Чим було близше вечера, тим сумнїйше було жовнїрам. Вже рано співали жовнїри Бог предвічний, що якось дивно відбивало ся в наших душах.
Коли вже було смеркло, жовнїри як могли лучили ся разом, щоб той вечір бути як в найбільшім колї.
Можна сказати, що не було того вечера байдужих.
Ми, інтелїґенти, враз з офіцирами і улюбленим капітаном зійшли ся теж на спільну вечерю. З нами брали участь чужинцї, Чехи й Поляки.
Настрій був святочний.
Кождий думав про своїх і порівнував сей вечір з иншими, красшими.
Кождий старав ся відгадати, коли засяде до стола розбита родина, що говорить старий батько, як переносять сей вечір мати і сестри.
Всї, хоча розлучені, були на рідній землї, яка у подібні хвилї на чужинї стає всїм спеціяльно люба і дорога.
Вечір відсвятковано з усїми нашими звичаями. Кидано навіть кутю на стелю, з бажанєм, щоб родили ся хлопцї.
В офіціяльних промовах бажано нам і нашій рідній землї лїпшої долї.
Не можна дивувати ся й нїхто сего жовнїрам за зле не возьме, що в них скоро зміняєть ся настрій.
При циганській музицї, яка тимчасом відозвала ся під вікном, дійшло до танцїв й до нашої коломийки, яку танцювали й чужинцї.
Усї були вдоволені, тїшили ся й забавляли ся. Чужинцї казали, що наш вечір памятати-муть цїле житє.
Над раном ми розійшли ся, веселі і щасливійші.
Ідучи домів, поступив я до знайомого жовнїра, який того дня особливо був сумний і зажурений.
Не спав іще.
— Ти іще не спиш? — питаю.
— Не можу. Різдво нинї, пане, сироти дома — каже мій приятель.
[Дїло]
17.01.1916