме по собі, а його повторна переробка, за поодинокими винятками, є нерентабельною. Від абсурдності усього цього великомасштабного цивілізаційного розтринькування ресурсів уже хто лиш не застерігав, проте в самому явищі за останні десятиріччя майже нічого не змінилося.

«Осідлана незадоволеність» – потужний рушій не лише технологій і виробництва, а й політики та суспільних змін. Коли економіка припиняє рости – та де там, навіть коли просто уповільнюється темп зростання, – громадяни починають нервувати і якщо не повстають, то принаймні гарантовано відкликають чинну владу й ставлять біля керма її політичних опонентів – інший берег річки завжди здається второванішим. Цей фактор, що споконвіку спричиняв регулярні право-ліві коливання демократичних політичних систем, у критичні моменти набирає обертів і може привести до влади політиків, які запустять нову хвилю якогось тоталітарного біснування чи подібної одержимості. Проблема ще й у тому, що «поріг нестерпності» з плином часу зменшується: якщо у веймарській Німеччині для встановлення злочинного в майбутньому режиму знадобилося приниження від програної війни та знищення всіх заощаджень унаслідок інфляції, то сьогодні для такого рішення могло б вистачити, щоб крива економічного зростання якийсь час піднімалася не так стрімко, як зазвичай. Забезпечення стійкого зростання – це головне і, в принципі, єдине, чого нині очікують від будь-якої влади, і що вона, аби втриматись, прагне реалізації буквально за будь-яку ціну, причому еквілібристика з цифрами – це ще не найгірша форма цього прагнення. Збережемо мир, хоч би й каменя на камені не лишилося – говорили за минулого режиму. Новина про те, що, скажімо, на Суматрі економіка впала на 10%, але натомість виросли доброчесність і богобоязливість, була би сприйнята як поганий жарт. Не лякайтеся, ласкавий читачу, ВВП росте і на Суматрі, проте точно не так швидко, як мріяли б її мешканці.

Переклала з чеської Олена Крушинська

Фото Яна Заторського

Станіслав Комарек – відомий чеський інтелектуал, біолог, філософ, письменник, професор за спеціальністю «філософія та історія природничих наук», автор понад 20-ти наукових і науково-популярних книжок, трьох романів, збірки поезії, численних публікацій у газетах і журналах. Його перша книжка в перекладі українською мовою – «Чоловік як еволюційна інновація? Есеї про чоловічу природу, сексуальність, життєві стратегії та метаморфози маскулінності» (пер. О. Крушинська, Т. Окопна), що вийшла за підтримки Міністерства культури Чехії у видавництві «Апріорі», виборола перше місце у ХХІ Всеукраїнському рейтингу «Книжка року – 2019» у номінації «СОФІЯ: Філософія / антропологія / психологія». Торік у травні Станіслав Комарек особисто презентував це видання на «Книжковому Арсеналі» у Києві та у Львівському прес-клубі. Тоді він дав для «Збруча» ексклюзивне інтерв’ю.

У квітні ж цього року, коли світ був заскочений небаченими карантинними заходами, ми опублікували есей Станіслава Комарека «У вірусному вирі». Пандемія вивела на яв чимало проблем, що давно вже визрівали у рамках загальної кризи, до якої впритул наблизилося європейське суспільство. Саме пошукам коренів цієї кризи присвячена книжка Комарека «Європа на роздоріжжі», що недавно вийшла в українському перекладі у видавництві «Апріорі» (пер. О. Крушинська) за підтримки Міністерства культури Чехії. Вибрані уривки з книжки – знову ж таки ексклюзивно – публікує «Збруч».