2 грудня від нас пішов Ігор Мельник – журналіст, краєзнавець, громадський і політичний діяч. У пам'ять про п. Ігоря публікуємо його спогади, написані 2009 року й уперше надруковані тоді в часопису «Річ».
Делегація Львівщини на Установчому з’їзді Народного Руху України. Київ, Актовий зал Політехнічного інституту, 8 вересня 1989 р.
12 вересня все прогресивне і свідоме українство відзначало 20-річчя створення Народного Руху України за перебудову. Мені довелося бути причетним до процесу творення Руху у 1988–1989 роках, тож дозволю собі нагадати про деякі епізоди тих подій.
7 травня 1989 року в приміщенні Будинку архітектора у Львові (Порохова вежа) відбулись установчі збори Львівської крайової організації «Народного Руху України за перебудову». Для конспірації вони навіть називалися “зборами інтелігенції”. Вели ці збори Ростислав Братунь і Всеволод Іськів, який згодом очолив виконавчу структуру організації. Це сталося в результаті майже річної діяльності національно-демократичних сил краю, зокрема й Товариства української мови ім. Т.Шевченка.
На початку 1988 року в Україні вже діяли нечисленні організації, що постали на ґрунті українського національного відродження: Український культурологічний клуб (Київ), Товариство Лева (Львів), клуб “Рідне слово” (Полтава), Українська асоціація незалежної творчої інтелігенції (Львів-Київ), поширювались самвидавчі часописи, проводилися вечори поезії, дискусійні клуби, неофіційні мистецькі заходи. Однак ця діяльність охоплювала невелику кількість активістів. Відчувалася потреба створення масової організації, яка б охопила тисячі людей.
Тоді вже мало вірилося в задекларовану згори “перестройку”, але магічно подіяв приклад польської “Солідарності”, перші спроби створити незалежні масові громадські організації в Балтійських країнах… Потрібно було зачепитись за котрусь із тем, які тоді хвилювали людей, а серед них були й екологічні проблеми, підсилені недавньою Чорнобильською катастрофою, і спроби викриття злочинів комуністичного режиму, і питання про виживання української мови та культури.
Тоді вже мало вірилося в задекларовану згори “перестройку”, але магічно подіяв приклад польської “Солідарності”, перші спроби створити незалежні масові громадські організації в балтійських країнах…
Взимку 1988 року потрапиломені на очі коротеньке повідомлення в популярній тоді “Літературній Україні” про те, що директор Інституту мовознавства АН УРСР В.Русанівський запропонував створити «товариство шанувальників рідної мови». Вирішив я підтримати ініціативу академіка. Склав відповідного листа, зібрав під ним кількасот підписів – і послав до редакції, наївно вірячи у те, що письменники з академіками, спираючись на підтримку трудящих, створять відповідну організацію. 14 квітня 1988 року “Літературна Україна” надрукувала мого листа разом з іншими матеріалами, які стосувалися проблеми української мови. Я склав коротеньке звернення, додав до нього вирізки з “ЛУ” і розіслав до львівських газет, університету, Спілки письменників та інших громадських організацій, розраховуючи на підтримку моєї ініціативи, але ніхто не поспішав із відповіддю. Письменник Юрій Винничук порадив не чекати на сторонню допомогу, а самому взятися за організацію товариства, що й було здійснено протягом травня-червня 1988 року за допомогою Львівського відділення Фонду культури (Еммануїл Мисько, Ростислав Братунь, Наталя Чавага, Орест Шейка).
З чого починати? Потрібно було зробити установчі документи, спробував сформулювати їх сам, взявши за зразок Статут “Всесоюзного добровольного общества борьбы за трезвость” – дуже модної в ті часи організації, яка мала досить непоганий з юридичного боку статут. Спочатку все доводилося робити самому, бо дехто зі знайомих хоч і підтримував мене на словах, але не поспішав із практичною допомогою, очікуючи, що в мене вийде з цієї, як вони думали, «авантюри».
Потрібно було зробити установчі документи, спробував сформулювати їх сам, взявши за зразок Устав “Всесоюзного добровольного общества борьбы за трезвость”.
