Фатерлянд і Мутерлянд

Уривок із книжки «Європа на роздоріжжі».

У львівському видавництві «Апріорі» вийшла книжка відомого чеського інтелектуала Станіслава Комарека «Європа на роздоріжжі», уривки з якої ексклюзивно публікує «Збруч». Автор міркує про загальну кризу, до якої наблизилося європейське суспільство, і яка залишається непоміченою, «маскуючись» під кризу фінансову і демографічну. У розділі «Метаморфози Левіафана» він аналізує характер влади і порівнює державу старого й нового типу: якщо суворий Фатерлянд вимагав від своїх громадян пожертвувати заради нього усім, за потреби, навіть власним життям, то піклувальна держава-матінка, Мутерлянд, інфантилізує своїх громадян, відучуючи від особистої відповідальності, й душить їх у своїх дбайливих обіймах. Модерний Фатерлянд був небезпечним передусім для інших, постмодерний Мутерлянд небезпечний передусім сам для себе...

Уривок із книжки «Європа на роздоріжжі»

Якщо держава «старого» типу німецькою називалася «Фатерлянд», «Батьків-щина», що ідеально відповідало її сутності, то піклувальна держава «нового» типу спокійно могла би зватися «Мутерляндом». У певному сенсі, можна сказати, що фемінність «переповзла» з реального жіноцтва, де «таке вже не носять», на піклувальну державу, дочекавшись тут нового, парадоксального розквіту. Те, що така держава у багатьох аспектах нагадує злісну карикатуру на материнську любов, зауважив ще Артур Кестлер. Фатерлянд вимагав пожертвувати заради нього усім до останньої нитки, ба й до останньої краплини крові, й не панькався зі своїми громадянами – одним із улюблених сюжетів реалістичного живопису другої половини ХІХ ст. була моторошна сцена того, як збирачі податків забирають у бідної вдови останню корову. Мутерлянд не вимагає жертв і не вдається до насильства. Усіх своїх дітей, слухняних і неслухняних, він по-материнському пригортає до себе – іноді так міцно, що їм аж ребра тріщать. Всеосяжна турбота неможлива без такого ж всеосяжного задушливого адміністративного контролю, тож усі прояви самостійності й незалежності тлумлять або викорчовують. Невизнаною і, власне, несвідомою метою є інфантилізація всіх громадян, які здебільшого й самі залюбки припадають до незліченних молочних циць матінки-держави, а та, своєю чергою, тисячею хоботків ссе податки – це єдине, в чому вона систематично виявляє непохитність. Усі проблеми вирішуються шляхом невпинного роздавання дарів, зазвичай – грошей. «Вередливі» вже не отримають прочухана, а лише трішки менше грошей, аніж «чемні», – а іноді їм дадуть навіть більше, «аби не вередували». Це називають соціальним примиренням. Проблема в тім, що така система працює лише тоді, коли економіка стрімко росте, якщо ж настає стагнація або спад, «діти» здіймають вереск. Феномен піклувальної держави їде тепер «своїм ходом», по інерції, як-от колись монастирі, що жиріли й жиріли, аж поки їх не скасували. Чимось вона нагадує «еволюційну пастку» в еволюції вторинних статевих ознак у тварин: так, роги оленів – наприклад, уже вимерлого роду Megaloceros, – із покоління у покоління стають все більшими, аж поки вид не вимре – й ніхто за ним не заплаче. Піклувальна держава має в собі щось від будівництва пірамід: з одного боку, на відміну від піраміди фараона, від якої людям жодного толку, тут є з чого користати, з іншого боку, вона так само блокує розумні інвестиції до самооновлення та інфраструктури, і наслідки цього можуть бути ще сумнішими, ніж доля єгипетського Стародавнього царства.

Власне, єдине, що «переповзло» з маскулінності на державу нового типу, – це її самодеструктивний компонент, Todestrieb – описаний Фройдом «потяг до смерті». Якщо модерний Фатерлянд був небезпечним передусім для інших, постмодерний Мутерлянд небезпечний передусім сам для себе у своїх нападах мазохістичної самоненависті й самодеструкції, що, однак, не є усвідомленими (і загалом модерн небезпечний для інших, постмодерн – сам для себе), тобто елемент агресії певним чином зберігається, лише скеровується всередину. Цей феномен загальновідомий: коли в’язень не може зашкодити іншим, то нерідко шкодить сам собі.

