Галичина в життю України.

 

 

І. Вступ.

 

Історичні обставини спричинили, що український нарід з періоду завязків своєї державности в окремих князївствах не перейшов до вищої загальнонаціональної форми державного життя, тільки попав під пануваннє сусїдних держав, під яким, перейшовши ряд змін державної приналежности, знаходить ся й досї. Не витворивши власної державної орґанїзації, анї не ввійшовши в цїлости в якусь одну чужу державну орґанїзацію, не жив він у тих самих умовах, однаковим, одноцїльним життєм, тільки залежав у своїм розвитку в окремих своїх частях від ріжних державних умов, зоставав ся під ріжними культурними впливами. Се спричинило, що окремі части української землї займають окреме місце в історії розвитку українського народу як цїлости.

 

Українське національне відродженнє застає український нарід у двох державних формаціях: в величезній більшости в російській державі та меншости в Габсбурзькій монархії, що творить від 1867 р. союз двох держав, Австро-Угорщину. Крім сього головного подїлу між дві державні формації зазначили ся в життю українського народу також подїли в межах тих державних формацій. Так у Росії маємо подїл на Правобічну й Лївобічну Україну: коли на Лївобічній сильнїйший вплив російської культури, то правобічна, яка зоставила ся під Польщею аж до упадку сеї держави, зазнала на собі більше впливу польської культури, чим наближаєть ся до сусїдньої Галичини. В Габсбурзькій монархії маємо знов найперше подїл на Україну австрійську й угорську: коли остання й досї усихає, неначе галузка відрубана від пня, без свідомости своєї національної єдности з цїлою Україною, то австрійська Україна стала до деякої міри центром усього українського життя. Вкінцї й австрійська Україна подїлена — завдяки правно-державному подїлови Австрії на так звані "історичні краї" (в дійсности сей поділ переважно та зокрема щодо української території є противісторичний) — на галицьку й буковинську, які, творячи кожда часть окремої правно-державної цїлости (Галичини й Буковини), живуть до деякої міри окремим життєм.

 

Всї сї подїли — що инше, нїж поділ національної території, яка творить самостійну державу, на окремі провінції. Там подїл не роз'єднює окремих частей тої самої національно-державної цїлости. Натомісць вище представлений подїл української землї, звязуючи окремі її части з національно чужими землями й народами в одну державну чи краєву (Галичина й Буковина) цїлість, піддаючи їх при тім чужим інтересам, впливає на їх розвиток роз'єднюючим способом, перешкоджає творенню одноцільного національного життя.

 

З сього погляду найважнїйший подїл між дві державні формації, подїл на Україну російську й австрійську*), при чім, говорячи про австрійську Україну, треба мати на увазі передовсїм Галичину, де український нарід витворив центр свого національного життя не тільки в Австрії, але й до деякої міри на всю Україну.

 

Се значіннє Галичини в українськім національнім життю на протязї столїття українського національного відродження хочемо саме прослїдити. Приводом до сього — побіч загального інтересу такого розслїду — являєть ся та роля, яку відграє Галичина в теперішнїй війнї, роля предмету спopy між Австро-Угорщиною й Росією, при чім се одначе не виключно спір за пограничну територію, але також, і то передовсїм, спір за країну, яка з огляду на свій національний характер і тенденції національного розвитку з одного боку та на характер внутрішньої та внїшної полїтики обох держав з другого має для них особливе значіннє. Найбільше-ж у тім спорі заінтересований український нарід, — і се причина, чому ми беремо ся говорити про національне значіннє Галичини для України.

 

 

II. Полїтичне положеннє українського народу в Росії й Австрії.

 

 

По втратї державної самостійности в формі окремих князївств, під чужим панованнєм, доля окремих частей української землї була ріжна, але ті державні границї, які їх дїлили, нїколи не творили між ними неперехідного муру. Причина того лежала по части в слабости тогочасної державної орґанїзації, по части в характері пановання чужих державних орґанїзацій над українським народом: те панованнє було таке свіже й незміцнене, що нїяк не могло придавити визвольних змагань українського народу та зробити його орґанїчною складового частю даної державности. Сї державні відносини спричинили, що між окремими частями української землї не було властиво національно-культурних кордонів, які спинювали-б національно-культурні взаємини, обміну національно-культурними вартостями.

 

Таким національно-культуриим кордоном стала аж державна границя між Австрією й Росією, які подїлили між себе українську землю тодї, коли український нарід був віковим поневоленнєм і постійною боротьбою, як проти Польщі, так і проти Росії до краю знесилений.

 

Від тодї обі части України живуть у великій мірі відмінним життєм, залежним від полїтичних і культурних умов їх державної приналежности. Їх національно-культурний звязок спершу неначе зовсїм перериваєть ся, а опісля, хоч навязуєть ся знов зі зростом національного відродження, доводячи не тільки до щораз близших національно-культурних взаємин, але також до вироблення одного національно-полїтичного ідеалу, одначе державна приналежність являєть ся в сїм процесі чинником спинювання.

 

Та з другого боку приналежність части України до Австрії, держави з західно-европейським, в порівнанню з Росією вищим укладом життя, спричиняє, що українське національне життє розвиваєть ся кориснїйше, нїж колиб цїла Україна входила в склад російської держави.

 

***

 

Загальні умови державного життя, серед яких жила російська часть України, представлють ся в головних основах так:

 

Від 1781 р., коли останки полїтичної автономії України скасовано, край подїлено на ґубернїї й заведено кріпацтво, — Україна під правно-державним оглядом стала орґанїчною частю російської імперії, переходячи однакові для цїлої імперії стадїї полїтичного розвитку, — отже скасованнє кріпацтва в 1861 р., надїї на Олександра ІІ й розчарованнє, яке принесли роки реакції за його пановання. революційне ферментованнє, яке довело до революції 1905-7 рр., вкінці — як наслїдок сеї революції — перехід до формально-конституційного монархізму, який одначе в своїй сути нїчим не ріжнить ся від попереднього періоду абсолютистичного монархізму.

 

На ґрунтї сих загальних умов державного життя ярко зарисовуєть ся полїтика російської держави щодо України. Абсолютистична держава, коли вона зложена з більше народів, являєть ся вже по своїй природї державою національного гнету, в якій немає місця для національних прав в области правно-публичного життя. Але щодо України Росія вела особливу полїтику з метою знищити українську національну окремішність як таку, не допустити до розвитку української національної культури навіть у тих скромних межах можливостей, які дає абсолютистичний державний лад, перетворити український етноґрафічний матеріял в орґанїчну часть російської національности. Як усяка полїтика стараєть ся знайти для себе усправедливленнє в деякій ідеольоґії, так і ся російська полїтика щодо України знайшла собі ідеольоґію "національної єдности руських племен". Насаджуючи сю "єдність" на Україні, російська полїтика дійшла до того, що указами 1863 й особливо 1876 р. забороняє вживати в лїтературі української мови, кладучи тим способом законну таму українському національно-культурному розвиткови. В сїм станї, з плямою державного злочину, зоставала ся українська мова в Росії аж до революції 1905—7 рр. В революційнім вирі указ 1876 р. потонув сам собою й українська мова відзискала ті права, які мала передтим, а саме право бути орґаном культурного розвитку в літературній области. Нових прав в области правно-публичного життя російська революція українській мові не принесла. Натомісць у періоді реакції, який наступив від розвязання другої Державної Думи, уряд старав ся й ті права обмежити, аж укінцї, покористувавши ся вибухом війни, закрив усї українські періодичні видавництва.**)

 

***

 

Габсбурзька монархія, від часу приналежности до неї української території, переходила значно більше й основнїйших перемін державного життя. Революція й конституція 1848 р., яка була наслїдком не стільки революційного натиску в самій державі, скільки революційних рухів у цїлій Европі, що правда, не зміцнила нових державних основ і цїсарський патент з 31 грудпя 1851 р. привернув наново абсолютистичний лад. Одначе в 1860 р. починаєть ся наново конституційна перебудова монархії, яка знаходить заверішеннє в 1867 р.: подїл монархії на дві держави, Австрію й Угорщину, та конституційний лад в обох.

 

На сїм полїтичний розвиток не спинив ся. Поминувши менші зміни парлґментарної системи, як заведеннє безпосереднього вибору послів Державної Ради населеннєм у 1873 р. (до того часу палата послів складала ся з делєґацій краєвих соймів) і заведеннє загальности виборчого права через розширеннє його на тих, що досї його не мали (т. зв. пята курія, в якій голосували всї горожане) в 1896 р., — закон з 1907 р. заводить загальне, безпосереднє, рівне й тайне виборче право до Державної Ради, ставлячи Австрію в ряд демократичних держав Европи.

 

Австрійська полїтика в українській справі нїколи не була ясна й певна, вона все була обтяжена спадщиною польсько-українських відносин у польській державі.

 

Після прилучення Галичини до Австрії, в абсолютистичнім періодї, австрійський уряд, рахуючи ся з тим, що польська шляхта не мирить ся з новими обставинами та мріє про відбудованнє польської держави, старав ся ослабити її, опікуючи ся українським селянством. Але ся опіка не виходила поза скромні межі тих передовсїм правно-економічних реформ, на які міг здобути ся абсолютизм.

 

Думка протиставити польським змаганням до відбудовання польської держави український нарід зродила в австрійських міродатних кругах план подїлу набутої з приводу упадку Польщі території на дві національні провінції, польську й українську. Виринувши в 1846 р., ся думка підперта в 1848 р. полїтичною акцією Українцїв, стала дуже актуальною, одначе в відповідній хвилї в правительств не стало рішучости, щоб її перевести в дїло. Замісць того надана правительством краєна конституція для Галичини з 20 вересня 1850 р., зберігаючи обстоювану Поляками єдність краю, дїлить його на три округи, краківський, львівський і станиславівський, творячи таким чином з історичної української території два округи.

 

Зі скасованнєм усїх конституційних здобутків 1848-их років, які зрештою були тільки здобутками на папері й нїколи не ввійшли в життє, та приверненнєм абсолютизму австрійська полїтика в українській справі починає повертати на лїнїю польських інтересів. При конституційній перебудові держави справа подїлу Галичини вже зовсїм не виринає на арену полїтичної актуальности. Рівночасно з конституційною перебудовою держави довершуєть ся примиреннє австрійського правительства з Поляками — цїною признання польського полїтичного панування в Галичинї.

 

Так австрійське правительство відсунуло від себе рішеннє польсько-українського спору на набутій при подїлї Польщі території, а властиво, віддаючи полїтичне пануваннє на тій території в польські руки, рішило його в користь Поляків.***) Аж зріст української національної свідомости й сили, що довершував ся в безнастанній боротьбі з Поляками, з одного боку й демократизація полїтичного ладу Австрії з другого — поставили українське питаннє в Австрії знов у ряд державних питань і заставили австрійське правительство зайняти ся ним.

 

Рівночасно столїттє відродженого українського національного життя, ріжниця між полїтичним положеннєм українського народу в Австрії й Росії та щораз яснїйша неминучість воєнного конфлїкту між Габсбурзькою монархією й Росією висувають українське питаннє на арену міждержавних питань.

 

Та хоч перехід зпід Польщі під Австрію не усунув, як можна-б було сподївати ся, польського панування з австрійської України, одначе приналежність до Австрії поставила сю часть української землї в такі полїтичні умови, що вона могла розвивати своє національне життє й обороняти його перед польськими змаганнями.

 

Стаючи конституційною державою, Австрія стала рівночасно державою національної рівноправности, запорученої артикулом 19-им осповпого державного закона з 21 грудня 1867 р. про загальні права горожан держави.****) Правда, австрійське державне право не знає нації як підмету права та признає національні права не націям, тільки горожанам і мовам, а при тім міра національної рівноправности в практицї державного життя не для всїх народів держави однакова, але все-таки австрійська конституція дала кождому народови основу будувати власне національне життє та здобувати потрібний для сього правний простір.

 

Сей прінціп національної рівноправности, признаний австрійською конституцією, був тою основою, на якій розвивало ся національне життє австрійської України. Сеї основи не могло відібрати українському народови польське полїтичне панування в Галичинї. Опираючи ся на снї основі, український нарід у міру зросту своєї свідомости й сили здобував собі також щораз більшу міру національної рівноправности в державі.

 

Таким чином конституційний лад австрійської держави загалом і прінціп національної рівноправности в австрійській конституції зокрема дав українському народови в Австрії змогу розвивати своє національне життє. В Австрії український національний розвиток не мав проти себе держави як такої, — як у Росії, — навпаки, державний лад признавав йому законні основи. Коли-ж український нарід і мав проти себе польські змагання, які знаходили признаннє австрійського правительства, то австрійський державний лад з одного боку клав деякі межі тим польським змаганням, з другого давав українському народови законну змогу боротьби проти них.

 

*) 3 огляду на те, що українська земля в угорській державі творить тільна незначну часть України та при тім не бере участи в українськім національнім життю, можна брати під увагу в Австро-Угорщинї, говорячи про українське національне життє, тільки австрійську Україну.