Першою людиною, яка відгукнулася на розіслані мною звернення, була відповідальний секретар Львівського відділення Фонду культури Наталя Чавага. Вона замовила зал у Будинку культури будівельників для установчих зборів, познайомила мене з Емануїлом Миськом і Ростиславом Братунем, які підтримали мене на засіданні правління Фонду культури, де я провів успішну апробацію складеного мною проекту Статуту Товариства рідної мови ім. Тараса Шевченка.
Потрібно було знайти солідну й шановану в місті людину на пост голови майбутнього товариства. Через Володимира Олейка познайомився я з Романом Іваничуком, який без довгих церемоній погодився на мою пропозицію очолити організацію, яку ще треба було створити.
Отже, десь так наприкінці травня все було готове: установчі документи, майбутні вожді, оголошення, приміщення, Іванка Крип’якевич позичила оригінальний портрет Шевченка для оформлення сцени. Бракувало лише майбутніх членів. Хоч я весь час посилався на якийсь ініціативний комітет, він складався з однієї особи, бо навіть Винничук, втягнувши мене в цю авантюру, сам відійшов від справи, зайнявшись організацією театру “Не журись!”. Люди радо брали запрошення, обіцяли прийти, але ніхто не поспішав задекларувати свою підтримку – мабуть, приглядалися до мене, не дуже довіряючи. Лише десь на початку червня почали приєднуватись: Василь Репетило, Марія Базелюк, Богдан Вовк, Марія Бабій, Ярослав Рибак, Олександра Бик та інші, в останній вечір приєдналася група науковців Інституту суспільних наук: Ольга Кровицька, Євген Жеребецький, Ганна Войтів, Всеволод Іськів, Петро Мавко. І аж тоді я й сам повірив, що процес, як то кажуть, пішов.
Нарешті настав понеділок 13 червня 1988 року. Десь на 4-у годину пополудні підійшов до Будинку культури будівельників, що на вулиці Стефаника, щоби заздалегідь підготувати сцену для запланованих установчих зборів. Директор закладу повідомила, що їй подзвонив секретар міськкому КПРС А.Мартинюк і заборонив проводити збори. Я побіг у міськком, але “товаріща” Мартинюка вже там не застав, не з’являвся він у своєму кабінеті і до кінця дня, щоби уникнути пояснення свого вчинку. Мені здається, що рішення було продиктоване Мартинюку згори, а він був лише виконавцем, а згодом вже його зробили “стрілочником”.
Повернувшись десь о пів на сьому на вулицю Стефаника, я застав під зачиненою брамою Будинку культури кількасот обурених львів’ян. Хтось подав ідею скласти телеграми з протестом на ім’я Горбачова, а також на адресу XIX партконференції та в редакцію “Літературної України”… До речі, відповіді на жодну з них ніхто так і не надіслав, прийшли лише підтвердження про отримання. Не пам’ятаю хто (здається, що Ярослав Путько чи Іван Макар), кинули заклик: усім піти до пам’ятника Іванові Франку і там провести наші збори. Усі погодилися. За якихось десять хвилин ми вже були під пам’ятником.
А що далі? Всі дивляться на мене, а я не знаю, з чого починати, та й переляк починає потрохи закрадатись у душу, бо одна справа – відкривати збори в залі, інша – несанкціонований мітинг, перший за багато десятків років. Та робити нічого: “Назвався грибом – лізь у борщ!”. Уже добре не пам’ятаю всього, що тоді говорив, бо диктофон з’явився у руках Михайла Гориня вже пізніше. Здається, спочатку постарався заспокоїти людей і закликав до організованості й порядку, бо деякі відчайдухи вже були готові йти бити вікна до міськкому партії. Потім все пішло легко, надавав слово виступаючим, читав проекти статуту та ухвал, словом, усе – як на звичайних зборах.
