Перший мітинґ у Львові. Спогади очевидця

25 років тому, 13 червня 1988 року, перед пам'ятником Іванові Франку у Львові вперше за багато десятиліть відбулося масове, але не санкціоноване владою громадсько-політичне віче. На ньому створено Товариство рідної мови ім. Тараса Шевченка.

Нагадаймо, як усе відбувалося. Наприкінці 1980-х стало щось ворушитися в тодішньому СРСР. Мало вірилося в задекларовану "згори" "перестройку", але магічно подіяв приклад польської "Солідарності", перші спроби створити незалежні масові громадські організації в балтійських країнах... Потрібно було зачепитись за котрусь із тем, які тоді хвилювали людей, а серед них були й екологічні проблеми, підсилені недавньою Чорнобильською катастрофою, і спроби викриття злочинів сталінізму, і питання про виживання української мови та культури.

На початку 1988 року в Україні вже діяли нечисленні (як їх тоді називали – "неформальні") організації, що постали на ґрунті українського національного відродження: Український культурологічний клуб (Київ), Товариство Лева (Львів), клуб "Рідне слово" (Полтава), Українська асоціація незалежної творчої інтеліґенції (Львів-Київ), поширювались самвидавчі часописи "Український вісник" (В.Чорновіл, Мих. Горинь), "Кафедра" (М.Осадчий), "Євшан-зілля" (Ірина та Ігор Калинці, С.Шабатура), проводилися вечори поезії, дискусійні клуби. Назрівала потреба створення масової, незалежної від правлячої КПРС, національної організації.

14 квітня 1988 року київська газета "Літературна Україна" надрукувала відкритого листа кількасот львів’ян про необхідність створення організації для захисту української мови. Це стало основою для створення Товариства рідної мови ім. Т.Шевченка. Гуртувалися майбутні члени, розроблялися програмні засади й установчі документи. Зразком для статуту став Устав «Всесоюзного добровольного общества борьбы за трезвость» — дуже модної в "горбачовські" часи організації, яка мала досить непоганий з юридичного боку статут. Ідею створення Товариства підтримали Львівське відділення Радянського фонду культури та члени його правління: Ростислав Братунь, Еммануїл Мисько, Орест Шейка, Наталя Чавага.

Потрібно було знайти солідну та шановану в місті людину на посаду голови майбутнього товариства. Через Володимира Олейка я познайомився з письменником, лауреатом Шевченківської премії Романом Іваничуком, який без довгих церемоній погодився на пропозицію очолити організацію, яку ще треба було створити.

Десь так наприкінці травня все було готове: установчі документи, майбутні вожді, оголошення, приміщення, Іванка Крип'якевич позичила ориґінальний портрет Шевченка для оформлення сцени. Почали приєднуватись люди: Василь Репетило, Марія Базелюк, Богдан Вовк, Марія Бабій, Ярослав Рибак, Олександра Бик та інші, в останній вечір приєдналася група науковців Інституту суспільних наук: Ольга Кровицька, Євген Жеребецький, Ганна Войтів, Всеволод Іськів, Петро Мавко.

Нарешті настав понеділок 13 червня 1988 року — запланований день Установчої конференції Товариства, яка мала відбутися в Будинку культури будівельників, що на вул. Стефаника, 16а. Але директор закладу повідомила, що їй подзвонив секретар міськкому КПРС Адам Мартинюк і заборонив проводити збори. Пошуки "товаріща" Мартинюка були марними, не з'являвся він до кінця дня у своєму кабінеті, щоби уникнути пояснення свого вчинку, не було на місці й керівника ідеологічного відділу Олександра Масляника. Виглядає, що рішення було продиктоване Мартинюку згори, він був лише виконавцем, а згодом вже його зробили "стрілочником". Через те Адамові Мартинюкові все життя доведеться носити тавро "запретителя украинского языка". Це "високе звання" підтвердив він і 2012 року, коли протягував у Верховній Раді антиукраїнський мовний закон.

Очевидно, львівські компартійні керівники були налякані підпільною нарадою представників національно-демократичних рухів народів СРСР, яка відбувалася напередодні (11–12 червня 1988) у Львові. Ця нарада ухвалила відозву в обороні національних прав. Для обміну досвідом національно-демократичного руху та узгодження спільних дій між черговими нарадами було створено “Координаційний комітет патріотичних рухів народів СРСР”.