**) Докладнїйший огляд полїтики Росії щодо України див. в працї: Росія й Україна. З приводу теперішньої світової війни. Написав М.Михайленко, 1915.

***) Докладнїйший погляд австрійської полїтики в українській справі знайде читач в моїй працї "Утворене українського коронного краю в Австрії" 1915, — також по нїмецьки: Die Schaffung einer ukrainischen Provinz in Österreich. Von Dr. jur. Michael Lozynskyj. Herausgegeben vom Allgemeinen Ukrainischen Nationalrat. Berlin —Juni 1915.

****) Перші два загальні уступи сього артикулу звучать:

"Всї народи держави є рівпоправні й кождий нарід має право, котрого не можна нарушувати, зберігати й розвиватни свою національність і мову.

"Держава признає рівноправність усїх краєвих мов у школї, уряді й публичнім життю.

 

[Вістник Союза визволення України, 06.01.1916]

 

 

ІІІ. Національний розвиток російської й австрійської України.

 

 

Ще до початків українського національного відродження в Росії все українське, як у правно-публичнім життю на українській землї (адмінїстрація, суд, школа, церква), так і в культурнім життю громадянства усунено й заступлено російським.

 

Українське національне відродженнє почало поволї витискати російщину з культурного життя громадянства. Появила ся українська книжка, розширюючи ся на всї области письменства, далї повстав український театр, заложено початки української школи (в формі недїльних шкіл у Київі) з виглядами українїзувати згодом усе шкільництво, почало виростати свідоме українське громадянство.

 

Як віднесло ся до сього процесу українського національного відродження російське правительство?

 

Знищивши полїтичну автономію України, здавивши її національно-культурне життє, російське правительство, здаєть ся, думало, що осягнуло свою цїль щодо України, й тому на перші прояви українського національного відродження, коли воно мало виключно лїтературний характер, аж до 1840-их років, не звертало сливе нїякої уваги.

 

Аж Кирило-Методіївське Брацтво (1846—7) своєю полїтичною тенденцією звертає на себе увагу правительства та стягає важкі кари на своїх членів, до яких належать тодїшнї найвизначнїйші дїячі українського національного відродження — Шевченко, Костомарів, Кулїш й ин. Але й долю Кирило-Методіївського Брацтва треба пояснити не стільки його українським характером, скільки його полїтичними тенденціями; на подібні полїтичні тенденції царь Микола І не милував нїкого.

 

Аж у 1860-их роках, коли український національний рух з области лїтератури почав переходити в область суспільного життя, маючи за основу визволеннє з кріпацтва селянства, починають падати на нього особливі репресії, з яких; найважнїйший: указ мінїстра внутрішніх справ Валуєва з 1863 р. з забороною видавати популярно-наукові й педаґоґічні видавництва українською мовою та царський указ з 1876 р. з забороною української лїтератури загалом.

 

Так вийнято українську національність у Росії зпід права й то тодї, коли після полїтичного погрому на руїнах Гетьманської України тільки почало народжувати ся нове українське життє, яке ще замало було зміцнилося, щоб виступити як слїд у своїй оборонї.

 

Се мало важкі наслїдки для дальшого розвитку українського життя в Росії. Поза дуже обмеженою лїтературною областю всяка суспільна праця в українській національній формі була виключена. Хто виходив поза ту область, працював у російській національній формі — чи як учений, чи письменник, чи громадський дїяч. Не зоставало ся нїчого иншого, тільки ждати, доки не змінять ся полїтичні відносини в державі, та прикладати свою руку до спричинення тих змін. Одначе, як сказано, український національний рух був замолодий і заслабий, щоб видати з себе поважнїйшу активну силу для боротьби за полїтичні зміни в державі. Се мало той наслїдок, що живійші елєменти на Українї захоплювали ся російським полїтичним рухом, відчужували ся від українства та пропадали для української справи.

 

А хто не пропадав, той роздвоював ся: чи він був ученим, чи письменником, чи громадським дїячем, чи нелєґальним революціонером, усе були в нїм дві душі: одна російська, яка відповідала цїлости його духових інтересів, і друга українська, яка вміщувала ся десь у куточку першої та пригадувала йому инодї, що він — Українець, відповідаючи тим його духовим потребам, які стояли в звязку з його українським походженнєм, сентиментальною любивю до простого народу, його побуту, його пісень і т. д.

 

В такім станї знаходила ся українська національно-свідома й пів-свідома інтелїґенція; решта інтелїґенції українського походження була зросійщена й дуже часто видавала з себе найзавзятїйших ворогів українства; широкі маси населення: міщанство, селянство, робітництво — представляли сирий етноґрафічний матеріял, який не міг у таких відносинах перетворити свого елєментарного почуття національної окремішности в національну свідомість і, корячи ся силї, підпадав зверхнїм впливам російськости.

 

Словом, український національний рух не переходив з гуртів у масу, не творив у національній формі вартостей, які виповняють суспільне життє, не витворював українського національного типу громадянина, який у всїх сферах свого життя міг би бути Українцем і тільки Українцем, не перетворював української народньої маси в українську націю, — бо стояли сьому на перешкодї полїтичні відносини в російській державі.

 

Одначе сї відносини все-таки не могли вбити української національної думки анї спинити її розвитку. Вона жила й розпинала ся, тільки учасниками її був не весь український нарід і не могла вона рівночасно з своїм розвитком реалїзувати ся в його життю. Був се ідейний капітал, який творила національно-свідома часть народу для цїлого народу, капітал, який мав стати добром цїлого народу тодї, коли впадуть перешкоди, що унеможливляли вільне національне життє.

 

Драгоманів, означуючи як цїль українського національного руху — вернути український нарід у сїмю культурних народів Европи*, тим самим схарактеризував зміст української національної думки: вона жила тими вартостями, які витворювали культурні народи Европи, й розвивала їх відповідно потребам України.

 

Перші основи відродження української полїтичної думки в Росії зустрічаємо в Кирило-Методіївськім Брацтві. Як славянофільські романтики члени Брацтва бачили свій полїтичний ідеал у всеславянській федерації, розуміючи її як союз полїтично самостійних славянських народів, щось у родї "Злучених Славянських Держав". У сїй всеславянській федерації мала б на думку членів Брацтва здїйснити ся також полїтична самостійність України.

 

Висловом тої самої думки полїтичної самотійности України треба вважати далї український голос у "Колокол-ї" Герцена з приводу дискусії про польсько-російські відносини. В ч. 61 "Колокола" з 1860 р. поміщена статя "Україна", автором якої мав бути Костомарів. Давши історичний огляд польсько-українських і російсько-українських відносин, автор застерігає для України право на незалежність у будучій сдавянській федерації та кличе: "Хайже нї Росіяне нї Поляки не називають своїми земель, заселених нашим народом".

 

Як Кирило-Методіївське Брацтво звязувало полїтичну самостійність України зі своїм всеславянським ідеалом, так Драгоманів звязував її зі своїм вселюдським ідеалом анархії-безначальства. В програмі "Громади" — "української часописи" з 1880 р. домаганнє самостійності України висловлене в формі "повної самостійности для вільної спілки громад по всїй Українї".

 

Та рівночасно як реальний полїтик домагаєть ся Драгоманів для сучасної хвилї перебудови Росії на федерацію автономних країв, утворених "відповідно цїлости ґеоґрафічних, економічних й етноґрафічних умов", заступаючи думку, що в автономії так утворених країв "найкраще може виявити ся й національна автономія".*)

 

Побіч думки перебудови Росії відповідно українським інтересам родить ся також думка відірвання російської України від Росії сусїдніми державами (Австро-Угорщиною й Нїмеччиною) при нагодї інтернаціонального воєнного конфлїкту. Ся сепаратистична думка виринає з природи річи тодї, коли на інтернаціональнім горизонтї хмари віщують воєнну бурю: отже на переломі 1880-их і 1890-их років і наново під кінець 1900-их років, щоби з вибухом теперішньої світової війни прибрати зовсїм конкретні форми.

 

Під кінець 1890-их років, коли в Росії щораз більше зростала віра в близьку революцію, не тільки полїтичну, але й соціяльну, українська полїтична думка тих кругів, які вірили в прихід і побіду революції, звязує з нею також ідею національної революції: віддїленнє України від Росії в самостійну українську республику. З таким кличем виступає на переломі XIX й XX столїття Революційна Українська Партія, перша українська соціялїстична орґанїзація з масовим до деякої міри характером, з якої опісля вийшли инші українські соціялїстичні орґанїзації.

 

На передоднї російської революції орґанїзують ся також українські демократичні ґрупи, які, признаючи ідеал Самостійної України, одначе числячи ся з реальними можливостями конституційної передбудови російської держави, домагаюсь ся автономії України в межах російської держави.

 

Автономію України приймають до своїх програм як домаганнє близше здїйснення, нїж віддїленнє України від Росії також українські соціялїстичні ґрупи так, що се домаганнє стає в рр. 1905—7 (себто до здавлення російської революції) національно-полїтичною програмою всього українства в Росії.

 

Так розвивала ся українська національна думка в полїтичній области.

 

Одначе за розвитком думки не йшла її реалізація. Правно-полїтичне положеннє українського народу як окремої нації в порівнанню з станом перед противукраїнськими указами 1863 р. й 1876 р. з переміною абсолютистичної форми правлїння в Росії на формально-конституційну не змінило ся. А всемогучість адмінїстрації унеможливляє йому для боротьби за здобуттє національних прав використовувати навіть ті обмежені загально-горожанські права, які є плодом російської революції; напр. вибір українських послів до Думи неможливий не стільки через виборчу систему, скільки через неможливість свобідної виборчої аґітації.

 

Такий був стан російської України безпосередньо перед вибухом війни. Український нарід не тільки не осягнув нїяких національних прав в области правно-публичного життя, але й те, що принесла йому російська революція, право української мови бути орґаном лїтературного розвитку, було на стільки незабезпечене, що з вибухом війни могло правительство зробити те право в дїйсности неіснуючим.

 

***

 

В австрійській Українї ідея самостійности України появляєть ся майже рівночасно з Кирило-Методіївським Братством. Свідчить про се брошура о. Василя Подолинського п. з. "Slowo przestrogi", яка появила ся в 1848 р. Автор дїлить тодїшнє українське громадянство в Австрії на 4 партії: чисто українську**), польсько-українську, австрійсько-українську й російсько-українську. Переходячи до характеристики тих партій, автор ставить на першім місцї партію чисто-українську, до якої очевидно сам належить, і пише:

 

"Партія чисто-українська хоче України вільної й незалежної та змагає до неї просто, безоглядно, або через Славянщину...

 

"Так, ми є Українцї й віримо міцно в воскресеннє України вільної й незалежної; скорше чи пізнїйше, на тім нам нїчого не залежить, анї не стрівожимо ся віддаленнєм часу, коли воно має наступити; бо чим є столїттє в життю народу? Не є воно навіть тим, чим рибі знесеннє одного яєчка! Минув той час, коли ми вагали ся в кутї виявити своє імя: сьогоднї Українець виявляє його світови; нїщо не зможе здержати нас від загального змагання в Европі: не замовкнемо, хиба Европа замовкне; всї хочемо бути вільні та рівні з иншими народами...

 

"Хочемо бути народом і будемо ним неминуче, бо голос народу — то божий голос, а терпеливости в потомків нам не недостане; адже тої чесноти нас учили".

 

Як бачимо, о. Подолинський звязує ідею самостійности України з демократичними рухами в тодїшнїй Европі, сим стоїть він вище від Кирило-Методіївського Брацтва, яке звязувало її тільки зі славянством.

 

Очевидно, чисто-українська партія, від якої говорить о. Подолинський, певне була тільки гуртком людей, а не полїтичною партією в докладнім розумінню слова. Але важне те, що вона була та що в брошурі о. Подолинського зоставила по собі слїд. Додамо ще, що о. Подолинський уродив ся в 1813 р., був висвячений на священика в 1843 p.***), отже писав свою полїтичну брошуру вже в дозрілім віцї.

 

Щодо инших партій, то під "польсько-українською" партією розуміє актор тодїшнїй польонофільський напрям, який швидко заманїфестував ся полїтичною орґанїзацією "Руський Собор"; під "австрійсько-українською — полїтичний напрям, який представляла "Головна Руська Рада"; під "російсько-українською" москвофільський напрям.

 

На грунтї тогочасних реальних відносин ідеал самостійности України в розумінню Кирило-Методіївського Брацтва та в розумінню "чисто-української партії" був тільки дуже далеким ідеалом, швидче полїтичною мрією, нїж полїтичною програмою.

 

Та полїтичне життє австрійської держави поставило українську справу також як справу реальної полїтики.

 

Австрія складала ся з окремих територіальних набутків, які під ріжними низвами (королївств, князївств, графств і т. п.) зберегли до певної міри полїтичну окремішність. При конституційній перебудові держави в 1848 р. виринуло питаннє, як означити границї тих окремих країв, а також, які конституційні форми надати їх окремішности.

