Передісторія Волинських подій: тези до спільного підручника

Відкритий лист міністерці національної освіти Республіки Польща

Вельмишановна пані

Барбаро Новацька,

міністерко національної освіти Республіки Польща

стосовно: коригування змісту підручників з історії в Україні, дискримінації української меншини в контексті закону від 4 червня ц. р., яким запроваджено нове державне свято

Зі зацікавленням ознайомився зі змістом листа пані міністерки до міністра освіти і науки України Оксена Лісового від 16 липня ц. р. У ньому порушено питання, якими я займаюся вже багато років, у тому числі під час виконання обов’язків депутата Сейму РП у 1993–2001 роках.

Передавши цей документ Польському пресовому агентству, Ви надали йому статус відкритого листа, тим самим зробивши його предметом публічної дискусії. Ви звернулися до міністра Лісового із закликом «вжити негайних заходів» щодо змісту підручника з історії для 10 класу, підкресливши, що «польська сторона з великою тривогою ставиться до змісту підручників з історії України, які подають події на Волині, що відбувалися в 1943–1947 роках». Йдеться про масові вбивства польського населення, відомі як «волинська масакра», здійснені Українською повстанською армією (УПА) та місцевим українським населенням.

Ви визнали за необхідне «перегляд інших підручників і підготовку нових, які відповідатимуть теперішньому стану польсько-українських відносин». Важливим є також коригування механізму діяльності Польсько-української комісії експертів з удосконалення шкільних підручників з історії та географії таким чином, щоби «обидві сторони могли пропонувати на рецензію підручники, які становлять предмет спільної зацікавленості». Ви також порушили ідею підготовки спільного підручника з історії.

Ваші пропозиції, пані міністерко, я сприймаю як спробу комплексного розв’язання проблеми змісту викладання про особливо драматичний період у польсько-українській історії. На жаль, я не побачив у них усвідомлення радикальної зміни, що сталася 4 червня ц. р., коли Сейм ухвалив Закон про встановлення 11 липня Національним днем пам’яті поляків – жертв геноциду, скоєного ОУН і УПА на східних землях Другої Речі Посполитої, та надання цьому дню статусу державного свята.

Закон було ухвалено односторонньо, у конфронтаційний спосіб щодо української держави та народу. Це сталося попри розблокування ексгумацій жертв польсько-українського конфлікту 1939–1947 років і позитивні результати роботи робочої групи, яка діє під егідою міністерств культури Польщі та України.

Цей закон фактично унеможливлює діалог між Польщею та Україною щодо конфлікту 40-х років минулого століття. Не видно також і шляхів зміни цього стану, з огляду на теперішнє становище на польській політичній сцені та радикалізацію суспільних настроїв щодо українців і загалом усіх мешканців Польщі, яких вважають Чужими.

Окрім того, закон суттєво обмежує права осіб, що належать до української меншини в Польщі, і стигматизує цю спільноту, а також громадян України, які нині перебувають у нашій країні.

* * *

Закон суперечить конституційному визначенню польського народу як спільноти всіх громадян Республіки Польща (преамбула Конституції).

1. У законі йдеться про геноцид, скоєний проти польського населення (стаття 1 у зв’язку з преамбулою), натомість у ньому не згадано злочини, вчинені проти польських громадян української національності з боку довоєнної, підпільної та повоєнної польської держави, її збройних сил і органів безпеки, а також збройних формувань Польської підпільної держави, озброєних польських груп без організаційної чи політичної афіліації.

2. Тому закон порушує ст. 32 Конституції, яка зазначає: п. 1 – «усі рівні перед законом. Усі мають право на однакове ставлення з боку органів влади»; п. 2 – «ніхто не може зазнавати дискримінації в політичному, суспільному чи економічному житті з будь-якої причини».

3. Встановивши 11 липня державне свято, парламент діяв у спосіб, що не має прецеденту в правовому й політичному порядку Республіки Польща.

a) У висновку Бюро експертиз і оцінки регулятивних наслідків Сейму РП до проєкту закону (від 4 червня 2025 р., BEOS-780/25) вказано: «Досі на підставі нормативного акту польський парламент встановлював державні свята з метою вшанування перемог або нагадування про ключові для польської історії події, позитивні постаті чи зусилля, здійснені задля суспільно значущих цілей. (...) Визнання днем державного свята дня пам’яті про жертв трагічних подій минулого суперечило б таким дотеперішнім тлумаченням поняття “державне свято”».

b) Бюро при цьому зауважило, що «вшанування історичних подій є важливим елементом публічної активності. Воно виконує освітню, інтеграційну та політичну функції. Воно уможливлює суспільству плекати історичну пам’ять, а водночас стає інструментом формування сучасної ідентичності й почуття розбудови спільноти».

4. А тому на підставі виняткового нормативного акту громадяни РП української національності були виключені з процесу формування сучасної ідентичності польського народу – усіх громадян Республіки Польща. Сейм і Сенат постановили, що для своїх українських мешканців польська держава має етнічний, а не громадянський характер.

5. Бюро також підкреслило, що в анкетах, надісланих у межах консультацій перед ухваленням проєкту закону, висловлювалися побоювання щодо стигматизації громадян України, посилення конфронтаційних настроїв щодо них та ініціювання процесів, які можуть призвести до покладання вини за події 80-річної давності на осіб української національності, що нині перебувають у Польщі.

* * *

Порушені вище проблеми тісно пов’язані з відсутністю правової кваліфікації акції «Вісла», тобто депортації українського населення на північні та західні землі у 1947 році. Такий стан триває вже 35 років – попри зміну політичних укладів та членство Польщі в НАТО та ЄС.

1. 3 серпня 1990 року Сенат засудив депортаційну операцію «Вісла» 1947 року, «в якій застосовано – властивий тоталітарним системам – принцип колективної відповідальності». Втім, за цією політичною декларацією не зроблено жодних правових дій, попри неодноразові петиції з боку Об’єднання українців у Польщі та інших організацій, що об’єднують жертв депортації та їхніх нащадків. Також не дали результату подані законопроєкти, спрямовані на засудження депортації 1947 року та надання відшкодування її жертвам.

2. 24 листопада 2023 року прокурор ряшівського відділення Комісії розслідування злочинів проти польського народу закрив слідство у справі рішення про переселення в межах операції «Вісла». Прокурорська вертикаль Інституту національної пам’яті заявила, що «евакуація осіб української, лемківської та польської національностей мала превентивний та захисний характер, а не репресивний». Метою переселень, за цим рішенням, «не було переслідування жодної національної групи, а тим більше її знищення». Зазначено, що «ухвалюючи рішення про переселення, не перевищили повноваження, не зловживали обов’язками і не завдали шкоди громадському чи приватному добру».

3. Висновок прокурорського підрозділу ІНП містить разюче неправдиві оцінки перебігу історичних подій та їх правову кваліфікацію – що засвідчив Окружний суд у Варшаві у постанові від 17 липня 2024 року. Суд передав справу на повторний розгляд до Комісії для аналізу історичних досліджень про операцію «Вісла». ІНП відповів, що прокурор виконає розпорядження суду, зауваживши при цьому, що «в межах дотеперішнього провадження прокурор ознайомився з численними науковими працями польських та закордонних авторів, присвячених проведенню акції “Вісла”, що детально викладено в обґрунтуванні рішення про закриття розслідування». Це означає, що зміни позиції прокурорського підрозділу Інституту не слід очікувати.

4. Необхідно наголосити, що в питанні правової оцінки депортації українського населення йдеться не лише про події минулого, а й про факт допустимості з боку польської держави депортації та денаціоналізації своїх громадян у межах «превентивних і захисних дій». Це грубо порушує Загальну декларацію прав людини, Європейську конвенцію з прав людини, Хартію основоположних прав ЄС і Конституцію РП.

5. Позиція ІНП набула особливого значення після обрання його тодішнього очільника президентом РП. Під час виступу в Холмі 11 липня ц. р. президент-елект Кароль Навроцький заявив, що від рук «убивць з УПА» загинуло 120 тисяч поляків, а внаслідок їхніх дій зникло 1500 населених пунктів. Використання цифр, які не мають жодного підтвердження фактами, свідчить про те, що на посаді голови держави він має намір керуватися оцінками, сформованими ще до вступу на посаду.

6. Варто зазначити, що відповідно до ст. 1, п. 5 Закону про ІНП до завдань цієї інституції належить «пошук місць поховання осіб, загиблих у боротьбі за незалежність і об’єднання Польської держави, особливо тих, хто втратив життя внаслідок боротьби з нав’язаним тоталітарним режимом або внаслідок тоталітарних репресій чи етнічних чисток». Українські організації в Польщі неодноразово – і щоразу безуспішно – зверталися до Інституту з проханнями провести пошукові та ексгумаційні роботи українських жертв на території Польщі.

7. 13 серпня 1997 року Рада охорони пам’яті боротьби і мучеництва та Головна управа Об’єднання українців у Польщі підписали Протокол узгоджень до угоди від 25 червня 1995 року щодо співпраці «в галузі вирішення питань і проблем, пов’язаних із гідним похованням загиблих і вшануванням місць, осіб і подій, пов’язаних з історією українського народу, ініційованих українськими об’єднаннями й організаціями, що діють на території Республіки Польща».

a) На підставі цих домовленостей Рада відновила спільну могилу 62 бійців УПА на горі Монастир (ґміна Горинець-Здруй, Підкарпатське воєводство), які загинули в бою з прославленою 64-ою зведеною дивізією внутрішніх військ НКВД.

b) Під час кампанії нищення українських могил та місць пам’яті в Польщі в 2015–2018 роках цю могилу неодноразово плюндрували особи, що діяли на користь російських спецслужб.

c) За дев’ять років могилі так і не повернули первісного вигляду, що є явним порушенням закону, прикладом нерівного ставлення до української меншини з боку державних органів і обмеження її прав. Це особливо обурливо, враховуючи, що знищення було здійснено за наказом Росії та в її інтересах, які полягають в тому, щоб посварити поляків та українців.