А о 6-й годині вечора під зачиненою брамою Будинку культури зібралося кількасот обурених львів'ян. Хтось подав ідею скласти телеграми з протестом на ім'я Горбачова, а також на адресу XIX партконференції та в редакцію "Літературної України"... До речі, відповіді на жодну з телеграм ніхто так і не надіслав, прийшли лише підтвердження про отримання. Не пам'ятаю хто (здасться, Ярослав Путько чи Іван Макар) кинув заклик: усім іти до пам'ятника Іванові Франку — і там провести наші збори. Усі погодилися. За якихось 10 хвилин ми вже були під пам'ятником.

А що далі? Всі дивляться на мене як на організатора цього дійства, а я не знаю, з чого починати, та й переляк починає потроху закрадатись у душу, бо одна річ — відкривати збори в залі, інша — несанкціонований мітинґ, перший за багато десятків років. Та нічого не вдієш, на людях і смерть не страшна, піднімаюсь на цоколь і звертаюсь до громади. Вже добре не пам'ятаю всього, що тоді говорив, бо магнітофон з'явився в руках Михайла Гориня вже пізніше. Здається, спочатку постарався заспокоїти людей і закликав до організованості й порядку, бо деякі відчайдухи вже були готові йти бити вікна до міськкому партії. Потім зупинив погляд на милому жіночому обличчі з юрби, слідкував, як ця жіночка реагує на кожну мою фразу — і так знайшов упевненість у правильності моєї промови. Потім виявилось, що цією незнайомкою, яка мимоволі впорядкувала мої сумбурні думки, була Слава Величко (тепер редактор "Аудиторії"). Від тої миті все пішло легко, надавав слово промовцям, читав проекти статуту та ухвал, одне слово, усе — як на звичайних зборах. Хоча через якийсь час з'явилося кілька міліціонерів, заклацали фотоапарати, став відчувати на собі об'єктиви відеокамер. Знову закрався сумнів, чи доведеться сьогодні ночувати вдома, чи, може, десь у казенному місці? Декотрі з людей почали відходити від пам'ятника й прогулюватись на безпечній відстані, вдаючи, що не мають відношення до події, тим більше, що слабенький дощик давав можливість з чистою совістю залишити це місце. Але водночас надходили нові люди, тож загальна кількість присутніх вже перевищувала тисячу осіб.

Постараюсь назвати усіх, хто виступав тоді на мітинґу: Ярослав Путько, Василь Репетило, Роман Крип'якевич, Павло Шеремета, Євген Гринів, Михайло Горинь, Ірина Калинець, Іван Макар, Віталій Процюк, Марія Бабій, Анатолій Косянчук, Назар Новосад, Наталя Дідчук, Ганна Іваницька, Юрій Волощак... Можливо, ще дехто, але я не пригадую, на жаль, їх імен.

Говорили не лише про створення та майбутню діяльність Товариства рідної мови, а й про все, що хвилювало у той час людей. Найбільший резонанс мав короткий виступ Івана Макара, особливо такі його слова: "Треба чітко собі уяснити, що то були за виступи у 1944–1952 роках. Щоби нас не обзивали бандитами і бандерівцями, коли ми їдемо десь за межі нашої України. Нам потрібно уяснити, що то був рух проти сталінізму, що то були єдині, перші і організовані виступи проти сталінізму. Треба знати, що сталінізм і фашизм — то речі ідентичні. Нам треба ставити пам'ятники тим, які загинули в боротьбі зі сталінізмом" (подаю за тектом у виданні "Український Вісник-Експрес", №8, серпень 1988).

Зібрання обрало раду Товариства рідної мови ім. Т.Шевченка, до якої увійшли: П.Шеремета, В.Репетило, Р.Іваничук, М.Косів, Я.Путько, Ір. Калинець, А.Косянчук, С.Сокуров, І.Литвин, Є.Гринів, Г.Войтів, О.Бик, Р.Тертула, Р.Крип'якевич, В.Процюк. Мене обрали головою Товариства до конференції, яку вирішили провести наступного понеділка, 20 червня, в Будинку культури будівельників. Одночасно створили ініціативну групу, яку очолили Іван Макар та Ірина Калинець. Вони закликали громаду провести наступний мітинґ 16 червня на цьому ж таки місці.

Я був свідомий, що це лише початок, адже багато людей, які брали участь у "крамольній акції" і навіть наважилися на хвилі загального піднесення виступити з імпровізованої трибуни, якийсь час будуть тихенько вичікувати, чим усе це закінчиться. Це підтвердили мої телефонні дзвінки наступного дня.

