Ігор МЕЛЬНИК

85 років тому народився один з видатних громадських і політичних діячів Галичини, борець з комуністичним режимом за незалежну Україну Михайло Горинь (1930–2013). Його постать ще недостатньо оцінена істориками, а його політичні принципи не завжди сприймалися українськими політиками.

 

 

Родина Горинів у 1950 р. Внизу: мати Стефанія, брат Микола, батько Микола. Вгорі: Михайло та Богдан.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Народився Михайло 17 червня 1930 року в селі Кнісело біля Нових Стрілищ (тепер Жидачівського району) в родині національно свідомого селянина Миколи Гориня (1905–1988). Його батько був керівником місцевого осередку товариства "Просвіта", належав до мережі ОУН, був кілька разів заарештований польською поліцією. Мати – Стефанія з дому Грек (1911–2003). Її брат Микола Грек був обласним провідником ОУН на Львівщині, загинув у 1945 році.

 

Брати Михайла Гориня: Богдан (нар. 1936), мистецтвознавець за фахом, репресований 1965 року, а 1990 року став народним депутатом України; Микола (нар. 1945), інженер, був головою Львівської обласної ради І та ІІ демократичних скликань (1992–1997).

 

У 1944 році Михайла з матір’ю хотіли вислати на Сибір, але їм удалося втекти з-під конвою. Після того вони деякий час жили в підпіллі й переселилися до Ходорова. Михайло закінчив середню школу у Нових Стрілищах.

 

У 1949–1954 роках М.Горинь студіював на відділенні логіки та психології Львівського державного університету ім. І.Франка. 1953 року його хотіли виключити з університету за відмову вступити в комсомол, але за здібного студента заступився ректор Євген Лазаренко. Під час навчання Михайло не поривав зв’язків з національним підпіллям, друкував на машинці і поширював прокламації.

 

Михайло Горинь в молодості.

 

 

Після закінчення студій працював у системі освіти тодішньої Дрогобицької області. Був учителем, завідувачем методичного кабінету, інспектором райВНО у Стрілках, директором шкіл в Брониці, Нагуєвичах, Підбужі на Дрогобиччині.

 

Але Михайла не задовільняла освітянська рутина, він мріяв про наукову працю. У 1961 році він переїхав до Львова, де вдалося влаштуватися до першої в СРСР лабораторії промислової психології та фізіології праці при Львівському заводі автонавантажувачів, якою керував тоді Володимир Цурковський. Розпочав роботу над дисертацією, склав кандидатський мінімум.

 

Сам Михайло не був вдоволений такою трансформацією своїх наукових інтересів: "Якось так у мене виходить, що ледь тільки я міцно стану на ноги в одній ділянці, як обставини кидають мене в іншу галузь знань. Напередодні приїзду у Львів, я так чи інакше мав повну голову ідей з педагогічної психології, була вироблена своя концепція, яка подобалася не тільки мені, але й живила статті та дисертації цілого ряду моїх друзів і напівдрузів. Ти це знаєш. На це я вистрілив 6 років педагогічної практики. Переїхав у Львів. Муки перекваліфікації, важкий шлях звикання з новою галуззю знань. Здавалося, що нічого сплодити не вдасться. І коли в голові появилася купа ідей, коли залишалося строчити статті в республіканські і московські журнали – знову обрив і перекваліфікація на токаря по чавуну. Ніби сама доля відриває мене від того місця, де все готове до матеріалізації моїх ідей, ніби не хоче підождати хоч би рік для остаточного закріплення досягнутих успіхів", – писав він у 1966 р. в листі до дружини Олі ¹.

 

З Ольгою, з дому Мацелюх, яка була ув’язнена у 1952–1956 рр. за зв`язки з українським підпіллям, у Михайла було двоє дітей: донька Оксана (нар. 1964) і син Тарас (нар. 1972).

