(Осїннїй спогад У. С. С.)*  

(Вражіння).   — "На небі зірка ясна засяла і ясним світлом сіяє"...   Місяць роскішно виплив зза хмар і так любо-любо заглядає кождому в очі, в кожде віконце, в кождий закуток...   Так багато-багато нагадує такий вечір...  

Перед моїми очима безодна темрява. Усюди повно її. В сей час заляла вона цїлий світ, прикрила собою усї людські терпіня, болї й важкі зітханя і вони гублять ся в нїй... У моїй низькій, похилій кватирі снуєть ся в тій понурій пітьмі якийсь таємний смуток і жаль, що вepтить мозок як червяк здорове дерево. Нема для нього ради, нї порятунку... Він у сїй хвилї сильнїйший від моєї волї... Він пан моєї істоти, я його підвладний...  

(Кіш у ночі. Початок працї над ранком. Снїданнє. Збірка. Піснї старих і нових стрільцїв. Вправи. Ранок в селї. Кошові канцелярії. Про вірний віддїл. Завзятий Гуцул. Стрілець з поля. Новобранець-дитина. Батько одинака. Несподївана вістка. Дивний супокій. В путах суму й долю. Стаційна й сотенна управа. Поворот з виправ. Обідня пора. Нова збірка та вправи. Вільні хвилї й використуваннє їх. Молитва й поклик. "В службі пєс". Ніч. Машина з людей).    

Була недїля. Запасний курінь У. С. С. переносив ся до села Св. — Снїжна курява била просто в очі, тому тяжко приходило борикати ся з вітром. Та мимо того Стрілецтво було веселе. Одні жертвували, другі викрикували дещо смішного, а инші десь на задї затягнули веселу, стрілецьку пісоньку: "Чоловік тепер на бороду плює"...  

  І. Стрільцї в початках.     (На ноту: "Ой, зацвіла черемшина"...)   1. Збирають ся добровольцї В славнім містї у Стрию, Гей-гей! В славнім містї у Стрию.   2. Чекає їх доріженька У далеку сторону — Гей-гей... і т. д.   3. Посїдали добровольцї До некритих вaґонiв — Гей-гей...   4. Де все їде худобонька, Біла, товста, без рогів — Гей-гей...   5. Машерують добровольцї Через Мезитеребеш* — Гей-гей...

Із cпогaдiв У. С. С.   Перші днї гарячого серпня 1914 р. На півночі гудїли гармати, а ночами червоні луни на небі сповіщали, що вже почав ся "крівавий танець."  

(Правдива подїя).   Він не памятав нї тата, нї мами. Виpiс у Дмитра Дадюрака й уважав його своїм найвищим зверхником-опікуном. Нїколи не бачив на своїх плечах ласкавої руки, нїколи ще не почув від нїкого теплого слова. Працював, як віл, а в заплату діставав нужденний харч, тяжкі побої від свого опікуна й на кождім ступнї зневагу. Та він думав, що воно мусить так бути. Він на те сотворений, щоб бути нїкчемним рабом иншого. З нїким нїколи не говорив, бо не вмів, а до того й не чув. Був від уродження глухонїмим.  

(Памяти вістуна Івана Яварського, що погиб у рідній хатї в селі Людвиківцї над Серетом у вереснї 1915 р.).   — Так! То він... Ах, Івасю мій, Івасю... Ти ще живеш? — кричав старий Гнат, обіймаючи свого сина, котрого більш року не бачив уже.