25 років тому на ратушевій вежі столиці Галичини вперше після Другої світової війни підняли український національний прапор.
Весна 1990-го була бурхливою. Але не через погоду. У березні пройшли два тури виборів до Верховної Ради УРСР і всіх місцевих рад. Їх результати в Галичині стали кошмаром для партійно-номенклатурного Києва. До ВРУ від вічно проблемного регіону вдалося пропхати лише трьох провладних депутатів (із 46). У місцевих радах Галичини ще вчора всевладні комуністи вперше за 45 років опинилися в опозиції. Водночас неймовірно-фантастичний крок зробив новий (теж антикомуністичний) парламент Литовської РСР. Він офіційно… проголосив незалежність республіки. Не якийсь там «аморфний» суверенітет, а майже справжню незалежність. Майже – бо на території Литви стояла радянська армія, діяв КГБ, а промосковська частина місцевих комуністів далі вважала себе владою. Ситуація загострювалася. І не лише у Литві.
«Прелюдія»
Можливо, саме тому між першим туром виборів і появою синьо-жовтого стягу на львівській ратуші – цілий місяць. Бо хоч цей прапор у центрі міста (на т. зв. «клюмбі» – де тепер пам’ятник Шевченка) майорів ще з травня попереднього року, підняти його над владною будівлею Львів наважився лише після Стрия, Дрогобича та Тернополя.
Але патріотичні львів’яни були наелектризовані не лише цим. А ще й тим, що вночі 29 березня на згаданій «клюмбі» хтось зірвав із флагштоку той таки синьо-жовтий прапор, а його щоглу – зігнув. Отже, першим, що, на думку ентузіастів нацсимволіки, мала ухвалити нова міська рада, мало бути питання про прапор.
Але депутат Богдан Котик, який (на правах голови міськвиконкому) 2 квітня головував на першій сесії, вважав інакше. Тому свій найперший день нова рада витратила на створення мандатної комісії та затвердження повноважень депутатів. А прапор відклала на завтра – хоч і першим питанням.
Втім, вболівальники за прапор чекати не хотіли. В авангарді йшов «Комітет захисту національних символів України» (КЗНСУ) на чолі зі студентом духовної семінарії Орестом Кареліним, а літописцем діянь КЗНСУ став брат Ореста – Олег.
«У львівському Комітеті захисту національних символів України був виготовлений великий синьо-жовтий прапор (розміром 3х6 метрів), – згадував Олег Карелін на сторінках журналу «Річ». – Дорогий і міцний імпортний шовк синьо-жовтих кольорів ми закупили у Львові в магазині «Тканини», що на вулиці Городоцькій, навпроти сумнозвісної тюрми «Бригідки». Українське знамено було врочисто освячено Львівським архієпископом Володимиром (Стернюком). Тоді місцеблюститель глави УГКЦ проживав не в митрополичих палатах на Свято-Юрській горі, а на колишній вулиці Чкалова за №30, у маленькій квартирі.
Вранці 2 квітня ми принесли освячений прапор до Свято-Юрського собору і розгорнули на площі перед головним входом. Тоді там проходив вікопомний пікет вірних УГКЦ, а архікатедральний храм Української Греко-Католицької церкви був зачинений. Після урочистих промов і благословінь, з розгорнутим прапором у супроводі кількох тисяч революційних львів’ян ми спустилися в місто… Крокуючи через парк Івана Франка, по вулиці Січових Стрільців, вулиці Гнатюка, із зупинкою на славнозвісній «клумбі», по Катедральній ми вийшли на площу Ринок. Під стінами Ратуші на нас чекав великий гурт городян і гостей міста. Після палких урочистих промов і фотографування на довгу і добру пам'ять – прапор урочисто внесли до сесійної зали і передали депутатам-демократам. Усі разом заспівали державний гімн «Ще не вмерла Україна»».
