Звичайно, коли живеш на Землі день за днем, зміни відбуваються дуже поволі, майже непомітно, розмірено і монотонно, як ліс міняє поступово колір, як вода, що паде з хмар, тече між каміння, припливає у море, як начиння, що періодично миється і знову стає брудним, як зміни на твоєму лиці, і наступ на нього сивої армії…
Усі найвагоміші зміни практично не залежать від тебе. Ти ні на що не впливаєш, якщо не рахувати посадженої петрушки, дерев, побудованої хати і народжених, а часом і вихованих дітей. Але все це відбувається поступово, протягом життя, яке, зрештою, щораз коротшає, і це дивно, бо тіні від сонця при заході навпаки. Стають безконечно довгими. Цікаво, чи західне сонце відкидало б від мене тінь на якусь далеку планету, якби у Землі не було атмосфери? Але Земля, на щастя, вбрана і тому ми є. Боже, як вона гарно вбрана. Але біда людського роду в тім, що він, рід, чоловічого роду, а Земля жіночого. От він, чоловічий рід, і роздягає її помаленьку, оголює її руки, ноги, груди, випиває очі, п’є з неї кров, довбе ребра, груди розбиває, розбиває, та не вип’є жіночої крові, вона знову оживає і сміється знову.
Небезпечно вчитися, вивчати різні науки, всілякі натурфілософії, географії, хімії, фізики. Краще механіку, або якесь ремесло без фанаберій, наприклад, малювати гроші. Тоді зміни йдуть поступово, як ноги до ранкового виходку одна за одною, поки не турбує простата.
Гірше, коли ти вже не можеш уявити собі дитинство і невинну юність нашої матінки Землі, яка потривала добрих 4,6 мільярди років аж до початку 20 століття, а може навіть до 1914 року, хоча й раніше був Нерон і Сарданапал, і Атілла, і Навуходоносор, і Чінгісхан, і проституція, і рабство, і канібалізм. Але ще ніхто не ґвалтував Землі так відверто і безсоромно, не задля уявної чести й оманливої слави, а задля прибутку і визиску, хоча й були окремі спроби пити її кров і в Техасі, і біля Дрогобича й Борислава. Та з того раніше можна було й посміятися, бо число нафти йшло на бочки, а не на мільярди барелів, і ніхто не розливав танкери солярки в океані.
Одним словом зміни стали дуже помітними і навіть відчутними – якби сорок років тому я не був дитиною, то не знав би, що тоді у Стрийському парку Львова була сила різноманітних метеликів, а бабок щонайменше 10 видів, бо сьогодні їх майже нема. Через відчинене вікно тоді вливалося до покою духмяне повітря ранкової свіжости, чи надвечірньої прохолоди, сповнене пахощів, дзижчання, трепетів і хвилюючого щебету птахів. Невинні парочки, що ніколи не бачили порно, закохано зітхали від самого доторку, даючи розрядку напрузі у несамовитих веселощах сміху, що линув від лавочок над ставком з лебедями.
З багатьма з них сталися значні зміни – вони померли.
А все ж – глибока особиста трагедія кожного з нас минає майже непомітно для природи в цілому, хіба що з’являється новий горбочок з квітами, або ж темна каменюка, на місці де її не було.
Сільські люди кращі від міських, бо вони ближчі природі. Можна знайти ще села, особливо, далекі від міста, понад Дністром, або в Демні, де цвинтар виглядає, як галактика – всі хрести однакові, побілені, підсинені, всі рівні перед Богом, як і зірки на небі. Відрізняється тільки могила пароха.
Коли ми вже про цвинтарі і смерть, то ходімо далі. «Полиш надію, всяк, хто сюди входить» – це мало би бути написано на воротях життя, у кожному родильному домі, бо увійшовши у нього, ти вже не можеш – не знати… «Мементо морі» – «пам’ятай про смерть» – вітання студитів.
Можна лишити по собі не лише місце поховання, але й глибший нематеріальний слід у свідомості людства, в книгах, в ідеях, в ноосфері, у сферах духу і знань. Але що це за банальності і загальники я поніс, що за телячий пафос? Хоча, не перейшовши через це хоч раз у житті, не осягнувши це внутрішньо і не промовивши вголос, людина не здійсниться. Це все одно, що промовити – Мама, Батько, Батьківщина – з великої букви.
Усі нині затруєні постморалізмом – постмодернізмом, як були колись – пуританством, цинізмом, нігілізмом чи моралізаторством…
На світі буває все, тому не бійтеся уявити собі будь що, і будь що буде.
Уява не має меж. Можна навіть розреготатися на похороні, чи перед націленими в тебе цівками розстрілу. Космонавти ходять по стелі, американці взагалі догори дригом, а мавпі скоро пришиють голову носорога і вона заговорить, як і та, що була професора Доуеля. Можливо, що й океан можна скрутити у кульку, чи спіраль, або в стрічку Мебіуса, чи кільце Кореоліса.
Я ніколи не був Чорнобилі, може, й не буду, але знаю, що там дерева дійсно живуть. Вони змовилися проти огидних панельних багатоповерхівок. Дерева обступають їх щільним колом, ростуть, натужують коріння, розколюють ним фундаменти і врешті вивергають бетонні почвари з Землі. Вони не чіпають кам’яних споруд, лише найпотворніші.
Один водій на тягачі, який підвозив мене з наплічником по трасі у Карпатах, з тонами соснових колод за спиною, розповідав, що коли ліс сплавляли дарабами-плотами Дністром, Тисою, Черемошем, він зникав повільніше. З приходом техніки гори вмить облисіли і почалися повені по обидва боки гір. Він сказав: «Треба щоби люди на тридцять років зникли і природа сама відновиться такою, як була у Раю». Це відбувається в Чорнобилі…
Але мені здається, що для України замало і сорок років блукання пустелею – не дійде… Може хоч п'ятдесят. Але що ще таке гахнути, щоб усіх їх видуло з України.
