Уривок із книжки «Європа на роздоріжжі».
У львівському видавництві «Апріорі» вийшла книжка відомого чеського інтелектуала Станіслава Комарека «Європа на роздоріжжі», уривки з якої ексклюзивно публікує «Збруч». Автор міркує про загальну кризу, до якої наблизилося європейське суспільство, і яка залишається непоміченою, «маскуючись» під кризу фінансову і демографічну. У розділі «Характер влади» він аналізує теперішній стан європейської демократії й міркує про її перспективи, а також звертає увагу на один із «побічних ефектів» демократичного ладу – відсутність сильних, яскравих особистостей. Александр Македонський у демократії не може з’явитися в принципі, Вінстон Черчилль – лише у разі крайньої зовнішньої загрози. Ідеальні громадяни демократичної держави – слухняні, керовані, інфантильні та «усереднені»: плата за відсутність у суспільстві явних неподобств є високою, а постмодерна епоха не потребує не лише мучеників, а й узагалі нікого, хто б якось випинався з юрби, де чи не кожен прагне «оригінальності», хоч уже й не знає, що вона, власне, становить...
Уривок із книжки «Європа на роздоріжжі»
Уже де Токвіль у своїй «Демократії в Америці» (1835, 1840) дуже влучно зауважує, що такий суспільний устрій не потребує сильних і яскравих особистостей і в зародку їх тлумить, аби вони не могли помітно піднятися над іншими. У Давній Греції для цього служив ostrakismos, «черепковий суд», який зазвичай проводили щороку: на глиняних черепках писали імена й шляхом голосування обирали з-поміж мешканців поліса ту особу, яка через свою впливовість чи багатство могла би становити загрозу для демократичного ладу. Обранець, не вчинивши жодного правопорушення, мусив на десять років полишити поліс, хоч і зберігав при цьому все своє майно. Сьогодні аналогічну роль відіграє прискіпливий погляд на деяких сильних світу цього: для них одна помилка – приміром, подружня зрада – принагідно може стати початком кінця. Токвіль зазначає, що ставлення демократії до урядовців за своєю суттю є амбівалентним: з одного боку, вони їй потрібні – а з іншого вони мають доводити своє право бути у владі, демонструючи надзвичайні чесноти. А що ж приховаєш, коли за тобою стежать 24 години на добу? (Це стало можливим лише тепер, із розвитком технологій – що і коли бовкнув у приватній розмові Бісмарк, ніхто моніторити не міг; також постає питання – ретельний моніторинг виключно до викриття і блокування поганих речей чи, врешті-решт, до блокування всього підряд). Процес формування громадянина зазвичай є ненасильницьким і рідко коли спонукає його до видатних діянь, а тим більше – подвигів; і навпаки – постійно протидіє тому, що людина хотіла б здійснити, і доброму, і недоброму; навіть найбільш оригінальним та потужним ідеям не вдасться прорвати сітку складних, детально розписаних, але одноманітних за своєю суттю правил і піднятися над нею, пише Токвіль.
Александр Македонський у демократії не може з’явитися в принципі, Вінстон Черчилль – лише у разі крайньої зовнішньої загрози (те, що «відкрите» суспільство на більшість людських здібностей діє як інгібітор, тобто їх притлумлює, дивним є лише на перший позір: згадаймо, як у романі Чапека «Фабрика абсолюту» єпископ Лінда роз’яснює, що Церква не приводить у світ священне, а навпаки – послаблює і нейтралізує його). Кінцевим результатом цього поступового тлумлення й ослаблення є, на думку Токвіля, перетворення народу на стадо слухняних, ожирілих і запопадливих істот, пастирем яких є держава. Бажаного стану можна досягти двома способами: систематичним вихованням, спрямованим на те, щоб навчити колективізму й небажанню виділятися, як-от у Швеції, і масовою інфантилізацією, як-от у Сполучених Штатах (перший спосіб – доволі складний, вимагає тяглої традиції і практично не надається до експорту; другий – зручний і його легко експортувати). Поп-культура разом зі шкільною освітою надійно нейтралізує здатність людей до творення, і це перший крок до нейтралізації людей загалом. Сумна реальність є такою, що всяка справжня індивідуальна своєрідність досягається чомусь лише за рахунок інших – але також і ціною власного страждання.
Сьогоднішня Швеція – на думку багатьох людей, справжній рай, і в будь-якому разі місце, де можна спокійно та убезпечено жити – видатних індивідів не продукує: ну ось хто пригадає бодай одненького видатного шведського політика або мислителя наших днів? І навпаки, у Відні зламу ХІХ–ХХ століть, де було повно-повнісінько відкриттів і наукових та мистецьких інновацій, достобіса було й різноманітних «граней розмежування» – міжнаціональних, соціальних та ідеологічних, що генерували напругу, і з нинішнього погляду це місто здалося би пеклом: із масовою проституцією, зокрема дитячою, з кричущою бідою робітників цегелень і розкішним нічогонеробленням ерцгерцогів, із пихатою елітарністю вчених і погордою національної більшості щодо меншин. Попри це, а радше саме тому, тут з’явилися Фройд, Клімт, Шіле, Малер, Берг, Шьонберг, пацифістка Берта фон Зуттнер, але також і Шьонерер, Люґер і молодий Гітлер. Нинішні балачки про «індивідуальний розвиток», «самобутність» і т. д. виявляються лише милосердним самообманом, ілюзією або ж синонімами егоїзму чи нешкідливої, масової і, по суті, уніфікованої та офіційно дозволеної державою «екстравагантності». Пам’ятати, яку ціну має спокій у країні і якими методами його досягають, украй важливо – особливо, коли лунають нарікання на те, що «у країні бракує особистостей».
