Глухонїмий.

(Правдива подїя).

 

Він не памятав нї тата, нї мами. Виpiс у Дмитра Дадюрака й уважав його своїм найвищим зверхником-опікуном. Нїколи не бачив на своїх плечах ласкавої руки, нїколи ще не почув від нїкого теплого слова. Працював, як віл, а в заплату діставав нужденний харч, тяжкі побої від свого опікуна й на кождім ступнї зневагу. Та він думав, що воно мусить так бути. Він на те сотворений, щоб бути нїкчемним рабом иншого. З нїким нїколи не говорив, бо не вмів, а до того й не чув. Був від уродження глухонїмим.

 

Вже минуло йому вісїмнадцять лїт, та все ще нїколи не доводило ся йому бачити такого дива: одного дня побачив він, що всї молоді мущини в селї з клунками в руках десь відходили. За ними йшли їх жінки й дїти та плакали. Очі глухонїмого бачили се та здивовано глядїли на небувале видовище. До нього підходили мужчини й рухами показували поставу до стріляння й різання когось ножами, та він нїяк не міг зрозуміти їх. Вони подавали йому руку й відходили.

 

Минуло декілька тижнїв. Одного рана побачив глухонїмий великий рух у селї. Люде забирали на фіри все, що могли, з хат і втїкали з родинами в сторону гір. Та його господарь сидїв спокійно в хатї. Якісь чужі люде в сїрих кабатах з довгими рушницями сидїли в їх садку та ждали на когось. Один з них стояв на городї укритий за копицею сїна й пильно вдивляв ся в поле. Глухонїмий не міг надивувати ся, чого властиво хочуть тут сї уоружені люде.

 

Коло полудня всї люде в сїрих кабатах (а було їх до десять), пішли в поле. Незабаром прибігли задихані в село та зникли між хатами. Здивований нїмий вийшов до саду. Широким ланом стернї, що простягав ся від заду, гнало на малих конях двадцять їздцїв. Страшні — смугляві лиця, в високих-баранячих шапках, у довгих-жовтавих кабатах, узброєні. Перед ними втїкало двох людей у сїрих кабатах, котрі недавно лежали в садку. Вкінцї їздцї дігнали їх і блискучими шаблями порозчереплювали їм голови. Обидва попадали мертві на землю. Глухонїмий закрив очі й відвернув ся. Він пізнав, що несамовиті "гостї", котрі щойно прийшли, то щось зло... Незабаром вийшов з хати його господарь. Побачивши їздцїв, підійшов до них, у клонив ся сливе до самої землї й запросив їх до хати. Їх пятьох позлїзало з коней і ввійшли до хати, а инші розбігли ся по селї. Глухонїмий стояв здивований коло воріт і нїяк не міг пояснити собі приходу сих страшних людей. — Нараз з сусїдньої хати вибігла дївчина з розбурханим волосєм, а за нею високий їздець. Вона з блїдим переляканим обличєм перебігла попри нїмого й заховала ся в стайнї. Їздець біг слїдом за нею, та на воротах заступив йому дорогу глухонїмий.

 

Розлючений їздець відтрутив противника від себе, та в тій хвилї нїмий схопив його за обшивку й викинув на ворота. З хати вибіг господарь і зачав обкладати бідного нїмого грубою палицею, а инші їздцї немилосердно помагали йому ремінними нагаями. З уст нїмого вибухла кров і він немічний упав на землю.

 

Незабаром зібрало ся коло хати його господаря багато їздцїв на конях. З хати вийшов господарь з иншими їздцями, дав нїмому знак, щоб ішов за ним і всї подали ся до панського двора. Двір був пустий, тому всї кинули ся по кімнатах, нищили все, рубали шаблями й викидали на двір. Потім пішли всї до панської горальнї. По сходах зійшли до середини. Господарь глухонїмого йшов на самім останку. Він сильно штовхнув нїмого в бік і вказав йому рукою, щоби стояв коло дверей на сторожі. Колиб хто йшов, мав дати знати йому. Нїмий ходив якийсь час спокійно коло дверей і заглядав цїкаво до середини горальнї. Він бачив, як усї пили напій з здорових бочок великими квартами, як відкручували чопи від великих залїзних кітлів і випускали плин на долївку. Глухонїмий знав, що сї люде роблять зле, а на недавнї тяжкі побої накипіла в його серцю ненависть до них. У серединї пяні вже їздцї з його господарем ходили по колїна в випущенім напою.

 

Нараз блисла золота думка в голові глухонїмого. Він постановив відплатити ся всїм тим жорстоким людям. Оглянув ся довкруги, підійшов тихцем до дверей, витягнув зза пазухи малу коробку сїрників, черкнув один і вкинув до середини на долївку. Круги синявої поломіни на розлятім плинї мигом розходили ся все дальше й дальше. Глухонїмий гримнув тяжкими дверми й обкрутив у них ключ. Сам що сили побіг у сторону Прута. Ненадовго з страшним гуком розлетїли ся стїни мурованої горальнї й показали ся червоні язики поломіни. То вибухли великі залїзні кітли.

 

Глухонїмий лежав спокійно в зеленім лузї над Прутом і вдивляв ся в горальню, що палала. Час від часу зареготав ся дико та знов спокійно дивив ся на пожар. Він був вдоволений, бо знав, що пятьдесять чужих жорстоких людей і його господарь не побачать уже більше Божого світа...

 

[Вістник Союза визволення України]

 

 

05.03.1916