Обпалені сторінки долі

23 березня виповнилося би 80 років Михайлові Осадчому, поетові, прозаїкові, журналістові, дисидентові та політв’язневі. Доля міцно пов’язала сумчанина за народженням (Недригайлівський район дає Україні не лише президентів) з галицькою столицею. Про кінець 1980-х років у його житті згадує ще один непересічний львів’янин – Юрко Волощак.

 

 

Сьогодні мені важко співставити всі імена, дати, порядок знайомств і справ, які здавалися тоді, 30 літ тому, найважливішими… Хоча так – усі вони робилися щиро, писалися начисто, правда, багато з них не до кінця. Так і залишилися важливі думки не занотованими, написане – неопублікованим, почате – незакінченим, знайомства – не продовженими і втраченими…

 

Напівспалені аркуші з віршами Михайла Осадчого 1976 року

 

 

Так вийшло і з Михайлом Осадчим. Не пригадую, як вперше потрапив до нього в дитячий садок на початку проспекту Ленінського Комсомолу, 3 (тепер вулиця Пасічна), де він працював прибиральником і сторожем. Я задзвонив, він відкрив ворота і впустив у свою «каптьорку»…

 

 

На той час я вже знався з Ігорем й Іриною Калинцями, зі Стефою Шабатурою, з Валентином Стецюком – з ними брав участь у редакції альманаху «Євшан Зілля». Від них отримував ґрипси (записки), які передавав В’ячеславу Чорноволу – або на роботу, в котельню у школі-інтернаті на Лисенка, чи додому – на Професорській Колонії. За ними тоді дуже слідкували, і бачитися вони не могли. Це були десь 1987-1988 роки. Тоді ж у Калинців бачив Василя Барладяну і Василя Січка, а в Михайла й Ольги Горинів познайомився  з поетом-дисидентом Іваном Григоровичем Сокульським.

 

 

 

Здається, саме Калинці (або Стецюк) сказали мені передати щось Михайлові Осадчому. Цей невеличкий кремезний чоловік із спрацьованими руками і червонявий на виду відразу викликав симпатію. Розмовляв стисло, енергійно, сердечно, по суті. Був щедрим на усмішку, коли вдавалося відігнати турботи. Їх у нього було ох як багато.

 

 

Він привів мене до себе – в маленьку однокімнатну квартиру, всуціль закладену книжками, газетами, рукописами. Робочим столом на день ставало ліжко. На кухонному столі знайома друкарка передруковувала в п’яти примірниках «Кафедру», літературно-мистецький альманах, редактором якого був Михайло. Обкладинку і заставки до якого робила Стефа Шабатура. Я також щось давав, але не бачив, чи то було поміщене. В редакції співпрацював і дописував ще Влодко Яворський.

 

 

Михайло пережив незвичайно тяжкі табори й заслання. Окрім того, що вороги знищили його родину – маму та брата, розлучили з дружиною, і саме в час нашого знайомства хтось страшенно побив його сина. Михайло нічого не міг вдіяти. Часом шукав забуття у випивці. Друзі турбувалися про його здоров’я та психічний стан. Навіть через мене намагалися контактувати з ним, підбадьорювати, давати вістки, діставати інформацію. Не забуваймо, що в той час не тільки телефони прослуховувалися. Щоби говорити про щось серйозне, ми виходили надвір і оглядалися за машинами, на яких могли бути вмонтовані підслуховуючі пристрої. Така «Волга» постійно стояла за 50 метрів навпроти вікон Чорноволів – вони навіть не крилися.

 

 

До Михайла часто напрошувалися вуличні алкоголіки, які й присаджували його на пиво, чи ще там що. Навіть раз у моїй присутності нахабно дерлися до хати, і нам довелося їх виштовхувати. Я бачив, що справа серйозна. Очевидно вони були з сексотів. Бути тут поряд ніяк не міг, бо мешкав у цілком іншому кінці Львова біля Сихова. Але треба було якось рятувати ситуацію, особливо після того, як під хатою чи в хаті Михайла побили. Він постійно мав манію переслідування, яка часом загострювалася.

 

 

Довірити все це кому-будь було непросто, навіть у Товаристві Лева. Я не був таким відкритим і необачним, як пан Михайло. Врешті познайомив його з Левком Захарчишином, давнім знайомим, однокласником мого брата Тараса. Він мешкав зовсім поряд і кілька разів навіть ночував у Михайла, щоби допомогти в разі небезпеки. Потім Левко став головою Товариства Лева, а відтак депутатом обласної ради і працівником обласної адміністрації. Він і познайомив Михайла з іншими хлопцями історичної секції, зокрема з Сашком Кривенком, який саме, здається, допоміг йому влаштуватись на роботу до Університету.

 

 

Правда, в той час, про який я пишу, йому негайно треба було міняти місце праці і рід занять, бо пияки легко знаходили його в дитсадочку на початку Личаківської, а від морозу, води, мітли в нього геть потріскали руки й були часті застуди.

 

 

Допоміг мені в цьому чоловік моєї хресної мами Мілі – Микола Овсійович Охріменко, батько отого Юрка Охріменка, доктора, який заснував і своїм коштом впродовж 5 років видавав тижневик «Mikroskop pana Jurka». Його короткі фейлетони частенько друкували в «Поступі», «Пост-Поступі», «Львівській газеті», а наукові статті – в «Здоровому способі життя». Тож Микола Овсійович на моє прохання просто взяв Михайла Осадчого на роботу в бібліотеку патентного бюро до себе в Львівський державний центр науково-технічної й економічної інформації на теперішньому проспекті Чорновола (тоді 700-річчя Львова), директором якого був.

 

 

Потім вуйко Микола бідкався, що після того, як взяв Осадчого на роботу, до нього зачастили гебісти та почалися дивні дзвінки.

 

Не пригадую, які невідкладні справи тоді ослабили наші з Михайлом Осадчим контакти. Здається, що то була робота в Товаристві «Кіш», наші поїздки в Канів, Дніпро, Черкаси, на Дністер, на Тясмин і Оріль, в Камянець-Подільський і Хотин, потім будівництво чайки «Пресвята Покрова» і робота над інтер’єрами у Львові, Городку та Кам’янці.

 

 

Тим не менше, одного разу, коли вирішив завітати до Михайла (а це було взимку), побачив недалеко смітників біля його будинку на Некрасова, 8 велику купу літератури, що диміла й горіла. Це видалося дивним, бо чому би не здати на макулатуру. Підійшов, оглянув і побачив добрі книжки. Почав вихоплювати з вогню і розгортати купу. Серед того знайшов обгорілий рукопис творів Михайла Осадчого. Частину збереженого забрав додому до Михайла і розпитав його. Він був тоді дуже розстроєний і серед причин, чому виніс і запалив, було кілька – зневіра в тому, що це комусь потрібне, постійний страх обшуків і те, що вдома майже нема місця через папери. Він не хотів нічого брати назад і казав, що то непотріб. Не знаю, що саме штовхнуло його до цього, просто не пригадую. Але, мабуть, усе разом – усе його тяжке, збідоване, застресоване життя – злиденне життя переслідуваної, талановитої, тонкої, емоційної, патріотичної творчої натури. Ми далеко не все ще знаємо і відкрили про цього непересічного чоловіка – поета, критика, журналіста, вченого і вчителя, львівського сумчанина Михайла Григоровича Осадчого.

 

 

 

 

23.03.2016