* * *

У законі від 4 червня ц. р. зазначено, що впродовж 1939–1946 років ОУН, УПА та «інші українські націоналістичні формування» скоїли злочин геноциду проти польського населення «на землях Східних кресів Другої Речі Посполитої (Волинське, Тернопільське, Станіславівське, Львівське, Поліське воєводства), а також на території сучасних Люблінського та Підкарпатського воєводств». Це є новелою в державному трактуванні хронологічних меж злочинів, скоєних зазначеними формуваннями.

1. В ухвалі від 22 червня 2016 року Сейм Польщі встановив Національний день пам’яті жертв геноциду, скоєного українськими націоналістами проти громадян Республіки, і визначив період злочинів як 1943–1944 роки.

2. У 2018 році парламент ухвалив зміни до закону про ІНП, у яких «злочини українських націоналістів» були прирівняні до злочинів комуністичних і нацистських режимів, а період їх вчинення визначено як 1925–1950 роки. Конституційний трибунал скасував формулювання «українські націоналісти» і «Східна Малопольща».

3. 6 лютого ц.р. відбулося перше читання депутатського проєкту чергової новелізації закону про ІНП, у якому стверджується, що злочини скоїли «члени та співпрацівники ОУН – фракції Бандери (ОУН-Б) та УПА, а також інших українських формувань, які співпрацювали з Третім Рейхом». Йдеться про дії, вчинені у 1921–1950 роках. Проєкт передано на подальший розгляд парламентському комітету, тож можна очікувати ухвалення чергової версії часових рамок.

4. У законі від 4 червня йдеться про 100 тисяч польських жертв, ІНП називає цифру 120 тисяч, а депутат Сейму Пшемислав Чарнек, який представляв проєкт новелізації закону про ІНП, заявив про 200 тисяч осіб.

5. Тим часом під час робіт із відновлення ексгумацій польських жертв на території України та започаткування ексгумацій українських жертв на території Польщі з’ясувалося, що:

a) ані ІНП, ані жодна з численних установ, що займаються вивченням польсько-українських історичних відносин, не здійснили цілісної спроби ідентифікації польських жертв польсько-українського конфлікту – не кажучи вже про жертв українських;

b) польські історики оперують «даними оцінок» з розбіжністю в десятки тисяч осіб, хоча реальна кількість польських жертв була незрівнянно меншою за понад 100 тисяч, зазначених у законі від 4 червня;

c) польська держава не має повного списку населених пунктів, у яких було вчинено злочини проти польського населення.

6. Багато істориків, політиків і журналістів стверджують, що єдиним способом ідентифікації польських жертв і встановлення їх кількості є ексгумації та що цей процес триватиме наступні двадцять років. Водночас відновлення пошукових і ексгумаційних робіт у поточному році довело, що ці твердження мають мало спільного з реальністю – хоча б з огляду на масштаби територій в Україні та Польщі, де мали би відбутися «цілковиті» ексгумації. Вони дійсно необхідні, але – в конкретних місцевостях і на бажання родичів жертв.

7. Єдиною дослідницькою програмою, яка систематично займається ідентифікацією жертв польсько-українського конфлікту 1939–1947 років, є проєкт команди під керівництвом професора Ігоря Галаґіди в Українському католицькому університеті у Львові. Програму започатковано 2018 року, а 2023 року було оприлюднено підсумки ідентифікації українських жертв. Наразі готуються до друку книжкові видання з результатами дослідження. Завдяки колосальній роботі вдалося встановити імена 22 тисяч українських жертв з понад 30 тисяч загальної кількості. Вже більше року триває ідентифікація польських жертв. У Польщі ж про львівську програму сливе панує глухе мовчання (за винятком спроб дезавуювання) – особливо з боку інституцій, відповідальних за історичну політику держави.

* * *

Записуючи в законі від 4 червня період 1939–1946 років як часові рамки, парламент здійснив кілька важливих рішень в історичній доктрині держави. А саме підтвердив тяглість польської державності між Другою Річчю Посполитою та комуністичною державою, яка, згідно із законом про ІНП, розпочала своє існування 22 липня 1944 року. А також відкрив питання правової оцінки політики Другої Речі Посполитої щодо її українських громадян, у формуванні якої 1939 рік був особливо вагомим. На це мало вплив утворення в рамках постмюнхенської Чехословацької Республіки автономної Карпатської Русі / України, що польська влада визнала яко смертельну загрозу.

1. В середині березня Гітлер окупував Чехію, Словаччина проголосила незалежність, а Угорщина знищила Карпатську Україну (яка 14 березня була проголосила незалежність).

a) Тоді ген. Вацлав Стахевич (начальник генерального штабу Війська польського) повідомив інших командирів про наказ маршала Ридза-Сміґлого стріляти в членів Карпатської Січі (парамілітарне формування, значною мірою складене з українців із Польщі), які намагалися би перейти на територію Другої Речі Посполитої.

b) «У цих січовиків, – доповідав, – треба стріляти, і якби вони здавалися – негайно роззброювати й інтернувати. Інша річ, що пан маршал не хотів би, щоби вони взагалі потрапили на нашу територію, навіть якщо мали би бути інтерновані (...). Але основне прагнення пана маршала – щоб ми не обтяжували себе всіляким шумовинням, яке звідти намагатиметься до нас пробратися».

c) Найновіші історичні дослідження підтвердили, що на трьох карпатських перевалах відбулися масові страти громадян Другої Речі Посполитої з розбитих підрозділів армії Карпатської України, які прагнули повернутися в країну.

2. 25 і 28 січня 1939 року Рада міністрів РП розглядала наслідки утворення Карпатської Русі / України для внутрішньої ситуації Польської держави, її безпеки і, у зв’язку з цим, необхідності «зміцнення польського елементу у Східній Малопольщі». У засіданні брав участь маршал Едвард Ридз-Сміґлий, що підкреслювало значущість проблеми й прийнятих рішень. Він також дав уряду директиви до дій. До середини лютого окремі міністерства представили плани «зміцнення польськості», а відповідна урядова ухвала була готова 17 березня. Її реалізація тривала і після вибуху німецько-польської війни 1 вересня.

3. Відкриваючи засідання 25 січня, прем’єр-міністр ген. Феліціан Славой-Складковський поінформував уряд про «можливість українських заворушень у більшому масштабі навесні як наслідок зростання бойових настроїв серед українського суспільства та диверсійної діяльності з-за меж Речі Посполитої». Це були, як мовиться, «страхи на ляхів», бо жодна з українських організацій не планувала на весну ніяких заворушень, а на Закарпатській Україні не готувалося жодної диверсії проти Польщі. Було навпаки – польські служби провели проти української автономії диверсійну операцію «Лом», Польща також наполегливо домагалася встановлення спільного кордону з Угорщиною (і знищення Карпатської Русі / України), чинячи з цього одне з головних завдань зовнішньої політики, у тому числі у відносинах із Третім Рейхом.

4. Під час першого дня засідання міністр військових справ ген. Тадеуш Каспжицький «підкреслив, що в операції, спрямованій на покращення ситуації у Східній Малопольщі, слід брати до уваги не тільки мирний час, але ще більшою мірою – період війни; отже, слід діяти так, щоб ця операція залишила тривалий слід в устрої політично-національних відносин: з одного боку, слід прагнути до розкладу русько-української групи, з іншого – слід прагнути до зміцнення польського населення – також і через повернення елементів, які ми втратили на користь чужих (...). Військо надає допомогу органам безпеки шляхом посилення їхніх сил на цій території низкою додаткових підрозділів».

5. Під час другого засідання міністр закордонних справ полк. Юзеф Бек заявив, що вимагає відповіді питання, «яким має бути наше ставлення до української проблеми в її цілісності: дефензивним чи офензивним. До цього часу спроби впливати на українські чинники намагалися майже винятково ліберально-демократичні середовища; ця монополія безперечно була шкідливою, проте сама проблема залишається відкритою. Дефензива в цій царині, мабуть, не є доцільною; слід ж бо рахуватися з конкуренцією з боку інших чинників і чужих держав».

* * *

Після дводенних засідань, роботи окремих відомств, зауважень генерального штабу Війська польського та вказівок маршала Ридза-Сміґлого уряд вирішив реалізовувати програму, основні контури якої 25 січня представив заступник міністра внутрішніх справ Владислав Корсак.

1. Посилення польського елементу, аргументував віцеміністр, «має відбуватись у двох напрямках: кількісному та якісному; кількісне – може бути досягнуте шляхом сільського й міського осадництва, індустріалізації цього краю (державні та промислові інвестиції), особливо вздовж чітко окреслених у Малопольщі трьох “польських жил” (“1. Перемишль–Львів–Перемишляни–Золочів–Тернопіль–Теребовля–Бучач на Заліщики; 2. Станиславів–Тлумач–Коломия–Надвірна на Ворохту; 3. Львів – нафтовий басейн на Турку”), а також раціональною політикою рекрутування охочих до еміграції; якісне – через культурну опіку та господарську допомогу».

2. Особливого значення влада надала досягненню «істотної польської більшості» в Тернопільському воєводстві. Генерал Густав Пашкевич, командувач 12-ої піхотної дивізії, дислокованої в Тернополі, в середині січня проголосив цілі держави в цьому регіоні:

«Територія, природні багатства і кордон із дружньою нам Румунією, – доповідав, – роблять Східну Малопольщу одним із ключових чинників могутності Польщі. Нині значення цих земель як передового рубежу Центрального промислового округу зростає в рази. Якщо зважити, що саме звідси йде найкоротший шлях до Чорного моря і Балкан, то не можна відмовити їм у першоплановій ролі в комплексному питанні сили держави.