 

Австрійська Україна не творила окремого краю, тільки входила в склад краю, утвореного з цїлого набутку Австрії при подїлах польської держави та з набутку від Туреччини в 1775 р.****) Утвореннє з сеї цїлої території одного краю було, що правда, тимчасове й австрійське правительство весь час носило ся з думкою подїлити Галичину відповідно її історично-національному складови на два краї, польський й український.

 

Коли-ж у 1848 р. разом з конституційною перебудовою держави й полїтичною автономією країн виринуло питаннє конституційного означення подїлу на краї, австрійські Українцї під проводом "Головної Руської Ради" виступають з домаганням утворення з української території Австрії окремого краю з політичною антиномією та загалом усїми правно-державними управненнями, які державна конституція признає краям.

 

Так родить ся ідея автономії австрійської України, родить ся не як далека мрія, тільки як конкретне домаганнє з усїми виглядами на здійсненнє, родить ся з конкретних відносин в австрійській державі як приложеннє тих відносин до українських потреб. Таке значіннє для розвитку полїтичної думки австрійської України мала її приналежність до австрійської держави.

 

Ідея полїтичної автономії австрійської України, хоч мала в 1848-их роках усї вигляди на здїйсненнє, не здїйснила ся. Але вона зостала ся полїтичним капіталом українського народу в Австрії, яким він жив від того часу в усїх своїх національних змаганнях; вона була для нього мірою того, що йому в Австрії належить ся й що він повинен осягнути, щоб мати справдї повну національну рівноправність у державі.

 

Автономія австрійської України була би принесла українському народови ту міру національної рівноправности зразу; була-б се — так сказати — "своя хата", в якій він міг би жити по своїй волї.

 

Коли-ж замісць того прийшло ся жити в "спільній хатї" (в Галичинї з Поляками, в Буковинї з Румунами), прийшло ся також здобувати національну рівноправність з низу в гору, ступінь за ступнем, в безнастанній боротьбі з сусїдами.

 

Полїтична автономія, яку з приверненнєм конституції в Австрії дістали краї, стала в Галичинї знарядом полїтичного панування Поляків. Але се пануваннє не могло йти так далеко, щоб зовсїм позбавити український нарід національних прав; на перешкодї сьому стояла державна конституція, яка признавала всїм народам держави національну рівноправність. Польське полїтичне пануваннє в Галичинї могло тільки впливати на те, в яких розмірах може український нарід користувати ся національною рівноправністю.. З історії польсько-українських відносин розумієть ся само собою, що Поляки старали ся знести ті розміри до найменшої міри; за розширеннє тих розмірів йшла боротьба, яка до нинїшнього дня творить зміст польсько-українських відносин у Галичинї.

 

Конституційний лад австрійської держави спричинив, що ся боротьба не була безуспішна. Признаючи кождому народови "право, якого не можна нарушувати, зберігати й розвивати свою народність і мову", австрійська конституція дала українському народови в Австрії законні основи національного розвитку; признана державою "рівноправність усїх краєвих мов у школї, урядї й публичнім життю" дала йому законну змогу здобути цїлий ряд національних прав в области правно-публичного життя, без яких правильний національний розвиток не можливий.

 

Таким чином українська мова стала в Австрії не тільки орґаном лїтературного та загалом культурного розвитку українського народу в сфері громадянської самодїяльности, але також орґаном правно-публичного життя: українською мовою можна промовляти в австрійськім парляментї та в галицькім і буковинськім краєвім соймі, українською мовою оголошують ся державні та краєві закони й розпорядки властей, українською новою послугують ся в зносинах з горожанами української народности державні й автономічні орґани властей (адмінїстрація, суд, і т. д.), українська мова є викладовою мовою школи, не тільки народньої, але й середньої, а також й унїверситетських катедр.

 

Очевидно, се далеко не все, що треба для вільного національного розвитку й що можна осягнути на основі австрійської конституції. Не все й щодо скількости й щодо якости. Щодо скількости — за кожду національну потребу треба було вести важку полїтичну боротьбу проти Поляків так, що не йшло заспокоюваннє національних потреб українського народу рівномірно з їх наростаннєм, що становило нормальний розвиток українського національного життя. Щодо якости — недостає австрійській Українї саме того, що одно може бути запорукою правильного національного розвитку: полїтичної автономії, яка робила-б український нарід господарем свого життя на своїй землї.

 

Так домаганнє утворення окремого українського краю в Австрії зостає досї не здїйснене. Не бачучи в австрійській дїйсности виглядів на швидке його здїйсненнє, полїтичні провідники виставили поки-що програму національної автономії на екстериторіальній основі, яка мала більші вигляди на здійсненнє з огляду на те, що її почато заводити і в инших національно-мішаних краях держави. Та й у сїм напрямі осягнено тільки початки: забезпеченнє числа української репрезентації в австрійськім парляментї та в краєвих соймах Галичини й Буковини: в австрійськім парляментї через відповідне територіяльне означеннє виборчих округів, у краєвих соймах Галичини й Буковини системою національних курій, — при чім одначе, зокрема в Галичинї, де новий закон про соймову репрезентацію ще не мав часу ввійти в життє, чисельна сила української репрезентації далеко не відповідає демократичному прінціпови рівности виборчого права.

 

Та все-таки австрійський державний лад, роблячи український нарід активним учасником полїтичного життя конституційної держави на основі національної рівноправности, дав йому змогу розвитку, який перетворив етноґрафічну масу в націю. Тут український нарід від простого селянина до найвищих верхів інтеліґенції живе своїм національним життєм: учить ся в своїй школї, звертаєть ся своєю мовою до всїх державних урядів, заспокоює свої культурні потреби своєю газетою та книжкою, проявляє свою громадянську самодїяльність у своїх орґанїзаціях, а наскільки недостача полїтичної автономії стоїть сьому на перешкодї, він, свідомий сього, бореть ся за її здобуттє. Словом, в австрійській Українї український нарід бере участь у державнім життю як окрема нація, яка витворює всї вартости суспільного життя в українській національній формі та — наскільки державний лад ставить їй у сїм перешкоди — бореть ся за повну свободу жити вільним національним життєм. Тут Українець не роздвоюєть ся, тільки в усїх сферах свого життя є Українцем; тут витворив ся український національний тип громадянина, анальоґічний до національного типу инших европейських націй.

 

Коли порівняємо український національний розвиток в Австрії й Росії, побачимо велику ріжницю в користь австрійської України. Коли ідеал Кирило-Методіївського Брацтва був радше полїтичною мрією, ніж реальною полїтичною програмою, — в австрійській Українї в той самий час побіч такого самого ідеалу самостійности України зродила ся також ідея політичної автономії як реальна програма з усїми виглядами на здїйсненнє. Коли російську Україну як окрему національну одиницю вийнято зпід права (1863—1905), — австрійська Україна в той самий час мала змогу будувати своє національне життє в конституційній державі, творити всї вартости новочасного суспільного життя в українській національній формі. Коли російська Україна наслїдком революції 1905 р. ледви одержала змогу проявляти національне життє в сфері громадянської самодїяльности, — австрійська Україна здобула в той самий час перші основи національної автономії.

 

На сю висшість національного розвитку австрійської України клав велику вагу найбільший полїтичний розум України, Драгоманів, який уважав австрійську Україну саме тим корисною для російської України, що вона живе вищим, західно-европейським полїтичним життєм, а при тім завдяки деякій національній свободї може служити пристановищем національної працї для цїлої України, доки зміна полїтичного ладу в Росії не принесе національної свободи російській Українї.

 

В дискусіях про українські справи, звязані з подїлом України на австрійську й російську, часто звертало ся увагу на невисокий рівень української культури галицького типу. Безперечно, що рівень української культури в Галичинї низший від культури инших народів, не тільки західно европейських, але й найблизших сусїдів, Росіян і Поляків. Одначе коли порівняємо Україну австрійську з російською, то порівнаннє вийде в користь австрійської України. Річ у тім, що тут український нарід живе своїм життєм, витворює свою культуру, коли в російській Українї полїтичний лад не дає жити своїм життєм, витворювати своєї культури. В російській Українї окремі одиницї й навіть цїлі круги можуть мати вищу культуру від анальоґічних кругів в австрійській Українї; одначе та їх вища культура — російська, набута участю в російськім культурнім життю; як Українці вони стоять культурно низше від анальоґічних кругів в австрійській Українї, бо коли сї живуть культурними вартостями в українській національній формі, в тих культурні вартости в українській національній формі творять тільки якусь часть цїлої суми їх культури.

 

Назначуючи се, ми не хочемо нїкого анї вивисшувати анї понижувати, тільки ствердити обєктивний стан річей, на який склав ся цїлий ряд причин, звязаних з подїлом України на австрійську й російську.

 

*) Тут і далї щодо Драгоманова див. мою працю: Українське національне питаннє в творах Михайла Драгоманова. З нарисом про життє і дїяльність Михайла Драгоманова, 1915.

**) На означеннє понять: України, Українець, український автор уживає слів: Rus, Rusin, ruski.

***) "Дїло", ч. 64. з 23 марта 1914. Серія стaтей д-ра В. Щурата п. н. "Бендасюкові виклади"; "Початки українства в Галичинї".

****) Бyкoвинa, набута від Туреччини в 1775 р., творила до 1850 р. разом з Галичиною одну адмінїстраційну одиницю.

 

[Вістник Союза визволення України, 09.01.1916]

 

 

IV. Участь російської й австрійської України й їх обопільні відносини в українськім національнім відродженню.

 

 

Як ми вже зазначили, подїл України між Росію й Австрію, який наступив тодї, коли український нарід був віковим поневоленнєм і постійною боротьбою й проти Польщі й проти Росії до краю знесилений, мав той безпосереднїй наслїдок, що національно-культурні звязки між обома частями України спершу неначе зовсїм переривають cя. Одначе, не вважаючи на вікове поневоленнє та знесиленнє боротьбою проти нього, обі части України мали ще в собі стільки життєвої сили, що обі вони — кожда своїми силами — будять ся до нового життя, вступають в еру національного відродження.

 

В російській Українї, де нитка українського життя властиво нїколи зовсїм не вривала ся, національне відродженнє починаєть ся швидше, "Енеїдою" Котляревського (1798), яка наказує безпосередньо до української лїтературної традиції.

 

Значно труднїйший був перехід від тодїшньої книжньої до народньої мови в Галичинї. Сей перехід, якого доконала "Руська Трійця" (Шашкевич, Головацький, Вагилевич) "Русалкою Днїстровою" 1837, відбув ся не без впливу з російської України, одначе значнїйшу ролю відіграли тут впливи національного відродження славянських народів Австрії.

 

В 1848 р. українські дїячі в Австрії мали повну свідомість національної єдности з російською Україною. Свідчать про се їх полїтичні заяви, в яких вони називають себе частю українського народу, подїленого між Австрію й Росію, їх публїцистика, їх лїтература; характеристична подробиця — свідоцтво сеї свідомости: Лев Трещаківський пропонує прикрасити будову "Народнього Дому" погрудями Хмельницького й Котляревського.

 

Близші та тривкійші звязки між російською й австрійською Україною навязують ся аж у 1860-их роках. Тодїшнє молоде поколїннє галицько-української інтелїґенції, яке виступає під назвою народовцїв, живе не тільки в лїтературній, але по части також у суспільно-полїтичній сфері ідеями Шевченкового "Кобзаря", який стає для нього національним евангелієм: сей ідейний вплив російської України на австрійську зміцняєть ся особистими звязками.

 

Укази 1868 й 1876 р. збільшають заінтересованнє російських Українцїв австрійською Україною та надають їй окремого значіння для українського національного розвитку: значіння духового центра для всеї України. На вартости, які творять ся в процесї національного розвитку в австрійській Українї, складають ся з того часу не тільки праця місцевих елєментів; у творенню їх беруть участь духові, а також матеріяльні сили російської України. В Галичинї друкують свої твори українські письменники з Росії; в Галичинї появляють ся полїтичні заяви полїтичних ґруп російської України; російські Українцї причиняють ся матеріяльними фондами до творення українських національних інституцій у Галичинї, в тій думцї, що ті інституції служитимуть національним потребам цїлої України.

 

Так австрійська Україна стає місцем, де спільними силами цїлої України розвиваєть ся українське національне життє, де творять ся українські національні вартости на потребу цїлої України.

 

Від того часу духові звязки між обома частими української землї щораз більшо зміцняють ся, витворюючи одну національну культуру, одну полїтичну думку, один національний ідеал.

 

З найвизначнїйших дїячів російської України, які мали живі звязки — не тільки лїтературні, а й особисті — з австрійською Україною, треба хронольоґічно поставити на першім місцї Кулїша, який, почавши 1860-их роках, правда, з перервами, аж до смерти вдержував зносини з галицькими Українцями, а з початком 1880-их років пробував навіть вплинути на українську полїтику в Галичинї, стараючи ся довести до трівкого польсько-українського порозуміння, — очевидно без успіху.

