Демократія. Плата за спокій

Уривок із книжки «Європа на роздоріжжі».

 

У львівському видавництві «Апріорі» вийшла книжка відомого чеського інтелектуала Станіслава Комарека «Європа на роздоріжжі», уривки з якої ексклюзивно публікує «Збруч». Автор міркує про загальну кризу, до якої наблизилося європейське суспільство, і яка залишається непоміченою, «маскуючись» під кризу фінансову і демографічну. У розділі «Характер влади» він аналізує теперішній стан європейської демократії й міркує про її перспективи, а також звертає увагу на один із «побічних ефектів» демократичного ладу – відсутність сильних, яскравих особистостей. Александр Македонський у демократії не може з’явитися в принципі, Вінстон Черчилль – лише у разі крайньої зовнішньої загрози. Ідеальні громадяни демократичної держави – слухняні, керовані, інфантильні та «усереднені»: плата за відсутність у суспільстві явних неподобств є високою, а постмодерна епоха не потребує не лише мучеників, а й узагалі нікого, хто б якось випинався з юрби, де чи не кожен прагне «оригінальності», хоч уже й не знає, що вона, власне, становить...

 

Уривок із книжки «Європа на роздоріжжі»

 

Уже де Токвіль у своїй «Демократії в Америці» (1835, 1840) дуже влучно зауважує, що такий суспільний устрій не потребує сильних і яскравих особистостей і в зародку їх тлумить, аби вони не могли помітно піднятися над іншими. У Давній Греції для цього служив ostrakismos, «черепковий суд», який зазвичай проводили щороку: на глиняних черепках писали імена й шляхом голосування обирали з-поміж мешканців поліса ту особу, яка через свою впливовість чи багатство могла би становити загрозу для демократичного ладу. Обранець, не вчинивши жодного правопорушення, мусив на десять років полишити поліс, хоч і зберігав при цьому все своє майно. Сьогодні аналогічну роль відіграє прискіпливий погляд на деяких сильних світу цього: для них одна помилка – приміром, подружня зрада – принагідно може стати початком кінця. Токвіль зазначає, що ставлення демократії до урядовців за своєю суттю є амбівалентним: з одного боку, вони їй потрібні – а з іншого вони мають доводити своє право бути у владі, демонструючи надзвичайні чесноти. А що ж приховаєш, коли за тобою стежать 24 години на добу? (Це стало можливим лише тепер, із розвитком технологій – що і коли бовкнув у приватній розмові Бісмарк, ніхто моніторити не міг; також постає питання – ретельний моніторинг виключно до викриття і блокування поганих речей чи, врешті-решт, до блокування всього підряд). Процес формування громадянина зазвичай є ненасильницьким і рідко коли спонукає його до видатних діянь, а тим більше – подвигів; і навпаки – постійно протидіє тому, що людина хотіла б здійснити, і доброму, і недоброму; навіть найбільш оригінальним та потужним ідеям не вдасться прорвати сітку складних, детально розписаних, але одноманітних за своєю суттю правил і піднятися над нею, пише Токвіль.

 

Александр Македонський у демократії не може з’явитися в принципі, Вінстон Черчилль – лише у разі крайньої зовнішньої загрози (те, що «відкрите» суспільство на більшість людських здібностей діє як інгібітор, тобто їх притлумлює, дивним є лише на перший позір: згадаймо, як у романі Чапека «Фабрика абсолюту» єпископ Лінда роз’яснює, що Церква не приводить у світ священне, а навпаки – послаблює і нейтралізує його). Кінцевим результатом цього поступового тлумлення й ослаблення є, на думку Токвіля, перетворення народу на стадо слухняних, ожирілих і запопадливих істот, пастирем яких є держава. Бажаного стану можна досягти двома способами: систематичним вихованням, спрямованим на те, щоб навчити колективізму й небажанню виділятися, як-от у Швеції, і масовою інфантилізацією, як-от у Сполучених Штатах (перший спосіб – доволі складний, вимагає тяглої традиції і практично не надається до експорту; другий – зручний і його легко експортувати). Поп-культура разом зі шкільною освітою надійно нейтралізує здатність людей до творення, і це перший крок до нейтралізації людей загалом. Сумна реальність є такою, що всяка справжня індивідуальна своєрідність досягається чомусь лише за рахунок інших – але також і ціною власного страждання.

 

Сьогоднішня Швеція – на думку багатьох людей, справжній рай, і в будь-якому разі місце, де можна спокійно та убезпечено жити – видатних індивідів не продукує: ну ось хто пригадає бодай одненького видатного шведського політика або мислителя наших днів? І навпаки, у Відні зламу ХІХ–ХХ століть, де було повно-повнісінько відкриттів і наукових та мистецьких інновацій, достобіса було й різноманітних «граней розмежування» – міжнаціональних, соціальних та ідеологічних, що генерували напругу, і з нинішнього погляду це місто здалося би пеклом: із масовою проституцією, зокрема дитячою, з кричущою бідою робітників цегелень і розкішним нічогонеробленням ерцгерцогів, із пихатою елітарністю вчених і погордою національної більшості щодо меншин. Попри це, а радше саме тому, тут з’явилися Фройд, Клімт, Шіле, Малер, Берг, Шьонберг, пацифістка Берта фон Зуттнер, але також і Шьонерер, Люґер і молодий Гітлер. Нинішні балачки про «індивідуальний розвиток», «самобутність» і т. д. виявляються лише милосердним самообманом, ілюзією або ж синонімами егоїзму чи нешкідливої, масової і, по суті, уніфікованої та офіційно дозволеної державою «екстравагантності». Пам’ятати, яку ціну має спокій у країні і якими методами його досягають, украй важливо – особливо, коли лунають нарікання на те, що «у країні бракує особистостей».