Ці факти спричиняють, що не можемо яко держава байдуже оминути питання, хто тут матиме фактичну перевагу. Сучасна політична ситуація, яка в умовах ослаблення Росії каже нам пильно стежити за діями Німеччини, тим більше що її впливи вже з’являються біля нашого південного кордону, наказує рішуче приступити до розв’язання питання українізму».

3. У директивах січня 1939 року командуванню VI корпусного округу Війська польського у Львові (у підпорядкуванні якого була, зокрема, 12-та дивізія) стосовно «зміцнення польськості» в Тернопільському воєводстві, було рекомендовано завершити акцію до кінця 1941 року – аби встигнути до нового перепису населення. Серед заходів, які слід застосувати, було наказано: «за будь-яку ціну зламати український терор, який шаленітиме проти активістів і новонавернених [у поляки]. Слід, отже, збільшити кількість постерунків державної поліції, ввести колективну відповідальність тощо».

4. Восени 1938 року й навесні наступного року в Східній Галичині відбулася чергова пацифікація з нищенням майна приватних осіб і організацій та з репресіями. Заарештованих відправляли до табору в Березі Картузькій – на початку війни їхня кількість сягнула кількох тисяч.

5. Під час вересневої кампанії підрозділи Війська польського, поліції та Національної оборони вбили 930 українців, з яких понад 730 – цивільні. Це відбувалося попри заявлену готовність українських легальних партій – зокрема Українського національно-демократичного об’єднання – виконати обов’язок оборони держави. У Сеймі від імені цієї партії виступив віцемаршалок Василь Мудрий, а від імені Волинського українського об’єднання – посол Степан Скрипник. З посланнями в цій справі виступили також глава греко-католицької Церкви митрополит Андрей Шептицький і глава православної Церкви митрополит Діонісій Валединський. У вересневій кампанії в складі Війська польського воювали 125 тисяч солдатів української національності, з них загинули 8–9 тисяч.

* * *

У січні 1935 року на терені Холмщини та південного Підляшшя (південно-східна частина Люблінського воєводства) було розпочато ревіндикаційно-полонізаційну акцію, якою з кінця наступного року керував Координаційний комітет на чолі з генералом Мєчиславом Сморавінським, командувачем II корпусного округу в Любліні. Найгучнішим проявом його діяльності стало знесення в період з травня по липень 1938 року понад 130 православних церков і молитовних домів. У наступному році ці дії були посилені.

1. Частину Холмщини включено до Центрального промислового округу (COP). У номері від 29 січня того ж року «Соціально-економічного тижневика Центрального промислового округу» було опубліковано програмний матеріал під назвою «COP мусить бути польським». У ньому надавалися такі інструкції:

«Діяти у сфері господарського розбудови COP може тільки поляк. І то поляк не у формальному сенсі, а той, хто належить до Польського Народу, який єдиний дає повну гарантію належної турботи про його розвиток. (...)

Вникнення в господарську структуру COP, особливо в ділянці ремесла й торгівлі, показує трагічну картину. У цих двох галузях поляки становлять зникому меншість. (...) Окрім панування в торгівлі та ремеслі, у руках непольського елемента перебуває більшість міської нерухомості. З огляду на неприхильну налаштованість цього елемента до поляків приходимо до переконання, що не може бути мови про нормальне, шляхом еволюції опанування торгівлі та ремесла поляками».

Тому було передбачено два способи вирішення: «законодавча заборона поселення непольського елементу на території ЦПО» та «законодавчий обов’язок переселення непольського елементу з території ЦПО в інші частини Польщі, якщо наразі повна його еміграція з Польщі ще не може бути застосована».

Слід зазначити, що пропоновані рішення мали зобов'язувати українців і євреїв, адже саме вони переважали в ремеслі та торгівлі й посідали значну частину "міської нерухомості".

2. Кількома днями раніше в одному з повітів Холмщини відбулася нарада з питань національностей, під час якої було зачитано розгорнуту інструкцію Люблінського воєводського управління щодо ревіндикаційної операції. В ній стверджувалося:

"1. Українське питання на терені Люблінського воєводства як таке не існує.

2. Не можна допустити, щоби хтось на цьому терені порушував українське питання. Ця заборона стосується організації українських громадських, господарських та культурних товариств.

3. Необхідно з усією рішучістю прагнути до ліквідації у найкоротший термін православ’я – ревіндикуючи руське населення в національному та релігійному вимірі.

4. Православ’я на терені Люблінського воєводства мало і має тимчасовий характер.

5. Руське населення слід трактувати як громадян другого класу.

6. З усіх польських організацій і товариств слід усунути православних.

7. Руські господарські й громадські організації слід ліквідувати.

8. Визначних руських діячів передати під суворий адміністративний нагляд. До тих, хто не має польського громадянства, застосувати закон про обтяжливих іноземців».

3. Місяць потому воєвода Єжи Альбін де Трамекур на національній конференції представив «проєкт деукраїнізації державної служби на терені Люблінського воєводства». Після представлення статистичних даних про чисельність українців у південно-східній частині воєводства він заявив: «Ці цифри ще не є приводом заломлювати руки, і я сподіваюся, що при плановому застосуванні політики екстермінації щодо українців а ревіндикації щодо колись зрутенізованих поляків вони з часом значно зменшаться».

4. Після завершення руйнування православних церков на Холмщині та південному Підляшші 29 липня 1938 року генерал Сморавінський визначив територіальну та компетенційну структуру очолюваного ним Координаційного комітету, поширивши її на територію Волині. Наприкінці вересня сплив термін підготовки п’ятирічного плану «полонізаційної операції Волині та Холмщини» згідно з директивами, розробленими Комітетом у Любліні. План передбачав досягнення польської більшості на цій території до 1944 року (у 1939 році українці становили близько 70% населення) і створення «польських бастіонів».

5. Згідно з п’ятирічним планом волинський воєвода Александер Гауке-Новак розробив «Програмні тези державної політики», які 31 травня 1939 року надіслав для ознайомлення одному з міністрів.

a) У розділі «Польська програма» він уточнив, що завданням польського населення є досягнення такої фактичної переваги в культурному, суспільному й господарському житті регіону, яка забезпечить суттєве лідерство польського елемента. У зв’язку з цим «має бути посилена польськість міст Волині. Окрім того, визначено такі пояси та осередки польської пенетрації на Волині: 1/ пояс пенетрації Володимир–Луцьк–Костопіль; 2/ пенетраційний осередок Ковель; 3/ пенетраційний осередок Крем’янець.

У зазначених поясі та осередках слід прагнути до досягнення безумовної чисельної, господарської та культурної переваги польського населення».

b) У розділі «Програма щодо руського (українського) населення» зазначено, що це населення повинне мати переконання, що «в межах Польської Держави воно не становить єдиного національного блоку, а проживає на територіях зі змішаним національним складом, де лише в окремих районах трапляється його щільніше згромадження».

c) Він уточнив, що «задоволення прагнень руського (українського) населення в межах Речі Посполитої має відбуватися в рамках, передбачених Конституцією, та з огляду на руське (українське) населення відповідно до поясів і зон польської пенетрації».

* * *

У світлі наведених історичних фактів за особливо показовий приклад перекручення подій минулого слід вважати закріплення на законодавчому рівні 1939 року як початкової межі «геноциду ОУН, УПА та інших організацій українських націоналістів», а 1946 року – як кінцевої.

1. Відповідно до визначення геноциду, прийнятого в міжнародному праві (зокрема Міжнародним кримінальним судом у Гаазі), політика Другої Речі Посполитої щодо українців була спрямована на їх знищення яко національної спільноти. Завершення програми санаційного табору в цьому аспекті відбулося в період безпосередньо перед агресією Третього Рейху, коли вищі військові й цивільні органи польської влади розробили цілісний план «зміцнення польського елемента» шляхом «розв’язання питання українізму» на Холмщині, Волині, Лемківщині та в Східній Галичині. І приступили до його реалізації.

2. Інтерпретація історичних подій, встановлена законом від 4 червня, є ідеологічною конструкцією, що має мало спільного з історичними фактами. Проте саме ця конструкція стала підставою для запровадження державного свята, яке має однозначно антиукраїнський характер – як у контексті відносин з українською державою, так і стосовно права української спільноти в нашій країні бути частиною спільноти польського народу – всіх громадян Республіки Польща.

3. Направляючи до Конституційного трибуналу новелізацію закону про ІНП 2018 року, речник громадянських прав звернув увагу на те, що встановлення 1950 року верхньою межею призвело до того, що дія закону охопила «сталінські часи, які значною мірою припадають на період до 1950 року, тобто на час проведення так званої операції „Вісла”, яка зачепила українське цивільне населення». Автори закону від 4 червня вирішили уникнути подібної проблеми і вказали 1946 рік яко верхню межу. Це не змінює факту, що між депортацією українського населення 1947 року та антиукраїнськими діями 1938–1939 років існувала не лише концептуальна, а й персональна спадкоємність. Командувачем оперативної групи «Вісла» був генерал Стефан Моссор, який до березня 1939 року служив у Генеральному штабі. Тоді ж командувачем Варшавського військового округу був уже згадуваний генерал Ґустав Пашкевич.

4. Глибину кризи в польсько-українських історичних відносинах засвідчує те, що закон від 4 червня був ухвалений без жодного голосу проти (а отже – при цілковитій апробації) з боку інституцій, відповідальних за історичну політику, університетських історичних факультетів та істориків, які займаються історією України й польсько-українськими відносинами.

5. Антипольська акція УПА на Волині та в Східній Галичині описана відносно вичерпно, якщо йдеться про документи, створені ОУН і УПА. Вона почалася на початку 1943 року і впродовж наступного року охопила територію Східної Галичини. Завершилася у 1945 році, коли місцеве керівництво WiN ("Воля і незалежність") та УПА підписали порозуміння про співпрацю на території південно-східної Люблінщини та Підкарпаття.

