Р.Загайська
І.Мельник

У час роботи XXIII Форуму видавців Львів втратив видатного письменника. В суботу вранці 17 вересня на 87 році життя помер патріарх літературної ниви, видатний український письменник, громадський і політичний діяч, Почесний громадянин міста Львова Роман Іванович Іваничук (1929–2016).

 

 

19 вересня після Богослужіння у церкві Пресвятої Трійці на вулиці Тершаківців його гріб перенесли вулицею Пекарською, на якій письменник прожив десятки років, на Личаківський цвинтар. Там Р.Іваничука поховали на полі 3 поруч із першою дружиною Софією, між могилами письменника Романа Федоріва (1930–2001) та журналіста Сашка Кривенка (1963–2003).

 

Личаківський цвинтар, поле 3

 

 

Народився Роман Іваничук 27 травня 1929 року в селі Трач тоді Косівського повіту (нині однойменний район Івано-Франківської області) в сім'ї вчителя. Його стрийко Михайло Іваничук (1894–1937), вчений-геоморфолог, вояк Легіону УСС і УГА, дослідник Арктики, став жертвою сталінського терору.

 

Батько-вчитель мав велику бібліотеку, тому з дитинства Роман багато читав. Навчався у початковій школі свого села, від 1942 року – в Коломийській гімназії, перетвореній після більшовицької окупації на Коломийську СШ №1, яку закінчив 1947 року. На бажання батька вступив на геологічний факультет Львівського університету, але покинув, мріючи про філологічну освіту. Один рік пропрацював учителем початкової школи у рідному селі. У 1948 році знову вступив до Львівського університету на українську філологію, але через те, що не хотів йти до комсомолу і на свята ходив у вишиванці, на нього був написаний донос, і 1949 року Романа Іваничука виключили з університету за «антирадянську діяльність».

 

«Двадцятирічного Іваничука виключають із університету за погляди й висловлювання. Хоч учительський син добре знав, чим може обернутися його відвертість, однак не вберігся: йому оголосили анафему – такому не місце серед студентства Львівського державного університету. "Вовчий білет" давав йому підстави сподіватися, що це початок іще гіршого. А тут його розпинателі з університету довідалися ще таку обставину: рідний брат студента Іваничук Євген був в УПА й відбуває за те покарання... А ще слід урахувати, що Роман Іваничук і релігійні свята святкує, і дозволяє собі націоналістичні вислови... – з такою мотивацією і викинули його за борт університетського корабля», – писав дослідник його творчості Михайло Слабошпицький ¹.

 

Відслужив три роки в армії (в Азербайджані) і в 1953-му поновився у Львівському університеті, який закінчив 1957 року. Поїхав працювати учителем української мови і літератури у селище Щирець Львівської області. Там продовжив писати, вступив 1960   року до Спілки письменників України. Рекомендацію до вступу отримав від письменника-модерніста Михайла Яцківа (1873–1961). В літературі вважав своїми учителями Василя Стефаника, Михайла Коцюбинського та Ірину Вільде, яку називав «Нанашкою». Також у ранній період творчості перебував під великим впливом творів Івана Керницького.

 

Літературний дебют мав у журналі «Жовтень», де 1954 року з’явилася його новела «Доктор Бровко». У 1958-му вийшла друком перша збірка новел «Прут несе кригу», яка принесла йому визнання. У 1961 році переїхав до Львова, від 1963-го працював редактором у відділі прози того ж журналу «Жовтень». У 1968 році вийшов друком роман «Мальви» – на історичну тематику з часів Хмельниччини. За нього Іваничук був підданий жорсткій компартійній критиці, хотіли звільнити з редакції. Проте роман здобув широкий резонанс. Ним зачитувалися, захоплювалися, трактували як свіжий подих в задушливій ідеологічній атмосфері совєтчини. У часи незалежної України твір став програмним, його вивчають школярі під первісною назвою «Яничари».

 

 

Тему наступного роману «Черлене вино» – про оборону Олеського замку від польських загарбників у 1431–1432 роках у ході так званих «Свидригайлових воєн» – підказав відомий літературознавець Григорій Нудьга. Роман вийшов друком у 1977 році. Тут чи не вперше в українській літературі змальовано побут середньовічного Львова. За ним з'явився наступний – «Манускрипт з вулиці Руської» (1979), який змальовує картини львівського міського життя кінця XVI – початку XVII ст. Обидва романи здобули неабияку популярність. У третьому «львівському» романі –  «Вода з каменю» (1982) – йдеться про Львів початку ХІХ століття і юність Маркіяна Шашкевича. Наступний роман – «Четвертий вимір» (1984, про одного з учасників Кирило-Мефодіївського братства Миколу Гулака) – вважають вершинним твором автора.

