Від самого початку світової війни старав ся я при кождій нагодї обсервувати синів українського народу, яких слово "мобілїзація" покликало в ряди військових формацій і потім на кріваві поля боїв.

Була недїля. Запасний курінь У. С. С. переносив ся до села Св. — Снїжна курява била просто в очі, тому тяжко приходило борикати ся з вітром. Та мимо того Стрілецтво було веселе. Одні жертвували, другі викрикували дещо смішного, а инші десь на задї затягнули веселу, стрілецьку пісоньку: "Чоловік тепер на бороду плює"...  

  І. Стрільцї в початках.     (На ноту: "Ой, зацвіла черемшина"...)   1. Збирають ся добровольцї В славнім містї у Стрию, Гей-гей! В славнім містї у Стрию.   2. Чекає їх доріженька У далеку сторону — Гей-гей... і т. д.   3. Посїдали добровольцї До некритих вaґонiв — Гей-гей...   4. Де все їде худобонька, Біла, товста, без рогів — Гей-гей...   5. Машерують добровольцї Через Мезитеребеш* — Гей-гей...

В opґaнїзації УСС. довершила ся важна зміна: команду 1. полку УСС. замість дотеперішного команданта п. Гр. Коссака обняв п. Антін Варивода. В свій час дали ми в кореспонденції з Відня оцїнку сього факту, піднесли заслуги дотеперішного команданта, як також висловив надії, звязані з новим командантом УСС. Нинї, подаючи вістку про довершенє зміни в місци постою, не маємо до тих наших слїв нїчого додати, як тільки в імени громадянства зложити признанє і подяку дотеперішному командантови п. Гр.

На основі §-у 53 закона про війскову службу і §-ів 9 і 4 закона про краєву оборону оповіщує ся, що слїдує:   Всї, неприналежні до чинної війскової звязи, обовязані до війскової служби особи, що або   а) мають право своїни в Галичинї або на Буковинї або   б) поселили ся в котрімсь із тих коронних країв (значить там постійно пробувають, мають там своє мешканє, свою дїлову оселю, господарку, посаду свого званя і т. и.) або  

Підхорунжий У. С. С. Могильняк, що тепер у битві під Семиківцями дістав ся вдруге в полон, оповідав менї про свій перший полон ще в Карпатах і про втечу з нього ось що:  

(Правдива подїя).   Він не памятав нї тата, нї мами. Виpiс у Дмитра Дадюрака й уважав його своїм найвищим зверхником-опікуном. Нїколи не бачив на своїх плечах ласкавої руки, нїколи ще не почув від нїкого теплого слова. Працював, як віл, а в заплату діставав нужденний харч, тяжкі побої від свого опікуна й на кождім ступнї зневагу. Та він думав, що воно мусить так бути. Він на те сотворений, щоб бути нїкчемним рабом иншого. З нїким нїколи не говорив, бо не вмів, а до того й не чув. Був від уродження глухонїмим.  

    І. Вступ.  

На цвинтарі.   Де діти грались на весні, Там сум тепер царює, Таємні блимають огнї І вітер лиш пустує.   Не море квітів бачиш там, — Запалі лиш могили. На вид їх серце твердне нам, Гей, шкода стільки сили!   ***   Як дуб, що буйно в лїсї ріс, Тепер на стовп придав ся, Так зойк їх смертний — поклик нїс, Народ зі сну зірвав ся.   В селї.   Сум по селах осадив ся

Кривда народу важнїйша, Нїж один сердешний біль...   Ясні зорі усміхались і глядїли в далечінь. Блїдолицїй так пестив їх, наче рідний батько дїти. Усміхаєсь пастирь небесний і на доли ген глядїв на политу кровю землю... Чом же він такий веселий, то байдужий, мов залїзо?...