 

Дїячем, значіннє якого треба назвати найбільше всеукраїнським, був Драгоманів, загалом найвизначнїйша полїтична індивідуальність новочасного українства. Почавши від половини 1870-их років, він своєю особою й дїяльністю, веденою з еміґрації, неначе звязував обі части України в одну цїлість. Для австрійських Українцїв був він не тільки представником передових кругів українського громадянства в Росії, але загалом речником европейської поступової думки; російським Українцям він цїле життє вкачував на незвичайну вагу факту, що часть української землї знаходить ся поза границями Росії, в конституційній державі, через яку входить у круг европейських полїтичних інтересів.

 

Ми не будемо вичисляти імен усїх тих українських письменників і дїячів, які так чи инакше брали участь у розвитку українського життя в Галичинї, бо пришло ся б нам вичислити всїх, що своєю працею зоставили якийсь слїд в українськім життю. Особливо письменники, не маючи змоги друкувати своїх творів у Росії, видавали їх у Галичинї, в тій свідомости, що творять тут українські культурні вартости для цїлої України.

 

Згадаємо тільки з найстарших, покійних уже, Антоновича й особливо Кониського, які мали вплив на той напрям української полїтики в Галичинї, що старав ся з початком 1890-их років поставити українську справу на певнїйший ґрунт через польсько-українське порозуміннє, що в даних відносинах показало ся неможливим і тільки спричинило непопулярність українських дїячів польсько-української угоди: далї згадаємо пок. Миколу Ковалевського, який був живим звязком між прихильниками Драгоманівського напрямку в Росії й Австрії.

 

З галицьких Українцїв у тих часах на російській Українї були найбільше відомі імена — з табору польсько-української угоди Олександра Барвінського, а радикального, Драгоманівського табору, Франка й Павлика.

 

Від половини 1890-их років й аж до останнїх часів живим звязком між російською й австрійською Україною була в першій мірі особа Михайла Грушевського, російського Українця, який, скінчивши унїверситет у Київі, був представлений Антоновичем і загалом Киянами як кандидат на катедру української історії в львівськім унїверситеті й, обнявши її, визначив ся не тільки як учений, але також як незвичайно дїяльний орґанїзатор наукової, публїцистичної та загалом громадянської працї у Львові й Київі.

 

Під кінець 1890-их років й аж до російської революції Львів (по части також Чернівцї) став центром української полїтичної еміґрації з Росії, яка тут розвивала свою дїяльність, передовсїм видавничу, для російської України. Всї тодїшнї українські соціялїстичні ґрупи (українська революційна партія, укр. соціалїстична партія, укр. робітнича соціяльно-демократична партія, укр. соціяльно-демократична спілка, укр. народня партія) мали тут свої заграничні орґанїзаційні центри, всї видавали тут свої періодичні й неперіодичні видання, призначені для ширення нелєґальними шляхами на російській Українї.

 

Дїячі сих ґруп походили переважно з кругів молодїжи й, навязавши швидко звязки з тутешньою українською молодїжю, витворили спільне духове життє української молодїжи цїлої України.

 

Безпосередньо перед російською революцією Галичина служила центром для дїяльности (головно видавничої) також полїтичних ґруп старших кругів українського громадянства в Росії (ґрупа радикальна, демократична й т. д.).

 

По російській революції, коли українське слово здобуло — хоч обмежені — права в Росії, часть дїяльности, яка досї спільними силами обох частей України, вела ся в Галичинї, перенесла ся до Київа. Туди перенесло ся видавництво "Лїтературно-наукового Вістника"; там повстало "Українське Наукове Товариство", яке стало центром для тамошнїх українських учених, котрі до того часу могли працювати тільки в "Науковім Товаристві ім. Шевченка" у Львові.

 

Словом, обопільні відносини ставали щораз живійші, обопільний вплив щораз більший. Український нарід, хоч розділений державними границями, ставав свідомою своєї єдности нацією й переводив сю єдність у дїло, витворюючи спільні вартости єдиної національної культури, єдиної полїтичної думки.

 

В сїм процесї роля обох частей України була така: Пробудивши ся кожда самостійно до нового національного життя після розгрому, який принесла українському народови боротьба за волю проти Польщі й Росії, вони швидко почали шукати шляхів до себе та знайшовши їх, кожда відповідно до своїх обставин давала свою часть для творення національного життя. Російська Україна, не могучи в себе творити національного життя, давала передовсїм думку; австрійська Україна переводила думку в дїло, творячи новочасне українське національне життє. Австрійським Українцям російська Україна давала почуттє сили, яку можуть мати тільки сини великого народу; в цїлій своїй дїяльности вони почували, що їх не тільки 3—4 мілїони в австрійській державі, що вони — часть великого народу, який числить від 30 мілїонів, важив колись в історії східної Европи та знову заважить. Для російських Українцїв австрійська Україна була живим свідоцтвом, що український нарід іде на зустріч кращій долї. В Росії історичний ворог України здавив усе українське життє, але зараз за границею, де тільки кінчила ся його власть, український нарід жив і розвивав ся, здобуваючи собі місце серед культурних народів Европи.

 

 

V. Розвиток думки про самостійність України.

 

 

Найвищим висловом українського національного відродження, висловом протесту проти національного поневолення й висловом свідомої волї зберігати й розвивати свою індивідуальність аж до здобуття рівного місця між вільними народами культурного світа, є ідея української національної самостійности, ідеал самостійної України.

 

Ми бачили, як українська думка вже в першім пятьдесятилїттю національного відродження доходить до свідомости сього ідеалу. Сливе рівночасно, при тім незалежно від себе, проголошують його: Кирило-Методіївське Брацтво в Росії й "чисто українська партія" в Австрії.

 

Ідеї Кирило-Методіївського Брацтва розвиває Драгоманів, даючи їм замісць всеславянських вселюдські основи. Пропаґанда Драгоманова впливає на українську думку в Галичинї, запліднену передтим творами членів Кирило-Методіївського Брацтва: Шевченка, Костомарова, Кулїша.

 

Очевидно, про здійсненнє ідеалу самостійности України в даних реальних відносинах годї було думати. Й ми бачимо, як ті, що його голосять, сподїють ся його здїйснення в тій близше неозначеній будучности, в котрій сподївають ся здїйснення тих полїтичних ідеалів, з якими звязують свій національний ідеал.

 

Що представники Драгоманівського напряму мали ясний ідеал самостійности України, характеристичним свідоцтвом сього є вірш Франка "Розвивай ся, ти високий дубе", означений датою 17 марта 1883 р.* Ось його перші строфи:

 

"Розвивай ся, ти високий дубе,

Весна красна буде!

Розпадуть ся пута віковії,

Прокинуть ся люде.

 

"Розпадуть ся пута віковії,

Тяжкії кайдани,

Непобіджена злими ворогами

Україна встане.

 

"Bcтане славна мати Україна

Щаслива і вільна.

 

Дальший розвиток української полїтичної думки стараєть ся надати ідеалови самостійности України щораз конкретнїйші форми.

 

Так зараз по заложенню української радикальної партії (1890 р.) представниками Драгоманівського напряму в Галичинї зазначуєть ся в нїй фракція т. зв. "національних радикалів", яких найвиднїйшим представником виступає Вячеслав Будзиновський й які анальоґічно до чеського державного права підносять українське державне право в Австрії. В результатї українська радикальна партія приймає в свою програму в 1896 р. домаганнє самостійности України.

 

В 1895 р. появляєть ся "суспільно-полїтичний скіц" "Україна Irredenta" Юлїяна Бачинського, котрий зі становища марксизму стараєть ся вказати шляхи, якими розвиток продукційних сил мусить довести до утворення капіталїстичної української держави.**

 

Коли в 1899 р. заложила ся українська соціально демократична партія, домаганнє самостійности України знайшло ся в її програмі.

 

Те саме домаганнє знайшло ся в програмі національно-демократичної партії, що повстала при кінцї 1899 р. як результат реформи партії народовцїв через приступленнє до неї деяких радикалів, які в радикальній партії репрезентували передусїм національний радикалїзм.

 

В тім самім часї виступила з домаганнєм самостійности України "Революційна Українська Партія" на російській Українї, звязуючи його здійсненнє з революцією в російській державі, яка для поневолених народів повинна бути рево люцією не тільки полїтичною й соціяльною, але й національною. Свій перший полїтичний виступ заманїфестувала згадана партія брошурою "Самостійна Україна" (1900).

 

Передовсїм національну самостійність виставляла як цїль українського народу в звязку з російською революцією "Українська Народня Партія" (1903).

 

Також українська молодїж на своїм вічу в липнї 1900 р. у Львові заманїфестувала, що її полїтичним ідеалом є самостійність України.

 

Так спільним змаганнєм обох частей України творив ся та ширив ся ідеал самостійности України, обхоплюючи щораз ширші маси українського народу, викликуючи дискусію про шляхи й форми здїйснення.

 

Від 1908 р., коли щораз більше ставала ясна неминучість загально-европейського конфлїкту, українська полїтична думка звернула увагу на можливість осягнення самостійности України через відірваннє російської України центральними державами від Росії. Ся справа була між ин. темою реферату, п. Д.Донцова ("Сучасне полїтичне положеннє нації і наші завдання") та резолюцій на з'їздї української академічної молодїжи у Львові 1913 р.

 

Так представляєть ся в найзагальнїйших рисах історія розвитку думки про самостійність України. Як бачимо, ся думка має за собою історію не багато коротшу, нїж новочасне українське національне відродженнє загалом. І хто один з проявів тої думки представляв би як народженнє самої думки, той не тільки робив би історичну помилку, але також обезцїнював би саму думку самостійности України, представляючи її всупереч історичній правдї як щось нове, недавно народжене, що через те саме не може ще бути глибоко вкорінене в свідомости народу.

 

Вище ми подали нарис розвитку самої думки самостійної України, поминаючи, як вона зазначувала ся в практичній полїтицї домаганнями національних прав, які мали в даних обставинах вигляд на здїйсненнє.

 

Що найважнїйше з сеї области, було зазначене в инших місцях; тут пригадаємо тільки, що найповнїйшим висловом думки самостійности України в приложенню до практичної полїтики являєть ся домаганнє автономії України. В Австрії зустрічаємо ся з ним уже в 1848 р. В Росії перейшло воно довшу еволюцію від програми Драгоманова до програми автономії України в часї російської революції.

 

* З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. Львів 1893. Стop. 74.

** В своїх споминах про Драгоманова ("Вістник Союза визволення України", ч. 23—24 15 серпня 1915) автор жалуєть ся на неґативне відношеннє до його праці зі сторони Драгоманова та Франка. Та те негативне відношеннє дотикало до ідеалу самостійности України, тільки самої прації автора, який з самопевністю молодого адепта марксизму з лековаженнєм говорив про цїлий дотеперішний розвиток українського народу та з такоюж самостійністю пророкував, якими шляхами піде здїйсненнє ідеалу самостійности України. Сьогоднї, по 20 лїтах, на ті пророковання, представлювані як неминуча конечність iсторичного розвитку, й сам автор певно дивить ся більше критично.

Здаєть ся, що автор також сильно прибільшує вплив своєї працї на дальший розвиток української полїтичної думки, приписуючи (в тихже споминах) усї дальші енунціяції в справі самостійности України саме впливови своєї працї.

 

[Вістник Союза визволення України, 16.01.1916]

 

 

VI. Австрійська Україна й Росія.

 

 

Росія, вважаючи себе наслїдницею київської держави Володимира Великого та стоячи на становищі, що всї три руські племена повинні творити один національний і державний орґанїзм — "єдину, неподїльну Росію", ще при першім подїлї Польщі мала намір забрати також Галичину. Користаючи з безладдя в польський державі, вислала вона ще в 1767 р. віддїл війська під проводом ґен. Кречетнїкова до Львова буцїм-то берегти порядку, а в дїйсности приготовляти ґрунт під російську окупацію Галичини. Коли-ж у 1772 р. Австрія зажадала Галичини з Львовом рішуче для себе, мало не прийшло з сього приводу до оружного конфлїкту між Росією й Австрією. Одначе конфлїкт удало ся полагодити дипльоматичним шляхом так, що Росія уступила.

 

Одначе своїх намірів не зрекла ся.

 

Вже в часї третього подїлу Польщі в 1795 р. російський ґенерал Тутольмін заявив у своїй проклямації з 18 липня 1795 р., що землї: Холмська, Белзька й Луцька, які зайняла була Австрія, були давнїйше складовими частями російської держави.

 

Потім, у часї Наполеонських воєн, коли царь Олександер І у вереснї 1805 р. укладав плян злуки всїх земель польської держави під своїм скиптром, російська дипльоматія звернула ся до Австрії з предложеннєм відступити Росії Галичину за шлесько-баварське відшкодованнє. Та сї пляни розвіяв погром під Австерлїцем.

 

Але швидко опісля Росія свій плян щодо Галичини бодай у части таки здїйснила. Беручи в австрійсько-французькій війнї в 1809 р. участь по сторонї Наполеона, віднесла вона з побіди над Австрією ту користь, що дістала т. зв. тернопільський округ.