 

У Львові він зрозумів, що має важливіше покликання. "Зустрічі з інтеліґенцією Львова переконали мене, що знову треба відкласти свої наукові аспірації і взятися за набагато важливіші, ніж наука, справи – пробувати відродити українське в Україні, відродити українство і думати, як українському народові вискочити з тих лещат, у яких він опинився", – згадував М.Горинь у розлогому інтерв’ю записаному Василем Овсієнком та Вахтанґом Кіпіані ².

 

У 1962 році він встановив контакти з київськими літераторами-шістдесятниками Іваном Дзюбою, Іваном Драчем, Іваном Світличним, Дмитром Павличком та іншими. На думку М.Гориня, "шістдесятники були строкаті за світоглядом. І тактика була різна. Світогляд галичан був спрямований на побудову української незалежної держави. Багато наддніпрянців, у тому числі й Дзюба, були спрямовані на критику існуючого режиму і вдосконалення комуністичної державної машини" ³.

 

Наступного року став одним з організаторів та керівників Клубу творчої молоді "Пролісок" у Львові. "Але найважливішим було друкування на машинках статей і поширення їх серед людей. А ще їх перефотоґрафовування" ⁴.

 

Але ця діяльність потрапила під пильне око КДБ. Влітку 1965 року Михайло та Ольга Горині виїхали до Криму, де гостювали у Феодосії у свого побратима Михайла Масютка. 23 серпня 1965 року заїхали у Планерське (тепер Коктебель). Там разом з Романом Іваничуком, Іваном Драчем, Дмитром Павличком та його дружиною Даною піднялися на гору Кара-Даг, розмовляючи на різні теми, відбули "нараду у верхах". Там Михайло помітив за собою стеження.

 

Його брат, Богдан Горинь згадував у другій книзі своїх спогадів "Не тільки про себе" (Частина XIX): "Коли брат Михайло з Дмитром Павличком підходили до моря, то зауважили біля куща чоловіка, поруч із яким стирчала антена. Михайло сказав Павличкові: Дмитре, дивись, той чоловік тут не випадково... У відповідь Павличко жартома відповів, що у Михайла манія переслідування.

Біля моря брат з якимось чоловіком грав у шахи. Перед від'їздом разом з ним навіть пообідали, випили по чарці. Почувши, що Михайло має намір наступного дня повертатися додому, загадковий тип сказав, що й він завтра від'їжджає, бо полагодив усі справи. У день від'їзду Михайло побачив на вокзалі свого нового знайомого. Поїзди переповнені, а той чоловік підійшов до поїзда, показав посвідчення і сказав Михайлові та дружині, щоб заходили у вагон. Взяти гроші за квиток відмовився. Коли під'їжджали до Львова, Оля почала пакувати речі. На станції Красне (остання станція перед Львовом) 26 серпня 1965 року о 13-40 до купе зайшли троє у цивільному і сказали Михайлові й Ользі, що вони затримані, а тому треба вийти з вагона. Михайла і Ольгу посадили в різні машини й повезли до Львова, у слідчий ізолятор УКГБ на тодішню вулицю Миру, 1. Ольгу 28 серпня звільнили з-під варти".

 

А за Михайлом тюремна брама закрилася на багато років. Його звинуватили в антирадянській агітації та пропаганді. На закритому засіданні Львівського обласного суду 18 квітня 1966 року засуджений на 6 років таборів суворого режиму. В одній справі з ним отримали вироки брат Богдан Горинь (4 роки), Михайло Осадчий (два роки) і Мирослава Мороз-Зваричевська (8 місяців).

 

 

Покарання М.Горинь відбував у Мордовії, але 1967 року його перевели на 3 роки до Владімірської тюрми "за пропаганду і розповсюдження самвидаву". Та ці три роки "кам’яного мішка" не пройшли для Гориня марно. У Владімірському централі була багата бібліотека, укомплектована виданнями, недоступними навіть у наукових бібліотеках.