6. Окремим питанням є дії проти українців після визволення з-під німецької окупації території сучасної Польщі (зокрема примусове виселення до СРСР) і проти поляків, які залишилися на території Української РСР у 1945–1946 роках (особливо в Тернопільській області), що було пов’язано зі службою поляків в «истребительных батальонах» НКВД.

Вельмишановна пані Міністерко,

розмова, діалог і дискусія кращі, ніж їх не мати і триматися раз і назавжди зайнятих позицій із впертістю, вартою кращих справ. У цьому сенсі Ваш лист до міністра Лісового слід розглядати як позитивну подію. Однак він викликає певні сумніви – не лише через невдалі протягом останніх тридцяти років спроби узгодити зміст підручників, а передусім через те, що Польська держава прийняла історичну доктрину, втіленням якої стало ухвалення закону від 4 червня. З причин, які я виклав вище, не видно можливості зміни цього становища. Радше навпаки – неважко передбачити подальшу радикалізацію позиції Польщі та її вимог до українців у питаннях історичної пам’яті, як і поступове звуження прав громадян Польщі українського походження.

1. Ви написали про 1943–1947 роки і події на Волині, тобто про «масові вбивства польського населення, відомі як "волинська масакра"». Це – чергова версія подій, яку мають прийняти українці. Вона відрізняється від версії, записаної в законі від 4 червня, хоч інституції Польської держави не можуть довільно інтерпретувати польсько-українське минуле. В силу закону вони не можуть вийти за межі законодавчих положень – вказаних у ньому дат, назв українських формувань і числа польських жертв. Закликаючи українську владу до «негайних дій», Ви, по суті, висуваєте вимогу вписати до українських підручників зміст, закладений в червневому законі.

2. Спостерігаючи механізми, якими керується польська політика, неважко здогадатися, що результативність перегляду українських підручників історії, внесення в них змін, а тим паче підготовка спільного підручника будуть оцінюватися з огляду на відповідність згаданому законодавчого акту. І кожне відхилення трактуватиметься як «зрада пам’яті вбитих поляків» та «уступка українським націоналістам».

3. Варто зазначити, що прийняття українською державою версії подій, закріпленої в законі від 4 червня та в інших актах польського законодавства, зробить її співвідповідальною за порушення прав української громади в Польщі, за її дискримінацію та стигматизацію.

4. Спільний перегляд підручників, підготовка нових редакцій і написання спільної книги передбачають обмін поглядами й визнання можливості корегування власних оцінок. У теперішній правовій ситуації я не бачу можливості виконання цих умов з боку Польщі – попри найщиріші бажання пані міністерки та її колег. Тим більше, що ситуацію утруднює (а властиво унеможливлює) позиція рішучої більшості польських істориків, які вважають, що вже володіють «цілою правдою» про події минулого, тож їхнім нинішнім завданням є охорона цієї «правди» від будь-яких сумнівів.

5. Найсвітліші уми польської й української еміграції, польська демократична опозиція, єрархи Римо-католицького костелу Польщі й Української греко-католицької церкви – за заохоченням Папи Івана Павла ІІ – провели колосальну роботу задля порозуміння між нашими народами.

6. Діяльність у тому самому дусі осявала президентів Польщі та України: Леха Валенсу, Леоніда Кравчука, Александра Квасневського, Леоніда Кучму, Леха Качинського, Віктора Ющенка, Броніслава Коморовського і Петра Порошенка. Всі вони діяли згідно з принципом: перш ніж дорікати ближньому за скалку в оці – зверни увагу на колоду у власному. Згідно з формулою «Прощаємо і просимо прощення».

7. Впродовж останніх років польська політика відмовилася від прагнення до порозуміння й примирення наших народів – на користь спроби нав’язати власну версію історичних подій. Ба більше: прийняття її Україною стало умовою підтримки польською стороною євроінтеграційного курсу України. При цьому абстрагуються від війни Росії проти України, від результату якої залежить безпека й майбутнє Польщі.

8. Й останнє зауваження. Росія, її агентура, московська пропаганда, архівні структури та установи, які займаються історіографією, – це потужна машина, що вже багато років сіє ненависть між поляками й українцями, не допускаючи порозуміння й примирення. У цьому контексті слід згадати, що новелізацію закону про ІНП 2018 року було написано в інтересах Кремля та його спецслужб. А ініціатори закону від 4 червня подали свій проєкт із метою зірвати процес ексгумацій і захистити діяльність медіа, які транслюють російську пропаганду в Польщі.

З повагою,

31 липня 2025 року

Мирослав Чех

депутат Сейму II і III каденцій

До відома:

Шановний пан Радослав Сікорський,

віцепрем'єр-міністр Республіки Польща,

міністр закордонних справ Республіки Польща

Шановний пан Томаш Сімоняк,

міністр-координатор спеціальних служб Республіки Польща

Шановний пан Марцін Босацький,

державний секретар МЗС,

голова Польсько-української парламентської групи

Шановний пан Микола Княжицький,

співголова парламентської групи,

з міжпарламентських контактів з Республікою Польща

Шановний пан Артем Ковальов,

співголова парламентської групи,

з міжпарламентських контактів з Республікою Польща

Шановний пан Василь Боднар,

посол України в Республіці Польща

Шановний пан Адам Міхнік,

головний редактор «Gazeta Wyborcza»

* * * * * * * * * * * * *

Mirosław Czech

Wielce Szanowna Pani

Barbara NOWACKA

Ministra Edukacji Narodowej RP

dotyczy: korekty treści podręczników historii w Ukrainie, dyskryminacji mniejszości ukraińskiej w kontekście ustawy z 4 czerwca br., która ustanowiła nowe święto państwowe

Z zainteresowaniem zapoznałem się z treścią listu Pani Minister do ministra oświaty i nauki Ukrainy Oksena Lisowego z dnia 16 lipca br. Poruszono w nim bowiem kwestie, którymi zajmuję się od lat, również w czasie pełnienia funkcji posła na Sejm RP w latach 1993-2001.

Przesyłając dokument do Polskiej Agencji Prasowej nadała mu Pani charakter listu otwartego i tym samym uczyniła przedmiotem debaty publicznej. Zaapelowała Pani do ministra Lisowego o „podjęcie natychmiastowych działań” w sprawie treści podręcznika historii dla klasy 10, podkreślając, że „strona polska z dużym niepokojem odnosi się do treści podręczników do historii Ukrainy przedstawiających wydarzenia na Wołyniu, jakie rozegrały się w latach 1943-1947”. Czyli masowych zbrodni na ludności polskiej znanych jako „rzeź wołyńska”, a dokonanych przez Ukraińską Powstańczą Armię (UPA) i miejscową ludność ukraińską.

Za rzecz niezbędną uznała Pani wykonanie „przeglądu innych podręczników i przygotowanie nowych, które będą odpowiadały obecnemu stanowi polsko-ukraińskich relacji”. Ważna jest też korekta sposobu działania Polsko-Ukraińskiej Komisji Ekspertów ds. Doskonalenia Podręczników Szkolnych z historii i geografii tak żeby „obie strony mogły wskazywać do recenzji podręczniki, które są przedmiotem wspólnego zainteresowania”. Podjęła też Pani pomysł przygotowania wspólnego podręcznika historii.

Propozycje Pani Minister odczytuję jako próbę całościowego rozwiązania problemu treści nauczania o szczególnie dramatycznym okresie w polsko-ukraińskich dziejach. Niestety, nie dostrzegłem w niej świadomości radykalnej zmiany, jaka się dokonała 4 czerwca br., gdy Sejm uchwalił Ustawę o ustanowieniu 11 lipca Narodowym Dniem Pamięci o Polakach – Ofiarach Ludobójstwa dokonanego przez OUN i UPA na ziemiach wschodnich II Rzeczypospolitej Polskiej oraz nadaniu temu wydarzeniu rangi święta państwowego.

Ustawę przyjęto jednostronnie, w sposób konfrontacyjny wobec państwa i narodu ukraińskiego. Stało się tak pomimo odblokowania ekshumacji ofiar konfliktu polsko-ukraińskiego z lat 1939-1947 i pozytywnych efektów prac Grupy Roboczej, która działa pod auspicjami ministerstw kultury Polski i Ukrainy.

Ustawa w zasadzie wyklucza możliwość dialogu między Polską a Ukrainą na temat konfliktu z lat 40. minionego wieku. Nie widać też sposobu, by ten stan zmienić, biorąc pod uwagę obecny układ na polskiej scenie politycznej oraz radykalizację nastrojów społecznych wobec Ukraińców i wszystkich innych mieszkańców Polski uznawanych za Obcych.

Ponadto ustawa radykalnie ogranicza prawa osób należących do mniejszości ukraińskiej w Polsce i stygmatyzuje tę społeczność, a także obywateli Ukrainy przebywających obecnie w naszym kraju.

* * *

Ustawa stoi w sprzeczności z konstytucyjną definicją Narodu Polskiego jako wspólnoty wszystkich obywateli Rzeczypospolitej (preambuła Konstytucji).

1) W ustawie mowa jest o ludobójstwie dokonanym na ludności polskiej (art. 1, w powiązaniu z preambułą), pomija natomiast zbrodnie dokonane na obywatelach polskich narodowości ukraińskiej przez przedwojenne, podziemne i powojenne państwo polskie, jego siły zbrojne i aparat bezpieczeństwa, a także formacje zbrojne Polskiego Państwa Podziemnego, uzbrojone grupy Polaków bez afiliacji organizacyjnej i politycznej.

