Я дуже довго йшла до того, щоб підготувати до друку цю мою бесіду із відомим львовознавцем та громадським діячем, журналістом та письменником, а ще шалено цікавою, оптимістичною та доброзичливою людиною Ігором Мельником. Цілих два роки. Не через те, що лінувалася, а тому, що в скорому часі після нашої зустрічі Ігоря Мельника раптово не стало.
Смерть часто вривається у людське життя несподівано, коректуючи і подальші події, і людські емоції та почуття. І раптом розумієш, що та людина, котру часто стрічав на львівських вулицях, обмінюючись з нею буденними «надобридень» чи – коли більше часу – «як життя? що нового знов відшукали?» — була цілим всесвітом, який ти так і не спромігся відкрити. Та й не відкривав, якщо чесно, зайнятий чимось більш нагальним. Та й ніхто особливо не відкривав, коли йдеться про відкриття для загалу. Бо ж начебто й так все відомо.
Організатор і ведучий першого в Україні масового політичного мітингу ( біля пам’ятника Іванові Франку у Львові у 1988-му), ініціатор створення у рідному місті Товариства рідної мови імені Т. Шевченка, що вже за рік стало всеукраїнським, член першої крайової ради Народного руху України, у різні часи депутат обласної та міської рад, співавтор ідеї та активний учасник створення Української Галицької партії й інше. А головне – краєзнавець, дослідницька праця якого неоціненна.
Властиво, тоді, два роки тому, саме на Форумі видавців я запропонувала Ігорю Мельнику поспілкуватися про його книжкове львовознавство і не тільки. Тим більше, що в рамках цього книжкового свята презентували його ювілейну – десяту книгу про Львів – вперше видану не у Львові. Ігор Мельник згодився, але зустріч кілька разів переносили: то в нього, то в мене виникало щось більш нагальне, а Львів, мовляв, це неспішно, Львів – вічний.
Хоч, виявляється, і тут можна було безповоротно спізнитись…
Ярина Коваль
— Пане Ігоре, цей рік для вас – рік більших та менших ювілеїв. Зокрема, цієї осені ви презентували свою десяту книгу, присвячену рідному містові — «Вулиці Львова». А як самі ставитеся до тих чи інших «круглих» дат у власному житті?
— Без будь-якого фанатизму. Річ у тім, що прихильником нумерології я не є. Третя, п’ята, сьома – яке це має значення? Головне, що зроблена робота і що те, що зроблено, цікаво ще комусь, окрім мене.
— Ця десята книга чимсь особлива? Звісно, якщо не брати до уваги, що до неї увійшла нова інформація
— Насамперед тим, що вона видана не у Львові, а в Харкові. Тобто перша моя книга на сході України (бо мав ще видання і в Чернівцях). І вона про те, як бачу Львів зараз. Із врахуванням того, що довідався за час, відколи перша книга «львівського циклу» побачила світ. Тобто це ще й свого роду інформаційний підсумок усього, що виходило раніше.
— Робили якісь особливі акценти з огляду, що її читатимуть не лише львів’яни?
— Чесно кажучи, я ніколи не прагнув робити книги тільки для львів’ян. Хотілося, щоби їх читали усі, хто хоче Львів пізнати. А вже звідки людина – насправді не так і важливо. Принаймні у цій ситуації.
— Професійні історики не ревнують вас до ваших книжок?
— Вони вважають мене дилетантом. Але це не забороняє їм в мене списувати, далеко не завжди на мене посилаючись. Я вже наче звик до того, але все одно щоразу дивуюся.
— Які переваги вам дає те, що не маєте спеціальної історичної освіти?
— Це дає свободу. Я не обмежений рамками чітко дотримуватися чогось, можу дозволити собі ту чи іншу гіпотезу, можу ступати вліво чи вправо і не мати жодних страхів та докорів сумління.
— Вас «кусали»?
