Жінки і кордони

Роксолана Жаркова. Розсипані кордони. — Видавництво Старого Лева, 2024. — 160 с.

Вони всі жінки. Навіть ота, котру спершу вважаєш коханкою. Вона зрештою нею й є — тією особливою любкою, від якої не відступають щиро залюблені, яку зрадити — майже те саме, що зрадити себе. Вона, мабуть, найщасливіша серед них. Серед усіх тих жінок Роксолани Жаркової в її “Розсипаних кордонах”. Жінок, що разом з кордонами — межами окупованих територій, чужих міст і країн, болю й туги, що не вкладуться цілком ніколи в жодні словесні форми чи формули жодної існуючої мови — розсипані на тисячі й сотні тисяч дрібних пазликів, складати які щоденно доводитись кожній з них. Кожній з нас. Бо де власне межа між “них” і “нас” не знають навіть частинки розсипаних кордонів, розмежувань, невимірюваного і непорівнюваного болю.

Але ота перша за порядком історія — щаслива по-справжньому. Принаймні тоді, в часі свого існування, про який розповідає. Бо там він —

“непомітно зізнається в любові: мовчки, але так голосно, щоби я почула”.

Такою любов’ю обдаровують нечасто. То рідкісний дар для обох у парі. Дар, який неможливо передати комусь третьому. Тому його син не стає спадкоємцем. Він намагається, але нічого доброго з цього не може вийти. Йому не дотягнутися до їхньої взаємності. Тож син розбиває її. Не любов, до якої йому зась, ні. Фотокамеру свого батька, ту люблену щасливицю, якій, як і кожній жінці — а надто коханій жінці —

“потрібні свідки наших спогадів”.

Тож ми радо стаємо її свідками. А я неодмінно повертатимуся до її спогадів ще і ще, аби знову з легкими лоскотами завидків уявляти на ній його спраглі пальці.

Інші героїні Жаркової, які також колись були щасливими, інколи (чи у сьогоденні зазвичай?) тільки за спогади й тримаються, про які не здогадувалися колись, що насправді то й було щастя. Спогади, в яких вони мали своє життя, свій дім і своє місто чи село, з якого не треба було кудись далеко й невідомо як надовго їхати. Лишилося найдорожче — життя. Тільки не кожна й зовсім не щомиті здатна радіти власному вцілілому життю частіше, аніж сумувати за втраченим —

“Верби на Заводській, ніби антени, ловлять грім з того боку. Всі навколо давно розуміють, що це не грім”.

“А зранку мітли блідих невиспаних двірничок змітають війну з вулиць, ніби нічого й не сталося”.

“Через інформаційний катетер місту вводять якусь рідину лікувальної майже-правди, що ось-ось, ще трохи — і все відбудується”.

Жінки, що не пізнавши втрати дому, не здогадувалися, який це скарб мати оте своє: місце/місто/село/селище/хутір/вулицю/закуток/затінок у пекучому світлі софітів війни, софітів чийогось співчуття, палючого сонця чийогось бажання допомогти без жодної надії на можливість розуміння і співпереживання —

 

“На плакаті, давно колись відклеєному від пошарпаної вчорашніми нічними вибухами стіни, усміхнений Ді Капріо з “Титаніка” абсолютно нічого не знає про страх”.

Де сестри закохані в одного Саню і обом можна дивитися на нього, думати про нього, і жодній з них не треба від нього їхати в далекий Іллінойс. Схибленій на віршах підлітці можна ходити лісом без страху підірватися на міні чи бути підстреленою. Самотній дівчинці на вокзалі не треба вирішувати, на квиток до якого незнайомого міста їй вистачить грошей. Але то було колись. До того, як вони стали героїнями “Розсипаних кордонів” Роксолани Жаркової. До того, як вони стали героїнями війни. Одиничками у холодній статистиці —

“Чомусь ліжко — ніби козацькі степи для мене: дрібного клубочка дорожньої втоми; згорбленого равлика з болючим хребтом після важкого наплічника; крихітної зернинки, завіяної вітром небезпек аж сюди, у цю квартиру на п’ятому поверсі чужого дому”.

Всупереч темам і лейтмотивам Роксолани Жаркової скажу: пише вона дуже красиво. Мене зачаровує її стиль: безпафосно атмосферний; лаконічний і в той же час неорнаментально детальний — як життя з широко розплющеними очима. Авторка кожною її книжкою додає глибини отому гіркому, але вкрай необхідному пізнаванню чогось нового, більшого й ширшого за саму себе й свій (не)затишний світ, але водночас і втішливе впізнавання себе, свого і незвіданого досвідів —

“У неї майже нема грудей, а ті все одно латунно важкі й беззвучно болять”.

“Раптово уявляю себе біблійною Євою, яку Бог, сотворивши майже з нічого, пустив у сад”.

 

“Це ліжко надто широке для самотності”.

Жінки, дівчата, дівчатка, в яких бачу себе, бачу подруг і знайомих. Впізнаю тих, що ходять поруч і мовчать про власні розсипані кордони. Кордони свого дому, свого міста, свого тіла, свого болю.

Жінка-матір, що відпускає власну дитину воювати. Жінка-донька, що кидає власну матір у рідній землі, на яку невідомо чи ступить знову.

“Не встигла запалити їй свічку, а собі — маяк. Жодного не засвітила”.

Історії втікачок — покинутих, скривджених, зґвалтованих, розбитих, зранених уламками скла, крові, страху, відчаю, жаху. Героїні авторки до щему справжні. В них так багато правди, яку й досі не всі готові знати, але без промовляння якої знову й знову нема несфальшованого майбуття —

“А потім ми йдемо. Я, Маша, Лєна, Катя, Оля, а перед нами — ще сотня таких самих я, маш, лєн, кать, оль, а за нами — тисячі таких оль, кать, лєн, маш, я… Йдемо й несемо в собі наші пустелі, нашу бездомність із ключами від домів, яких майже нема на мапі”.

 

“Речей першої необхідності. Людей першої необхідності. Любові першої необхідності”.

Усі вони жінки. І в кожній — велика чорна діра, яку не залатати, не засипати, хіба тимчасово затулити. З акцентом на тимчасовості в кожному подисі. Навіть якщо насправді залишаєшся в чужому місці назавжди. Навіть якщо вирішуєш те місце зробити своїм — ти йому своєю не зробишся ніколи. Скільки себе не дури. Скільки не дури інших. Іншим, власне, байдуже. Хочеш намагатися зробитися для чужого місця своєю — ласкаво просимо. Усі ми зрештою тимчасові на цій планеті. Усі ми трохи не такі кожного нового дня, трохи іншої ваги, об’єму, віку. Тільки чорна діра в жінках з розсипаними кордонами — так само чорна. Бо —

“прокидається … майже бездомною”

“А потім стається розчарування, потім стається повільне відпускання усіх і всього, повільні пологи печалі, її боязке ховання в пелюшки, загортання у старий дитячий светр. А потім вони приходять робити цю кляту ампутацію, і ти не знаєш, що підставляти першим — себе чи її, а вони обирають обох, й обтинають усе по живому”.

Кордони й жінки, що крізь діряві кишені простріляної душі України розсипаються піщинками. По них приходить море і забирає кудись у невідомість.

А ми знову читатимемо про них. Говоритимемо про них. Боротимемося за них. Помиратимемо за них. Виживатимемо заради них. І колись вода, вітер і любов принесуть їх знову додому.