 

Кн. Ґолїцин, головний вожд російського корпусу, призначеного до зайняття Галичини, дістав від царя Олександра І отсю тайну інструкцію:

 

"1. Приєднувати для Росії населеннє Галичини, переконуючи його, що Росія, виступаючи против Австрії, вважає добро Галичини своїм власним. Викликаючи між Галичанами такий прихильний настрій, уладити акцію армії таким способом, аби загальне ополченнє, зібране в Галичинї, творило наче аванґарду наших військ, які знову повинні творити для нього безпечну опору. — 2. Зайняти сильне становище на правім березї Висли, а коли на лівім березї не буде значнїйших ворожих корпусів, перейти Вислу, маючи головно на увазї, що інтерес Росії вимагає можливо найбільшого розширення свого володїння в Галичинї".

 

Тернопільський край зовсїм не наситив Росії. Що не вдало ся їй осягнути в союзї з Наполеоном, те готовив ся царь Олександер І дістати в полїтичній комбінації проти Наполеона. Готуючи ся до рішаючої розправи з ним, висловив царь у власноручних тайних інструкціях для свого посла в Віднї з лютого 1811 р. "абсолютну конечність здобути цїлу Польщу", отже також Галичину, за яку Австрія мала дістати молдавсько-волоське відшкодованнє.

 

Одначе погром Нанолеона й віденський конґрес 1815 р. мали для Росії той наслїдок, що вона не тільки не розширила свого володїння в Галичинї, але ще мусїла віддати Австрії Тернопільський край.

 

Пригадала собі Росія знову справу Галичини за Миколи І, в часї непорозуміння з Австрією з приводу турецької війни. Російський посол у Віднї, гр. Татіщев, дістав припорученнє прослїдити настрій галицького населення супроти Росії. Виконавши те припорученнє, він у червнї 1828 р. доносив до Петербурга: "Населеннє тернопільської й залїщицької землї благословляє лїта, пережиті під російським скиптром, і оплакує сю добу свого щастя".

 

На весну найблизшого року в російськім ґенеральнім штабі обмірковували плян воєнного походу на Галичину.

 

Пляни Росії щодо Галичини в тих часах дуже ясно розкриває записка гр. М.Муравєва "Взглядъ на Австрію",* написана коло 1840 р.; її автор виказує, що зайняти Галичину се для Росії конечність і обовязок.

 

В 1846 р. виявив апетит Росії на Галичину сам Микола І, плянуючи "заміняти ся з Австрійцями Галичиною за Польщу до Бзури й Висли". Тоді він висловив ся: "Взяв би я зараз Галичину, бо се наш старий край".

 

Намісник Паскевич назвав сей царський проєкт "правдивим дїлом великого російського монарха", мотивуючи се не тільки тим, що Галичиною, заселеною двома народами, які борють ся з собою, лекше управляти, ніж національно одноцїльною Польщею, але також тим, що "Галичина була в давнїх часах російським краєм, а й тепер живуть там православні унїяти".

 

В сїй справі цїкаві також "Записки о Галиціи 1846 года" Д.Сонцова, адютанта ґен. К. Паскевича. Він звертає увагу на "прихильність до Росії в цїлій Галичинї". А саме: Краків бажав прилучення до російської Польщі: польська шляхта після різнї в 1846 р. пізнала ріжницю між порядком у Росії й безладдєм в Австрії; нарід славянського племени, колись сильного галицького князївства, власність старої Руси, переважно грецької віри, унїяти, все бажає бути прилученим до Росії: австрійське військо не хоробре та здеморалїзоване: словом, "досить одного слова й декілька баталїонів і Галичина наша"**.

 

Наведені факти свідчать, як Росія анї на хвилю не спускала ока з Галичини, ждучи "слушного часу", коли її можна буде забрати.

 

Та вона не тільки ждала, — вона також підготовляла той "слушний час", стараючи ся насадити серед українського народу Австро-Угорщини думку, що він — часть російського народу та що його змаганнєм повинно бути зєдиненнє з Росією.

 

Ся російська аґітація серед українського народу Австро-Угорщини не була відірваним явищем: Росія аґітувала так само серед усїх славянських народів Австро-Угорщини й Туреччини, виступаючи як освободителька Славян від нїмецького, мадярського й турецького ярма й обіцюючи їм "золотий вік" під своєю опікою, — "славянський вік", коли "всї славянські ріки зіллють ся в російськім морі". Між сею панславістичною — в дїйсности панросійською — аґітацією між иншими славянськими народами й між російською аґітацією серед українського народу Австро-Угорщини була тільки та ріжниця, що коли супротив инших славянських народів Росія виступала як оборонниця й покровителька свобідного розвитку їх національности, то серед українського народу ширила вона думку, що його національністю, його мовою, його лїтературою, його культурою є національність, мова, лїтература, культура російська.

 

Вже в 1840-их роках бачимо у Львові т. зв. "Поґодінську кольонїю", провідник якої Денис Зубрицький зостає в близьких зносинах з московським істориком Поґодіним і яка ширить між галицько-українською інтелїґенцією думки про російську національність українського народу. Згодом з невеликого гуртка виросла цїла партія, яка ширила ту саму думку серед українського народу Австро-Угорщини й підготовляла ґрунт для прилучення австрійської України до Росії, — москвофільська партія, як її називала українська сторона, або російсько-національна ("русско-народная партія"), як вона сама cебe називала.

 

Вся історія москвофільської партії в австрійській Українї свідчила про те, що народини й розвиток її були дїлом російської полїтики; тепер, у світлї тих фактів, які принесла війна, не може бути про се нїякого сумнїву.

 

Москвофільські дїячі звичайно зазначували, що вони признають національну єдність українського народу з російським, але не думають про відірваннє "російської території" Австро-Угорщини та прилучення її до Росії, тільки хочуть у межах австрійсько-угорської держави здобути для "російської національности" змогу вільного розвитку. Одначе вже перед війною був відомий цїлий ряд фактів, з яких ясно виходило, що москвофільська партія зостає в близьких звязках з російськими урядовими кругами та жде прилучення австрійської України до Росії.

 

Що правда, сї факти вміли й галицькі москвофіли й їх російські опікуни так зручно закривати, що австрійським властям нїяк не вдавало ся доказати москвофільським діячам їх змаганнє до відірвання австрійської України та прилучення її до Росії в карно-судових процесах.

 

Один з таких процесів, процес против Ольги Грабар і тов. за державну зраду в 1882 р., скінчив ся тільки засудом обвинувачених за дрібні полїтичні провини. Та наскільки від сеї процесової дїйсности відбігала правдива дїйсність, про се нехай скаже лист одного з головних обвинувачених у процесї, о. Івана Наумовича, який по процесї перейшов з унїї на православє й перенїс ся до Росії.

 

В листї, який маємо на увазї, писанім в 1891 р. до одного з петербурзьких опікунів галицького москвофільства І.Корнїлова, о. Наумович представляє тодїшнє становище москвофільського духовенства, звернене проти митрополита Сильвестра Сембратовича й його полїтики (митрополит був прихильником тодїшньої польсько-української угоди), як доказ компромітації уніятського митрополита й пише:

 

"Но это не безъ Божьей воли. Это нужно было, чтобы въ день онъ, когда козакъ напоитъ свою лошадь по ту сторону Збруча, православіе сдѣлалось вь одинъ день по телеграфу... Вѣдь я знаю мой народъ. Мы возсоединимся милліонами, а Москва не доставитъ намъ столько колоколовъ, чтобы ими снабдить 2.000 церквей; колокола есть и у насъ.

 

"Кажется, живемъ въ серіозномъ времени. Австрія, наканунѣ новаго эксперимента съ новымъ еще неизвѣстнымъ образомъ правленія, коварно закрыла парламентъ, коварно росписала въ такъ короткое время выборы. Она изолированная, а врядъ ли Росія 1891 года спасетъ се отъ народовъ такъ, какъ Россія 1848 года.

 

"Serhis ocius sors exitura...

 

"Пускай не повезетъ намъ при выборахъ, — противъ штыковъ беззащитному трудно бороться, — но и это не спасетъ ее, но еще болѣе раздражитъ народъ.

 

"Жертвы Россіи для Галиціи не потеряны; но правду скажу, безъ жертвъ со стороны Россіи борьба ея была бы даже немыслима.

 

"Россія посѣяла и соберетъ сторичные плоды"***.

 

Безпосередньо перед війною мали ми в Австро-Угорщинї серію трьох процесів за державну зраду проти москвофілів: у Мармароськім Сиготї в Угорщинї в 1913 р., де були з приводу православної аґітації обвинувачені й за менші полїтичні провини засуджені самі селяне, у Львові в 1914 р., де обвинувачених інтелїґентів (двох світських і двох православних священиків, які прийняли православіє в Росії й там були висвячені) зовсїм увільнено, та в Чернівцях, де до процесу не дійшло, бо обвинувачені рівночасно з увільненнєм у львівськім процесї втїкли з слїдчої вязницї до Росії.

 

Сим разом правдива дїйсність не дала на себе довго ждати: обвинувачені (Бендасюк, Колдра) й оборонцї (др. Дудикевич, др. Глушкевич) з львівського процесу, виїхавши перед самою війною до Росії, як також черновецькі обвинувачені (брати Ґеровські) вернули в австрійську Україну з російською армією, щоб помогати їй вести дїло "визволення та з’єдинення" її з Росією.

 

Коротко кажучи, москвофільська партія мала сповняти в австрійській Українї, — заки настане "слушний час" прилучення її до Росії, — таку саму задачу, яку супроти російської України сповняла полїтика російського правительства з підмогою деяких кругів російського громадянства: насаджувати думку, що український нарід — часть російського народу та здїйснювати ту думку спинюваннєм українського національного розвитку. Очевидно, в Австрії ся полїтика Росії супротив України не могла числити на такі успіхи, як у себе дома, бо тут могла вона тільки аґітувати в свою користь, а не мала державної власти давити, забороняти й переслїдувати український національний розвиток; тут радше ходило їй про те, щоб хоч в якійсь части українського народу насадити та вдержати думку про національну єдність і потреби державної злуки з Росією, доки не прийде час воєнного походу на австрійську Україну.

 

Треба сказати, що австрійська полїтика в української справі зробила сїй полїтицї Росії щодо України велику прислугу. Віддавши полїтичне пануваннє над українським народом у Галичинї в польські руки, Австрія дала москвофільській пропаґандї знамените оружє в руки. Доки український рух в Австрії був полїтично слабий, москвофільська партія аґітувала тим, що тільки Росія може визволити "галицько-російський нарід" з польського гнету. Коли-ж український рух став полїтично настільки сильний, що Поляки почали бояти ся за своє полїтичне пануваннє в Галичинї, вони самі для ослаблення його почали підпирати москвофільську партію, спершу з місцевих причин, бо вона не загрожувала їх полїтичному пануванню, а потім у звязку з новим напрямом польської полїтичної думки, який на всеславянськім конґресї в Празї 1908 р. проголосив ідею польсько-російського помирення.

 

Правда, не вважаючи на все те, український національний рух в Австрії все-таки став силою, яка опанувала все життє українського народу й витиснула москвофільство поза межі національного життя народу. Одначе, справа була би представляла ся зовсїм инакше, якби Австрія була пішла в українській справі тим шляхом, на який почала була рішати ся в 1848-их роках, якби австрійська Україна була осягнула полїтичну автономію в межах австрійської держави. Українське життє було-б наслїдком сього так розвинуло ся, що москвофільство не мало-б тут нїяких основ; натомісць уся російська Україна була-б дивила ся на автономну австрійську Україну як на обіцяну землю вільного українського національного життя.

 

Одначе Австрія не мала зрозуміння для сього міждержавного значіння української справи, хоч на се вказували їй уже в першім австрійськім парляментї в 1840 р. навіть сторонні люде, напр. чеські полїтики Паляцкий і Ріґер; оцїнючи відносини на території колишньої польської державности, думала вона, що єдиним забезпеченнєм себе проти Росії може бути утвореннє на набутій при подїлї Польщі території огнища вільного польського життя, — вільного в польськім розумінню, з правом піддавати польським інтересам інтереси українського народу. Не полїтика австрійського правительства охороняла інтереси українського народу в Австрії, тільки австрійська конституція; натомісць австрійське правительство інтересувало ся українською справою тільки як галицькою справою аж до останнього часу, не звертаючи уваги на російську Україну й на міждержавне значіннє української справи.

 

Аж полїтика Росії почала відкривати Австрії очі в українській справі.

 

В міру того, як австрійська Україна ставала тереном будування українського життя з'єдиненими силами України. Росія почала щораз інтензивнїйше приготовляти собі ґрунт для її завойовання. Зазначило ся се з одного боку щораз інтензивнїйшим підпираннєм москвофільської партії серед українського народу в Австро-Угорщинї, з другого заявами тих кругів російського громадянства, які в українській справі займали те саме становище, що російське правительство, — що Росія доти не здавить українського руху в своїй державі, доки поза її границями він матиме місце свобідного розвитку. В останніх роках уся російська преса противукраїнського напрямку просто закликала Росію до війни з Австро-Угорщиною за відірваннє австрійської України та прилученню її до Росії.

 

І чим яснїйше ставало, що надтягає світова воєнна буря, тим яснїйше ставало також, що війна між Австро-Угорщиною й Росією буде з боку Росії війною за здобуттє й поневоленнє австрійської України.