Ліс на пасовищі
Ліси такого типу можна побачити у Середземномор’ї та деінде у світі буквально на кожному кроці. Коли пастухи дістаються до раніше не торканої лісистої місцевості, дуже скоро вони починають вирубувати і випалювати ліс, аби звільнити місце для випасу. Відносно багато дерев ще залишається стояти – особливо великих, які годі зрубати пастушими сокирками. Минає декілька століть, і краєвид стає саме таким, щоби потішити серце туриста і природолюба, – тут-там стоїть розлогий, мальовничий дуб-велетень, свідок минулих часів, а позаяк його не затінюють жодні інші «однодубці», він сам-один красується посеред галявини або десь на белебні. Однак уважніший спостерігач помітить, що жолуді висять на гілках цього дуба надаремно. І якщо вони не дістануться на обід якомусь птахові або вепру, то жодного майбутнього у них немає. Щойно дубочки проростуть, їх зжеруть кози, для яких це вишуканий делікатес. Більшому дереву вони нашкодити не можуть, а ось маленькі деревцята ліквідують з абсолютною гарантією. Через кілька століть, коли останні струхнявілі гіганти з гуркотом упадуть, зелений колись ландшафт перетвориться на подобу напівпустелі.
Цей образ завжди постає у мене перед очима, коли лунають нарікання, що у нашому суспільстві – в політиці, культурі, науці й бозна-чому ще – бракує яскравих особистостей, а ті видатні люди, які є, поступово старішають і сходять зі сцени. Не варто забувати, що їхні юні роки, тобто роки формування, минули за комуністичного режиму, у стані опору, протидії, а у деяких випадках – й за ґратами. Це не випадковість і не чисто локальна аномалія – так само було в Німеччині з її ґрассами, вайцзеккерами і лоренцами, нині ж вона видатними постатями не рясніє. Про падіння нацизму і комунізму аж ніяк нема чого шкодувати, але треба усвідомлювати, що виростати у плюралістичному суспільстві центральноєвропейського типу з його незліченними взаємозв’язками – це не той шлях, яким можна прийти до формування цілісної особистості. Плата за відсутність у суспільстві явних неподобств є високою, а постмодерна епоха не потребує не лише мучеників, а й узагалі нікого, хто б якось випинався з юрби, де чи не кожен прагне «оригінальності», хоч уже й не знає, що вона, власне, становить. Суспільство дітей-переростків, які «мають право» на те чи інше і в яких під тоненькою машкарою ховається інфантильність, змішана з роздратуванням, – уже на порозі й доволі гучно стукає у двері. В суспільстві нашого типу, як відомо, немає нічого схожого на ініціацію, обряд переходу у доросле життя – у традиційних суспільствах він нерідко був болісним, неприємним, вимагав мобілізації відваги й узагалі «всього себе»; те, що людина вдосконалює сьогодні, – це не вона сама, а технології, що служать їй опорою. Зрештою, намагатися досягти якихось вершин – невдячне заняття у добу, коли ці вершини вимірюються кількісними показниками: числом здобутих голосів, індексом цитування, обсягом продажів чи відхиленням стрілки оплескометра.
Духовні й душевні кози старанно патрулюють довірену їм рівнину, шукаючи, який ще несміливий пагінчик можна безболісно й непомітно відкусити. За це вони пропонують багато чого хорошого – спокій, мир, теленькання медійних дзвіночків і непомірний достаток не лише козячого сиру, а й усіх продуктів, які лише можна уявити.
Переклала з чеської Олена Крушинська
Фото Яна Заторського
Станіслав Комарек – відомий чеський інтелектуал, біолог, філософ, письменник, професор за спеціальністю «філософія та історія природничих наук», автор понад 20 наукових і науково-популярних книжок, трьох романів, збірки поезії, численних публікацій у газетах і журналах. Його перша книжка в перекладі українською мовою – «Чоловік як еволюційна інновація? Есеї про чоловічу природу, сексуальність, життєві стратегії та метаморфози маскулінності» (пер. О. Крушинська, Т. Окопна), що вийшла за підтримки Міністерства культури Чехії у видавництві «Апріорі», виборола перше місце у ХХІ Всеукраїнському рейтингу «Книжка року – 2019» у номінації «СОФІЯ: Філософія / антропологія / психологія». Торік у травні Станіслав Комарек особисто презентував це видання на «Книжковому Арсеналі» у Києві та у Львівському пресклубі. Тоді він дав для «Збруча» ексклюзивне інтерв’ю.У квітні минулого року, коли світ був заскочений небаченими карантинними заходами, ми опублікували есей Станіслава Комарека «У вірусному вирі». Пандемія вивела на яв чимало проблем, що давно вже визрівали у рамках загальної кризи, до якої впритул наблизилося європейське суспільство. Саме пошукам коренів цієї кризи присвячена книжка Комарека «Європа на роздоріжжі», що вийшла в українському перекладі у видавництві «Апріорі» (пер. О. Крушинська) за підтримки Міністерства культури Чехії. Слідом за «Чоловіком...», вона виборола перше місце у «Книжці року – 2020» у тій самій номінації. Вибрані уривки з книжки – знову ж таки ексклюзивно – публікує «Збруч».
Інші уривки з книжки «Європа на роздоріжжі»:
«Християнство без християнства»
«Майбутнє європейської демократії»
17.04.2021