12 червня 1988 року, біля памєятника І.Франку у Львові
Хоча через деякий час з’явилося кілька міліціонерів, заклацали фотоапарати, став відчувати на собі об’єктиви відеокамер. Знову закрався сумнів, чи доведеться мені сьогодні ночувати вдома, чи, може, десь у казенному місці? Декотрі з людей почали відходити від пам’ятника й прогулюватись на безпечній відстані, вдаючи, що не мають відношення до цієї події, тим паче, що слабенький дощик давав можливість з чистою совістю залишити збори. Але одночасно надходили нові люди. Тож загальна кількість присутніх вже перевищувала тисячу осіб.
Постараюся назвати всіх, хто виступав тоді на мітингу: Ярослав Путько, Василь Репетило, Роман Крип’якевич, Павло Шеремета, Євген Гринів, Михайло Горинь, Ірина Калинець, Іван Макар, Віталій Процюк, Марія Бабій, Анатолій Косинчук, Назар Новосад, Наталя Дідчук, Ганна Іваницька, Юрій Волощак…
Говорили не лише про створення та майбутню діяльність Товариства рідної мови, а й про все, що хвилювало у той час людей. Найбільший резонанс мав короткий виступ Івана Макара, особливо такі його слова: “Треба чітко собі уяснити, що то були за виступи у 1944-1952 роках. Щоби нас не обзивали бандитами і бандерівцями, коли ми їдемо десь за межі нашої України. Нам потрібно уяснити, що то був рух проти сталінізму, що то були єдині, перші і організовані виступи проти сталінізму. Треба знати, що сталінізм і фашизм – то речі ідентичні. Нам треба ставити пам’ятники тим, які загинули в боротьбі зі сталінізмом”. Згодом на цих словах спекулювала компартійна преса, лякаючи обивателів.
Зібрання обрало раду Товариства рідної мови ім. Т.Шевченка, до якої увійшли: П.Шеремета, В.Репетило, Р.Іваничук, М.Косів, Я.Путько, Ір. Калинець, А.Косинчук, С.Сокуров, І.Литвин, Є.Гринів, Г.Войтів, О.Бик, Р.Тертула, Р.Крип’якевич, В.Процюк. Мене було обрано головою Товариства до конференції, яку вирішили провести наступного понеділка, 20 червня, в Будинку культури будівельників. Одночасно було створено ініціативну групу, яку очолили Іван Макар та Ірина Калинець. Вони закликали громаду провести наступний мітинг 16 червня на тому ж місці.
Повернувшись після зібрання додому та розпивши з друзями пляшку вина, я нарешті зрозумів, що все нібито обійшлось і спатиму сьогодні у своїй постелі. Донині дивує мене, чому тодішня влада не відреагувала належним чином на цей стихійний мітинг. Адже навіть через дрібніші інциденти застосовувалися негайні репресії. Про те, що соціалізм уже тоді “набув людського обличчя”, теж не доводиться говорити, бо криваві розправи у Тбілісі, Баку, Вільнюсі чи пізніші розгони львівських мітингів свідчать про протилежне. Здається, влада того вечора була шокована і не готова до рішучих дій. Підлеглі не мали чітких інструкцій, як поводитися, дрібні керівники не відважилися виявити ініціативу та взяти на себе відповідальність, а начальство вже покинуло свої робочі кабінети, бо, заборонивши збори, було певне – перелякана інтелігенція, побачивши на брамі замок, спокійно розійдеться по домівках.
У зв’язку з тим пригадалася мені розмова з Євгеном Жеребецьким, який, прощаючись зі мною увечері напередодні, побажав: “Нашому теляті та й вовка б з’їсти!”. На що я йому відповів: “Вовка не вовка, а щура – то вже точно з’їмо”. І справді, багатьом із нас вдалося 13 червня 1988 року таки проковтнути, хоча б частково, оте огидне почуття вічного страху, добре відоме всім, хто жив у ті роки, та нарешті зробити перший крок до громадянського суспільства, до Незалежної України.