2) Ustawa narusza zatem art. 32 Konstytucji, który stanowi, że: ust. 1 – „wszyscy są wobec prawa równi. Wszyscy mają prawo do równego traktowania przez władze publiczne; ust. 2 – „nikt nie może być dyskryminowany w życiu politycznym, społecznym lub gospodarczym z jakiejkolwiek przyczyny”.

3) Ustanawiając na dzień 11 lipca święto państwowe, parlament postąpił w sposób nie mający precedensu w porządku prawnym i politycznym Rzeczypospolitej Polskiej.

a) W opinii Biura Ekspertyz i Oceny Skutków Regulacji Sejmu RP do projektu ustawy (4 czerwca 2025 r., BEOS-780/25) stwierdzono: „Dotychczas na podstawie aktu normatywnego polski parlament ustanawiał święta państwowe, mając na celu uczczenie zwycięstwa lub przypominanie o kluczowych dla przeszłości Polski wydarzeniach, pozytywnych postawach lub wysiłku podejmowanym w celach ważnych dla społeczeństwa.(…) Uznanie za święto państwowe dnia pamięci o ofiarach tragicznych wydarzeń z przeszłości przeczyłoby takim dotychczasowym interpretacjom pojęcia «święto państwowe»”.

b) BEOS zauważyło przy tym, że „upamiętnianie wydarzeń historycznych jest ważnym elementem aktywności w sferze publicznej. Pełni rolę edukacyjną, integracyjną, a także polityczną. Umożliwia społeczeństwu pielęgnowanie historii, a jednocześnie staje się narzędziem, które pozwala na kształtowanie współczesnej tożsamości i poczucie budowania wspólnoty”.

4) A zatem na mocy wyjątkowego aktu normatywnego obywatele RP narodowości ukraińskiej zostali wykluczeni z procesu kształtowania współczesnej tożsamości Narodu Polskiego – wszystkich obywateli Rzeczypospolitej. Sejm i Senat zadecydowały, że dla swoich ukraińskich mieszkańców państwo polskie ma charakter etniczny, a nie obywatelski.

5) BEOS podkreśliło również, że w odpowiedziach na ankiety wysłane w ramach konsultacji przed przyjęciem projektu ustawy wyrażono obawy odnośnie stygmatyzacji obywateli Ukrainy, wzmocnienia postaw konfrontacyjnych wobec nich oraz inicjowania działań wskazujących na obarczanie winą za wydarzenia sprzed 80 lat osób narodowości ukraińskiej obecnie przebywających w Polsce.

* * *

Z podniesionymi wyżej problemami związana jest kwestia braku kwalifikacji prawnej akcji „Wisła”, czyli deportacji ludności ukraińskiej na ziemie północne i zachodnie w 1947 roku. Stan ten trwa od 35 lat, pomimo zmian układów politycznych, członkostwa Polski w NATO i UE.

1) W dniu 3 sierpnia 1990 r. Senat potępił deportacyjną akcję „Wisła” z 1947 r., „w której zastosowano – właściwą dla systemów totalitarnych – zasadę odpowiedzialności zbiorowej”. W ślad za deklaracją polityczną nie podjęto działań prawnych, pomimo wielokrotnie zgłaszanych w tej sprawie petycji przez Związek Ukraińców w Polsce oraz inne organizacje zrzeszające ofiar deportacji oraz ich potomków. A także pomimo bezskutecznie zgłaszanych projektów ustaw mających na celu potępienie deportacji z 1947 r. i zadośćuczynienie jej ofiarom.

2) W dniu 24 listopada 2023 r. prokurator Oddziałowej Komisji Ścigania Zbrodni przeciwko Narodowi Polskiemu w Rzeszowie umorzył śledztwo w sprawie decyzji o przesiedleniu w ramach akcji ,,Wisła”. Pion prokuratorski Instytutu stwierdził, że „ewakuacja osób o narodowości ukraińskiej, łemkowskiej i polskiej miała charakter prewencyjny i ochronny, a nie represyjny”. A celem przesiedleń „nie było prześladowanie jakiejkolwiek grupy narodowościowej, a tym bardziej jej wyniszczenie”. Zaznaczono, że „podejmując uchwałę o akcji przesiedleńczej, nie przekroczono uprawnienia lub nadużywano obowiązków ani działano na szkodę pożytku publicznego lub prywatnego.

3) Postanowienie pionu prokuratorskiego IPN zawiera rażąco nieprawdziwe oceny przebiegu wydarzeń historycznych oraz ich kwalifikację prawną, co wykazał Sąd Okręgowy w Warszawie w postanowieniu z dniu 17 lipca 2024 r. Sąd przekazał sprawę do ponownego rozpatrzenia przez KŚZNP celem przeanalizowania prac historyków na temat akcji „Wisła”. IPN odpowiedział, że prokurator wykona polecenie sądu, zaznaczając przy tym, że „w toku dotychczasowego postępowania prokurator zapoznał się z licznymi pracami naukowymi autorów polskich oraz zagranicznych, tematyką których było przeprowadzenie «akcji Wisła», co szczegółowo przedstawił w uzasadnieniu decyzji o umorzeniu śledztwa". A to oznacza, że nie można spodziewać się zmiany stanowiska pionu prokuratorskiego Instytutu.

4) Zaznaczyć należy, że w sprawie oceny prawnej deportacji ludności ukraińskie nie chodzi wyłącznie o wydarzenia z przeszłości, lecz dopuszczenie przez państwo polskie deportacji i wynaradawiania swoich obywateli w ramach „działań prewencyjnych i ochronnych”. Narusza to rażąco Powszechną Deklarację Praw Człowieka, Europejską Konwencję Praw Człowieka, kartę Praw Podstawowych UE i Konstytucję RP.

5) Stanowisko IPN nabrało szczególnego znaczenia po wyborze jego dotychczasowego szefa na prezydenta RP. W swoim wystąpieniu w Chełmie, 11 lipca br., prezydent-elekt Karol Nawrocki stwierdził, że z rąk „morderców z UPA” zginęło 120 tys. Polaków, i że w wyniku ich akcji zniknęło 1500 miejscowości. Użycie liczb, które nie mają jakiegokolwiek pokrycia w faktach, wskazuje, że w swojej działalności jako głowy państwa zamierza on kierować się ocenami wypowiadanymi sprzed objęcia prezydentury.

6) Należy zaznaczyć, że zgodnie z art. 1, ust. 5 ustawy o IPN do zadań tej instytucji należy „poszukiwanie miejsc spoczynku osób poległych w walkach o niepodległość i zjednoczenie Państwa Polskiego, a zwłaszcza tych, które straciły życie wskutek walki z narzuconym systemem totalitarnym lub wskutek represji totalitarnych lub czystek etnicznych”. Organizacje ukraińskie w Polsce wielokrotnie i za każdym razem bezskutecznie zwracały się do Instytutu z wnioskami o przeprowadzenie prac poszukiwawczych i ekshumacyjnych ukraińskich ofiar na terenie Polski.

7) W dniu 13 sierpnia 1997 r. Rada Ochrony Pamięci Walk i Męczeństwa i Zarząd Główny Związku Ukraińców w Polsce podpisały Protokół uzgodnień do porozumienia z dnia 25 czerwca 1995 r. w sprawie współpracy „w dziedzinie rozstrzygania spraw i problemów dotyczących godnego pochowania poległych oraz upamiętnienia miejsc, osób i wydarzeń związanych z historią narodu ukraińskiego, podejmowanych przez związki i organizacje ukraińskie działające na terenie Rzeczypospolitej Polskiej”.

a) Na podstawie tych porozumień ROPWiM odnowiła zbiorową mogiłę 62 żołnierzy UPA na Górze Monastyr (gm. Horyniec-Zdrój, woj. podkarpackie), którzy zginęli w walce z osławioną 64. Zbiorczą Dywizją Wojsk Wewnętrznych NKWD.

b) Podczas akcji niszczenia mogił i upamiętnień ukraińskich w Polsce z lat 2015-2018 mogiłę wielokrotnie dewastowały osoby będące na usługach rosyjskich służb specjalnych.

c) W ciągu 9 lat mogile nie przywrócono pierwotnego wyglądu, co jest ewidentnym naruszeniem prawa, przykładem nierównego traktowania mniejszości ukraińskiej przez ograny władzy państwowej i ograniczania jej praw. Tym bardziej rażącym, że zniszczenia dokonano z polecenia Rosji oraz w jej interesie, jakim jest skłócenie Polaków i Ukraińców.

* * *

W ustawie z 4 czerwca br. zapisano, że w latach 1939-1946 OUN, UPA oraz „inne ukraińskie formacje nacjonalistyczne” dokonały zbrodni ludobójstwa na ludności polskiej „na ziemiach Kresów Wschodnich II Rzeczypospolitej Polskiej (województwa wołyńskie, tarnopolskie, stanisławowskie, lwowskie, poleskie) oraz obecnych województw lubelskiego i podkarpackiego”. To novum w określaniu przez państwo polskie cezur czasowych zbrodni dokonanych przez wspomniane formacje.

1) W uchwale z dnia 22 czerwca 2016 r. Sejm ustanowił Narodowy Dzień Pamięci Ofiar Ludobójstwa dokonanego przez ukraińskich nacjonalistów na obywatelach Rzeczpospolitej i zaokreślił czas trwania zbrodni – lata 1943-44.

2) W 2018 roku parlament uchwalił zmiany do ustawy o IPN, w którym „zbrodnie nacjonalistów ukraińskich” zrównano ze zbrodniami komunistycznymi i nazistowskimi, zaś za okres ich trwania uznano lata 1925-50. Trybunał Konstytucyjny uchylił użyte w ustawie sformułowania „ukraińscy nacjonaliści" i „Małopolska Wschodnia”.