 

 

Оцінюючи творчість Р.Іваничука у радянський період, М.Слабошпицький зазначив: «Уже були суворо заборонені (і ще тоді не повернуті читачеві після заборони) "Мальви". Були також "Черлене вино", "Манускрипт з вулиці Руської", "Вода з каменю", "Шрами на скалі", "Четвертий вимір", "Місто", і вже був "Журавлиний крик", написаний одразу слідом за "Мальвами", коли автор уже був на високому творчому піднесенні, бо відчув у собі силу історичного романіста. ("Мальви", нагадаю, надрукували й почали звідусюд вилучати. "Журавлиний крик" на той час також лежав у видавництві "Радянський письменник", і його разом із "Мальвами" було репресовано. Він прийшов до читача мало не через два десятиліття після того, як був написаний.)… Усі його історичні твори, починаючи з "Мальв", полишилися на своїх місцях у тій літературній ієрархії, на яку ніхто не має впливу, бо вона складається сама собою... Головне, що переоцінка цінностей його не перекреслила й не виставила в ролі голого короля. З'ясувалося, що Іваничук зі своїми історичними романами – то справді константа нашої прози» ².

 

Влада намагалась прихилити талановитого письменника на свій бік. Р.Іваничук став лауреатом Державної премії УРСР ім. Т.Г.Шевченка (1985), Літературної премії ім. А.Головка (1979), нагородила орденом Трудового Червоного Прапора, висувала депутатом Львівської міської ради, делегувала на Генеральну Асамблею ООН…

 

Іваничук формально належав до КПРС, але не міг змиритися з засиллям комуністичної ідеології, русифікаторською політикою, нищенням національної культури та рідної мови.

 

Створив власне коло спілкування, до якого увійшли близькі друзі: Ніна Бічуя, Роман Кудлик, Богдан Стельмах, Роман Безпалків… «Було б фальшиво стверджувати нині, що ми тільки те й робили, що боролись і страждали. Ми були життєлюбами і брали в долі те, що вдавалося взяти: ми дружили і закохувалися, ніколи не скиглили, нашими супутниками були сміх, жарти, самоіронія, сарказм і оптимізм. Кожен з нас, зрештою, вірив, що на міських ратушах і на бані Верховної Ради України доконче будуть колись майоріти наші національні прапори,– без цієї віри я не написав би й рядка. Та хто міг сподіватися, що це станеться за нашого життя!» – згадував Р.Іваничук у своїх спогадах ³.

 

Коли наприкінці 1980-х розпочалося в СРСР деяке послаблення репресій і цензури, активно займався громадською діяльністю.

 

«Одного літнього дня 1988 року зайшов до мене в редакцію журналу “Жовтень” височенний, лисуватий, з кучерявою борідкою молодий мужчина. Я подумав – початківець, попросив його сісти і простягнув руку, мовляв, давай, чоловіче, свої рукописи, будемо з ними знайомитися. Проте він не сів, зігнувся наді мною і проказав довірливо: “Я не пишу, не з тим прийшов... Хотів вас просити, щоб Ви очолили Товариство української мови...”

Тепер підвівся я, нічого не розуміючи: яке товариство, хто його заснував, скільки воно налічує членів і чому цей чоловік думає, що я маю час для подібних справ?..

“Питаєте, скільки Товариство налічує членів? Я перший, а ви будете другий, якщо погодитеся... Але є багато прихильників. Досить вам сказати ”так" – і завтра ми наберемо достатньо людей, щоб обрати Раду".

Він переконував мене, що тільки я можу очолити Товариство, бо маю серед людей відповідну опінію, а якщо відмовлюся, то всі мої шанувальники матимуть підстави засумніватися в моєму патріотизмі.

Був це інженер виробничого об’єднання “Кінескоп” Ігор Мельник: брав він ні високо, ні низько – просто в лоб, і я здався. Отож у той день фактично розпочало свою діяльність Товариство української мови ім. Т. Шевченка, яке через два роки назвалося “Просвітою” і налічує сьогодні по всій Україні сотні тисяч членів.. А тоді нас було тільки двоє: я та Ігор Мельник.