Відео Олега Кареліна «Перший синьо-жовтий прапор над Львовом 2 квітня 1990»
Втім, того дня піднімати прапор не стали, бо ще не було відповідного рішення міської ради. А наступного – виникли додаткові несподівані ускладнення.
Таємниці та нестиковки
«Ранком наступного дня, тобто 3 квітня 1990 року ми вже були у Ратуші, – згадує Олег Карелін. – На другому поверсі нас зустрів голова міськвиконкому Богдан Дмитрович Котик і повідомив: після того, як ввечері 2 квітня в «Новинах з Високого Замку» в ефір був поданий детальний перебіг подій, що відбувались напередодні, до нього почали дзвонити стривожені городяни з вимогою пояснення, чому прапор освятили представники лише однієї конфесії традиційних українських церков, без православних священнослужителів. Треба терміново було вирішити міжконфесійне питання освячення прапора. Слід зазначити, що тоді Церква дозволяла священнослужителям йти у світську владу і балотуватися в депутати усіх рівнів. На мою пропозицію, один із православних священників тут же в кабінеті мера освятив прапор і благословив його підняття. Отже, перший синьо-жовтий прапор піднятий над Львовом освятили та благословили священики Українських Греко-Католицької і Православної Церков».
Тепер, поки депутати залагоджували формальності, брати-прапороносці зайнялися вирішенням технічних питань: «Близько 10-ї години ми, в супроводі львівських пластунів, піднялися по крутих сходах на Ратушу… Вигляд міста і навколишні краєвиди, з висоти пташиного лету, тоді мене просто вразили. Ми міцно прив’язали освячений український стяг до металевої линви і спустились до сесійної зали, де проходила сесія».
А в сесійній залі тривали дебати 128 народних обранців, яких Олег Карелін згадує без особливої пошани: «Депутати кілька годин «піарилися» на історичній події. Їх дуже цікавило: яких розмірів має бути прапор; з якої матерії має бути пошито полотнище; глибина синіх і жовтих кольорів на прапорі; де прапори мають зберігатися; як довго має прапор висіти на ратуші до заміни… Питання з підняттям прапора затягувалося, час спливав, нарід почав нервувати… Тоді багатотисячний гурт українців, що стояв на площі Ринок, почав безперервно скандувати: „Прапор, прапор…”, що викликало напружену ситуацію у залі і дуже впливало на депутатів. Тому з голосуванням ухвали прапора у Львові проблем не було – «за» проголосували майже усі, за винятком кількох комуністів і військових».
Було також прийняте «Положення про застосування Українського Національного прапора у місті Львові». Його розробив відомий нині геральдист (голова Українського Геральдичного Товариства), а тоді депутат міськради Андрій Гречило.
Сам Гречило про ті події згадує так: «Пропозиції виникли щодо дат вивішування прапора в місті. Хоча всі ці дискусії вдалося швидко припинити і питання поставили на голосування, «за» прийняття ухвали проголосувало більше 100 депутатів».
У вже цитованих спогадах О.Карелін пише цікаву фразу: «Пізніше, коли до королівського Львова почали приїздити люди з інших областей України, щоби подивитися на синьо-жовтий прапор над містом, спеціальна комісія з Києва терміново прибула до Львова і вилучила всі документи, пов’язані з підняттям прапора».
А проте, в архівному відділі Львівської міської ради, здається, таки зберегли рішення про застосування Українського Національного прапора у місті Львові . Ось цей текст:
1. Визнати правомірним використання Українського Національного прапора під час проведення державних і громадсько-політичних заходів у місті Львові нарівні з існуючими Державними Прапорами.
2. Прийняти Положення про застосування Українського Національного прапора у м. Львові.
3. Підняти на вежі будинку Львівської ратуші синьо-жовтий прапор.
4. Звернутися до Верховної Ради УРСР з пропозицією розглянути питання про статус і порядок використання української національної символіки та встановлення відповідальності за глумління над нею.