— Трохи було, але не скажу, що дуже від того страждав. Наприклад, коли дав свою версію (яка виявилася справжньою) деяких адрес Франка та Грушевського, деякі науковці спершу крутили носами, мовляв, що це я таке говорю. Однак, потім вимушені були зі мною погодитись. На основі зібраного матеріалу вибудував я власну версію і щодо походження та дати виникнення Львова. Вважаю, що Львів (хоч, може, й під іншою назвою, але вже як міське поселення) існував ще наприкінці першого тисячоліття, на початку християнських часів в Галичині. Дехто, звичайно, поставився до того скептично. Але такий історик старшого покоління як Іван Паславський, то згадав у своїй книзі. Останнім часом використовував це моє припущення і Ярослав Грицак.
— Воно, безперечно, цікаве. Але які аргументи?
— Унікальність самого географічного розташування Львова, що перебував на перетині різних шляхів. Якраз у ті часи тут проходив всім відомий шлях із варяг у греки. Саме через «Львівську браму» сполучення між басейнами Дністра та Бугу було найоптимальнішим. Це був найкоротший шлях між Гданськом та Одесою, поміж Балтійським та Чорним морями. І водночас це перетин шляхів між басейнами Волги, Дніпра та європейських річок Ельби, Рейну й інших. Тобто говоримо про шлях із Заходу на Схід та з Півночі на Південь. Відповідно, тут просто повинне було виникнути якесь торгове поселення. Можливо, на початках навіть звичайні заїзди для гостей-купців та їх валок-караванів, де можна було би безпечно переночувати, напоїти та нагодувати коней, запастися в дорогу місцевими продуктами, ну й принагідно, звісно, продати щось зі свого краму. Логічним є також скупчення в таких місцях майстрів та ремісників для ремонту засобів пересування, доріг та будівництва. А це уже щось більше, ніж просто одна-друга хата для тих чи інших потреб.
— Як народилося ваше захоплення історією Львова? І чому не стали істориком за фахом, раз цей предмет настільки вам до душі?
— Я народився у Львові і зі Львова походять мої батьки. Так що зацікавлення минувшиною цього краю логічно закладене. У дитинстві також пощастило на кілька захопливих тематичних книжок. Оскільки ми жили на колишній Академічній (а це в самому центрі Львова), то, ясна річ, мені як дитині, було тут що розглядати, чим захоплюватися, що хотіти пізнати. Але правда і те, що професію історика я не вибрав. Можливо, це трохи дивує сьогодні. Але для мене було цілком пояснювальним у ті часи. Бо хоч краєзнавство в колишньому СРСР начебто існувало, прапор марксизму-ленінінзму, комуністична партія, якій постійно треба було давати данину, особливо не стимулювали сюди приходити. Звичайно, з одного боку, історичний факультет слугував реальною сходинкою до партійної кар’єри (якщо хтось такої кар’єри собі бажав, але знову ж таки це був не я). А з іншого — саме в середовищі істориків найбільше вишукували націоналістів (а то були 70-ті роки) та їх арештовували. Тому про справжню історію можна було тільки мріяти. А я хотів справжності. І відповідно – більше свободи. Таку більшу свободу могла дати тільки технічна спеціальність.
— Коли зважилися почати писати книги? Як прийшли до усвідомлення, що знаєте вже стільки, що цим можна поділитися з іншими?
— Це не трапилося раптом, а відбувалося поступово і знову таки логічно. У 1998-му році на запрошення Ореста Друля, що тоді очолював газету «Поступ» і знав про мій дещо нордичний спосіб мислення (який йому подобався), я прийшов працювати до цієї газети. На той час видання було щоденним, а я прийшов в інформаційний відділ, отож роботи мені не бракувало. Навряд чи інформаційний відділ то було моє, але я не особливо пручався. А потім так – як то є в газеті: хтось пішов у відпустку, інший захворів, а сторінки мають бути заповнені. То мене вже ставили й у львівський відділ, і в міжнародний, поки не почав писати про містечка Галичини.
