Залізниця

Мої подорожі потягами тривають з середини 60-х років минулого століття. Весь цей час мене супроводжує особливий дух залізниці. Гострий, кучеряво-ґудзуватий запах диму вугільних брикетів, спалених у топці титану для окропу – його буде використано для заварювання чаю, який залюбки вип’ють пасажири. Західний вітер частенько доставляє до нашої оселі просто з львівського вокзалу вуглецевий і дуже зрозумілий аромат. Він манить і запрошує у мандри, візуалізує спогади і передчуття.

Передовсім необхідно дістатися залізничного вокзалу й пірнути у масштабовану модель світового соціуму. Тут усе заполонили не лишень запахи, а ще й несамовиті діапазони найрізноманітніших звучань: гомін, шурхотіння, баси, фальцети, баритони, найвищі та найнижчі частоти. Етер бринить поліфонією, скидаючись на джем-сейшн. Усе доволі імпровізовано, але водночас сприймається як керована випадковість.

Асортимент аксесуарів для багажу, який доповнює розуміння світогляду його власника, є неосяжним. Він підкреслює і промальовує психотип свого володаря.

Зала, тунель, сходи на перон – й ось ми біля потяга. Пред’являємо квиток провіднику, який є тимчасовим керуючим гуртожитку на колесах, й опиняємось у мінімалістичному інтер’єрі вагона. Нічого зайвого, обмаль декору, все підкорено функційності та зручності. Тут панує дуже особливий запах лізолу.

Специфіка подорожування потягами в тому, що маршрут суворо обмежений наявністю колії, улюбленим заняттям якої є вельми характерне постукування коліс. Така мелодія є аудіовізитівкою залізниці. Оту перкусію висікають металеві колеса, коли потрапляють у невеличкі шпарини між рейками. Треба зазначити, що за кордоном оце татах-татах відсутнє – просто там рейки змонтовані абсолютно щільно одна до одної.

Ледь чутне шипіння, чуттєве здригання потяга – і локомотив рушає в путь, прихопивши зі собою примусово-податливі вагони з вельми строкатим контингентом, об’єднаним однією метою – дістатися бажаної станції.

Вагонна ієрархія побудована на кількох ґатунках комфортності. Нас цікавлять тільки пасажирські модифікації – маю особистий досвід проживання мандрів в усіх основних типах залізничних вагонів.

Загальний. Сама назва говорить про рівень перебування в певному середовищі. На нього продають квитки за потребою, без обмежень. Пасажири лежать, стоять, сидять, пересуваються, сплять, спілкуються, споживають різноманітні наїдки…

Трапезування у потягах – це розлога й неосяжна тема. За часів мого дитинства на столах володарювали варені на твердо яйця. Дехто запікав курку. А ще, звісно, овочі та хліб. До яєць кожен мусив мати сірникову коробочку з сіллю, яка була ритуальним атрибутом. Сервірувалося застілля на газеті – то був основний пакувальний і покривний матеріал часів розвиненого соціалізму. Нескладно уявити собі сірководневий дух, що переслідував усіх цілісеньку подорож.

Культовим напоєм на залізниці був чай. І хоча про порядні сорти годі було мріяти, свіжозаварений напій був ароматним і смакував якось по-особливому. Подавали його у гранчастій склянці, вставленій у мельхіоровий підсклянник, оздоблений пропагандистськими рельєфами з вежами Красної площі або космічною ракетою, що облітає орбіту Землі. До чаю додавали пресований цукор – він миттєво розчинявся й був запакований по дві кісточки в синій папір із зображенням швидкого потяга.

Ну, а ті полілоги, які можна було почути під час перекусок, перевертали уявлення про основи світоустрою: Олександр Македонський воював з Наполеоном, скоро Землю захоплять прибульці, ну і, звісно, глина раніше була значно кращою тощо. Завше знайдуться персонажі, які все знають найдосконаліше, все вміють і всюди вже встигли побувати – та ще й без міри базікають.

Саме в загальному вагоні я повертався до рідного Львова, відслуживши у війську 25 місяців. Спав на третій поличці, без постелі й матраца, підклавши сумку під голову. Майже всю подорож простояв у тамбурі, рахуючи кілометри й хвилини, що лишалися до материнської домівки.

Плацкартний. Тут можете бути спокійні, бо ви матимете своє фіксоване місце, що власне й означає цей прикметник. Плацкартний вагон відрізняється від загального тільки кількістю пасажирів, а от атмосфера і ритм соціальних відносин майже ідентичні.