Генератор безвідповідальності

Варто звернути увагу на те, як упродовж ХХ ст. у європейському суспільстві знову знизилася особиста відповідальність, що досягла була свого максимуму десь на зламі ХІХ і ХХ ст. Ні, колективна відповідальність справді виникла першою – деякі лінгвісти стверджують, що займенник «ми» давніший від займенника «я». Колективна відповідальність родових суспільств на практиці втілилася, наприклад, у кровній помсті, яка становить таку небезпеку (ви вбили нашого стрийка, ми вам уб’ємо тітоньку), що кожен двадцять разів подумає, перш ніж запустити цю спіраль помсти, яку потім уже важко зупинити. Пригадаймо, що в Албанії, Чорногорії і на Сицилії кровна помста побутувала аж до ХХ ст., а у зникомих кількостях, можливо, існує й досі. Згадаймо і традиційну для Китаю, а пізніше і Японії, колективну відповідальність десяти родин за переступи та податки. Цю практику, як і деякі інші традиції з далекого минулого, оживили нацисти (аналогічно на початках діяла і радянська влада у реґіонах із розвиненою колективною свідомістю, наприклад, на Кавказі та у Середній Азії). Особиста ж відповідальність, здається, досягла свого піка у самому кінці ХІХ ст., коли ще переважало переконання, що ми люди, які «міцно тримають себе в руках», а не фройдівські персонажі, яких незнані темні сили тягнуть у безодню несвідомого. Від банкрута або когось іншого, хто потерпів серйозне фіаско, можна сказати, очікували, що він «поведеться як чоловік» і вкоротить собі віку. Неподільна особиста відповідальність побутувала у більшості інституцій – тоді здебільшого невеликих, де всі були «на виду»: на чолі державної установи стояв начальник, у сільському маєтку все вирішував безкомпромісний батько, фірмою одноосібно керував капіталіст у циліндрі й із сигарою в зубах; не дивно, що з такої «національної буржуазії», яка була у всіх на очах і яку добре знав місцевий люд, виросли і більш-менш демократичні національні держави тодішнього зразка з усіма своїми перевагами та підводними каменями, що врешті-решт призвели до Першої світової. А вже під час пошуків відповідальних за розв’язання Другої світової та її злочини (злочинів сталінської епохи ніколи не розслідували, але проблема була б та сама) стало зрозуміло, наскільки це складне завдання з огляду на безліч взаємопов’язаних інституцій по цілій країні. Зокрема, постала проблема тих, хто без вагань виконував накази, якими б вони не були, – німці таких називають Mitläufer, «попутник». Де саме у ланцюжок «законодавець – суддя – кат – писар у катівні – постачальник мотузок» вклинюється пряма відповідальність? Під час війни коїлися паскудства надзвичайні, однак паскудств повсякденних незрівнянно більше. У суспільстві, де всі пов’язані навзаєм, кожен до певної міри є і злочинцем, і жертвою – хтось більше, хтось менше. Багато хто керується максимою Еміла Гахи: «я мусив це взяти на себе, щоб не прийшла якась іще гірша сволота...» (Еміл Гаха від 1938 року був президентом Чехословацької Республіки, а 1939-го став президентом утвореного окупаційною німецькою владою Протекторату Богемії та Моравії. 1945 року був заарештований за співпрацю з гітлерівцями, помер у тюремній лікарні, не дочекавшись суду. – Перекл.).

Велика сучасна фірма не має видимого «капіталіста», нею керують колективно топ-менеджмент і рада директорів, і відповідальність повністю розпорошується. Це дещо нагадує відому п’єсу Лопе де Веги, де на питання, хто вбив їхнього феодального володаря, персонажі стандартно відповідають іменем свого села: «Ми, Фуентеовехуна». Сьогодні довірене колективу якоїсь організації майно часто буває значно більшим, ніж будь-коли в минулому, й одна особа просто не може тримати його в полі зору і покрити можливі збитки своєю відповідальністю. Ну от що зробити з людиною, яка з недбальства не закрила гермозатвори празького метро під час повені 2002 року, спричинивши неосяжні збитки? А якби якийсь новітній інквізитор і здер з цієї людини шкіру, то що, від цього би зникла вода з тунелів? Відповідальність хмарою висить над усім суспільством, не сходячи ні на кого конкретно. Загалом можна сказати, що однозначно позитивним для суспільства є той принцип існування у ньому, якого можуть дотримуватися всі, а воно при цьому залишиться діючим, – наприклад, «мати дітей і працювати» vs «красти», але також і «воювати» чи «бути пустельником»; однак проблема в тому, що деякі «міноритарні» життєві стратегії суспільству теж потрібні.