— По архівах вишукували потрібну інформацію?
— Не люблю товктися в архівах. На то треба багато терпіння і головне – часу. А їх, переважно, мені завжди бракує. Багато гортав старої літератури, аналізував. У пригоді ставало моє захоплення читати карти і плани, де завжди можна почерпнути дуже багато інформації. Я взагалі вважаю, що хто не вміє орієнтуватися у картах і планах, той в краєзнавчому та урбаністичному ракурсах дуже багато втрачає.
— Кожен дослідник завжди у власних пошуках орієнтується на щось, що в загальній темі інтригує його найбільше. Що це «щось» для вас – будинки, їхні власники чи, можливо, дещо інше?
— Будинок чи людина, котра його зводила, дала кошти на його появу, яка там живе – це деталі. А мене більше цікавить ріст і розвиток власне міста, робити порівняння, що є зараз і що було тут чи де-інде на сто-двісті років раніше.
— Львів ( та й Галичина загалом) страждає на своєрідну ностальгію за «часами бабці Австрії». Мовляв, ті часи канули в лету, а разом з ними і «золота доба» для цих земель. Частково воно пояснювально, бо коли австрійську владу змінила польська, а тоді радянська, то дійсність стала набагато жорсткішою та жорстокішою, відтак минувшина почала оромантизовуватися і опоетизовуватися. Що на цю тему думаєте ви?
— Що людині притаманна якщо не гонитва за ідеальним, то бодай, вічний щем за тим, що «було колись». Натомість дійсності воно може геть не відповідати. Зокрема про бабцю Австрію. Я б не сказав, що австрійські часи були для місцевого люду такі вже мирні та добрі. Скажімо, в Дрогобичі під час звичайних виборів у 1911 році загинуло коло тридцяти осіб і близько сотні було поранено. Претенденти, намагаючись перемогти, пішли на грубі махінації, що, ясна річ, не сподобалося виборцям. Аби убезпечити себе від можливих скандалів та бунтів, борці за крісло покликали на допомогу військо. А те, не довго думаючи, почало стріляти в людей. Існують й інші історії, які навряд чи додадуть пошанівку до австрійських часів. Але з нами так є – що хто би то хотів чути? Це все одно, як з ідеалізацією львівських батярів. Слухаєш і дивуєшся – ну просто мова про якусь харитативну організацію, що займалася доброчинністю, а не про звичайних розбійників, злодюжок, гульвіс та ошуканців. Звісно, попри певні винятки. Але знову ж таки, кому потрібна та правда?
— Оте небажання знати правду – властивість людської натури чи свідчення провінційності? Приміром один недурний чоловік Юрій Шевельов ще в 1948 році писав, що Карфаген нашої провінційності має бути зруйнований – ми або мусимо відшукати себе або нас не стане. Як ви до цього ставитеся? Чи відшукали львів’яни себе на загальноукраїнській мапі?
— Можливо, я задуже патріот Львова, але вважаю, що власне місце на будь-якій мапі львів’яни мали завжди. Така собі своєрідна локальна метрополія. Місто, яке, можливо, не перше в державі, але й не друге. специфічне, багатолике, і водночас центр якоїсь чисто української ментальності. Цікаво, те, що центром Львів був не тільки для руської людності, а й для поляків, німців, євреїв, вірмен. І тому залишився в історії багатьох народів. Особливим був містом, креативним…
— Чи залишається таким креативним і нині?
— Якоюсь мірою. За радянських часів та креативність виявлялася трохи більше в промислово-науковому плані. А нині по-іншому. Однак сьогодні Америка та Європа теж відходять від промисловості в традиційному індустріальному вимірі (варто лише згадати, у що перетворилося місто Детройт). Новий час диктує нові умови.
— Якось в розмові з львовознавцем Андрієм Козицьким, я була навіть шокована, що Львів довгий час був містом чиновників. Тут чиновники переважували усіх простих смертних.