Зберігся і протокол сесії, який розповідає про події в сесійній залі. Згідно з ним, усіх присутніх зі «святом підняття Українського Національного прапора» привітали: народний депутат СРСР Ростислав Братунь, народні депутати УРСР В’ячеслав Чорновіл, Михайло Горинь, Степан Хмара та голова російського товариства ім. Сахарова Т.Сергєєв. Братунь запропонував, а Чорновіл зобов’язався поставити перед Верховною Радою УРСР питання про визнання синьо-жовтого прапора та тризуба національною символікою всієї України, а «Ще не вмерла Україна» визнати на території Львова та Львівщини Національним Гімном.
Далі знову розповідає Олег Карелін: «З числа депутатів обрали трьох достойників, які мали нам допомогти підняти перший український синьо-жовтий прапор над Львовом. Близько 2-ї години ми всі піднялися на вежу і під радісні крики і овації тисяч львів’ян підняли перший синьо-жовтий прапор над Львовом».
Світлина Володимира Маковецького
Офіційно підняття прапора доручили депутатам Стефанії Шабатурі, Євгенові Шморгуну, Зиновію Саляку («а всі інші поспішили на вулицю», -- згадує А.Гречило). Але збереглося цікаве відео, зроблене голландцем Франком Вірінгом, з якого видно, що на верхньому майданчику ратушевої вежі у момент підняття національного прапора було набагато більше людей, ніж офіційно затверджена п’ятірка. Зокрема, добре видно тодішнього головного львівського рухівця, народного депутата УРСР Ореста Влоха.
Відеофільм Франка Вірінга (Нідерланди) про Львів навесні 1990 року
12:50-13:05 – початок першого засідання Львівської міської ради 3 квітня 1990 року
14:44-15:16 – Львівська міська рада розглядає питання про синьо-жовтий прапор
16:40-21:45 – доповідь А.Гречила, голосування за прапор, підняття прапора на вежі Львівської ратуші
Втім, якщо вірити Олегу Кареліну, і на вежі не все було гаразд, виникло непорозуміння зі самими прапорами. Попереднього дня (2 квітня) активісти КЗНСУ занесли до Ратуші великий освячений прапор, а 3 квітня трійці депутатів нібито вручили маленький (розміром 1,5х0,7 м), ще й неосвячений. У часописі «Річ» Карелін пише, що депутатів відрядили їм, «прапороносцям», у супровід. Натомість із версії, опублікованій на його персональному сайті, випливає, що братам довелося діяти «силовим тиском»:
Брати Кареліни
«Депутати з маленьким прапором піднялися по дерев’яній драбині на платформу Ратуші і побачили, прив’язаний до щогли, великий, розміром (3х6 м) синьо-жовтий прапор КЗНСУ, освячений духовенством традиційних Українських Греко-Католицької і Православної Церков. Депутати марно намагалися підняти над Львовом маленький прапор, який навіть не «пасував» для такої величної історичної події. Члени КЗНСУ, які силовим тиском, також піднялися на платформу Ратуші, не дозволили їм це зробити. Після невеличкої «штурханини» з депутатами, під радісні крики і аплодисменти багатотисячної української громади на площі перед Ратушею, члени КЗНСУ, силовим тиском, підняли Державний Прапор України над Львовом. Лемик і Кендзьор, які були там присутні і мали відеокамери, ретельно знімали історичну подію на Ратуші 3 квітня 1990 р. Ввечері, на львівському телебаченні в «Новинах з Високого Замку» цей відеосюжет був показаний повністю, вперше і востаннє. Там чітко видно, хто і який прапор підіймає над Львовом 3 квітня 1990 р. Пізніше вони заховали відеокасети, сказали, що вони розмагнітилися і нічого більше немає… В 1994 р. депутати передали маленький синьо-жовтий прапор, розміром (1,5х0,7 м), який ніколи не майорів над Львовом, для зберігання у Львівський історичний музей».