3) W dniu 6 lutego br. odbyło się pierwsze czytanie poselskiego projektu kolejnej nowelizacji ustawy o IPN, w którym napisano, że zbrodni dokonali „członkowie i współpracownicy OUN – frakcji Bandery (OUN-B) i UPA oraz innych ukraińskich formacji kolaborujących z Trzecią Rzeszą Niemiecką”. I że chodzi o czyny popełnione w latach 1921-50. Projekt skierowano do dalszych praw w komisji sejmowej, więc można oczekiwać uchwalenia kolejnej wersji czasookresu owych.

4) W ustawie z 4 czerwca mowa jest o 100 tysiącach polskich ofiar, IPN twierdzi, że było ich 120 tysięcy, zaś prezentujący poselski projekt nowelizacji ustawy o IPN Przemysław Czarnek stwierdził, że chodzi o 200 tysiący osób.

5) Tymczasem podczas prac nad wznowieniem ekshumacji ofiar polskich na terytorium Ukrainy i zapoczątkowania ekshumacji ofiar ukraińskich na terytorium Polski okazało się, że:

a) IPN ani żadna z licznych instytucji zajmujących się historycznymi relacjami polsko-ukraińskimi nie dokonała całościowej próby identyfikacji polskich ofiar konfliktu polsko-ukraińskiego, nie wspominając o ofiarach ukraińskich;

b) historycy polscy posługują się „danymi szacunkowymi” o rozpiętościach rzędu dziesiątek tysięcy osób, choć polskich ofiar było nieporównanie mniej niż podane w ustawie z 4 czerwca ponad 100 tys. osób;

c) państwo polskie nie dysponuje całościową listą miejscowości, w których miały miejsce zbrodnie na ludności polskiej.

6) Wielu historyków, polityków i dziennikarzy utrzymuje, że jedynym sposobem na identyfikację polskich ofiar i ustalenie ich liczby są ekshumacje. i że proces ten zajmie kolejne 20 lat. Jednakowoż wznowienie prac poszukiwawczych i ekshumacji w bieżącym roku udowodniło, że podobne tezy mają niewiele wspólnego z rzeczywistością. Ze względu choćby na wielkość terenu w Ukrainie i Polsce, na którym musiałby się odbyć „całościowe” ekshumacje. Są one konieczne, lecz w konkretnych miejscowościach i na życzenie bliskich ofiar.

7) Jedynym programem badawczym, który systematycznie zajmuje się identyfikacją ofiar konfliktu polsko-ukraińskiego z lat 1939-1947, jest praca zespołu kierowanego przez prof. Igora Hałagidę w Ukraińskim Uniwersytecie Katolickim we Lwowie. Program zapoczątkowano w 2018 r., zaś w 2023 r. podano do wiadomości publicznej podsumowanie identyfikacji ofiar ukraińskich. Obecnie przygotowywane są do druku publikacje książkowe z efektami badań. Dzięki wykonaniu ogromnej pracy udało się ustalić nazwiska 22 tys. ofiar ukraińskich z ich ogólnej liczby ponad 30 tys. Od ponad roku trwają prace nad identyfikacją ofiar polskich. W Polsce jednak na temat lwowskiego programu panuje niemal (poza próbami dezawuacji) głuche milczenie, szczególnie ze strony instytucji odpowiadających za politykę historyczną państwa.

* * *

Zapisując w ustawie z 4 czerwca okres 1939-46 jako cezury czasowe, parlament dokonał kilku istotnych rozstrzygnięć w doktrynie historycznej państwa. Potwierdził mianowicie ciągłość państwowości polskiej pomiędzy II RP i państwem komunistycznym, które w myśl ustawy o IPN rozpoczęło swoje istnienie 22 lipca 1944 r. A także otworzył kwestię oceny prawnej polityki II Rzeczypospolitej Polskiej wobec jej ukraińskich obywateli, w której kształtowaniu rok 1939 r. był szczególnie istotny. Wpływ na to miało powstanie w ramach postmonachijskiej Czechosłowackiej Republiki autonomicznej Rusi/Ukrainy Zakarpackiej, co władze polskie uznały za śmiertelne zagrożenie.

1) W połowie marca Hitler okupował Czechy, Słowacja ogłosiła niepodległość, zaś Węgry zniszczyły Ukrainę Zakarpacką (14 marca ogłosiła niepodległość).

a) Wówczas gen. Wacław Stachiewicz (szef Sztabu Głównego WP) poinformował innych dowódców o rozkazie marszałka Rydza-Śmigłego strzelania do członków Siczy Zakarpackiej (formacja paramilitarna złożona w dużym stopniu z Ukraińców z Polski), którzy chcieliby przedostać się na terytorium II RP.

o tych siczowców – referował – trzeba strzelać i jeżeli by się poddawali natychmiast rozbrajać i internować. Inna rzecz, że pan marszałek nie chciałby, żeby oni w ogóle się przedostali na nasz teren nawet, chociażby mieli być internowani (…). Ale zasadnicze dążenie pana marszałka jest, ażebyśmy się nie obciążali wszelkimi szumowinami, które stamtąd będą się chciały do nas przedostać”.

b) Najnowsze badania historyczne potwierdziły, że na trzech przełęczach karpackich odbyły się masowe egzekucje obywateli II RP z rozbitych oddziałów armii Karpackiej Ukrainy, którzy pragnęli powrócić do kraju.

2) W dniach 25 i 28 stycznia 1939 r. nad konsekwencjami powstania Rusi/Ukrainy Zakarpackiej dla sytuacji wewnętrznej Państwa Polskiej, jego bezpieczeństwa i w związku z tym konieczności „wzmocnienia elementu polskiego w Małopolsce Wschodniej” obradowała Rada Ministrów RP. W posiedzeniu uczestniczył marszałek Edward Rydz-Śmigły, co podkreślało wagę problemu i podejmowanych decyzji. Rządowi wydał on też wytyczne do działania. Do połowy lutego poszczególne resorty przedstawiły plany „wzmacniania polskości”, zaś stosowna uchwała rządu była gotowa 17 marca. Jej realizacja trwała również po wybuchu wojny niemiecko-polskiej w dniu 1 września.

3) Zagajając obrady w dniu 25 stycznia, premier gen. Felicjan Sławoj-Składkowski powiadomił rząd o „możliwości rozruchów ukraińskich na większą skalę na wiosnę jako skutek wzrostu nastrojów bojowych wśród społeczeństwa ukraińskiego oraz akcji dywersyjnej z zewnątrz granic Rzplitej”. To były przysłowiowe „strachy na Lachy”, ponieważ żadne z ukraińskich ugrupowań nie planowało jakichkolwiek rozruchów na wiosnę, zaś w Ukrainie Zakarpackiej nie przygotowywano dywersji przeciwko Polsce. Było na odwrót – przeciwko autonomii ukraińskiej polskie służby przeprowadziły dywersyjną operację „Łom”, Polska usilnie zabiegała także o ustanowienie wspólnej granicy z Węgrami (i zniszczenia Rusi/Ukrainy Zakarpackiej), czyniąc z tego problemu jeden z zasadniczych celów polityki zagranicznej, również w relacjach z III Rzeszą.

4) Podczas pierwszego dnia obrad rządu minister spraw wojskowych gen. Tadeusz Kasprzycki „podniósł, że w akcji, zmierzającej do poprawy sytuacji w Małopolsce Wschodniej, należy mieć na oku nie tylko czas pokoju, ale w większym jeszcze stopniu okres wojny; należy zatem działać tak, aby akcja pozostawiła trwałe ślady w układzie stosunków polityczno-narodowościowych: z jednej strony należy dążyć do rozkładu grupy rusko-ukraińskiej, z drugiej zaś strony należy dążyć do wzmocnienia ludności polskiej również przez odzyskanie elementów, które utraciliśmy na rzecz obcą.(…) Wojsko daje pomoc władzom bezpieczeństwa przez wzmocnienie ich sił na tym terenie szeregiem dodatkowych oddziałów”.

5) W trakcie drugiego posiedzenia minister spraw zagranicznych płk Józef Beck stwierdził, że odpowiedzi wymaga pytanie „jaki powinien być nasz stosunek do problemu ukraińskiego w jego całokształcie: defensywny, czy ofensywy. Dotychczas tendencję do wywierania wpływu na czynniki ukraińskie próbowały robić niemal wyłącznie czynniki liberalno-demokratyczne; ten monopol na pewno był szkodliwy, lecz problem sam zostaje otwarty. Defensywa w tej dziedzinie nie może być chyba wskazana; trzeba się bowiem liczyć z konkurencją innych czynników i państw obcych”.

* * *

Po dwudniowych obradach, pracach poszczególnych resortów, uwagach Sztabu Głównego WP i wytycznych marszałka Rydza-Śmigłego rząd zdecydował, że należy realizować program, którego główne zarysy w dniu 25 stycznia przedstawił wiceminister MSW Władysław Korsak.

1) Wzmocnienie elementu polskiego – argumentował wiceminister – „winno iść w dwóch kierunkach: wzmocnienia ilościowego i jakościowego; ilościowe – może być osiągane przez osadnictwo wiejskie i miejskie, uprzemysłowienie tego kraju (inwestycje publiczne i przemysłowe), szczególnie wzdłuż wyraźnie zaznaczających się w Małopolsce trzech „żył polskich” („1. Przemyśl-Lwów-Przemyślany-Złoczów-Tarnopol-Trembowla-Buczacz na Zaleszczyki; 2. Stanisławów-Tłumacz-Kołomyja-Nadwórna na Worochtę; 3. Lwów-Zagłębie Naftowe na Turkę”), i racjonalną politykę rekrutacji pragnących emigrować; jakościowe – przez opiekę kulturalną i pomoc gospodarczą”.

2) Szczególnego znaczenia władze nadały uzyskanie „istotnej większości polskiej” w województwie tarnopolskim. Gen. Gustaw Paszkiewicz, dowódca 12 dywizji piechoty stacjonującej w Tarnopolu, w połowie stycznia ogłosił cele państwa w tym regionie.

