Пішов, як пішло багато инших за могучим кличем України в боротьбу за її волю, за її визволеннє. Боров ся з молодечим запалом і вірою, сильнїйшою, нїж уся гроза смерти тих соток поляглих товаришів-борцїв, що до останньої каплї крови боронили останнього шматка рідної землї... Брав участь у карпатських боях і все вірив твердо в побіду українського визвольного руху. І з тою вірою принїс молоде життє в жертву Україні, як герой на полї слави.  

  Здаєть ся, він належав до тих, що то їх життє всякає в ідею, як капля теплого дощу в засїяну ріллю. В мирних часах се сїрі муравлї без особистих аспірацій, в бою стають вони, тії непримиренні вороги насильства й неволї, — тихими невільниками божих ідеалів.   Їх імена сходять ураз з серцем у могилу.   Я пізнав його саме перед війною в жидівськім провінціяльнім містечку в біблїотецї старозаконного товариства "Бесїди", де він запопадливо впорядковував книжки.  

Щоденно ворони летять, Щоденно ворони кричать: "Там спалили, Там убили, Там піймали, Там забрали, Посадили, Ослїпили, І згноїли... Kpa—Кра,—Kра!   Олесь.     Стояла на гробі мужа й дивила ся, як суголовками поміж морем дозріваючого збіжа йшов її син-одинак на чолї невеличкого гуртка сїльських хлопцїв.  

"Віддайте Богови, що боже, а цїсареви, що цїсарське!"   Чи-ж не віддаймо?   Що днини йдуть споміж нас ті, котрих покличуть.   Йдуть, аби зложити свідоцтво правдї.   Про хоробрість, вірність і свободолюбність українського народу.   Свідоцтво, писане кровю, друковане життєм.   Але крім того, чого від нас божі і людські права жадали, дали ми добровільно, що найкращого було, нашу молодїж, нашу надїю, нерозвиті пупянки народу.  

Московські війська втікали.   Ночами видно було червону луну, в днину дими закривали сонце, їдкі, густі, великі. Чути в них було спалену солому, переглїлий волос і шкварене мясо. Зойки та плач нещасливих людей летїли в світ, як туча, роси дріжали, як сльози.   Московські війська втїкали.  

Прости, мій милий, що я тобі вчора Лист з так сумною піснею післала. Брат вже пішов до війська, мати хора, Я, бачиш, довго-довго в ніч не спала, Вікном від піль на мене смуток віяв; Що було радости в душі, та геть розвіяв!   Думала я собі: нема на світї Нїщо нетлінного, ввік молодого. Червак живе і в найбуйнїйшім квітї, Підваж скалу, — якій там хробів много! Засїєш лан, — а град нежданно лине. Оттак на нас тепер та буря суне.   І пригадав ся рік, який з тобою

Dziś 85-ta rocznica urodzin wielkodusznego Monarchy, Franciszka Józefa I.   Opromieniona ostatniemi zwycięstwami, obchodzona jest w calej Monarchji solenniej, niż minionymi laty. Uroczyściei jest też obchodzona i przez społeczeństwo polskie.   Polacy w wielkim roku wojny światowej zapisali krwią własną na kartach historji, że czynami ich kieruje wdzięczna pamięć, pamięć serca.  

("Русскіе", що не знають "русскої" мови. — Курси галицькі. — У Лохвицької-Скаллон. — На курсах київських. — Гіркий жаль "освободителїв" і "визволених".)  

Весело проводили українські стрільцї великодні сьвята у Варполянцї.  

Серед лїса зеленого на мураві Спочивали два жовнїри, оба жваві.   Оден каже: в мене жінка, в мене дїти, Затрубіли — треба було в сьвіт летїти.   В мене жінка, молодая молодиця, Гей, не знати, яке їй там нинї спить ся?   Другий каже: в мене мати і дївчина, Та настала для них нинї зла година.   Може добре стара мати криєсь в лозах, А дївчина зневажена миєсь в сльозах.   Оба-ж кажуть: Боже милий, будь Ти з ними, З ворогами не лишай сиріт самими.