Я зрозумів: доведеться відсунути на який час з робочого стола рукописи незакінчених творів – пора братися за конкретну громадську роботу, час не чекає. Проте не міг тоді й допустити, що ця робота поглине мене з головою на довгі роки і що праця в Товаристві стане моїм другим творчим життям» ⁴.

 

Роман Іваничук й Ігор Мельник

 

 

Перед тим І.Мельник пропонував очолити Товариство відомим письменникам, але вони не наважувалися. Роман Іваничук погодився відразу, без вагань. Компартійна влада заборонила провести установчі збори Товариства рідної мови ім Т.Шевченка в Будинку культури будівельників 13 червня 1988 року. Але сотні людей пішли до пам’ятника Іванові Франку, де провели свої збори, які стало першим масовим мітингом в УРСР в другій половині ХХ століття й відкрили шлях до незалежності.

 

Верховна Рада УРСР, 1990

 

 

Відтак Роман Іваничук став головою Товариства. У 1989 році – він серед організаторів Народного Руху України. Наступного року його обирають народним депутатом України І-го скликання (1990–1994). Брав участь у підготовці і проголошенні Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року і Акту про незалежність України 24 серпня 1991 року.

 

Письменник у 2002 році

 

 

Але не припинилася його літературна діяльність. Виходять нові романи й повісті Р.Іваничука: «Журавлиний крик» (1988), «Бо війна війною» (1989), роман «Орда» (1992), «Благослови, душе моя, Господа...» (1993), «Смерть Юди» (1997), «Дороги вольні і невольні» (1999), «Сполохи над пустирем. Саксаул у пісках» (2002), «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» (2004), «Нещоденний щоденник» (2005), «Вогненні стовпи» (2006), «Люлька з червоного дерева» (2009), «Моя кунсткамера» (2009), «Понад Прутом моя Коломия» (2010), «Хресна проща» (2011), «Торговиця» (2012)… 

 

Роман Іваничук з дружиною Софією, дітьми Яремою та Наталею (1968)

 

 

«…Я кожен свій роман пережив. Як закінчував – а це дуже тяжка робота, – казав дітям і дружині: "Пишіть самі. Я більше не можу. Не хочу, не буду!". Минав місяць – сідав за новий, бо жити без того не міг і тепер не можу», – згадував Р. Іваничук в своєму інтерв’ю до газети «Дзеркало тижня» за 9 серпня 2013 року

 

Навіть в поважному віці Роман Іванович не пропускав нагоди побувати на засіданнях «просвітян», де в кожне його слово вслухалися, поради його були дороговказом, а настанови не давали заколисатися свіжій думці під туманом спокійного побутування. Завжди був цікавим і всім цікавився, запальний і відвертий, веселий і гострословий – за що його любили і поважали в товаристві. Часто вступав в полеміку з літераторами, відстоюючи свій погляд на літературу та красне письменство. Вважав , що література – це храм, а не дім розпусти. В останні роки жоден Форум видавців не минав без нової книги Письменника.

 

 

Був почесним професором Львівського національного університету ім. І.Франка,  Заслужений працівник культури України (1993), Герой України (16.01.2009). У кризовий час для Львівської організації Національної спілки письменників України не завагався її очолити.

 

Роман Іваничук і Ніна Бічуя

 

 

Найбільше цінував думку своїх друзів. Зокрема найвірнішої подруги: «У мене є великий "контролер" – моя друга дружина Ніна Бічуя. У неї дуже тонкий смак до художньої прози. Вона приносила мені свої новели й повісті, я давав їй свої рукописи. Тепер вона перестала писати, бо боїться писати гірше. Ніна ніколи не збреше. Це мені потрібно, бо похвал маю досить. Хочу правду чути» ⁵.

 

Нам буде бракувати Романа Іваничука – знаменитого письменника, доброго товариша і Почесного громадянина нашого міста.

 

 

ПРИМІТКИ

 

¹ Слабошпицький М. Талант помножений на волю // Меч і мисль: Творчість Романа Іваничука у національних вимірах української культури. – Львів-Ужгород, 2009. – С. 12.

 

² Там само – С. 11, 12.

 

³ Іваничук Р. Благослови, душе моя, Господа. – Львів, 1993. – С. 10. 

 

⁴ Там само – С. 231, 230.

 

⁵ Там само.

 

19.09.2016