Наприкінці травня у Львові вкотре почали дискусію щодо долі трьох найвідоміших львівських замків. Громадські активісти заявляють, що галерея нібито готується до їх передачі територіальним громадам. Натомість влада області запевняє – йдеться про впорядкування документів. Ця тема ще раз порушила болюче питання – нагадала, у якому стані більшість замків і палаців не лише на Львівщині, а й в Україні.

 

Про долю наших фортифікаційних споруд, європейський досвід розв’язання проблеми та чим Україна може зацікавити Європу, Z спілкувався з багаторічним президентом Українського національного комітету ІКОМОС, а нині його почесним президентом Миколою Яковиною.

 

Розмову почали саме з львівських замків.

 

– Останніми тижнями у Львові активно обговорюють долю замків Золотої підкови Олеського, Золочівського та Підгорецького, що входять до складу Львівської національної галереї. У нашій країні, де музеї фінансуються за залишковим принципом, чи реально їм утримати у належному стані ще й замки?

 

– Історія замків і палаців в Україні другої половини ХХ століття була дуже складною. На жаль, більшість об’єктів не мали господаря, і їх просто розбирали на будівельні матеріали. Частина замків ставали адміністративними спорудами або казармами, десь облаштовували підприємства, заклади відпочинку, лікарні – психіатричні чи туберкульозні диспансери. Зайве казати, що більшість таких «квартирантів» – установи, які абсолютно не підходять для цих пам’яток. Правда, в окремих випадках це дало шанс будівлям вижити, бо їх не демонтували; але, з іншого боку, вони зазнавали додаткових спотворень і руйнувань – коли нові власники, наприклад, лагодили дахи, бо робили це часто-густо з порушеннями технології, з використанням непритаманних середньовічним будівлям матеріалів. Саме результати таких непрофесійних ремонтів можемо спостерігати на будівлях від Мукачівського замку до Київської фортеці. Але це ліпше за долю чудового замку в Червоногороді на Тернопільщині, з каменів та цегли якого звели неподалік колгоспну тваринницьку ферму понад півстоліття тому.

 

Згадані три замки так званої Золотої підкови (не люблю цього визначення – московська калька!) – перлини нашої архітектури, три найкраще збережені фортфікаційні об’єкти. Те, що вони у складі Львівської національної галереї мистецтв, відповідає світовій практиці, коли пам’ятки архітектури музеєфікують і вони стають частиною музеїв чи заповідників. Так популяризується культурна спадщина, а предмети музейного фонду мають автентичне середовище для збереження й експонування. Проблема у вдосконаленні менеджменту складного комплексу, яким є зараз Львівська галерея, та модернізації всіх форм її діяльності, від експозиційної починаючи.

 

Підгірці – до речі, один із двох українських замків, де відбувалися конгреси монархів Європи (другий – замок Любарта у Луцьку, приймав такі конгреси двічі!). Це до теми нашого місця в Європі та вектора цивілізаційного розвитку. Певен, що й сучасні міжнародні політичні заходи українська влада має організовувати в цих стінах, аби менше було спроб красти нашу історію.

 

Щодо цивілізованої і поширеної у світі практики наведу пару прикладів із Франції, яка визнано тішиться авторитетом держави, що ефективно захищає свою культурну спадщину – як нерухому, так і французьку мову.

 

Підгорецький замок

 

Замком Шантійї (за 49 кілометрів від Парижа), що у власності Інституту Франції – академічної установи, до складу якої входять п'ять академій із Французькою академією наук в тім числі, на умовах концесії розпоряджається Карім Ага Хан ІV, принц та імам шиїтів-ісмаїлітів, мільярдер і меценат. Я сам переконався у відкритості для туристів комплексу музеїв (на восьми тисячах гектарів!), де щороку відбуваються велелюдні міжнародні події та світові чемпіонати. До слова, тут була резиденція останнього імператора Франції Наполеона ІІІ.

 

Або інший цікавий історичний об’єкт – королівський замок Шенонсо, що з кінця ХІХ століття є у приватній власності родини підприємців Меньє, але відкритий для відвідування. Це так званий Дамський замок, із яким пов’язані долі Катерини Медічі, дружина Генріха ІІ, і його ж фаворитки Діани де Пуатьє.