Повернувшись після зібрання додому та розпивши з друзями пляшку вина, я нарешті зрозумів, що все нібито обійшлось, і спатиму нині у своїй постелі. Донині дивує мене, чому тодішня влада не відреагувала в належний спосіб на цей стихійний мітинґ. Адже навіть через дрібніші інциденти застосовували негайні репресії. Про те, що соціалізм уже "набув людського обличчя", теж не доводилося говорити, бо криваві розправи у Тбілісі, Баку, Вільнюсі чи розгони львівських мітинґів того самого року свідчать про протилежне. Здається, влада того вечора була шокована і не готова до рішучих дій. Підлеглі не мали чітких інструкцій, як поводитися, дрібні керівники не наважилися виявити ініціативу та взяти на себе відповідальність, а начальство вже полишило свої робочі кабінети, бо, заборонивши збори, було певне — людська отара переляканої інтеліґенції, побачивши на брамі замок, спокійно розійдеться по домівках.

В середу, 15 червня, мене викликали на засідання правління Фонду культури. Разом з членами правління там були присутні також Адам Мартинюк та представники обкому КПРС. Мушу віддати належне членам правління Е.Миську, Р.Братуню, О.Шейці, Б.Возницькому, В.Овсійчуку, які висловили обурення забороною установчих зборів і підтримали вимогу мітинґу провести 20 червня установчу конференцію Товариства рідної мови ім. Т.Шевченка у тому ж таки БК будівельників.

У четвер, 16 червня, біля пам'ятника Іванові Франку відбувся другий, численніший, мітинґ, на якому львівській громаді мали представити делеґатів XIX конференції КПРС. Тоді під університетом зібралося кілька тисяч львів'ян, і делеґати змушені були вийти до народу. Цей мітинґ вели Іван Макар та Ірина Калинець, на ньому виступили також Ігор Деркач, В`ячеслав Чорновіл, Ярослав Путько, Богдан Горинь, Павло Шеремета, Михайло Горинь, В.Мізерний, Наталя Дітчук, Юрій Волощак та інші, виступали й деякі делеґати на партконференцію: В.Волков, І.Юхновський, Н.Трохановська, І.Півень та інші. Ще один делеґат, тодішній начальник управління КДБ у Львівській області С.Малик, не виявив бажання зустрітися з присутніми, зате його підлеглі ретельно фіксували все, що відбувалося, на відеоплівку, накопичуючи компромат на учасників акції. Хоч проти мене особисто не застосовували тоді відкритих репресивних заходів, проте я постійно відчував на собі в той рік посилену увагу органів безпеки.

На мітинґу ухвалили рішення проводити такі всенародні зібрання на тому самому місці першого четверга щомісяця, а 21 червня — на стадіоні "Дружба" остаточно сформулювати й ухвалити на всенародному мітинґу настанови делеґатам XIX партконференції. Одночасно вирішили створити Демократичний фронт сприяння перебудові.

20 червня 1988 року в Будинку культури будівельників у Львові відбулась Установча конференція Товариства рідної мови ім. Т.Шевченка. Хоча саме Товариство було вже утворено тижнем раніше на першому львівському мітинґу.

Людей того вечора зібралося набагато більше, ніж міг вмістити не такий вже й великий зал БК будівельників. До президії зборів, окрім обраних на мітинґу членів ради, увійшли також Е.Мисько, М.Колесса, Р.Лубківський, вів це зібрання Ростислав Братунь. У багатогодинних дебатах взяли участь Р.Іваничук, Мих. Горинь, В.Чорновіл, В.Репетило, М.Косів, Б.Завадка, І.Литвин, О.Шейка, І.Мельник, І.Швець, І.Макар, П.Зозуляк, З.Дашак, Ір. Калинець. Конференція остаточно затвердила Статут Товариства рідної мови ім. Т.Шевченка як самодіяльної громадської організації, основними завданнями та напрямками діяльності якої були: підтримка ініціатив та починань громадськості, розширення сфери функціонування рідної мови, надання українській мові статусу державної, всебічна робота щодо широкого застосування української мови в діловодстві, рекламі, інформації...

Особливо на часі був п. 5.9. Статуту про створення первинних осередків за місцем праці, навчання чи проживання членів Товариства, що дало змогу швидко поширювати діяльність у містах і районах області, у колективах підприємств, установ, навчальних закладів. Осередки Товариства ставали незалежною альтернативою компартійній адміністрації, структурами, довкола яких об'єднувались усі національно свідомі сили суспільства.

Уперше в Статуті леґальної громадської організації нічого не згадувалося про керівну роль КПРС, жовтневий переворот 1917 року, марксизм-ленінізм та інші ідеологічні "аксіоми" того часу. Згадувалося, щоправда, як данина популярним тоді "вільнодумним" гаслам, що Товариство діє на основі соціалістичного плюралізму. Все це вибивало формальні підстави прямого втручання компартійної влади у діяльність Товариства, що особливо дратувало тодішніх львівських ідеологічних керівників. Хоч не треба тішити себе ілюзіями, що тодішні владні структури не шукали негласних шляхів впливу на Товариство.