 

 

VII. Війна за австрійську Україну.

 

Як тільки розпочала ся війна, зараз показало ся, яку задачу мала москвофільська партія в австрійській Українї.

 

Що найвизначнїйші провідники сеї партії ще перед вибухом війни винесли ся до Росії й заложили в Київі "Карпато-Русскій Освободительный Комитетъ", який поставив собі за задачу співдїлати з російською армією в справі відірвання австрійської України від Австрії та прилучення її до Росії і з російською державною властю в справі винищування українства й насаджування російськости в зайнятій уже армією країнї. В склад комітету ввійшли: др. Юлїян Яворський, який уже декілька лїт передтим виеміґрував до Росії та проживав у Київі, працюючи в кругах київських російських націоналїстів і в їх орґанї "Кіевлянин-ї", Семен Лабенський, редактор москвофільської газети "Прикарпатская Русь" у Львові й москвофільські адвокати з Галичини др. Глушкевич, др. Сьокало і др. Сохонький. Що сей комітет уважав свою дїяльність тільки продовженням дїяльности москвофільської партії серед українського народу в Австрії, видно найлїпше з його заяви, що він після зайняття Галичини російською армією переносить ся до Львова й передає свої повновласти управі москвофільської партії, т. зв. "Русскому народному СовЇту".

 

Комітет видав (під датою 29 липня с. ст. 1914) відозву до "російського народу" Галичини, в якій обіцює йому визволеннє зпід Австрії та з'єднаннє з Росією.

 

Далї постарав ся комітет про виданнє інформаційної брошури про Галичину для російських офіцерів****, в якій дїяльність москвофільської партії представляєть ся як підготовленнє ґрунту для приходу Росії; між ин. на картї Галичини, доданій до брошури, означені місцевости, де живуть члени "Русск-ого Народн-ого Совѣт-а" й подані їх імена.

 

Через київського ґенерал-ґубернатора Трепова вислав комітет до царя телєґраму, в якій названі по імени члени комітету "оть имени собравшихся вь матери городовъ русскихъ, древне-престольномъ Кіевѣ, жителей и народныхъ дѣятелей Карпатской Руси повергаютъ къ стопамъ Егo Императорскаго Величества чувства безпредѣльной вѣрноподданической преданности и, моля Всевышняго о дарованіи славной побѣды русскому освободительному оружію, всеподданнѣйше просять Его Императорское Величество всемилостивЪйше принять изстрадавшуюся въ многовѣковой лютой чужоплеменной неволи Карпатскую Русь въ родное лоно Великой Русской Семьи и завершить святое историческое посланничество собиранія Земли Русской."

 

На сю телєґраму царь через того самого київского ґенерал-ґубернатора відповів:

 

"Передайте мою благодарность Карпато-русскому освободительному комитету за выраженныя имъ чувства. Всею душею раздѣляю его сокровенную надежду, если на то будетъ Господня воля, увидѣть нашихъ зарубежныхъ русскихъ братьевъ свободно сливших ся съ Великою Русью."

 

В тім самім часї инша ґрупа провідників москвофільської партії працювала в Петербурзї. Тут був також др. Дудикевич, якого царь прийняв на окремій авдиєнції.******

 

Коли до сього додамо відомий манїфест, вел. кн. Миколи Миколаєвича до "російського народу" Галичини,****** то не зостане найменшого сумнїву, в якім відношенню стояла Росія до москвофільської партії серед українського народу в Австрії. Не покидаючи думки завершити "збираннє російських земель" прилученнєм австрійської України, Росія пляново виховувала серед українського народу в Австрії партію, яка мала тут промощувати шлях російській армії й російській полїтицї супротив українського народу.

 

А що в плянах завойовання австрійської України велике значіннє мала противукраїнська полїтика Росії, се ясно видно з заяви російського мінїстра заграничних справ Сазонона в Державній Думі в лютім 1815 р. Вичисляючи причини, які примусили Росію до війни проти Нїмеччини, Сазонов згадав також про Галичину, де, мовляв, нїмецькі гроші сотворили ворожий Росії український рух.

 

Що погляд Сазонона на ґенезу українського руху не вірний й являєть ся тільки арґументом, утвореним на дипльоматичний ужиток даної хвилї, про се не потребуємо з ним спорити. Але що розвиток українського руху в Галичинї й його значіннє для національного життя всеї України був одною з причин, які заставили Росію вести війну за австрійську Україну, се й без заяви Сазонова, яка се потверджує, було певне.

 

Потвердила се також цїла російська полїтика в українській справі в часї російської окупації австрійської України. Та полїтика не поставляла сумнївів, що найважнїйшою справою для російської державної власти в австрійській Українї було винищеннє всього українського життя та зросійщеннє українського народу. На цїлім просторі українських земель під російським пануваннєм почала ся одноцїльна противукраїнська полїтика: в російській Українї розпорядками адмінїстрації відібрано українському народови й ті дрібні здобутки, які була йому принесла революція, заводячи в дїйсности такий стан, який був за панування указу 1876 р.: на зайнятій території австрійської України переводжено зарядження, які мали за цїль зрівнати її в вийняттю зпід права з російською Україною.

 

Як полїтика російського правительства вважала російську Україну не тільки під державним, але й під національним оглядом частю "єдиної, неподїльної Росії", так цар Микола ІІ, у часї свого побуту у Львові, проголосив публично завершеннє "збирання російських земель" зайняттєм австрійської України, яку він, царь, проголошує частю "єдиної, неподїльної Росії" в державнім і національнім розумінню.

 

Царські слова потвердили, що Росія вважає теперішню війну війною за австрійську Україну — в тій цїли, щоб історичну боротьбу між Україною й Росією рішити невідклично в користь Росії.

 

* Ся записка надрукована в публікації "Матеріалы по исторіи возрожденія Карпатской Руси" Т. Свєнцїцкого, ч. ІІ., стop. 6—20.

** Maтеpіяли для cеї части сього роздлу взяті з публїкації: Іван Кривецький. Галичина і Росія. Кілька історичних пригадок. Львів, 1914.

*** Лист поданий у цїлости в цитованих "Матеріалахъ" Свєнцїцького й наведений у цитованій публїкації Кревецького.

**** Современная Галичина. Этнографическое и культурно-политическое состояніе ся, въ связи съ національно-общественными настроеніями. Записка, составл. при Военно-Цензурномъ отдѣл. Управл. Генералъ-Квартирм. Штаба Главнокомандующаго Арміями Юго-Западнаго фронта. Походная Типографія Штабa Главнокомандующаго Арміями Юго-Западнаго фронта, 1914. — З допискою: "Довѣрительно. Для широк. ознакомл. г. г. офицеровї дѣйствующей арміи."

***** Вище подані факти взяті з публікації: Галичина підчас російської окупації. Серпень 1914 — червень 1915. Написав Іван Петрович.

****** Див. "Визвольні манїфести російського уряду в теперішній війнї". Написав М. Михайленко. 1915.

 

[Вістник Союза визволення України, 23.01.1916]

 

 

VIII. Значіннє австрійської України в часї російської окупації для української справи в Росії.

 

 

Що Росія сеї своєї цїли не осягнула би, хочби їй і було вдало ся задержати австрійську Україну із своїх руках, певність сього дає нам уся дотеперішня історія українського народу. Знищивши ті вищі форми українського національного життя, які розвинули ся в австрійській Українї, Росія була би спричинила припізненнє українського національного розвитку, який тепер мав би нові перешкоди на своїм шляху, одначе певна річ, що український нарід переміг би й ті перешкоди.

 

Тим більше, що вищі форми українського національного життя в Австрії, хочби їх і знищило російське правительство, все-таки зоставили би свій слїд, який навіть серед найважших умов мусїв би корисно зазначити ся на дальшім життю українського народу.

 

Бачило ся се виразно в часї російської окупації австрійської України. Вже сам факт, що тут Росія застала вищі форми українського національного життя, яких не було в російській Українї й до яких російські націоналїсти відмовляли не тільки прав, але також і здібностей українському народови, причинив ся до заінтересовання українською справою в Росії. Коли в Росії ставило ся перешкоди розвиткови сих вищих форм українського національного життя, в зайнятій Росією австрійській Українї треба було сї форми нищити, бо тут вони вже були. А сей факт істновання сих вищих форм українського національного життя не міг не будити — бодай серед якоїсь части російського громадянства — критичного відношення до противукраїнської полїтики російського правительства, не міг не викликати мірковань, який шлях правильний: чи руйнувати вищі форми українського національного життя в зайнятій австрійській Українї, чи признати законність такого розвитку й не cтaвити йому перешкоди також у російській Українї.

 

Очевидно, така переоцїнка вартостей відбувають ся загалом поволи, а в Росії, де державна власть так пригнітає громадську думку, та ще в українській справі, де полїтика правительства лишила глибокі слїди на полїтичній думцї цїлого громадянства, тим більше годї було ждати якоїсь різкої переміни, особливо в часї війни. Та все-таки російська преса нїколи передтим не інтересувала ся так українською справою, як саме в часї російської окупації австрійської України. Коли передтим про українську справу писала сливе виключно російська противукраїнська преса, а та часть російської преси, від якої по її полїтично-суспільнім світогляді можна було сподївати ся оборони української справи, або зовсїм мовчала або говорила про неї й по формі й по змістї дуже небагато, — тепер побіч україножерних виступів російської націоналїстичної преси, як консервативної, так і лїберальної появили ся також численні голоси в оборонї українства загалом і зокрема в зайнятій австрійській Українї. Розумієть ся, сї голоси не виходили з рам російської державности, — сього й годї було-б від них ждати, — але все-таки боронили вони права українського народу до вільного національного розвитку в російській державі.

 

Не зостав ся без корисних наслїдків для української справи в Росії також побут російських військ і російських властей в австрійській Українї. Тут вони дістали практичну лєкцію українського національного життя: побачили як живий факт те, про що багато з них і зовсїм не знало: переконали ся, що те, що російська противукраїнська преса представляла їм, поборюючи українські змагання в Росії, як орґанїчну неможливість, тут живе й розвиваєть ся; пізнали вкінцї всю неправдивість тверджень тої-ж преси про істнованнє "російського народу" в Галичинї та про силу російсько-національного руху, як також моральну нїкчемність провідників того руху, яких навіть офіцер російського штабу, капітан Наркевич, редактор "Львовск-ого Военн-ого Слов-а", публично назвав у своїм орґанї людьми з "рабською моралю" й "дезертирами свого народу".

 

Особливе значіннє мала російська окупація австрійської України для тої української народньої маси, яка прийшла сюди як російське військо, як також для тих інтелїґентів "тоже-малороссов", що прийшли сюди чи в військовім, чи в урядницькім характері. Ся українська маса, з сильним українським етноґрафічним почуттєм, одначе не перетопленим на українську національну свідомість, побачила тут зовсїм новий для себе світ, живий орґанізм українського національного життя, що розкрило перед нею можливости, про які вона, як думала, то хиба тільки в мріях.

 

Taй російські полонені української народности вернуть з Габсбурзької монархії до своєї держави не ті, що попали в полон. Завдяки приналежности части української землї до Габсбурзької монархії й тим вищим формам національного життя, які тут виробив український нарід, їм також відкриють ся очі на українську національну справу й їх обовязки перед нею.

 

Як по словам римського поета полонена Греція своєю культурою полонила свого побідника-Рим, так австрійська Україна, залита російською інвазією, своїми вищими формами українського національного життя принесла користь українській справі в Росії.

 

Навіть якби було довело ся австрійській Україні зостати ся під російським пануваннєм, якби її вищі форми українського національного життя були знищені, все-таки вони були-б зоставили слїд, який мав би значіннє для розвитку української справи в Росії.

 

Тим більше тепер, коли австрійська Україна знов вільна від російської інвазії, треба сподївати ся, що українська справа, завдяки розвиткови вищих форм українського національного життя в австрійській Українї, вийде теперішньої світової війни побідно, що український нарід через сю війну значно наблизить ся до здїйснення свого ідеалу Вільної України.

 

[Вістник Союза визволення України, 30.01.1916]

 

 

IX. Війна й будучність України.

 

 

Як Росія проголосила війну против Австро-Угорщини перше всього війною за довершеннє "збирання російських земель" через завойованнє австрійської України, — так український нарід привитав війну Австро-Угорщини й Нїмеччини проти Росії як війну за визволеннє України зпід російського пановання. Висловила се в імени українського народу в Галичинї "Головна Українська Рада", міжпартійна орґанїзація всїх українських партій Галичини, утворена з вибухом війни для ведення справ української національної полїтики в часї війни. Висловив се в імени російської України "Союз визволення України", безпартійна орґанїзація тих елєментів російської України, які з вибухом війни побачили можливість здійснення ідеалу Вільної України через відірваннє України від Росії. Заступає сей клич "Загальна Українська Рада", міжпартійна орґанїзація всїх українських партій австрійської України та "Союза визволення України", покликана до життя для ведення справ всеукраїнської полїтики в часї теперішньої війни.