Але я був свідомий, що це лише початок, адже багато людей, які брали участь у крамольній акції і навіть відважилися на хвилі загального піднесення виступити з імпровізованої трибуни, якийсь час будуть тихенько вичікувати, чим усе це закінчиться. Це й підтвердили мої телефонні дзвінки наступного дня. А в середу, 15 червня, я був викликаний на засідання правління Фонду культури. Разом із членами правління там був присутній також А.Мартинюк та представники обкому КПРС. Але мушу віддати належне членам правління Е.Миську, Р.Братуню, О.Шейці, В.Овсійчуку, які висловили обурення забороною установчих зборів і підтримали вимогу мітингу провести 20 червня установчу конференцію Товариства рідної мови ім. Т.Шевченка у тому ж БК будівельників.
У четвер, 16 червня 1988 року, біля пам’ятника Іванові Франку відбувся другий, велелюдніший, мітинг, на якому львівській громаді мали бути представлені делегати на XIX конференцію КПРС. Міськком партії намагався перенести цю зустріч до того ж БК будівельників, де зібрав більше двох сотень “активу”. Та під університетом зібралося кілька тисяч львів’ян, і делегати змушені були вийти до народу. Цей мітинг вели Іван Макар та Ірина Калинець, на ньому виступили також І.Деркач, В.Чорновіл, Я.Путько, Б.Горинь, П.Шеремета, Мих. Горинь, В.Мізерний, Н.Дітчук, Ю.Волощак та інші, виступали й деякі делегати на партконференцію – В.Волков, І.Юхновський, Н.Трохановська, І.Півень та інші. Ще один делегат, тодішній начальник Управління КДБ у Львівській області С.Малик, не виявив бажання зустрітися з присутніми, зате його підлеглі ретельно фіксували все, що відбувалося, на відеоплівку, накопичуючи компромат на учасників акції. Хоча проти мене особисто не застосовувалися тоді відкриті репресивні заходи, я постійно відчував на собі в той рік посилену увагу органів безпеки.
На мітингу було прийнято рішення проводити такі всенародні зібрання на цьому ж місці першого четверга кожного місяця, а 21 червня (на стадіоні “Дружба”) остаточно сформулювати і прийняти на всенародному мітингу настанови делегатам XIX партконференції. Одночасно вирішили створити Демократичний фронт сприяння перебудові.
А 20 червня 1988 року у Будинку культури будівельників у Львові відбулась установча конференція Товариства рідної мови ім. Т.Шевченка. Хоча саме Товариство було вже утворене тижнем раніше на першому львівському мітингу.
Людей того вечора зібралося набагато більше, ніж міг вмістити не такий уже й великий зал БК будівельників на вул. Стефаника. Конференція остаточно затвердила Статут Товариства рідної мови ім. Т.Шевченка. Уперше в Статуті легальної громадської організації нічого не згадувалося про керівну роль КПРС, жовтневий переворот, марксизм-ленінізм та інші ідеологічні “аксіоми” того часу. Усе це вибивало формальні підстави прямого втручання компартійної влади у діяльність Товариства, що особливо дратувало тодішніх львівських ідеологічних керівників. Хоча не слід тішити себе ілюзіями, що тодішні владні структури не шукали негласних шляхів впливу на Товариство.
Особливо на часі був п. 5.9. Статуту про створення первинних осередків за місцем праці, навчання чи проживання членів Товариства, що дало змогу швидко поширювати діяльність у містах і районах області, у колективах підприємств, установ, навчальних закладів. Осередки Товариства ставали незалежною альтернативою компартійній адміністрації, структурами, довкола яких об’єднувались усі національно свідомі сили суспільства.
Установча конференція обрала письменника Романа Іваничука головою Товариства рідної мови ім. Т.Шевченка. Заступниками його стали науковий працівник історичного музею у Львові Михайло Косів та інженер-конструктор ВО “Кінескоп” Ігор Мельник (автор цих рядків), відповідальним секретарем – науковий працівник фізико-механічного інституту Юрій Зима. Крім того, до першого складу Ради Товариства також увійшли Марія Байко, Олександра Бик, Ростислав Братунь, Богдан Вовк, Ганна Войтів, Микола Голярчук, Богдан Горинь, Олександра Захарків, Роксоляна Зорівчак, Ігор Кархут, Микола Кацал, Микола Колесса, Ігор Кудин, Іван Литвин, Іван Макар, Микола Петренко, Павло Романюк, Павло Скочій, Василь Репетило, Роман Тертула, Марія Чумарна, Марія Шунь, о. Іван Швець зі Самбора… Головою ревізійної комісії став Всеволод Іськів.