— Ну так, було їх і справді нейморвіно багато. Ще за Австрії. Але що чиновники? Сиділи по кабінетах, роздавали завдання. Інша справа, кількість тих, хто ті накази мав виконати, того чиновника обслужити – розпалити йому п’єц, поприбирати тощо. Відповідно частка чиновників і тих людей, котрі їх обслуговували, й справді становила поважний відсоток від усього населення міста. Але не переважувала аж так суттєво. Бо Львів насамперед був містом торговців та ремісників . І на цьому тримався аж до 1939-го року.
— Реставруючи в уяві — своїй та чужій — місто, його вулиці, кам’яниці та закамарки, вочевидь, маєте до справи з тінями львів’ян, що їх колись залюднювали. Маєте улюблені?
— Та Львів – таке місто, що кого не візьми, про кожного можна нарити щось цікаве. От скажімо, всі знаємо розкішну віллу на вулиці Драгоманова, яка належить Національному музею у Львові. Так от збудована ця вілла на замовлення відомого у ті часи геолога, географа та мандрівник, професора Львівського університету Еміля Дуніковського і викуплена у нього у 1911 році Митрополитом Андреєм Шептицьким для його збірки творів давньоукраїнського мистецтва. Але мова не про те. Професор мав сина Збігнєва, якому прищепив зацікавлення можливістю отримати благородні метали з гірських порід за допомогою певного на них впливу. І то настільки, що Збігнєв Дуніковський став одним з останніх алхіміків світу, запатентувавши у 20-х роках агрегат, який збагачував руду настільки, що перетворював на золото. Чи, скажімо, тінь письменника Стефана Грабінського – представника жанру жахіть у польській літературі початку ХХ століття. Він і в реальному житті зберігав моторошний образ – завжди мав піднятий комір, ні з ким не вітався Але світ знає його через те, що він найбільше фантазував на «залізничні» теми.
— Мені здається, що в контексті ваших знань книга про окремих львівських персоналій була би просто бомбезною. Не хотіли би цим зайнятись?
— Можливо, колись, а наразі маю кілька інших цікавих проектів.
— Як тримаються у вашій голові оті всі численні дати – назви – мені то видається неможливим.
— Та власне, що в голові не тримаються – тільки в комп’ютері. Я створив там собі таку базу даних, що легко можу знайти все, що треба. Так склалося, що в загальному суспільному житті був дуже активним чоловіком – і не тільки як історик та журналіст. Тому та база даних справді важлива. Але все утримувати у пам’яті – без потреби. Голова людині дана не для того, щоб бути сховищем всього на світі, а щоби вміти думати та аналізувати.
— Попри всі сфери суспільного заангажування, ким самі відчуваєте себе сьогодні найбільше?
— Пенсіонером, хоч, може, то кого і здивує. Уже вранці не зриваюся на роботу, не гарячкую, обдумуючи, за що хапатися найперше, маю менше обов’язків – вже нема потреби перейматися аж так сильно хлібом насущним, тим займаються діти. Але це геть не означає, що ледарюю. Просто пріоритети дещо змінилися, як і почерговість денних справ. У тому теж можна знайти свої плюси, якщо людина цього захоче. Принаймні, я намагаюся і в мене це непогано виходить.
— Можливо, трохи дивне запитання такій активній упродовж власного буття людині як ви. Але ваша зустріч із самим собою – попри все — відбулася?
— Скажу, що ще багато в цьому житті та й у самому собі не знаю. То відбулася зустріч зі собою чи ні? Не пам’ятаю, хто сказав, але сказав дуже мудро — завжди у людському серці має залишатися місце для здивування, для відкриття чогось. Так от, в моєму серці — такого місця безмежні простори. І головне – є бажання йти далі…
Розмовляла Ярина Коваль
Знимка вгорі Ярини Коваль, внизу – Надії Будної
02.12.2019