Присвячено Українським Сїчовим Стрільцям   1. Грають труби над Днїстром, Кров жива пливе руслом, Славнї Стрільцї Січовії Ворогам несуть погром! Гей, гей, гей, гей! — Москалям несуть погром, Смерть — погром!   2. Понад Волинь грім гремить, Галич вільний гомонить, Гей! Коли-ж озветь ся Київ?... Днїпро кровю зашумить?! Гей, гей, гей, гей! Днїпро море зчервонить... Зчервонить!   3.

Дуже незрівноважені ті почування, з якими засяде велика українська родина до сьогорічної Святої вечері, вже другої за час теперішньої великої війни. Одначе сумні почування переважатимуть. Чи-ж багато є таких Українцїв, котрим доля защадила невтишеного болю за час дотеперішньої заверухи? Зіллє просфору сльозами брат і сестра по втратї брата чи братів, батько й мати по втратї сина чи синів, заллють ся сльозами сироти по втратї батьків. Про матеріяльні шкоди й не говорити!

(Спогади У. C. Стрільця).  

Під вечір рознесла ся між хлопцями в третїм курінї вістка, що "стара война", себто перший і другий курінь, приходять сюди зі становищ, аби доповнити вмундурованнє, одержати зимове біллє й притім відпочити. В залї проб загреміли труби, засвистали флєйти. Полкова музика почала готувати ся на прийняттє "старої войни."  

Дивно, що так мало читаєть ся про австрійсько-українські полки, які довершують так часто не-аби-яких геройських чинів. Хто хоч трохи знає українського селянина в Австрії, хто знає йoгo привязаннє до "старенького найяснїйшого пана", своєї скиби, той певно й вірить, що й українські полки в Австро-Угорщинї доконують таких учинків, що й не повірити. Ось факти: День 29 червня. Полк 95 є дивізійною резервою. Приказ: узяти неприятельські становища мають один український полк і два нїмецькі. Наступають. Починають ся пекло.

Коли в 1908 р. народжувало ся шумно новославянство серед усїх славянських народів, одинокі Українцї не тільки заховали ся нездержливо супроти того руху, виміреного проти нїмецького світа, але й відкрито поставили ся ворожо супроти такої всеславянської дурійки. "З спеціяльно українського становища — писав тодї проф. М. Грушевський у червневій книжцї "Лїтературно-Наукового Вістника" в статї "Українство й всеславянство" — яка небудь проповідь славянської солїдарности в теперішнім часї звучить як гірка іронїя, глузуваннє з дїйсности.

Пішов, як пішло багато инших за могучим кличем України в боротьбу за її волю, за її визволеннє. Боров ся з молодечим запалом і вірою, сильнїйшою, нїж уся гроза смерти тих соток поляглих товаришів-борцїв, що до останньої каплї крови боронили останнього шматка рідної землї... Брав участь у карпатських боях і все вірив твердо в побіду українського визвольного руху. І з тою вірою принїс молоде життє в жертву Україні, як герой на полї слави.  

  Здаєть ся, він належав до тих, що то їх життє всякає в ідею, як капля теплого дощу в засїяну ріллю. В мирних часах се сїрі муравлї без особистих аспірацій, в бою стають вони, тії непримиренні вороги насильства й неволї, — тихими невільниками божих ідеалів.   Їх імена сходять ураз з серцем у могилу.   Я пізнав його саме перед війною в жидівськім провінціяльнім містечку в біблїотецї старозаконного товариства "Бесїди", де він запопадливо впорядковував книжки.  

Щоденно ворони летять, Щоденно ворони кричать: "Там спалили, Там убили, Там піймали, Там забрали, Посадили, Ослїпили, І згноїли... Kpa—Кра,—Kра!   Олесь.     Стояла на гробі мужа й дивила ся, як суголовками поміж морем дозріваючого збіжа йшов її син-одинак на чолї невеличкого гуртка сїльських хлопцїв.  

"Віддайте Богови, що боже, а цїсареви, що цїсарське!"   Чи-ж не віддаймо?   Що днини йдуть споміж нас ті, котрих покличуть.   Йдуть, аби зложити свідоцтво правдї.   Про хоробрість, вірність і свободолюбність українського народу.   Свідоцтво, писане кровю, друковане життєм.   Але крім того, чого від нас божі і людські права жадали, дали ми добровільно, що найкращого було, нашу молодїж, нашу надїю, нерозвиті пупянки народу.