 

26 серпня 1971 р. Гориня звільнили з табору. Але лише через рік він зміг прописатися у Львові, де жила його родина. Не зміг влаштуватися за фахом, тому 5 років працював кочегаром. У 1970–1980-х цей фах став популярним серед радянських дисидентів. Робота була неважкою, залишалося багато часу для читання, тому кочегарами працювали і Вячеслав Чорновіл, і Роман Крип’якевич, і Василь Стус, і багато інших, хто мав "заборону на професії" в СРСР. Лише 1977 року М.Горинь влаштувався психологом на заводі "Кінескоп".

 

1 серпня 1975 року у місті Гельсінкі керівники 31 європейської країни, а також США і Канади підписали Завершальний акт Наради з безпеки та співпраці у Європі (НБСЄ). Гельсінська нарада стала постійним органом, трансформованим згодом у ОБСЄ.

 

У другій половині 1970-х років зображення генсека ЦК КПРС Леоніда Брєжнєва, що підписує Завершальний акт у Гельсінкі, впадало в очі скрізь: у газетах, журналах, на спеціально виготовлених плакатах і білбордах. Це трактували як успіх "політики миру".

 

Але нарада у Гельсінкі мала ще й інший наслідок, який тодішнє кремлівське керівництво намагалося не афішувати. Адже підписавши Завершальний акт у Гельсінкі, СРСР брав на себе зобов'язання забезпечувати права людини для своїх громадян.

 

Це стало юридичною підставою для активізації правозахисного Гельсінського руху в країнах тодішнього "табору соціалізму". Вже 9 листопада 1976 року у Києві було створено Українську громадську групу сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ). Членами-засновниками УГГ стали Микола Руденко, Олесь Бердник, Оксана Мешко, Левко Лук'яненко, Ніна Строката, Петро Григоренко, Іван Кандиба, Мирослав Маринович, Микола Матусевич, Олекса Тихий. Згодом до групи долучилося ще кілька десятків людей. Серед них Михайло Горинь, Святослав Караванський, Зеновій Красівський, Володимир Малинкович, Василь Романюк (потім патріарх УПЦ КП), Ірина Сеник, Василь Стус, Вячеслав Чорновіл, Стефанія Шабатура, Юрій Шухевич...

 

Їх було тоді не більше 50 осіб. Чимало з них заарештували (перші арешти розпочалися вже у лютому 1977-го), багато хто провів довгі роки в таборах і на засланні, бо в СРСР визнавали свободу слова та громадської діяльності лише на папері. Однак Гельсінські угоди давали цим людям підставу для правозахисної діяльності. Їх переслідування було причиною протестів міжнародної спільноти. І це стало одним із факторів, які розхитували комуністичну систему в Європі та сприяли її розвалу.

 

Михайло Горинь приєднався до УГГ 1977 року, підпільно готував до друку числа Бюлетеня УГГ. Але у 1981 році кагебісти почали прослуховувати помешкання М.Гориня, підкидали до його підвалу провокаційні матеріали. Врешті-решт 3 грудня того року Михайла заарештували. Цього разу його засудили як "рецидивіста" на 10 років таборів і 5 років заслання. Цього разу він відбував покарання у сумнозвісному таборі в Кучіно Пермської області. Цей пенітенціарний заклад називали "табором смерті". Лише у 1984–1985 роках там померли четверо українських в’язнів: Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко, Василь Стус. Наступним мав стати М.Горинь. 28 червня 1987 року в нього стався сильний серцевий напад. Це вже був час горбачовської "пєрєстройкі", тож, щоби не мати ще однієї смерті політв’язня, Михайла терміново помилували, і 5 липня він повернувся до Львова.

 

Того ж місяця Вячеслав Чорновіл і Михайло Горинь відновили видання журналу “Український вісник”, який друкувався на машинці. Восени того року радянські мас-медіа створили їм непогану рекламу, подавши цикл статей і телепередач про "антирадянську діяльність".

 

А діяльність у той час справді набирала обертів. 6 вересня 1987 року у Львові Михайло Горинь, Вячеслав Чорновіл, Василь Берладяну, Іван Гель, Зорян Попадюк і Степан Хмара поширили заяву про створення ініціативної групи за звільнення в'язнів сумління.