Коли йдеться про сучасні європейські суспільства, багато говорять про корупцію – чи то пряму, у формі грошей або дарунків, чи непряму, у формі якось взаємної послуги, наприклад, адміністративної, нерідко віддаленої у часі (перший різновид більше стосується «молодих» демократій у Східній Європі, другий – демократій «старих», «застійних», як-от у Австрії чи Італії). Починаючи ще з античних часів, корупція є невідривною від політичного життя – ліквідувати її не можна, хіба що притлумлювати, так само, як на городі постійно доводиться виполювати бур’яни (за переказом, Петро Перший, у відчаї від безрезультатної боротьби з корупцією, покликав до себе найстаршого боярина «антикорупційного відділу» і спитав його – чи не бере, бува, хабарі й він, – і відповідь була такою: «Беру, царю-батечку, але тільки потроху і добре поміркувавши»). Витрати на корупцію у багатьох країнах входять до стандартних кошторисів фірм, індивідуальних підприємців, ба навіть і приватних осіб (некорумпованість – це чеснота умовна, як-от велика фізична сила: німецький «Третій рейх» належав до найменш корумпованих країн за всю історію – підсовувати конверти в Аушвіці було справою абсолютно марною, і навпаки – життя у брежнєвській Росії хоч якось можна було витерпіти виключно завдяки корупції). Існує, по суті, лише один «каузальний» метод боротьби з корупцією – це мінімалізація випадків, коли чиновник в адміністративний спосіб приймає рішення щодо майна чи коштів, які у багато разів перевищують його власні доходи. Утім, через зростання впливу держави та кількості грошей, що в ній «крутяться», цього «родючого субстрату» лише більшає, і то стрімкими темпами, тож дивуватися, що тут вкорінюються корупційні практики, – це як дивуватися, що у вивішеній на дереві шпаківні оселяються шпаки. Варто також замислитися над тим, що сприятливі умови для «абсолютно об’єктивного» розгляду питань відповідальними особами створює певна – і досить велика, – міра занепаду родинних структур: скажімо, в Узбекистані, на відміну від Німеччини, годі й думати про те, щоби хтось став міністром або ректором і не подбав про своїх рідних і двоюрідних братів та сестер, – зате дідусі й бабусі не доживають там віку у старечих будинках, дітей народжується достатньо і весь рід тримається разом.

Сучасне суспільство просто-таки спонукає до безвідповідальності у кількох площинах – і передусім це надання пріоритету «швидкому» зиску перед «довгостроковим». Це, можна сказати, протилежність того, чого вимагає рільництво або вирощування лісових культур. Якщо вдатися до яскравих прикладів: що буде популярнішим – гра на біржі чи вирощування дуба на деревину? Образ американських «мисливців», що, стріляючи з вікон потяга трансконтинентальної залізниці, винищують безліч бізонів, з яких вирізають собі максимум язик і нирку як делікатеси, – це жорстка метафора того, що сьогодні коїться на багатьох фронтах. Ми забезпечуємо собі чудове сьогодення за рахунок минулого і майбутнього. Грабіжницьке визискування джерел горючих та рудних корисних копалин і тропічних пралісів багато критикують, але точнісінько так ми визискуємо й «людські ресурси» – тим, що «економимо» на вирощуванні власних дітей, а дорослу робочу силу імпортуємо (завозити з Мозамбіку деревину і здібних людей – це один і той самий підхід). Можливо, незабаром уже й грабувати не буде де. Суспільства європейського типу однозначно віддають перевагу безвідповідальним перед відповідальними – ні в кого нема мотивації відповідально ставитися до свого здоров’я, мінімалізуючи медичні втручання, виховувати дітей і дбати про те, щоб вони стали повноцінними членами суспільства. Громадян, з одного боку, переконують у тому, що піклувальна держава вирішить усі проблеми, спричинені їхньою безвідповідальністю, а з іншого боку, невпинно бомбардують заохоченнями до того, аби вони жили невідповідно до своїх статків, усе прагнули отримати негайно і, по можливості, влізли у борги – опинившись, таким чином, під опікою, щоб не сказати – у рабстві грошових суб’єктів. Це подвійне джерело систематичного виховання безвідповідальності Європі одного разу вилізе боком.

Переклала з чеської Олена Крушинська

Фото Яна Заторського

Станіслав Комарек – відомий чеський інтелектуал, біолог, філософ, письменник, професор за спеціальністю «філософія та історія природничих наук», автор понад 20 наукових і науково-популярних книжок, трьох романів, збірки поезії, численних публікацій у газетах і журналах. Його перша книжка в перекладі українською мовою – «Чоловік як еволюційна інновація? Есеї про чоловічу природу, сексуальність, життєві стратегії та метаморфози маскулінності» (пер. О. Крушинська, Т. Окопна), що вийшла за підтримки Міністерства культури Чехії у видавництві «Апріорі», виборола перше місце у ХХІ Всеукраїнському рейтингу «Книжка року – 2019» у номінації «СОФІЯ: Філософія / антропологія / психологія». Торік у травні Станіслав Комарек особисто презентував це видання на «Книжковому Арсеналі» у Києві та у Львівському пресклубі. Тоді він дав для «Збруча» ексклюзивне інтерв’ю.

У квітні минулого року, коли світ був заскочений небаченими карантинними заходами, ми опублікували есей Станіслава Комарека «У вірусному вирі». Пандемія вивела на яв чимало проблем, що давно вже визрівали у рамках загальної кризи, до якої впритул наблизилося європейське суспільство. Саме пошукам коренів цієї кризи присвячена книжка Комарека «Європа на роздоріжжі», що вийшла в українському перекладі у видавництві «Апріорі» (пер. О. Крушинська) за підтримки Міністерства культури Чехії. Слідом за «Чоловіком...», вона виборола перше місце у «Книжці року – 2020» у тій самій номінації. Вибрані уривки з книжки – знову ж таки ексклюзивно – публікує «Збруч».