 

Але й цей бездоганний авторитет французької бюрократії у справі охорони культурної спадщини захмарюють казуси, які трапляються в країні. Наведу лише фантасмагоричну історію, що сталася в селі Іврак коло Бордо, де знищено замок XVIII століття, який належав російському бізнесменові. Власник присягається, що не давав розпоряджень щодо знесення шато Бельв’ю і що договір із підрядником передбачав демонтаж невеликої господарської прибудови! Французькі правоохоронці, певно, повірили цьому, однак щось це підозріло нагадує постсовкову практику доведення об’єкта до руїни, бо реставрація коштовніша за нове будівництво. Тому, Франціє, начувайся – можливо, це не останній казус із історичною спадщиною, що потрапляє до рук постсовкових нуворишів: на одному з російських сайтів з продажу нерухомості є кілька французьких, зокрема, замків і палаців.

 

– Сьогодні на державному обліку є близько 300-т замків і найбільше на Тернопільщині – понад 30. Як ви оцінюєте зараз їхній стан? Чи вони ще цікаві загалу?

 

– Приблизно такими цифрами оперує більшість дослідників. Але наголосив би на тому, що фортицікаційні об’єкти – це не лише замки, палаци чи фортеці. До них також належать і вали, й інші оборонні споруди та їх фрагменти, часто як об’єкти археології (трипільські, наприклад, як віднайдений нещодавно на Кіровоградщині протомегаполіс із палісадом та Більське городище на Полтавщині). Увесь корпус пам’яток з ознаками оборонної архітектури в усій Україні становить близько 5 тисяч об’єктів. Врятувати, дослідити, зберегти, популяризувати – наш обов’язок.

 

– Натомість скільки замків в Україні нині в умовно доброму стані?

 

– Вдесятеро менше від кількості, яка на обліку. Приблизно трохи більше 30-ти замків. Але це число можна збільшити, якщо проводити активні консерваційні та реставраційні роботи. Хоча я би не був оптимістом – не думаю, що це вдасться швидко зробити. На жаль, обвал вежі на Червоногородському замку 2013 року показує, що тенденція – радше до руйнування, аніж до порятунку.

 

До загальної поганої ситуації додалися також війна й окупація. На окупованих територіях все ще гірше. Світове співтовариство не має інформації про стан пам’яток Списку всесвітньої спадщини на території Кримського півострова, включно з об’єктами так званого Попереднього списку. Окупанти зацікавлені в цілковитій «зачистці» історичної пам’яті Криму, їм потрібна випалена земля, аби на неї поширити «русскій мір». Нещодавнє чергове руйнування однієї з генуезьких фортець Чембало та якесь будівництво біля фортеці в Судаку посилюють тривогу. Біда нависла над кримськотатарськими пам’ятками. Біда прийшла на окуповані території Донецької та Луганської областей. Найоптимістичніший сценарій розвитку подій все одно не може оминути проблеми розмінування території, на яке експерти відводять не менше десяти років. Що вже казати про культурний шар цієї землі, в якому на державному обліку перебувало кілька тисяч пам’яток археології.

 

– Чи є вдалі приклади реставрації та відновлення знакових замків чи палаців в Україні за часи незалежності?

 

– Безумовно, багато прикладів є. Правда, фахівці завжди сперечаються щодо застосованих технологій чи характеру стилістичних ознак архітектури. Але те, що знані й відвідувані туристами фортифікації, які має Хотин, Кам’янець-Подільський, Меджибіж, Сутківці, Старокостянтинів, Летичів, Бердичів, Тернопіль, Бережани, Збараж,  Вишнівець, Теребовля, Чортків, Скалат, Кременець, Львів, Луцьк, Золочів, Підгірці, Олесько, Крехів, Жовква, Зимне, Острог, Межиріч, Дубно, Мукачеве, Ужгород, Чернігів, Білгород-Дністровський (усіх не злічити) доповнені десятками відроджуваних останнім часом об’єктів (Батурин, Чигирин, Радомишль, Чинадієве, Галич, Івано-Франківськ – зізнаюся, фахівці вже переймаються, що настає певий бум в інтересі до пам’яток з усіма непередбачуваними наслідками).