Установча конференція обрала письменника Романа Іваничука головою Товариства рідної мови ім. Т.Шевченка. Заступниками його стали науковий працівник історичного музею у Львові Михайло Косів та інженер-конструктор ВО "Кінескоп" Ігор Мельник (автор цих рядків), відповідальним секретарем — науковий працівник Фізико-механічного інституту Юрій Зима. Крім того, до першого складу Ради Товариства увійшли зокрема (не згадуватиму людей, які пізніше ніколи не брали участі в її роботі): народна артистка України Марія Байко, працівниця КГХ ПрикВО Олександра Бик, письменник Ростислав Братунь, журналіст газети "Трибуна робітника" Богдан Вовк, науковий працівник Інституту суспільних наук Ганна Войтів, працівник Західноукраїнської геологічної експедиції Микола Голярчук, науковий працівник картинної галереї Богдан Горинь, старший науковий працівник Інституту суспільних наук Олександра Захарків, професор Роксоляна Зорівчак, аспірант Політехнічного інституту Ігор Кархут, керівник хору "Дударик" Микола Кацал, композитор Микола Колесса, заступник голови Львівського відділення Товариства охорони пам'яток історії та культури Ігор Кудин, ветеран КПЗУ Іван Литвин, інженер СКТБ Інституту прикладних проблем механіки і математики Іван Макар, письменник Микола Петренко, кореспондент газети "Культура і життя" Павло Романюк, професор медінституту Павло Скочій, інженер Інституту геології Василь Репетило, інженер ГСКТБ "Львівхімсільгоспмаш" Роман Тертула, поетеса Марія Чумарна, працівник музею етнографії Марія Шунь, парох м. Самбора о. Іван Швець. Наступного місяця були докооптовані професор Теофіл Комаринець та письменник Роман Лубківський. Головою ревізійної комісії став науковий працівник Інституту суспільних наук Всеволод Іськів.

Перші з первинних осередків були створені 7 липня 1988 року в фізико-механічному інституті (Юрій Зима, Володимир Піх)  та 8 липня — у ВО "Львівхімсільгоспмаш" (Марія Базелюк).

А 21 червня 1988 року львів'яни  побачили у своїх поштових скриньках аркуш паперу з написом: "Тимчасові правила проведення зборів та інших масових заходів, які організовуються в містах та інших населених пунктах Львівської області". Це була спроба влади підвести правову базу під заборону проведення мітинґів, бо тодішнє радянське законодавство, проголошуючи конституційні права на мітинґи,  збори, демонстрації, не мало жодних нормативних актів щодо процедури їх проведення. Комуністичній владі це не було потрібно, бо останні мітинґи розігнано ще в 1918–1919 роках, і ніхто не вірив, що знайдуться відчайдухи, які наважаться провести захід, не запланований владою. Усі дрібні спроби публічного виявлення опозиції до влади кваліфікувались як антирадянська аґітація та пропаґанда чи просто хуліганство. Того самого дня для профілактичної бесіди до обласної прокуратури викликали В.Чорновола, Ір. Калинець, I.Макара та інших ініціаторів.

Але, попри все, того вечора біля стадіону зібралося близько 10 тисяч людей. Озвучення не було, в натовпі провокатори та звичайні хулігани намагалися сіяти сум'яття, поблизу концентрувалися потужні сили міліції. Єдиний мегафон був у руках голови Ленінського райвиконкому Литюги, який намагався вести мітинґ за своїм сценарієм, не даючи виступити ініціаторам.

Щоб не допустити до провокацій і непередбачених дій, Ірина Калинець була змушена закликати громаду розійтися. Частина людей рушила походом до центру міста, де перед Оперним театром біля пам'ятника Леніну, оточеного міліціонерами, перед невеликим імпровізованим вічем виступили Юрко Волощак та Ігор Калинець.

А ще 23 червня 1988 року на Личаківському цвинтарі відбулася панахида біля братської могили закатованих у львівських тюрмах 1941 року. На панахиді вперше були присутні кількасот людей.

Так закінчувалися "десять днів, що сколихнули Львів", які стали початком великих національних і суспільних зрушень в Україні. Багатьом з нас вдалося у ті дні подолати почуття вічного страху, добре відоме всім, хто жив за радянських часів, і нарешті ступити перший крок до громадянського суспільства, до незалежної України.

13.06.2013