Історичний прапор здають в Історичний музей
Втім, сам Карелін розмістив на YouTube якийсь відеозапис підйому прапора 3 квітня 1990 року.
Внизу на площі спеціально запрошений хор разом із львів’янами проспівав державний гімн «Ще не вмерла Україна» і відбувся урочистий мітинг. Старші люди хрестилися і плакали, склавши руки у долоні при появі над Львовом українського прапора і ще довго не розходились.
Відео Олега Кареліна «Підняття першого синьо-жовтого прапора над Львовом 3 квітня 1990 р.»
Відомий львів’янин Ілько Лемко так згадує той день: «3 квітня 1990 року. Здається, це була 11-та ранку. Ми стоїмо на Клумбі і спостерігаємо, як український національний синьо-жовтий прапор… урочисто "заповзає" на шпиль львівської Ратуші. Розчулені, ми з колєґою на честь цієї події кидаємо догори кашкети і присягаємося з цього дня і до кінця свого життя... не смітити у Львові. І зараз в мене є нагода щоразу, коли я іду центром міста, мнучи в руці чи в кишені папірець, безнадійно шукаючи очима черговий "куйбідончик", згадати про той визначний день».
Проте синьо-жовтий прапор у 1990 році залишався лише національним, тоді як державний червоний стяг УРСР з серпом і молотом ще кілька місяців залишався майоріти на ратуші, але трохи нижче.
Два прапори на Ринку
Втім, день 3 квітня 1990 року мав свою чималу передісторію на межі 1980-1990-х.
На початку 1989 року в межах СРСР мали місце кілька випадків публічного підйому українських прапорів – передусім у республіках Балтії. У 1988 році національно свідомі українці та білоруси їздили до Вільнюса, щоби похизуватися на вулицях значками в кольорах національних прапорів, не ризикуючи конфліктом з міліцією. Наступного року черга прийшла на самі прапори. Пригадую, як приїхавши в березні 1989-го на фольклорне свято до столиці Литви, ми з хористами Товариства Лева безперешкодно «вишивали» вулицями Вільнюса зі синьо-жовтим прапором.
Як згадує колишній член товариства «Славутич» та Українського Молодіжного Клубу Володимир Мартинюк, 22 квітня 1989 року українські прапори були підняті в Москві на мітингу «Демократичного Союзу» (Валерія Новодворська).
«У березні ми в Москві вирішили, що потрібно пропагувати-відновлювати український прапор, – свідчить Мартинюк. – Ми нашили багато прапорів, великих і малих. Жовту тканину подарувала член нашої української громади Жанна Зінченко, з синьою була проблема – купили щось таке сірувато-напівпрозоре, яке однак на денному світлі та ще й на сонці починало буквально сяяти. Перша спроба підняти прапори на футбольному матчі за участі «Динамо» (Київ) не вдалася, чи може й вдалася – але не набула розголосу у пресі. Потім було підняття прапора на мітингу ДС у Москві на Пушкінській площі 22 квітня – хоча прапор був піднятим лише 20 хвилин, воно дало резонанс, оскільки заарештували ведучого Радіо Свобода Анатолія Доценка, який після виходу з КПЗ передав це все в ефір».
Якісь невиразні відомості про спорадичні підйоми синьо-жовтих прапорів на початку 1989 року доходили з Києва.
Але у Львові та всій Галичині українські прапори вперше після Другої світової війни публічно, привселюдно підняли 26 квітня 1989 року. Все відбувалося на очах у автора цього тексту.