 

7 грудня у Львові створили Українську асоціацію незалежної творчої інтелігенції (УАНТІ), яка мала стати альтернативою офіційним творчим спілкам. Серед її організаторів були В.Чорновіл, М.Горинь, подружжя Калинців...

 

11-12 червня 1988 року у Львові відбулася нарада представників національно-демократичних рухів народів СРСР, яка прийняла відозву в обороні національних прав. Для обміну досвідом національно-демократичного руху й узгодження спільних дій між черговими нарадами було створено “Координаційний комітет патріотичних рухів народів СРСР”.

 

Наступного дня у Львові мали відбутися установчі збори Товариства рідної мови ім. Т.Шевченка у Будинку культури будівельників, що на вул. Стефаника. Перелякане компартійне керівництво вирішило, що збори Товариства приурочені до наради національно-демократичних рухів народів СРСР, хоча ініціаторами Товариства були не опозиціонери-конспіратори, а далекі ще на той час від політики львів’яни.

 

Заборона зборів стала приводом до проведення першого мітингу біля пам’ятника Іванові Франку. Там я побачив Михайла Гориня з диктофоном в руках, який записав перебіг мітингу 13 червня 1988 року для історії.

 

Через тиждень, 20 червня в Будинку культури будівельників таки відбулась установча конференція Товариства рідної мови ім. Т.Шевченка. Вона обрала письменника Романа Іваничука головою товариства.

 

На конференції виступав Михайло Горинь, який зокрема запропонував "запроваджувати мову у військову справу, в дипломатію, бо якщо мова здасть хоча б одну свою ділянку іншій мові – вона знищена". Делегати пропонували включити М.Гориня до Ради товариства, але він відмовився й висунув замість себе брата Богдана.

 

Михайло Горинь був активним учасником львівських мітингів літа 1988 року. Зокрема на мітингу, який відбувся 7 липня біля пам’ятника І.Франку у Львові, було оголошено про створення Демократичного фронту сприяння перебудові, ядром якого стали всі неформальні об’єднання Львова. А члени “Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод” оприлюднили “Статутні принципи Української Гельсінської спілки” і “Декларацію принципів УГС”, чим заявили про відновлення її діяльності у формі громадської правозахисної організації. Кілька разів міліція затримувала М.Гориня. Часом такі затримання закінчувалися арештом на 15 діб.

 

Михайло Горинь, Левко Лук’яненко, Вячеслав Чорновіл. 1988 р.

 

 

7 травня 1989 року в приміщенні Будинку архітектора у Львові (Порохова вежа) відбулись установчі збори Львівської крайової організації Народного Руху України. Для конспірації вони навіть називались "зборами інтелігенції". Вели ці збори Ростислав Братунь і Всеволод Іськів, який згодом очолив виконавчу структуру організації. На конференції обрали Президію Ради з 9 осіб: співголови проф. Орест Влох, член-кореспондент АН УРСР Михайло Голубець, старший науковий співробітник Інституту суспільних наук Любомир Сеник – та члени: народні депутати СРСР Ростислав Братунь та Іван Вакарчук, правозахисник Михайло Горинь, студент Петро Кагуй, заслужений художник України Володимир Патик і робітник Володимир Пилипчук.

 

Михайло Горинь з Іваном Дзюбою на Установчому з'їзді НРУ. Світлина О.Миколіва

 

 

Кілька місяців Михайло Горинь займався підготовкою до Установчих зборів Народного Руху України за перебудову, які відбулися 8-10 вересня 1989 року у залі Київського політехнічного інституту. Головою НРУ став Іван Драч. Головою секретаріату – Михайло Горинь.

 

Президія Установчого з'їзду НРУ. Зліва направо: Анатолій Носенко, Іван Драч, Володимир Яворівський, Дмитро Павличко, Михайло Горинь, Орест Влох, Володимир Мулява, Георгій Петрук-Попик. Світлина О.Миколіва

 

 

Іван Драч, Михайло Горинь, Дмитро Павличко. 1989 р.