„Obszar, bogactwa naturalne i granica z zaprzyjaźnioną z nami Rumunią – referował, – sprawiają, że Małopolska Wschodnia jest jednym z zasadniczych składników mocarstwowości Polski. Dziś wielokrotnie rośnie wartość tych ziem jako przedpiersia Centralnego Okręgu Przemysłowego. Jeśli się przy tym zważy, że są to tereny wyprowadzające nas po najkrótszej drodze na Morze Czarne i Bałkany, to nie można im odmówić jednej z pierwszoplanowych ról w całości zagadnienia siły Państwa.

Fakty te sprawiają, że nie możemy przejść jako Państwo obojętnie obok zagadnienia, kto będzie tutaj w faktycznej przewadze. Dzisiejsza sytuacja polityczna, która wobec osłabienia Rosji każe nam specjalnie pilnie obserwować zachowanie się Niemiec, zwłaszcza że wpływy ich pojawiają się nad naszą granicą południową, nakazuje przystąpić zdecydowanie do rozwiązania kwestii ukrainizmu”.

3) W wytycznych ze stycznia 1939 r. na temat „wzmocnienia polskości” w Tarnopolskiem dla Dowództwa Okręgu Korpusu VI Wojska Polskiego we Lwowie (w podporządkowaniu m. i., 12 dywizja) zalecono zakończyć akcję do końca 1941 r., by zdążyć przed nowym spisem ludności. Wśród środków do działania nakazano: „przełamać za wszelką cenę terror ukraiński, który będzie szalał w stosunku do działaczy i nowo nawróconych [Polaków]. Należałoby więc zwiększyć ilość posterunków Policji Państwowej, wprowadzić odpowiedzialność zbiorową itp.”

4) Jesienią 1938 r. i na wiosnę roku następnego w Galicji Wschodniej miała miejsce kolejna pacyfikacja z niszczeniem mienia osób prywatnych i organizacji oraz represjami. Osoby aresztowane kierowano do obozu w Berezie Kartuskiej, na początku wojny ich liczba sięgnęła kilku tysięcy.

5) Podczas kampanii wrześniowej oddziały WP, policji i Obrony Narodowej zabiły 930 Ukraińców, w tym ponad 730 cywilów. Działo się tak pomimo deklaracji wypełnienia obowiązku obrony państwa przez ukraińskie legalne stronnictwa, w tym Ukraińskie Zjednoczenie Narodowo-Demokratyczne. Na forum Sejmu w imieniu partii wystąpił wicemarszałek Wasyl Mudryj, zaś w imieniu Ukraińskiego Zjednoczenia Wołyńskiego – poseł Stepan Skrypnyk. Z orędziem w tej sprawie wystąpili zwierzchnik Cerkwi greckokatolickiej metropolita Andrzej Szeptycki i zwierzchnik Cerkwi prawosławnej metropolita Dionizy Waledyński. W kampanii wrześniowej w Wojsku Polskim walczyło 125 tysięcy żołnierzy narodowości, spośród nich zginęło 8-9 tysięcy.

* * *

W styczniu 1935 r. na terenie Chełmszczyzny i południowym Podlasiu (południowo-wschodnia część województwa lubelskiego) zapoczątkowano akcję rewindykacyjno-polonizacyjną, którą od końca następnego roku kierował Komitet Koordynacyjny na czele z gen. Mieczysławem Smorawińskim, dowódcą Okręgu Korpusu Nr II w Lublinie. Najgłośniejszym przejawem jego działalności stało się zburzenie w okresie maj-lipiec 1938 r. ponad 130 prawosławnych cerkwi i domów modlitwy. W następnym roku działania te zaostrzono.

1) Część Chełmszczyzny włączono do COP. W numerze z 29 stycznia tegoż roku w „Tygodniku Społeczno-Gospodarczym Centralnego Okręgu Przemysłowego” opublikowano materiał programowy pt. „COP musi być polski”. Instruowano w nim: „Działać w dziedzinie rozbudowy gospodarczej COP może tylko Polak. I to Polak nie w sensie formalnym, lecz ten, kto przynależy do Narodu Polskiego, który jedynie daje pełną gwarancję należytej troski o jego rozwój.(…)

Wniknięcie w strukturę gospodarczą COP, w szczególności na odcinku rzemiosła i handlu, daje obraz tragiczny. W tych dwóch dziedzinach Polacy są znikomą mniejszością.(…) Poza opanowaniem handlu i rzemiosła w rękach elementu niepolskiego jest przeważnej części własność nieruchoma miejska. Biorąc pod uwagę niechętne nastawienie tego elementu do Polaków dochodzi się do przeświadczenia, że nie może być mowy o normalnym w drodze ewolucji opanowaniu handlu i rzemiosła przez Polaków”.

Przewidziano zatem dwa rozwiązania: „ustawowy zakaz osiedlania się elementu niepolskiego na terenie COP oraz „ustawowy nakaz przesiedlania elementu niepolskiego z terenu COP na inne obszary Polski o ile całkowita jego emigracja z Polski w chwili obecnej nie jest jeszcze do przeprowadzenia”.

Zauważyć należy, że proponowane rozwiązania miały obowiązywać Ukraińców i Żydów, bo to oni przeważali w rzemiośle i handlu, posiadali także dużą część „własności nieruchomej miejskiej”.

2) Kilka dni wcześniej w jednym z powiatów Chełmszczyzny odbyła się narada w sprawach narodowościowych, w czasie której odczytano obszerną instrukcję urzędu wojewódzkiego w Lublinie dotyczącą akcji rewindykacyjnej. Stwierdzono w niej:

„1. Zagadnienie ukraińskie na terenie województwa lubelskiego jako takie nie istnieje.

2. Nie wolno dopuścić do poruszania kwestii ukraińskiej przez kogokolwiek na tym terenie. Zakaz powyższy dotyczy organizowania ukraińskich stowarzyszeń społecznych, gospodarczych i kulturalnych.

3. Należy z całą stanowczością dążyć do zlikwidowania w jak najkrótszym czasie prawosławia – rewindykując ludność ruską pod względem narodowościowym i religijnym.

4. Prawosławie na terenie województwa lubelskiego miało i ma charakter przejściowy.

5. Ludność ruską należy traktować jako obywateli 2-giej klasy.

6. Ze wszystkich organizacji i stowarzyszeń polskich wyeliminować prawosławnych.

7. Organizacje gospodarcze i społeczne ruskie zlikwidować.

8. Oddać pod ścisły nadzór władz administracyjnych wybitnych działaczy ruskich. W stosunku do nieposiadających obywatelstwa polskiego – zastosować ustawę o uciążliwych cudzoziemcach”.

3) Miesiąc później wojewoda Jerzy Albin de Tramecourt podczas konferencji narodowościowej przedstawił „projekt odukrainizowania służby publicznej na terenie województwa lubelskiego”. Po zaprezentowaniu danych statystycznych na temat liczebności Ukraińców w południowo-wschodniej części województwa stwierdził: „Cyfry te nie stanowią jeszcze powodu do załamywania rąk i mam nadzieję, że przy planowym stosowaniu polityki eksterminacji w stosunku do Ukraińców a rewindykacji w odniesieniu do zrutenizowanych niegdyś Polaków, ulegną z czasem znacznemu zmniejszeniu”.

4) Po zakończeniu burzenia cerkwi prawosławnych na Chełmszczyźnie i południowym Podlasiu, w dniu 29 lipca 1938 r. gen. Smorawiński ustalił strukturę terytorialną i kompetencyjną kierowanego przez siebie Komitetu Koordynacyjnego, rozszerzając je na teren Wołynia. Pod koniec września upłynął termin przygotowania 5-letniego planu „akcji polonizacyjnej Wołynia i Chełmszczyzny” zgodnie z wytycznymi opracowanymi przez KK w Lublinie. Zakładał on uzyskanie do 1944 r. polskiej większości na tym obszarze (w 1939 r. Ukraińcy stanowili ok. 70% ludności) i stworzenie „bastionów polskich”.

5) Zgodnie z pięcioletnim planem wojewoda wołyński Aleksander Hauke-Nowak opracował „Tezy programowe polityki państwowej”, które 31 maja 1939 r. przesłał do wiadomości jednemu z ministrów.

a) W rozdziale „Program polski” precyzował, że zadaniem ludności polskiej jest uzyskanie takiej faktycznej przewagi w życiu kulturalnym, społecznym i gospodarczym regionu, która zapewni istotne przewodnictwo elementu polskiego”. W związku z tym „wzmocniona być musi polskość miast Wołynia. Ponadto ustala się następujące pasy i ośrodki penetracji polskiej na Wołyniu: 1/ pas penetracyjny Włodzimierz-Łuck-Kostopol; 2/ ośrodek penetracyjny Kowel; 3/ ośrodek penetracyjny Krzemieniec.

W powyżej wyszczególnionym pasie i ośrodkach dążyć należy do uzyskania bezwzględnej przewagi liczebnej, gospodarczej i kulturalnej ludności polskiej”.

b) W rozdziale „Program w stosunku do ludności ruskiej (ukraińskiej)” stwierdził, że musi ona nabrać przekonania, że „w obrębie Państwa Polskiego nie stanowi jednolitego bloku narodowego, lecz zamieszkuje tereny mieszane pod względem narodowościowym, na których to terenach tylko w pewnych rejonach występuje więcej zwarcie”.

c) Uściślił, że „zaspokojenie aspiracji ludności ruskiej (ukraińskiej) w obrębie Rzeczypospolitej winno mieć miejsce w granicach przewidzianych Konstytucją i przy uwzględnieniu ludności ruskiej (ukraińskiej) zgodnie z pasami i obszarami penetracji polskiej”.

