На основі §-у 53 закона про війскову службу і §-ів 9 і 4 закона про краєву оборону оповіщує ся, що слїдує:   Всї, неприналежні до чинної війскової звязи, обовязані до війскової служби особи, що або   а) мають право своїни в Галичинї або на Буковинї або   б) поселили ся в котрімсь із тих коронних країв (значить там постійно пробувають, мають там своє мешканє, свою дїлову оселю, господарку, посаду свого званя і т. и.) або  

Підхорунжий У. С. С. Могильняк, що тепер у битві під Семиківцями дістав ся вдруге в полон, оповідав менї про свій перший полон ще в Карпатах і про втечу з нього ось що:  

(Правдива подїя).   Він не памятав нї тата, нї мами. Виpiс у Дмитра Дадюрака й уважав його своїм найвищим зверхником-опікуном. Нїколи не бачив на своїх плечах ласкавої руки, нїколи ще не почув від нїкого теплого слова. Працював, як віл, а в заплату діставав нужденний харч, тяжкі побої від свого опікуна й на кождім ступнї зневагу. Та він думав, що воно мусить так бути. Він на те сотворений, щоб бути нїкчемним рабом иншого. З нїким нїколи не говорив, бо не вмів, а до того й не чув. Був від уродження глухонїмим.  

    І. Вступ.  

На цвинтарі.   Де діти грались на весні, Там сум тепер царює, Таємні блимають огнї І вітер лиш пустує.   Не море квітів бачиш там, — Запалі лиш могили. На вид їх серце твердне нам, Гей, шкода стільки сили!   ***   Як дуб, що буйно в лїсї ріс, Тепер на стовп придав ся, Так зойк їх смертний — поклик нїс, Народ зі сну зірвав ся.   В селї.   Сум по селах осадив ся

Кривда народу важнїйша, Нїж один сердешний біль...   Ясні зорі усміхались і глядїли в далечінь. Блїдолицїй так пестив їх, наче рідний батько дїти. Усміхаєсь пастирь небесний і на доли ген глядїв на политу кровю землю... Чом же він такий веселий, то байдужий, мов залїзо?...  

Спершу, коли Стрільцї ходили ще в мадярських унїформах, нїхто не знав і не носив відзнак. Ми нїчим не ріжнили ся від гонведів чи мадярських ляндштурмістів. Щойно богато пізнїше дістали ми від віденської громади Українцїв синьо-жовті кокардки, які мали носити на лївім боцї шапки: І справдї вже найвищий час було подумати про відріжненє Стрільцїв від инших родів війска. Мало-помало наша відзнака здобула собі популярність. Всї знали добре, хто се є і чому носить відзнаку. — Вона стала признана і нашими верховними властями. Ми думали, що се будуть вже одинокі відзнаки на час війни.

Завтрішне число "Свободи" приносить під сим написом статю президента З. У. Р. д-ра Костя Левицького, яку подаємо отсе й нашим читачам.   Чи теперішна велика світова війна принесе лїпшу долю українському народови? Отсе питанє ставляє кожднй свідомий Українець під напором свого почуваня, — аби облекшити собі теперішну хвилю та з надїєю на лїпше поборювати лихолітє і чим скорше діждатись гаразду...   Усї відчуваємо, що прийшов великий час і крайна пора, аби сповнив ся народний заповіт: пірвати кайдани неволї та волї і долї добути!  

Поклик Загальної Української Ради.   Загальна Українська Рада займаєсь безнастанно справою насильно вивезених Українцїв і докладає всїх можливих заходів, щоб приспішити їх визволенє.  

Чим було близше вечера, тим сумнїйше було жовнїрам. Вже рано співали жовнїри Бог предвічний, що якось дивно відбивало ся в наших душах.   Коли вже було смеркло, жовнїри як могли лучили ся разом, щоб той вечір бути як в найбільшім колї.   Можна сказати, що не було того вечера байдужих.   Ми, інтелїґенти, враз з офіцирами і улюбленим капітаном зійшли ся теж на спільну вечерю. З нами брали участь чужинцї, Чехи й Поляки.   Настрій був святочний.   Кождий думав про своїх і порівнував сей вечір з иншими, красшими.