 

 

За ініціативи М.Гориня 21 січня 1990 року відбулася “Українська хвиля” від Києва до Львова й Івано-Франківська. О 12 годині постав “живий ланцюг”, що проліг по дорозі Київ – Житомир – Рівне – Тернопіль – Львів – Івано-Франківськ. Влітку того року М.Горинь став організатором грандіозного свята 500-річчя козацтва у Дніпропетровській і Запорізькій областях.

 

Микола Поровський та Михайло Горинь, 1990.

 

 

Під час виборів 1990 року Михайла Гориня обрали до Верховної Ради України. Він був серед тих, хто проголошував 24 серпня 1991 року незалежність. Але продовжував керувати секретаріатом НРУ, організовував з’їзди й інші заходи. Доводилося навіть 28 жовтня 1990 року організовувати акцію протесту під гаслом «Геть московського попа!» і лягати під автобус, щоби не пустити до Софійського собору в Києві Московського патріарха Алексія ІІ.

 

Це був зоряний час Михайла Гориня. Але він сприймав його дещо інакше: "Дуже жалкую, що коли в 1989–1990 роках хлопці писали статті про українсько-російські стосунки, я був заклопотаний організаційними справами" ⁵.

 

У травні 1992-го, коли Левко Лук’яненко виїхав на дипломатичну роботу, М.Горинь став головою Української Республіканської партії (УРП). З грудня 1992 року він очолював Конгрес національно-демократичних сил (КНДС). Але колишні побратими стали відходити. Невдоволений Степан Хмара організував власну Консервативну партію. Молоді республіканці проштовхнули у 1995-му на голову партії Б.Ярошинського (хто зараз його пам’ятає?).

 

Виборчий плакат Михайла Гориня. 1994 р.

 

 

Взагалі це був час ґвалтовного розпорошення національних сил. Тому й не дивно, що найбільше голосів на виборах набирали комуністи. М.Горинь пробував рятувати ситуацію і став організатором у 1997 році Республіканської християнської партії (РХП). Але відчутних успіхів вона не досягнула...

 

Здається, відтоді Михайло Горинь відійшов від партійного будівництва, і 19 травня 2000 року його обрали головою Української Всесвітньої Координаційної Ради (УВКР). На цій посаді він пропрацював до 2006 року.

 

На жаль, М.Горинь не встиг залишити нам свої теоретичні напрацювання, узагальнити цінний досвід політичної боротьби: "Я не реалізував своїх скромних можливостей такою мірою, як би хотів і планував. У силу слабої моєї внутрішньої організованості, багато моїх дітей, тобто моїх ідей, загинуло там, де вони народилися – в моїй голові, – а не лягли на папір. Усе життя на мені висів великий тягар організаційної роботи... Усе це притискувало мене і не давало можливості щовечора сісти за стіл і записати те, що думав" ⁶.

 

Остння моя зустріч з Михайлом Горинем відбулася 17 червня 2009 року у львівському Палаці мистецтв, де він, уже тяжко хворий, презентував свою книгу "Запалити свічу".

 

Михайло Горинь і Василь Овсієнко. 2009 р.

 

А 13 січня 2013-го він відійшов у вічність. Похований на «Полі почесних поховань» Личаківського цвинтаря у Львові.

 

 

ПРИМІТКИ

 

¹ Цит. за: Михайло Горинь // Лихо з розуму (Портрети двадцяти "злочинців"): Збірник матеріалів / Укл. Вячеслав Чорновіл. – Париж, 1967. – С. 46, 47.

 

² Горинь М. Запалити свічу. – Харків, 2009. – С. 33.

 

³ Там само. – С. 44.

 

⁴ Там само. – С. 37.

 

⁵ Там само. – С. 63.

 

⁶ Там само. – С. 121.

 

 

17.06.2015