Хочеться, щоб цієї сцени, цих сцен, щоб такого ніколи не було. «Військовий лежав просто на землі біля автобусної зупинки. З рюкзаком на плечах. У формі. Людина, яка, можливо, вчора була на передовій. А сьогодні – лежить просто на асфальті. Без свідомості. Повна зупинка людей. Стоять. Дивляться. І… мовчать. Ніхто не підійшов. Ніхто не викликав швидку. Ніхто навіть не нахилився. Сорок хвилин. Людина зі шрамами на голові й руках лежить на землі – і нічого. Продавці з магазину бачили – жодної дії». Автор цього допису розвернула машину й повернулась. «Я підійшла. Від нього не було чутно алкоголем. Поруч – пляшка води, фрукти, сигарети. Очевидно, повертався з фронту або у відпустці і хотів доїхати додому. І він не просто спав. Він не реагував навіть тоді, коли я облила його водою.
Ні звуку. Просто нерухомий. І всі дивились, стояли, далі чекали свій автобус.
Я викликала поліцію. Вони приїхали швидко, викликали швидку. Його забрали».
У цього військового був критично низький тиск. Не п’яний. Не наркоман. Виснажений. Організм не витримав. Під наглядом лікарів він одужав, з ним все в порядку.
У Рівному ветеран, який втратив ногу на фронті, провів тест на людяність. Він ішов містом із двома бутлями води, милицею та протезом. Повз нього пройшли сотні людей, але допомогти запропонували лише четверо. Такий експеримент він провів і в інших містах: у Луцьку допомогли троє людей, в Ужгороді – шестеро.
Найсвіжіший допис, точніше це коротке відео, автор – Олег Биков. Військовий, ветеран, на милицях, у формі, з наплічником стоїть у вагоні метро – і ніхто, ніхто не подумав і не запропонував йому сісти.
Ні, це не окремі випадки. Такого багато на вулицях наших міст. Це те, що попало у стрічку, це те, що «кричить». І ні, це не винятки з правила. Досить подивитись, як люди реагують на військових – на тих, що здорові і йдуть на своїх двох, на тих, що на милицях, на протезах. Ніяк не реагують. Всі звикли. Це звичайна байдужість? А якщо це твій син, твій чоловік, твій батько?
У нас прийнято віддавати шану полеглим героям. Всі бачили або й самі були в цих рядах, коли люди стоять і зустрічають похоронні кортежі. Стають на коліна, кидають квіти під колеса машин. У нас прийнято віддавати шану полеглим героям, у наших містах алеї полеглих героїв довші за вулиці. Сюди приходять місцеві політики, відбуваються масові заходи, говоряться слова – високі, багато пафосу. Прапори майорять. Багато людей. Коли нікого немає, сюди приходять рідні і близькі полеглих, квіти приносять, свічки запалюють, моляться.
Я не знаю, яка має бути політика пам’яті. Я не хочу, щоб це було формально, бо дата на календарі, бо сьогодні цей день, бо це державне свято. Я хочу, щоб було поменше політики й пафосу, фальші та слів. Перед смертю всі рівні. Наприклад, так, як це зроблено в США: Арлінгтонський національний цвинтар – нині тут налічується близько 300 тисяч могил.
Без політики, звичайно, ніяк, але нехай її буде менше. Ми це вже проходили за совітів і в часи незалежності. Обов’язкове покладання квітів, вінків. Посадовці, промови, обіцянки – і непотрібні хворі ветерани.
Пізній вечір, на вулицях темно, світяться вітрини і пролітають машини. Мати і троє малих дітей ідуть вулицею. Всі діти – ще дошкільнята, у них чудовий настрій, надворі тепло, вони шумлять. Я був позаду на два кроки від них. І тут їхня мати каже: «Діти, ми підходимо до алеї героїв – помовчіть. А якщо можете, помоліться за душі полеглих». І все – тільки чути наші кроки, і вітер, і світло свічок.
22.07.2025