 

 

Ліс на пасовищі

 

Ліси такого типу можна побачити у Середземномор’ї та деінде у світі буквально на кожному кроці. Коли пастухи дістаються до раніше не торканої лісистої місцевості, дуже скоро вони починають вирубувати і випалювати ліс, аби звільнити місце для випасу. Відносно багато дерев ще залишається стояти – особливо великих, які годі зрубати пастушими сокирками. Минає декілька століть, і краєвид стає саме таким, щоби потішити серце туриста і природолюба, – тут-там стоїть розлогий, мальовничий дуб-велетень, свідок минулих часів, а позаяк його не затінюють жодні інші «однодубці», він сам-один красується посеред галявини або десь на белебні. Однак уважніший спостерігач помітить, що жолуді висять на гілках цього дуба надаремно. І якщо вони не дістануться на обід якомусь птахові або вепру, то жодного майбутнього у них немає. Щойно дубочки проростуть, їх зжеруть кози, для яких це вишуканий делікатес. Більшому дереву вони нашкодити не можуть, а ось маленькі деревцята ліквідують з абсолютною гарантією. Через кілька століть, коли останні струхнявілі гіганти з гуркотом упадуть, зелений колись ландшафт перетвориться на подобу напівпустелі.

 

Цей образ завжди постає у мене перед очима, коли лунають нарікання, що у нашому суспільстві – в політиці, культурі, науці й бозна-чому ще – бракує яскравих особистостей, а ті видатні люди, які є, поступово старішають і сходять зі сцени. Не варто забувати, що їхні юні роки, тобто роки формування, минули за комуністичного режиму, у стані опору, протидії, а у деяких випадках – й за ґратами. Це не випадковість і не чисто локальна аномалія – так само було в Німеччині з її ґрассами, вайцзеккерами і лоренцами, нині ж вона видатними постатями не рясніє. Про падіння нацизму і комунізму аж ніяк нема чого шкодувати, але треба усвідомлювати, що виростати у плюралістичному суспільстві центральноєвропейського типу з його незліченними взаємозв’язками – це не той шлях, яким можна прийти до формування цілісної особистості. Плата за відсутність у суспільстві явних неподобств є високою, а постмодерна епоха не потребує не лише мучеників, а й узагалі нікого, хто б якось випинався з юрби, де чи не кожен прагне «оригінальності», хоч уже й не знає, що вона, власне, становить. Суспільство дітей-переростків, які «мають право» на те чи інше і в яких під тоненькою машкарою ховається інфантильність, змішана з роздратуванням, – уже на порозі й доволі гучно стукає у двері. В суспільстві нашого типу, як відомо, немає нічого схожого на ініціацію, обряд переходу у доросле життя – у традиційних суспільствах він нерідко був болісним, неприємним, вимагав мобілізації відваги й узагалі «всього себе»; те, що людина вдосконалює сьогодні, – це не вона сама, а технології, що служать їй опорою. Зрештою, намагатися досягти якихось вершин – невдячне заняття у добу, коли ці вершини вимірюються кількісними показниками: числом здобутих голосів, індексом цитування, обсягом продажів чи відхиленням стрілки оплескометра.

 

Духовні й душевні кози старанно патрулюють довірену їм рівнину, шукаючи, який ще несміливий пагінчик можна безболісно й непомітно відкусити. За це вони пропонують багато чого хорошого – спокій, мир, теленькання медійних дзвіночків і непомірний достаток не лише козячого сиру, а й усіх продуктів, які лише можна уявити.

 

 

Переклала з чеської Олена Крушинська

 

Фото Яна Заторського

 


Станіслав Комарек – відомий чеський інтелектуал, біолог, філософ, письменник, професор за спеціальністю «філософія та історія природничих наук», автор понад 20 наукових і науково-популярних книжок, трьох романів, збірки поезії, численних публікацій у газетах і журналах. Його перша книжка в перекладі українською мовою – «Чоловік як еволюційна інновація? Есеї про чоловічу природу, сексуальність, життєві стратегії та метаморфози маскулінності» (пер. О. Крушинська, Т. Окопна), що вийшла за підтримки Міністерства культури Чехії у видавництві «Апріорі», виборола перше місце у ХХІ Всеукраїнському рейтингу «Книжка року – 2019» у номінації «СОФІЯ: Філософія / антропологія / психологія». Торік у травні Станіслав Комарек особисто презентував це видання на «Книжковому Арсеналі» у Києві та у Львівському пресклубі. Тоді він дав для «Збруча» ексклюзивне інтерв’ю.

У квітні минулого року, коли світ був заскочений небаченими карантинними заходами, ми опублікували есей Станіслава Комарека «У вірусному вирі». Пандемія вивела на яв чимало проблем, що давно вже визрівали у рамках загальної кризи, до якої впритул наблизилося європейське суспільство. Саме пошукам коренів цієї кризи присвячена книжка Комарека «Європа на роздоріжжі», що вийшла в українському перекладі у видавництві «Апріорі» (пер. О. Крушинська) за підтримки Міністерства культури Чехії.  Слідом за «Чоловіком...», вона виборола перше місце у «Книжці року – 2020» у тій самій номінації. Вибрані уривки з книжки – знову ж таки ексклюзивно – публікує «Збруч».

 

Інші уривки з книжки «Європа на роздоріжжі»:

«Російський виклик»

«Євгеніка»

«Раси й расизм»

«Паливо прогресу»

«Християнство без християнства»

«Економічна релігія»

«Життя у борг»

«Екологізм як віросповідання»

«Майбутнє європейської демократії»

 

17.04.2021