Свою діяльність Товариство розпочало в наступні дні зі створення первинних осередків. Перші з них створено 7 липня 1988 року в фізико-механічному інституті (Юрій Зима, Володимир Піх) та 8 липня – у ВО “Львівхімсільгоспмаш” (Марія Базелюк). Протягом наступних місяців мережа осередків зростала, за рік, на час наступної звітно-виборної конференції Товариства, яка відбувалась 8 липня 1989 року у кінотеатрі ім. О.Довженка, їх вже налічувалось 247. До речі, саме на цій конференції вперше в Україні, під час офіційного заходу у залі, для оформлення сцени було використано синьо-жовтий прапор.
Установча конференція обрала письменника Романа Іваничука головою Товариства рідної мови ім.Т.Шевченка.
А членів Товариства, тільки на Львівщині, було на той час вже до 30 тисяч! До активістів Товариства у Львові тоді належали, окрім вже перелічених, – А.Дацишин, З.Мазурик, Я.Шурма, С.Давимука, Є.Босак, С.Круковський, О.Дубрак, Р.Крип’якевич, О.Кекот, Б.Дуб, Б.Матіяшек, Т.Комаринець, Т.Гордієнко, Я.Рибак, І.Коліушко, О.Гринів, Я.Величко, А.Павликевич, Г.Чопик, О.Залуцька, Є.Лабінський, В.Канюк, Л.Сеник, Р.Ходинь, В.Шпіцер, О.Павлишин, В.Куйбіда, В.Смеречинський, О.Ільницька, З.Вовканич, Я.Козак, О.Гриник, С.Сень, В.Процюк, В.Саламаха, М.Зваричевська, Ю.Грицеляк, М.Руда, В.Щеглюк, М.Гуменецька, Р.Йосифович, Р.Безпалків, І.Козак, І.Данилиха, М.Тимочко, В.Стойчук, М.Павлишин, О.Тимкевич, С.Вовканич, В.Терендій, Р.Керик…
У містах та селах області утворювали перші осередки Товариства Й.Кронжко, Я.Припін (Самбір), М.Махник, Б.Козярський (Червоноград), Ф.Кравець, М.Мандрик, Н.Поштовнюк, П.Маковський (Стрий), П.Витичак, Т.Бордуляк, Ю.Модрицький (Дрогобич), В.Бандура, М.Задорожній, О.Юськевич (Золочів), В.Копись (Борислав), О.Яворський, В.Бурлаков, В.Умнов, Р.Хом’як (Трускавець, Б.Мартин (Мостиська), Л.Маркович, С.Смішко (Новояворівськ), Ю.Подільчак (Зашків), М.Мандзюк (Соснівка), С.Орлюк (Броди), К.Сколоздра (Миколаїв), О.Голінка (Жовква), О.Довгалюк, В.Михайлюк (Жидачів), Я.Мариняк (Перемишляни), Я.Сапеляк (Винники), І.Деревацький (Щирець), М.Пшевлоцький (Сокаль), В.Михайлик (Турка)…
Та повернемось до 1988 року. 21 червня львів’яни побачили у своїх поштових скриньках аркуш паперу з написом: “Тимчасові правила проведення зборів та інших масових заходів, які організовуються в містах та інших населених пунктах Львівської області”. Це була спроба влади підвести правову базу під заборону проведення львівських мітингів, бо тодішнє радянське законодавство, проголошуючи конституційні права на проведення мітингів, зборів, демонстрацій, не мало жодних нормативних актів щодо процедури їх проведення. Комуністичній владі це не було потрібно, бо останні мітинги було розігнано ще в 1918-1919 рр., і ніхто не вірив, що знайдуться відчайдухи, які відважаться провести захід, незапланований владою. Усі дрібні спроби публічного виявлення опозиції до влади кваліфікувались як антирадянська агітація та пропаганда чи просто хуліганство. Того ж дня для профілактичної бесіди до обласної прокуратури викликали В.Чорновола, Ір. Калинець, I.Макара та інших ініціаторів.