 

Золочівський замок

 

На зламі епох – при переході від радянської влади до незалежної України – я мав ілюзії й частково плекаю ще їх, що замки та палаци перейдуть під опіку приватних власників. У нас змінювався економічний уклад, і я думав, що в процесі приватизації постане верства (клас) цивілізованих власників, які зможуть опікуватися пам’ятками архітектури і, можливо, брати їх у концесію. Це і певний соціальний престиж, і можливість використання об’єктів ефективніше, ніж це може зробити держава. Наприклад, на базі замків і палаців можна розвивати туризм і готелі. На жаль, вдалих прикладів концесії досі так і немає.

 

Концесійна угода має передбачати режим доступності і режим контролю за станом споруди. У такій співпраці ризиків для держави небагато. А в ідеалі – помріємо – що було б, якби почали розвивати об’єкти, що стоять пусткою, і хоча би пару днів на тиждень вони були би доступні для туристів?

 

Я вважаю, що це поповнило би місцеві бюджети, стимулювало прогрес місцевої інфраструктури та нових робочих місць, сприяло розвитку містечок і сіл.

 

– Що стояло і стоїть на заваді позитивним прикладам концесії?

 

– У нас в Україні задавнена хвороба, яка нищить усе живе. – корупція. У тих, хто приймає рішення, дуже часто завищені очікування щодо об’єктів управління, а ще й потворні апетити на винагороду за дозвіл на передачу пам’ятки. У розумінні багатьох чиновників, передача замку чи палацу в концесію (та й в оренду, як знаємо) має добре коштувати. На жаль, управління пам’ятками стало обростати корупційними схемами.

 

Потрібні законодавчі зміни у цій сфері, але їх треба робити обережно. Багато з того, що є нині, добре прописано, однак закон про концесію не дуже пристосований для пам’яток архітектури. Його прописували для широкої інвестиційної, діяльності, яка давала б ефект в економіці.

 

Окрім вдосконалення норм законів, можливо, також потрібні якісь заохочення. Треба думати про певні преференції для платників податків; як варіант, треба передбачити можливість державної допомоги. Наприклад, у Франції практикують державні ґранти на консервацію та реставрацію пам’яток, навіть якщо вони у приватній власності. Але при цьому дуже чітко прописують статус пам’ятки та режим доступності. Чіткий контроль і система преференцій, переконаний, дали би ефект і у нас.

 

Приклад міжвоєнної Чехословаччини на чолі з мудрим Масариком доводить, що пам’ятку в ім’я збереження варто віддавати ефективному власникові (орендареві, концесіонерові), а не тому, хто більше зараз платить.

 

Натомість сьогодні ми, на жаль, маємо лише негативні приклади. Постанова Кабінету Міністрів України щодо концесії чотирьох пам’яток Львівщини не реалізована, отже апріорі була нікчемним актом. Інші спроби не увінчалися успіхом. Згадаю лише наміри створити відпочинковий комплекс на місці пам’ятки археології «Новобогородицька фортеця» у Дніпрі, які чомусь заблокувала тодішня влада, попри всі вишиванки на місцевих чиновниках доби президента Ющенка. Нагадаю, що цю фортецю спорудили запорожці напроти Кодака, на протилежному березі Дніпра.

 

Ще один приклад – замок «Паланок» у Мукачевому. Концесія була відхилена рішенням Верховної Ради з  політичних мотивів.

 

Є шанс, що процес передачі в концесію піде швидше з розширенням географії об’єктів Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО в Україні. Ми вже маємо кілька знакових об’єктів, а сусідство з ними може сприяти розвитку пам’яток поблизу.

 

– Але концесія – дуже дорога «забавка»…

 

– Звісно. Той, хто візьме це ярмо  а інакше не можу цього назвати  буде зобов’язаний виконувати перед державою та суспільством серйозні зобов’язання. Як мінімум, зберігати об’єкт у тому стані, в якому взяв.

 

Замок Паланок у Мукачевому

 

– То сьогодні в Україні концесія пам’яток архітектури є меценатством, чи це може бути бізнесом?

 

Це може бути бізнесом  усе залежить від точки прикладання сил. Я палко популяризую концесію вже багато років. Постійно намагаюся говорити про пам’ятки, які варто взяти до уваги. Такі короткі листи привабливих для інвестицій пам’яток є у кожній області.

 

Переконаний, що окрему увагу треба надати співпраці з нащадками колишніх власників замків і палаців. В Україні немає законів про реституцію, тож про жодні претензії на власність не йдеться. Натомість багато з цих людей заможні, освічені, відомі у світі, а головне – їм часто болить душа за долю історичних споруд.