* * *

W świetle przytoczonych faktów historycznych za szczególny przykład przeinaczania wydarzeń z przeszłości należy uznać zadekretowanie na poziomie ustawodawczym roku 1939 jako cezury początkowej „ludobójstwa OUN, UPA oraz innych organizacji ukraińskich nacjonalistów”, zaś końcowej – rok 1946.

1) Zgodnie z definicją ludobójstwa przyjętą w prawie międzynarodowym (w tym przez Międzynarodowy Trybunał Karny w Hadze) polityka II RP wobec Ukraińców zmierzała do ich unicestwienia jako wspólnoty narodowej. Finał programu obozu sanacyjnego w tym względzie nastąpił w okresie bezpośrednio poprzedzającym agresję III Rzeszy, kiedy to naczelne władze polskie – wojskowe i cywilne – opracowały całościowy plan „wzmocnienia elementu polskiego” poprzez „rozwiązanie problemu ukrainizmu” na Chełmszczyźnie, Wołyniu, Łemkowszczyźnie i w Galicji Wschodniej. Przystąpiły też do jego wdrożenia.

2) Ustanowiona ustawą 4 czerwca interpretacja wydarzeń historycznych jest konstruktem ideologicznym, niewiele mającym wspólnego z faktami historycznymi. A jednak ów konstrukt stał się podstawą ustanowienia święta państwowego o charakterze jednoznacznie antyukraińskim – w relacjach z państwem ukraińskim i wymierzonym w prawo społeczności ukraińskiej w naszym kraju do bycia częścią wspólnoty Narodu Polskiego – wszystkich obywateli Rzeczypospolitej.

3) Kierując do Trybunału Konstytucyjnego nowelizację ustawy o IPN z 2018 r., Rzecznik Praw Obywatelskich zauważył, że przyjęcie roku 1950 jako górnej cezury spowodowało objęcie jej przepisami „czasów stalinowskich, w dużej mierze przypadający na czas przed 1950 r., to okres, w którym przeprowadzono tzw. akcję «Wisła», która dotknęła ukraińską ludność cywilną”. Autorzy projektu ustawy z 4 czerwca postanowili uniknąć podobnego problemu i wpisali rok 1946 jako górną cezurę czasową. Nie zmienia to faktu, że pomiędzy deportacją ludności ukraińskiej z 1947 r. i planami działań antyukraińskich z lat 1938-9 r. istniała zbieżność nie tylko koncepcyjna. Chodzi również o ciągłość personalną. Dowódcą Grupy Operacyjnej „Wisła” był gen. Stefan Mossor, do marca 1939 r. oficer Sztabu Głównego. W owym czasie dowódcą Warszawskiego Okręgu Wojskowego był zaś cytowany już gen. Gustaw Paszkiewicz.

4) Głębię kryzysu w polsko-ukraińskich relacjach historycznych pokazuje to, że ustawę z 4 czerwca uchwalono bez głosu sprzeciwu (a więc przy pełnej aprobacie) instytucji odpowiadających za politykę historyczną, uniwersyteckich wydziałów historycznych i historyków zajmujących się historią Ukrainy oraz relacjami polsko-ukraińskimi.

5) Antypolska akcja UPA na Wołyniu i Galicji Wschodniej jest stosunkowo wyczerpująco opisana, jeśli chodzi o dokumenty wytworzone przez OUN i UPA. Rozpoczęła się na początku 1943 roku, obejmując w kolejnym roku teren Galicji Wschodniej. Wygasła w 1945 r., gdy lokalne dowództwo WiN i UPA podpisały porozumienie o współpracy na terenie południowo-wschodniej Lubelszczyzny i Podkarpacia.

6) Osobnym zagadnieniem są działania przeciwko Ukraińcom po wyzwoleniu spod okupacji niemieckiej na terenie dzisiejszej Polski (w tym przymusowe przesiedlenie do ZSRR) i Polakom pozostałym na terenie Ukraińskiej SRR w latach 1945-1946 (szczególnie w obwodzie tarnopolskim), co było związane ze służbą Polaków w Istriebitielnych Batalionach NKWD.

Wielce Szanowna Pani Minister,

Rozmowa, dialog i debata są lepsze niż ich brak i trwanie na raz przyjętych pozycjach z uporem godnym lepszej sprawy. Stąd Pani list do ministra Lisowego należy uznać za wydarzenie pozytywne. Budzi on jednakże pewne wątpliwości, związane nieudanymi jak dotychczas próbami uzgodnienia treści podręcznikowych w ostatnich 30 latach, przede wszystkim jednak ze względu na przyjęcie przez państwo polskie doktryny historycznej, której wyrazem stało się uchwalenie ustawy z 4 czerwca. Z przyczyn, które wskazałem wyżej, nie widać sposobu, by ten stan miał się zmienić. Raczej wręcz przeciwnie – nietrudno przewidzieć postępującą radykalizację stanowiska Polski i jej żądań wobec Ukraińców w sprawach historycznych, jak też stopniowe upośledzenie praw obywateli polskich ukraińskiego pochodzenia.

1) Napisała Pani o latach 1943-47 i wydarzeniach na Wołyniu, czyli „masowych zbrodniach na ludności polskiej znanych jako «rzeź wołyńska». To kolejna wersja wydarzeń, którą powinni przyjąć Ukraińcy. Odbiega ona od wariantu zapisanego w ustawie z 4 czerwca, choć instytucje państwa polskiego nie mają dowolności w interpretowaniu polsko-ukraińskiej przeszłości. Z mocy prawa nie mogą wyjść poza zapisy ustawowe, zawarte w nich daty, nazwy ukraińskich formacji i liczby polskich ofiar. Wzywając do „natychmiastowych działań” władze ukraińskie, w istocie kładzie Pani na stole żądanie wpisanie do ukraińskich podręczników treści zawartych w czerwcowej ustawie.

2) Obserwując mechanizmy rządzące polityką polską, nietrudno zgadnąć, że efekty korekt w ukraińskich podręcznikach historii, dokonanie ich przeglądu, czy tym bardziej przygotowanie wspólnego podręcznika będą oceniane pod względem zgodności z przywołanym aktem prawnym. A każde odstępstwo będzie interpretowane jako „zdrada pamięci pomordowanych Polaków” i „ustępstwo na rzecz ukraińskich nacjonalistów”.

3) Nadmienić należy, że przyjęcie przez państwo ukraińskie wersji wydarzeń zapisanych w ustawie z 4 czerwca, podobnie jak w pozostałych aktach prawa polskiego, uczyni je współodpowiedzialnym za naruszenie praw społeczności ukraińskiej w Polsce, jej dyskryminację i stygmatyzację.

4) Dokonanie wspólnego przeglądu podręczników, przygotowanie ich nowych wersji i napisanie wspólnej książki zakłada wymianę poglądów i dopuszczenie możliwości dokonania korekty własnych ocen. W obecnej sytuacji prawnej nie widzę możliwości spełnienia tych warunków przez Polskę, przy najszczerszych chęciach Pani Minister i jej współpracowników. Tym bardziej, że sytuację utrudnia (a właściwie uniemożliwia) postawa zdecydowanej większości polskich historyków, którzy uznali, że posiedli „całą prawdę” o wydarzeniach z przeszłości, stąd ich obecnym zadaniem jest strzeżenie owej „prawdy” przed zakusami tych, którzy wyrażają wątpliwości.

5) Najświatlejsze umysły polskiej i ukraińskiej emigracji, polska opozycja demokratyczna, hierarchowie polskiego Kościoła rzymskokatolickiego i Ukraińskiego Kościoła Greckokatolickiego za zachętą papieża Jana Pawła II wykonali ogromną pracę dla porozumienia między naszymi narodami.

6) Działanie w tych samym duchu przyświecało prezydentom Polski i Ukrainy: Lechowi Wałęsie, Leonidowi Krawczukowi, Aleksandrowi Kwaśniewskiemu, Leonidowi Kuczmie, Lechowi Kaczyńskiemu, Wiktorowi Juszczence, Bronisławowi Komorowskiemu i Petrowi Poroszence. Wszyscy oni działali zgodnie z zasadą zwrócenia uwagi na belkę we własnym oku zanim będzie się wypominać źdźbło w oku bliźniego. W myśl formuły „Wybaczamy i prosimy o przebaczenie”.

7) W ostatnich latach polityka polska zarzuciła dążenie do porozumienia i pojednania naszych narodów na rzecz próby narzucenia własnej wersji wydarzeń historycznych. Co więcej, jej przyjęciem przez Ukrainę warunkowano poparcie dla integracji Ukrainy z UE. Abstrahowano przy tym od wojny Rosji przeciwko Ukrainie, od której wyniku zależy bezpieczeństwo i przyszłość Polski.

8) I uwaga końcowa. Rosja i jej agentura, a także moskiewska propaganda, instytucje zajmujące się archiwaliami oraz działalnością w obszarze historiografii to potężna machina, od lat siejąca nienawiść między Polakami a Ukraińcami i nie dopuszczająca do porozumienia i pojednania. W tym kontekście należy wspomnieć, że nowelizacja ustawy o IPN z 2018 r. została napisana w interesie Kremla i jej służb. Natomiast inicjatorzy ustawy z 4 czerwca zgłosili swój projekt w celu storpedowania procesu ekshumacji i osłonięcia mediów zajmujących się transmitowaniem propagandy rosyjskiej w Polsce.

Z poważaniem,

31 lipca 2025 roku

Mirosław Czech

Poseł na Sejm II i III kadencji

Do wiadomości:

Szanowny Pan Radosław Sikorski

Wiceprezes Rady Ministrów RP

Minister spraw Zagranicznych RP

Szanowny Pan Tomasz Siemoniak

Minister-Koordynator Służb Specjalnych RP

Szanowny Pan Marcin Bosacki

Sekretarz Stanu w MSZ