Але, незважаючи на все, того вечора біля стадіону зібралося близько 10 тисяч людей. Озвучення не було, у натовпі провокатори та звичайні хулігани намагалися сіяти сум’яття, поблизу концентрувалися потужні сили міліції. Один мегафон був у руках голови Ленінського райвиконкому Литюги, який намагався вести мітинг за своїм сценарієм, не даючи виступити ініціаторам. Щоби не допустити до провокацій і непередбачених дій, Ірина Калинець змушена була закликати громаду розійтися. Частина людей рушила походом до центру міста, де біля пам’ятника Леніну, оточеного міліціонерами, відбулося невелике віче, на якому виступили Юрко Волощак та Ігор Калинець.
Як вже згадувалося, під час перших львівських мітингів червня 1988 року виникла ідея створення Народного фронту. Назви тоді пропонувались різні. 25 липня 1988 р. на зборах громадськості в приміщенні клубу «Данко» зооветеринарного інституту (костел Сакраменток) було створено ініціативну групу Демократичного фронту сприяння перебудові, до якого увійшли зокрема представники Товариства Лева, Товариства рідної мови ім. Т.Шевченка і, навіть, міському комсомолу (про дискусії того періоду можна дізнатися з додатку №1).
Ярослав Гнатів, Ігор Мельник та Олег Петрик – одні з засновників НРУ у Львові. 2006 р.
До речі, тоді вперше прозвучала у Львові, запропонована мною, назва – Народний Рух, яка потім дійшла до Києва, де було створено дві ініціативні групи на чолі з Іваном Драчем та Вячеславом Брюховецьким, які з розмахом та розголосом у пресі взялись за створення проектів програми та статуту Народного Руху України за перебудову.
Але втручання компартійних органів та варварські репресії проти учасників мітингів у серпні 1988-го паралізували діяльність оргкомітету. Дехто просто злякався, а решта продовжувала працювати над програмними документами та організаційною структурою майбутнього об’єднання у нелегальних умовах, зустрічаючись на приватних помешканнях, у парках, навіть у лісі. Імена багатьох учасників тих зустрічей, на жаль, стерлись з пам’яті, але пригадую Тараса Максимчука, Євгена Патракеєва, Тараса Стецьківа, Ігора Коліушка, Наталю Дульнєву, Всеволода Іськіва, Петра Кагуя, Анатолія Косянчука, Володимира Трубійчука, Олеся Левадного, Владислава Коржова, Олега Пелехатого, В.Фрідмана, С.Марінцеву… (докладніше про це у Додатку №2).
У жовтні 1988 року установчі документи Народного Фронту було передано до Львівського міськвиконкому на реєстрацію. Але тодішній в. о. голови Львівського міськвиконкому Панцюк відхилив спробу легалізації, а особи, що підписали установчі документи, мали неприємні зустрічі з правоохоронними органами. Тим не менше, у грудні 1988 р. на засіданні ради Товариства рідної мови ім. Т.Шевченка був створений оргкомітет для створення Народного Фронту, який очолив науковий працівник Інституту суспільних наук Всеволод Іськів. Як він згадує: «Першим осередком Руху стала група Руху із 8 членів Львівської обласної Ради Товариства мови для організації рухівських структур. Вона була протокольно створена на занальному розширеному засіданні обласної ради Товариства мови, яке тоді відбулося у залі Львівського заводу низьковольтних електроламп на вул. Залізничній 8 грудня 1988 р. У цю ініціативну групу Руху увійшли М.Бабій, М.Базелюк, Г.Войтів, М.Драк, В.Іськів, Р.Крипۥякевич, І.Мельник, Я.Путько. Керівником осередку обрали В.Іськіва. Так на Львівщині почав формуватись новий український варіант Народних фронтів Прибалтійських республік, що вели перед у визвольній боротьбі за свої права».