 

І так завойованнє австрійської України та прилученнє її до Росії з одного боку й визволеннє України зпід російського пановання й утвореннє української держави з другого, — се ті воєнні цїли, які виставлено в теперішній війнї щодо України.

 

В звязку з сим треба звернути увагу на ріжницю між воєнними цїлями Росії й центральних держав. Росія, вважаючи австрійську Україну російською землею, завойованнє її та прилученнє до свого державного орґанїзму поклала собі за головну й безпосередню цїль війни. З того деякі круги українського громадянства роблять поспішний вивід, що так само головною й безпосередньою воєнною цїлю центральних держав є визволеннє російської України й утвореннє української держави; коли-ж воєнні подїї не потверджують їх надїй, вони попадають у розчарованнє.

 

Тимчасом реальна оцїнка положення говорить нам, що визволеннє російської України не грає такої ролї в воєнній програмі центральних держав, як завойованнє австрійської України в воєнній програмі Росії. Вже те, що коли Росія вважає австрійську Україну частю своєї національної території й, завоювавши її, просто прилучила-б її до свого державного орґанїзму, то центральні держави анї не можуть дивити ся на російську Україну як на свою національну територію, анї не могли-б її на випадок зайняття зробити просто частю свого державного орґанїзму, — вже те ясно вказує на ріжницю між воєнними плянами Росії щодо австрійської й центральних держав щодо російської України.

 

Головною й безпосередньою цїлю центральних держав у теперішній війнї є таке ослабленнє Росії, щоб забезпечити собі корисний і тривкий мир. Що найпевнїйшим способом до сього є відібраннє від Росії української території, на се вказують не тільки з українського боку, але розуміють се також полїтичні круги центральних держав. Одначе cей спосіб, хоч найпевнїйший, то також найтруднїйший до здїйснення. І тому не виключене, що центральні держави не підуть так далеко в здїйснюванню своїх воєнних плянів.

 

Хто сподївав ся від теперішньої війни визволення цїлої України від Росії й утворення української держави, тому очевидно важко з сим погодити ся. Але тямити треба що війну проти Росії веде не Україна, тільки центральні держави, які ведуть її не в українськім, тільки в своїм власнім інтересї. Інтереси України мають на увазї центральні держави лише настільки, наскільки вони лежать на лїнїї їх інтересів, подібно, як вище названі українські орґанїзації тому стали в сїй війнї по сторонї центральних держав, бо на їх думку побіда центральних держав над Росією лежить в інтересї України.

 

***

 

Чого жде український нарід від побідної війни центральних держав, се означила "Загальна Українська Рада" в своїй програмовій заяві з 12 мая 1915 р.*, в якій домагаєть ся уконституовання австрійської України як окремого автономного українського коронного краю Австрії й утворення самостійної української держави з української території, відвойованої центральними державами від Росії.

 

З огляду на те, що підставою домагання утворення української держави є відвойованнє російської України, як не в цїлости, то хоч в такій части, щоби з неї можна було утворити здібний до життя державний орґанїзм, про сю справу можна говорити тільки в звязку з відповідними воєнними подїями. Правда, армії центральних держав стоять уже на території російської України, одначе поки-що не посунули ся вони так далеко, щоб можна було говорити про зорґанїзованнє здобутої ними української території в окрему державу.

 

Тому в теперішнїй хвилї можна реально говорити тільки про здїйсненнє тої части програми "Загальної Української Ради", яка відносить ся до австрійської України: про утвореннє автономного українського коронного краю в Австрії. Означало-б се подїл дотеперішнього коронного краю Галичини на польську й українську територію, такий самий подїл дотеперішнього коронного краю Буковини на українську й румунську територію й уконституованнє цїлої української території Австрії в окремий автономний край.

 

Наскільки центральні держави не відвоювали-б від Росії стільки української території, щоб можна було думати про утвореннє окремої української держави, одиноким рішеннєм питання, що зробити з відвойованою від Росії українською територією, було-б з'єдиненнє її з дотеперішньою українською територією Австрії в один правно-полїтичний орґанїзм — український автономний край Австрії.

 

 

X. Польські змагання щодо українських земель.

 

 

Коли з кінцем 1880-их і з початком 1890-их років, в звязку з тодїшнїм напруженнєм відносин між Австро-Угорщиною й Росією та Бісмарківським проєктом відірвання України від Росії, серед українського громадянства не тільки в Австрії, але й у Росії живійше заворушила ся полїтична думка сепаратизму від Росії на австрофільській основі, Драгоманів, критикуючи сю думку як нереальну, писав:

 

"Навіть при побідї Австрії над Росією саме галицькі Українцї не виграють нїчого, навіть з національного боку. Сподївати ся, щоб навіть велика европейська коалїцїя, — в котрій в усякім разї не буде Франції, а може й Анґлїї, — могла відірвати від Росії всї українські землї по Дін і Кубань, може тільки божевільна або дитинська фантазія. Увесь "подїл Росії", який можна припустити, може обійти ся на тому, що від Росії відірвуть Царство Польське, Бесарабію й яку блидочку землї нa Волинї й Поділлю. Так саме тоді національність Українцїв заплатить кошти сього подїлу, бо в Бесарабії поднїстрових Українцїв віддадуть на румунїзацію, а коли Царство Польське злучать з Галичиною й назвуть цїлий край Королївством Польським, то Поляки стануть там у такій більшости против Українцїв, що Українцям буде ще важше встоювати за себе нїж тепер. Блидочка Волинї й Поділля не змінить пропорції"**.

 

Небезпека, про яку писав тоді Драгоманів, не минула й досї.

 

Як тільки вибухла теперішня війиа, та часть польського табору, яка стала по сторонї центральних держав, сподїваючи ся від їх побіди відбудовання польської держави, розпочала широку полїтичну акцію серед міродатннх кругів центральних держав за відбудованнєм Польщі в історичних границях, себто, щоби в склад планованої польської держави і ввійшли всї українські, білоруські й литовські землї, про долю яких наслїдком cвoєї побіди над Росією рішатимуть центральні держави. Се польське домаганнє популяризує в полїтичнім світї центральних держав цїлий ряд публїкацій***, а після здобуття Варшави виступив з ним офіціяльно голова польського "Начального Національного Комітету" ("Naczelny Komitet Narodowy"), міжпартійної орґанїзації тої части польського табору, що стала по сторонї центральних держав, др. Владислав Лєопольд Яворский, оголошуючи в польській пресї програмову заяву****, в якій домaгaєть ся утворення польської держави з "неподїльного Королївства" й "неподїльної Галичини".

 

В міру дальших поступів офензиви армій центральних держав розширяють Поляки границї плянованої польської держави на Холмщину, Волинь, Поділлє і т. д. аж по Днїпро.

 

Отже не тільки українські землї, відвойовані центральними державами від Росії, мали-б дістати ся під пляновану Польщу, але сїй плянованій польській державі мала-б також Австрія відступити всю свою українську територію. Словом, те, чого перед 25 роками бояв ся Драгоманів, мало-б тепер по польським домаганням у цїлости здїйснити ся. З побідної війни центральних держав з Росією мало-б вийти не визволеннє України, тільки приверненнє стану зперед першого подїлу Польщі, себто подїл панування над українським народом і його землею між його двох історичних ворогів, Польщу й Росію.

 

Щодо правнодержавних форм, в яких мала-б бути відбудована польська держава, в початках війни переважала в австрофільській части польського табору думка утворення самостійної польської держави. Одначе з огляду на те, що годї було думати, щоб Австрія зрікла ся Галичини для тої самостійної польської держави, опісля взяла верх думка, щоб відбудованнє Польщі оперти о Габсбурзьку монархію. Як тепер Габсбурзька монархія являєть ся союзом двох держав, Австрії й Угорщини, так на будуче мала-б вона творити союз трьох держав, Австрії, Угорщини й Польщі. Австрія, що правда, через відступленнє Галичини для Польщі стала би слабша, але ся втрата австрійської держави не була би втратою Габсбурзької династії й монархії; навпаки, династія й монархія зискали-б ще одну державу, Польщу.

 

На випадок, якби перебудови Габсбурзької монархії на союз трьох держав з якихсь причин не можна було перевести (а саме числять ся Поляки з опором Угорщини, яка все стояла на тім, що вона під правно-державним оглядом має творити полонину Габсбурзької монархії, а не якусь меншу часть, напр. третину), лежить у польськім плянї така перебудова Австрії, щоб вона супротив Угорщини творила одну державу, натомісць у своїм нутрі розпадала ся на два рівнорядні державні орґанїзми: Австрію й Польщу.

 

І так Поляки стоять на тім, що в кождім разї повинна бути відбудована польська держава, то значить, що Польща має бути окремим державним орґанїзмом, а не провінцією вищої державної цїлости, та що та польська держава повинна обіймати також усї ті українські землї, якими розпоряджатимуть центральні держаки, отже австрійську Україну й українську територію, відвойовану від Росії.

 

Що Поляки ведуть у полїтичнім світї центральних держав інтензивну акцію в користь свого плану відбудовання польської держави, видно хочби з того, що один з визначних мадярських полїтиків, бувший угорський мінїстер гр. Юлїй Андраші, заявив ся і в пресї і в угорськім парляментї за відбудованнєм польської держави через злученнє польських земель, відвойованих від Росії, з Галичиною в одну правно-державну цїлість.*****

 

У своїх змаганнях щодо українських земель Поляки весь час старали ся українську справу обезцїнити, представляючи себе одиноким поважним полїтичним чинником на українських землях колишньої польської держави, а український нарід елєментом полїтично і незрілим і непевним, який настільки звязаний племінними й культурними звязками з Росією, що все тягнутиме до неї.

 

Коли-ж українська справа, не вважаючи на польські заходи проти неї, все-таки здобула собі зрозуміннє в полїтичнім світї центральних держав, Поляки нагло змінили свою тактику й виступили в ролї опікунів українства, яким центральні держави повинні й на далї віддати опіку над українським рухом. П. Фельдман у своїй працї "Die Zukunft Polens und der deutsch-polnische Ausgleich" в полємічнім виводї против українського становища й п. Яворский у своїй півофіціяльній заяві, поміщеній у 1 числї "Polnische Blätter" (з 1 жовтня 1915), нового польського журнала, заложеного в Берлїнї для пропаґанди відбудовання Польщі в полїтичнім світї Нїмеччини, заявляють******, що як Галичина під польським правлїннєм була досї огнищем нормального українського життя, так і на будуче "український Піємонт" повинен знаходити ся в плянованій польській державі; Польща повинна стати й тільки вона може стати тою державою заходу, на яку повинна сперти ся Україна в боротьбі за своє національне істнованнє проти Росії. "Український Піємонт" у відбудованій Польщі полягав би на думку названих польських полїтиків на тім, що український нарід у польській державі одержав би національно-культурну автономію.

 

Таким чином побідна війна центральних держав проти Росії повинна на польську думку повернути колесо історії щодо українського народу назад і привернути стан зперед подїлів польської держави: подїл України між Польщею й Росією.

 

* Див. "Programmatische Erklärung des Allgemeinen Ukrainischen Nationarastes" з 12 мая 1915 (друковано як рукопись).

** Львівський "Народ", ч. 2 з 15 сїчня 1891 р. Статя н. з. "Неполїтична полїтика".

*** Найважнїйші з них обговорені в моїй працї "Війна і польська полїтична думка" (Львів 1916), як також у моїх нїмецьких працях: "Wie die Polen ihre Freiheit verstehen" (Berlin 1915) i "Wie die Polen Freiheit Anderer verstehen" (Berlin 1916).

**** Див. краківські дневники "Czas" i "Nowa Reforma" з 8 серпня 1915.

***** Перша з його статей у "N. Fr. Рresse" поривається в цїлости з заявою п. Яворского.

****** Cї польські заяви обговорені в моїх згаданих працях "Biйнa і польська полїтична думка" і "Wie die Polen Freiheit Anderer verstehen".

 

[Вістник Союза визволення України, 13.02.1916]

 

 

 

 

XI. Російсько-український і польсько-український спір у теперішній війнї.

 

Теперішня війна вивела на арену інтернаціональної полїтики історичний спір України з її обома сусідами: Росією й Польщею, віддаючи його рішеннє в руки центральних держав, а саме в тім розумінню, що тільки побіда центральних держав над Росією може принести основні зміни в положенню України, як супроти Росії, так і супроти Польщі.

 

Рішеннє спору України з Росією залежить у своїй основі від воєнних успіхів центральних держав: скільки української землї підберуть вони від Росії, настільки український нарід буде увільнений від російського панування.

 

Та тут саме зачинаєть ся польсько-український спір: до відібраних від Росії українських земель підносять свої претенсії Поляки — з того титулу, що ті землї належали якийсь час до польської держави.