Пасажири відчайдушно витріщаються у вікна вагона, впевнено зсунувши обидві шторки на один бік у надії побачити щось раніше небачене. Азартно й енергійно грають у карти, безсенсовно теревенять, багато сплять, час від часу палять у тамбурі, фахово і безапеляційно вбивають час. У відвертих розмовах можуть розкрити свою душу або просто змагаються у побрехеньках, без міри фантазуючи, адже знають, що доля навряд чи колись зведе їх із тим попутником. Дехто надмірно вживає оковиту, шукаючи опісля пригод, забувши про свою, хоч і короткочасну, обмеженість у просторі.

На вузлових станціях зупинка могла тривати й 40 хвилин. За цей час локомотив перечіпляли з голови у хвіст – і потяг міняв напрямок руху, прямуючи іншою гілкою. А деякі відчайдухи примудряються відвідати привокзальні терени міста, випробовуючи себе в пошуках великого сплеску адреналіну. Зазвичай потяг зупиняється на 2–10 хвилин. Охочі вибігають на перон купити щось з місцевого споживчого репертуару, який виносять імпровізовані продавці з надією заробити хоч якісь кошти…

На допоміжних коліях вузлових станцій можна було спостерігати прекрасні збірки чудес техніки періоду розквіту машинерії, досконалих як естетично, так і функційно. То були справжнісінькі паровози найрізноманітніших моделей. Ці сталеві монстри спричинили революцію в суходільних перевезеннях. Довершеність форм, поєднання краси і брутальності, деякою мірою напруги й навіть трагізму. Чорні тіла з червоними акцентами. Вугілля і вогонь перетворювали воду на пару, яка, отримавши потугу, обертала величезні сталеві колеса, вправно оперуючи міцними важелями. Чомусь такі скупчення називали кладовищами паровозів, хоча насправді більшість із них були абсолютно живими і спроможними одразу стати на рейки. То був особливий резерв на надзвичайний випадок. Незалежність від електроенергії та дизельного пального дозволяла використовувати будь-яке паливо для урухомлення залізних коней. Вони успішно панували на залізниці близько ста років.

Купейний. Чудовий варіант. Ви відокремлені від загалу пластиковою перегородкою з розсувними дверима. Тут панує затишок і певною мірою інтимність. Компактність об’єму створює особливий мікроклімат взаємодії, спонукає до делікатнішого ставлення одне до одного, згуртовує. Часом у вагоні можна зустріти знайомих або набути нових.

Неабияким випробуванням у купейному вагоні є пасажир, що хропе. Це перетворюється на тортури для решти подорожніх. Щоправда, існує спасіння від усіх небажаних звуків – беруші. Два невеличкі шматочки силікону неймовірно покращують якість сну і дозволяють зосередитися на своїх думках і сновидіннях, відсікаючи все зайве поліфонічне мерехкотіння. Доводилося бачити й більш радикальні форми боротьби з хропунами – дещо брутальні, але дуже дієві.

Маю невеличкий досвід подорожей у так званому спальному вагоні (СВ). Мені він видався не зовсім ергономічним і затишним.

Приміські потяги, в народі електрички, майже обминули мою долю мандрівника, тому з легкістю відкидаю цю тему.

Потяг впевнено наближається до кінцевої станції…

Тонким промінчиком вранішня палаюча суперзірка на ім’я Сонце прорізає в купейних сутінках надтонку шпаринку, ніжно розливаючись невидимими пестливими люменами по площинах сплячих подорожніх.

Основну місію того, хто пробуджує всіх у вагоні, бере на себе провідник (чи провідниця). Для такого ритуалу існує особливий безвідмовний інструмент – металевий Г-подібний ключ, яким зазвичай замикають або відмикають купе. Тембри і частоти, які він видає від стукотіння по пластикових дверях вагона, точно не лишать нікого байдужими. Вони проникають у найпотаємніші куточки нейронних зв’язків, глибини підсвідомості. Такий звук здатен розбудити і підняти на ноги будь-кого.

Розплющую очі, протираю їх кулаками, немов кіт. Мінімально вбираюся, беру косметичку, хвацько накидаю собі на плече рушник і стаю в коридорі вагона в чергу до вбиральні. Переважно всі пасажири доволі швидко справляються з ранковим туалетом – усі процедури займають лиш кілька хвилин. Але завжди знайдеться персонаж, який засяде у кабінці хвилин на п’ятнадцять, що одразу викликає масове незадоволення черги, яка жваво обговорює і бурчить на ту персону, супроводжуючи її вихід наріканнями і спопеляючими поглядами.

Потяг стишує хід і поволі зупиняється. Чути вокзальну метушню, голос диктора сповіщає про прибуття. Збираємо багаж, дякуючи прощаємося з тимчасовими приятелями. Минаємо коридор, тамбур, сходи. Висловлюємо вдячність провідникові – і ми на пероні в очікуванні нових спілкувань, вражень, емоцій, що дарують надію на майбутні мандри залізницею...