 

Маю приклад щодо палацу графського роду Реїв, що зберігся у Приозерному (колишнє Псари) Рогатинського району Івано-Франківської області. Я зустрічався з нащадком колишніх власників, який мав ідею створити там осередок культурної і соціальної співпраці України та Польщі. У нього були думки, кого з меценатів та інвесторів з ЄС залучити до проекту. Це міг бути дуже цікавий проект, адже об’єкт рівновіддалений від Львова, Франківська й Тернополя і має непогане сполучення. Але влада поквапилася передати все церкві. Зараз статус пам’ятки не з’ясований. Церква не використовує приміщення для монастиря, як це планувалось, натомість є інформація про перепродаж об’єкта. Це порушення законодавства про охорону пам’яток, цим уже мають займатися правоохоронці.

 

– У нас часто говорять гучні фрази, що Україна дуже цікава Європі. Але європейський турист рзпещений Лувром і Бельведером. Чи мають шанс українські пам’ятки його зацікавити?

 

Нещодавно національний комітет ІКОМОС ініціював внесення до Списку світової спадщини ЮНЕСКО нових номінацій пам’яток найдавнішої європейської цивілізації ТрипілляКукутень. Це транскордонна номінація разом із Молдовою та Румунією. Це один із прикладів того, що цікаво буде європейцям і на що дивитися вони поїдуть.

 

Це те, що постало на нашій землі, що жоден Путін не може собі привласнити. Коли говоримо про трипільські міста, розуміємо, що йдеться про гігантські масиви, де жило багато тисяч людей. Ми можемо показати і рештки багатоповерхового будівництва, яке було у трипільців. Думаю, ми ще на порозі цікавих відкриттів.

 

Не кажу вже про численні об’єкти інших культур, античні міста, підводну археологію тощо.

 

– А фортифакіційні споруди у нинішньому стані можуть бути цікавими?

 

Можуть, і навіть у нинішньому стані. Якщо є люди, які ризикують, – як Йосип Бартош у Чинадієвому чи Ольга Богомолець у Радомишлі – та піднімають руїн пам’ятки, вдихають у них нове життя, це матиме величезний мобілізуючий чинник для суспільства.

 

Приозерне, Рогатинщина

 

– Як ви оцінюєте дії держави щодо охорони пам’яток впродовж минулих років?

 

Політика держави дуже згубна. Очевидною вадою нашого законодавства є деперсоналізація: ніколи не знайдете винного за акт вандалізму щодо пам’ятки. Але, можливо, треба не шукати винного, а просто розуміти, хто відповідальний. Ми маємо прикру практику постійних змін і переформатувань в уряді, зокрема і в органах охорони культурної спадщини. Так і не створено єдиної вертикальної служби охорони культурної спадщини. Зараз Міністерство культури не здатне забезпечити її охорону.

 

– Україна взяла євроінтеграційний курс. Чи варто нам сподіватися на допомогу Європи у збереженні культурної спадщини?

 

Наші сусіди поляки після приєднання до ЄС у кілька разів збільшили свої можливості. Вони ледь встигали освоювати ресурси, які їм стали надходити.

 

Сучасна Європа надає величезну увагу культурній спадщині як основі ідентифікації спільнот. Звідси увага до місць пам’яті та розуміння, що це складова розвитку місцевого життя. Це нас, європейців, вирізняє у цьому світі. Ми Старий світ, і ми цінуємо те, що створили минулі покоління.

 

Ми поділяємо спільні для континенту цивілізаційні цінності  цим ми цікаві для європейських сусідів.

 

– Чи вірите в те, що ситуація в сфері охорони пам’яток зміниться незабаром часом на краще?

 

Хочу вірити, що у нас вже змінилася свідомість. Я в очікуванні того, що українство на загал дозріло до осмислення нашої культурної спадщини. Це та спадщина, що є загальним надбанням, яка доводить нашу вкоріненість у глибоку історію – і це один із суттєвих маркерів, чому ми є такі, та за що нам боротися.

 

Розмовляла Мирослава ІВАНИК

 

 

Фото – з Wikimedia Commons: Сергій Криниця (Haidamac), Rbrechko, Wadco2

 

19.06.2017