 

В воєннім часї найкраще видко, що т. зв. "історичні права" не мають нїякого реального значіння. Вони опирають ся на фактах, які перестали істнувати: коли-ж війна не спиняєть ся перед фактами, які досї істнували, то факти, які вже давно відійшли в минувшість, тим більше не можуть уважати ся реальною силою, з якою треба рахувати ся. Колиб українські землї мали вернути під пляновану польську державу з тої причини, що вони належали до польської держави, яка вже давно перестала істнувати, то з тої самої причини вони перше всього не повинні-б бути відірвані від Росії, пануваннє якої над ними є історичним фактом, і з тої самої причини не повинно бути мови про будованнє Польщі, бо сим нарушуєть ся "історичні права" тих держав, які подїлили ся польською державою й панують на польських землях.

 

Коли-ж поминемо "історичні права", то одиноким реальним арґументом у користь польського домагання є інтерес плянованої польської держави, яка, відбудована в історичних границях, була-б без порівнання могутнїйшою, ніж в етноґрафічних границях польського народу, та зокрема інтерес польських меншостей, розсипаних по українській землї наслїдком колишньої приналежности її до польської держави, які тільки тодї зможуть удержати ся на становищі пануючого елєменту, коли українські землї входили-б у склад польської держави, инакше-ж мусїли би вдоволити ся становищем національних меншостей.

 

Зазначивши, що таке розуміннє польського інтересу анї не відповідає новочасним полїтичним ідеям національної свободи, анї, — як показує весь новочасний розвиток у національній справі, який веде до усамостійнювання народів, не дасть ся здїйснити, звернемо увагу передовсїм на те, що воно є зовсїм нереальне, бо Польща не є самостійною державною силою, яка стояла-б зі своїми засобами за таким розуміннєм польського інтересу.

 

Коли-ж Поляки приходять до центральних держав з домаганнєм, щоб ті в розумінню польських інтересів стали на польськім становищі, то не вистане сказати, що сього вимагає польський інтерес, тільки треба оправдати ті польські домагання також арґументами, які доказали-б, що сей польський інтерес заслугує на опіку центральних держав.

 

Такі арґументи можуть бути двоякі: ідеалїстичні й реалїстичні.

 

Ідеалїстичні арґументи промовляють рішуче проти польських змагань щодо українських земель. Коли всї народи мають однакове право до свобідного, самостійного, незалежного життя, то й український нарід має таке саме право на самостійність і незалежність, як Поляки. І влученнє українських земель до польської держави було б ярким нарушеннєм сього права українського народу.

 

Реалїстичні арґументи Поляків за влученнєм українських земель до плянованої польської держави можна звести до того, що се лежить, як в інтересї українського народу, якому Польща дала-б опору в боротьбі за національне істнованнє проти Росії, так і в інтересї центральних держав.

 

Розгляньмо найперше, який інтерес мають в українськім питанню центральні держави. З огляду на те, що Росія являєть ся історичним ворогом України, можуть вони рахувати, то коли Україна при їх помочи визволить ся зпід Росії й осягне полїтичну самостійність, яка дасть їй змогу свобідного розвитку, — то перш усього сей факт сам собою так ослабив би Росію, що вона перестала-б бути небезпечна для центральних держав, а далї Україна, маючи проти себе Росію, мусїла-б у міждержавнім укладї сил стояти по сторонї центральних держав.

 

Чи сей інтерес центральних держав був би забезпечений через влученнє відібраних від Росії українських земель до плянованої польської держави? Найкращу відповідь на се питаннє дає нам історія, яка вчить, що Польща була саме тою силою Заходу, яка загрожувала Українї й сим відвертала її від Заходу та примушувала шукати опертя на Сходї, в союзї з Московщиною. Що сей історичний характер Польщі в відношенню до України досї не змінив ся, про се найкраще свідчать вище зазначені польські змагання щодо українських земель. Привернути Україну до Заходу, звязати її інтереси з інтересами центральних держав можна тільки тодї, коли, визволивши її зпід Росії, забезпечить ся її також перед тими польськими змаганнями.

 

Признаннє українському народови в границях польської держави національно-культурної автономії чи навіть полїтичної автономії української території зовсїм не було-б таким забезпеченнєм. Український нарід усе-таки був би залежний від польського елєменту, який, — як учить історія польсько-українських відносин не тільки в польській державі, але також по упадку її в Галичинї, — всї свої сили звертав би на те, щоб розростати ся українським коштом.

 

Але якби навіть допустити таку утопію, що Поляки змінили би своє дотеперішнє відношеннє до українського народу та стали би взірцем народу, який шанує національну індивідуальність иншого народу, то се все-таки не змінило би справи. Поляки все-таки були б народом суверенним, державним, а Українцї народом, залежним у своїм національнім життю від польського народу.

 

Поминувши те, що положеннє, яке Поляки обіцюють українському народови в плянованій польській державі, він осягнув би з часом також у Росії, яка також, коли не розпадеть ся на свої природні, історичні й національні части, мусить перемінити ся в державу національностей, — велику ролю грає тут також моральне самопочуттє українського народу.

 

Від Польщі увільнив його подїл польської держави й тепер він бореть ся з останками польського панування, які являють ся наслїдком колишньої приналежности його до польської держави. З побідою центральних держав у теперішнїй війнї звязує він надїю визволення зпід Росії, як також усунення тих останків польського панування. Коли-ж замісць того відібрані від Росії українські землї були-б волею центральних держав влучені до польського державного орґанїзму, то се означало-б розбиттє всїх надїй українського народу, який не на те хоче визволити ся зпід Росії, щоб на його землї могла повстати наново Польща, тільки щоб осягнути незалежність.

 

Таким чином здїйсненнє польських змагань щодо українських земель, відібраних від Росії, потягнуло-б з собою повне банкроцтво тої полїтичної думки в українськім народї, що він змОже при помочи центральних держав осягнути полїтичну самостійність. Зі становища інтересів центральних держав означало-б се безвиглядність полїтики, яка змагає до ослаблення Росії.

 

Деякі нїмецькі політики (напр. Дельбрік, Шмоллєр) сподївають ся, що коли Польщі віддати українські землї, то вона, примушена звернути ся фронтом проти Росії, яка тих земель не відречеть ся, тим самим муситиме жити в згодї з Нїмеччиною й погодити ся з фактом приналежности части польських земель до Нїмеччини. Отже українські землї мали-б бути для Польщі компензатою за польські землї Нїмеччини, — думка, яку пильно зміцнюють серед нїмецьких кругів польські полїтики, обіцюючи жити в вічній згодї з Німеччиною.

 

Що Поляки, знаючи, що Нїмеччина не зречеть ся своїх польських земель, зрікають ся їх за ціну відбудовання польської держави, се зовсїм зрозуміле. Одначе в міждержавних відпосинах мають значіннє не обіцянки й зобовязання, тільки інтереси й уклад сил.

 

В сїй справі для Нїмеччини особливо поучаючим прикладом являєть ся Франція. Саме Бісмарк думав, що коли Франція дістане компензати иншого роду, то зречеть ся думки про відібраннє Ельзасу й Льотаринґії, та в тій думцї поміг Францїї стати могутньою кольонїяльною державою. Одначе се мало такий наслїдок, що Франція не тільки не зрекла ся ідеї реванжу, а натомісць кольонїї стали для неї новим джерелом сили, яку вона ввернула проти Нїмеччини.

 

Невжеж нїмецькі полїтики можуть мати запоруку, що Польща не обернула-б тої сили, яку дало-б їй пануваннє над українськими землями, проти Нїмеччини?!

 

Таким чином анї безпосередній інтерес Нїмеччини (забезпечений перед польською ірредентою), анї посереднїй інтерес центральних держав (ослабленнє Росії через визволеннє України) не лежить на лїнїї польських змагань щодо українських земель, відірваних від Росії; навпаки, польські змагання й інтереси центральних держав виключають ся тут взаїмно.

 

Доказувати, що ті польські змагання противлять ся інтересам українського народу, здаєть ся, не треба. В інтересї українського народу лежить визволити ся не тільки зпід російського панування, але також усунути останки польського панування на українській землї.

 

Наскільки теперішня війна не дасть основ до утворення окремого українського державного орґанїзму, в інтересї українського народу лежить, щоб уся українська територія, яка буде в розпорядимости центральних держав, отже австрійська Україна й пограничні землї, відібрані від Росії, утворила правно-державну цїлість у рамах австрійської держави.

 

Влученнє сеї території до польської державної формації, побіч вище зазначених наслїдків, як для української справи, так і для центральних держав, потягнулоб за собою з одної сторони ослабленнє Австрії, з другої той наслїдок для інтересованої української території, зокрема для австрійської України, що вона замісць користей приналежности до сконсолїдованої держави західно-европейського типу, якою є Австрія, мусїла би зносити всї від'ємні наслїдки приналежности до держави, яка тільки-що формують ся, обтяжена такою спадщиною, як історичні польські хиби та слїди російського панування.

 

[Вістник Союза визволення України, 20.02.1916]

 

XII. Закінченнє.

 

Ми бачили, як від часу, коли з одного боку Австрія стала конституційною державою, а з другого Росія виступила з особливими репресіями против українства, Галичина була тою частю української землї, де могли розвивати ся вищі форми українського національного життя, де зусиллями цїлої України повстало огнище українського національного життя для цїлої України.

 

Спричинила се приналежність сеї части української землї до держави західно-европейського типу, держави, якої конституційний лад числив ся з істнованнєм більше національностей у державі, держави, для якої істнує тільки один шлях успішного розвитку: стати державою рівноправних, на правно-державній основі зорґанїзованих народів.

 

Завдяки приналежности до Австрії ся часть української землї могла стати огнищем нормального національного життя українського народу, живим свідоцтвом здатности українського народу до самостійного життя.

 

Се значіннє сеї части української землї для цїлої України звернуло на себе увагу Росії, яка не могла погодити ся з тим, аби часть української землї знаходила ся поза її границями в умовах корисних для українського національного життя, бо се перешкоджало її плянам щодо України. І готовлячи ся до війни з Гамбурзькою монархією, до війни, яка насувала ся як неминуча конечність на ґрунтї міждержавних відносин, Росія поставила собі за першу й найблизшу цїль Здобути австрійську Україну, щоб могти обняти своєю полїтикою щодо України ввесь український нарід.

 

Значіннє володїння Україною для Росії як великодержавної могутности з одного боку й історичне противенство між Україною та Росією, при зростї української національної свідомости, з другого, склали ся на інтернаціональне значіннє української справи, яке полягає на тім, що Україна, визволена зпід російського панування й поставлена в умови полїтичної самостійности, стала-б на сходї Европи першорядним чинником міждержавної рівноваги, загрожуваної досї Росією.

 

Наскільки теперішня війна не доведе до визволення України зпід Росії, в інтересї держав, загрожених Росією, лежить, щоб як найбільша часть української землї знаходила ся поза границями Росії й мала умови як найбільшої полїтичної самостійности так, щоб українське життє в сїй части української землї могло з успіхом протиставити ся противукраїнській полїтицї Росії й паралїжувати удари, наношені українському життю в тій части України, що зостанеть ся під Росією.

 

Австрійську Україну люблять називати "українським Піємонтом." Одначе досї вона ним властиво не була, бо не доставало їй до сього умов зовсїм свобідного національного життя. Боротьба з останками польського панування не тільки забирала в неї багато сил, котрі в инших умовах ішли-б безпосередньо на твореннє національного життя, але також дискредитувала її в очах російської України. Справжнім "українським Піємонтом" могла би стати та часть української землї, котра знаходить ся поза границями Росії, тільки тодї, якби вона позбула ся останків польського панування й дістала умови зовсїм свобідного національного життя.

 

Зробити се мають змогу ті держави, які розпоряджають інтересованою частю української землї, отже в першій мірі Габсбурзька монархія, а також, наскільки ходить про українські землї, зайняті тепер від Росії, Нїмеччина.

 

Що се лежить в їх інтересї, се ми виказали вище; сей їх інтерес істнуватиме доти, доки грозитиме їм російська небезпека, або доки вони з тою небезпекою, замісць старати ся усунути її, не помирять ся.

 

Таким чином інтереси нейтральних держав сходять ся з інтересами українського народу.

 

Відповісти сим обопільним інтересам можна тільки через здійсненнє програми, яку виставили провідники української національної полїтики в сїй війнї.

 

Ся програма звучить: Утвореннє окремого українського державного орґанїзму, опертого о центральні держави, а колиб війна не дала для сього основ, утвореннє з дотеперішньої австрійської України й пограничних українських земель, зайнятих від Росії, окремої української правно-державної цїлости в рамах австрійської держави.

 

Тільки таким чином можна утворити "український Піємонт", звернений проти Росії.

 

Всяке инше полагодженнє української справи, зокрема хочби тільки частинне здїйснсннє польських змагань щодо українських земель, собто влученнє хочби тільки якоїсь части української землї до плянованого польського державного орґанїзму, потягнуло-б за собою банкроцтво полїтичної думки визволення України при помочи центральних держав.

 

Розумієть ся, означало-б се тільки банкроцтво думки про один зі шляхів, якими Україна старала ся й стараєть дійти до визволення.

 

Український нарід, очевидно, серед нїяких умов не зречеть ся змагання до визволення й осягнення полїтичної самостійности та вкінцї таки промостить собі шлях до здійснення свого змагання.

 

[Вістник Союза визволення України, 05.03.1916]

05.03.1916