У ті місяці ідея Народного Фронту добралась до Києва, де було створено дві ініціативні групи: у Спілці письменників (Іван Драч) та в інституті літератури (Вячеслав Брюховецький), в кінці листопада ці групи об’єднались для створення проекту Програми Народного Руху України. Незважаючи на протидію ЦК КПУ, на вимогу громадськості проект Програми НРУ був опублікований 16 лютого 1989 р. у “Літературній Україні”. Це сталося після Установчої конференції всеукраїнського Товариства української мови ім. Т.Шевченка, яка відбулася у Києві 11-12 лютого 1989 р.
Це дало новий імпульс організаційному становленню львівських структур Руху. Активізації цих процесів сприяли також вибори народних депутатів СРСР. Особливо після відмови передвиборчими зборами зареєструвати кандидатом у депутати Івана Драча, в останній тиждень квітня 1989 року Львовом прокотилась хвиля майже щоденних масових мітингів, вперше було проведено попереджувальні політичні страйки на деяких підприємствах міста, на вулицях з’явились синьо-жовті прапори (вперше на мітингу 26 квітня 1989 року), які вже ніхто не осмілився заборонити.
Грандіозним виявом протистояння став похід тодішнім проспектом Лєніна багатотисячної колони національно-демократичних сил з гаслами “Свобода”, “Єдність”, “Ми за Драча!”, “Народному Руху – бути!” та національними синьо-жовтими прапорами під час першотравневої демонстрації у Львові в 1989 році. Нарешті 7 травня пройшли установчі збори.
Львів не мав першості у створенні крайової організації Руху. Хоча у Києві вона утворилась дещо пізніше, нас на кілька тижнів випередив Тернопіль. А в Івано-Франківську ще у 1988-му було створено Товариство “Рух”. Проте Львів відразу став центром організації в усій Галичині. До складу Львівської крайової ради увійшли представники Івано-Франківська, а згодом і Тернополя. А усього ця рада у перші тижні від народження Львівського РУХу налічувала 60 осіб. Варто пригадати їх прізвища: Віолета Авакова, Михайло Батіг, Борис Білинський, Михайло Бойчишин, Ростислав Братунь, Віктор Бурлаков, Іван Вакарчук, Орест Влох, Іван Гель, Роман Гладиш, Нестор Гнатів, Леонід Гобзман, Михайло Голубець, Михайло Горинь, Ярослав Грицак, Йосип Демчинський, Олександр Дзиндра, Микола Драк, Володимир Загайський, Левко Захарчишин, Роман Іваничук, Всеволод Іськів, Петро Кагуй, Ірина Калинець, Роман Копись, Михайло Косів, Бенціон Котлик, Роман Крип’якевич, Лариса Крушельницька, Володимир Кузьменко, Роман Лубківський, Святослав Максимчук, Тарас Максимяк, Ігор Мельник, Олег Микита, Емануїл Мисько, Роман Мих, Віктор Морозов, Сергій Орлюк, Михайло Осадчий, Степан Павлюк, Володимир Парубій, Володимир Патик, Євген Патракеєв, Микола Петренко, Олег Петрик, Володимир Пилипчук, Анатолій Прикарпатський, Ярослав Припін, Олег Романів, Любомир Сеник, Микола Сергєєв, Тарас Стецьків, Віктор Фурманов, Мирослав Хомин, Марія Хомишин, Михайло Швайка, Володимир Швець, Валерій Шмідт, Ігор Юхновський, Микола Яковина.
Рух тоді об’єднав робітників і академіків, поетів та акторів, комуністів та дисидентів. Вже потім почались “бруньки та відлами”. Так що при керівництві нинішньої Львівської організації НРУ не залишилось нікого з першої Крайової ради. А тоді важко було навіть обрати голову крайової організації, кожний претендент уступав цю честь іншому.
За кілька місяців півтори сотні львів’ян поїхали до Києва на Установчі збори НРУ. Але про це напишу у наступній статті.
04.12.2017