Того квітня по всьому Союзу тривала підготовка до перших в історії умовно «вільних» виборів народних депутатів СРСР. У Львові демократична громадськість наполегливо боролася за реєстрацію кандидатом у депутати Івана Драча (через півроку його обрали головою НРУ). Починаючи з 18 квітня практично щодня на площі Ринок відбувалися народні віча – спочатку на підтримку кандидатури Драча, а після того, як окружні виборчі збори (були такі передбачені тодішнім законодавством) 19 квітня «завалили» його кандидатуру, – мітинги протесту. Хоча цей «мітинговий марафон» був організований не владою, але вища компартійна номенклатура Львова намагалася в ньому брати участь і бодай словесно (міліцейські кийки виявилися безсилими) приборкувати вируючий натовп – але й це марно.
Яків Погребняк
22 квітня у народному вічі під Ратушею взяв участь сам перший секретар Львівського обласного комітету КПУ Яків Погребняк. Всі його спроби якось укоськати обурені рішенням окружних виборчих зборів народні маси закінчилися повним провалом. Люди дуже уважно слухали опозиціонера Богдана Гориня, а Погребняка слухати не хотіли (зрештою, що там було слухати – фрази на кшталт «От якби тут були хороші радянські люди…»?). Ввечері того ж дня перший секретар виступив по телебаченню – переконував, що «Львів у небезпеці», і лякав львів’ян «екстремістами». Потім у пресі з’явилося ще й інтерв’ю Погребняка, витримане в подібному дусі.
Ігор Деркач
24 квітня мітинг біля «Нептуна» фактично вів Ігор Деркач. Зокрема, покликаючись на згадане інтерв’ю Погребняка, він почав заочно допитуватись у відсутнього першого секретаря, в чому той бачить «розпалювання національної ворожнечі». А вже десь через півгодини чи годину віче проголосувало за те, щоби на екологічному мітингу, запланованому на 26 квітня, підняти (разом з державним) національний прапор з чорними жалобними стрічками (в пам'ять роковин Чорнобиля).
Іван Макар
Після цього на фонтан, який був за трибуну, виліз популярний «народний трибун» тих часів Іван Макар. Він, зокрема, вказав на червоний транспарант з написаними словами «Встане правда, встане воля» і сказав щось на кшталт: «Скільки можна тут стояти під цією червоною шматою?», – і що він визнає лише жовто-блакитне знамено.
Пригадую, як наступного дня на мітингу під ратушею в протилежних кінцях площі Ринок видніли два транспаранти – один написаний на полотні блакитного кольору, другий – на полотні жовтого. Протягом усього віча вони поступово-поступово поволі зближалися, аж поки з’єдналися біля імпровізованої трибуни. У цей момент на площі пролунали оплески. Люди в такий спосіб «промацювали» владу, перевіряючи її реакцію на синьо-жовте поєднання кольорів.
Нарешті настав заповіданий день 26 квітня, десь о 18.30 почався екологічний мітинг до річниці Чорнобиля. Біля ратуші (неподалік від традиційного «Нептуна») встановили подіум з мікрофоном, на якому стояли Богдан Котик (голова Львівського міськвиконкому), еколог Віра Лясковська і Левко Захарчишин (тоді голова екологічної секції Товариства Лева). Останні двоє й вели мітинг. Ще перед початком члени Товариства Лева розвішали на стінах ратуші плакати з антинуклеарними гаслами. Над натовпом були підняті транспаранти такого ж змісту (наприклад, «Чорнобиль, Чернівці… Що далі?»). Багато учасників мали значки з гаслами проти АЕС або з національними барвами. Всі пам’ятали, що на одному з останніх віч було ухвалено підняти цього дня національний прапор з жалобною стрічкою.
Богдан Котик
І от мітинг розпочався. Я стояв у першому ряду, біля подіуму, в «ланцюзі» членів Товариства Лева (організатора віча). Перший виступ – професора Ореста Влоха. Говорив він добре, деякі пункти виступу викликали оплески, але раптом у такому місці промови, де для оплесків причин зовсім не було, я почув за спиною правдиву овацію. «Певне, підняли прапор», – подумав я, обернувся… і, справді, над головами людей хвилювався жовто-блакитне полотнище. Через п’ять хвилин підняли другий (знову овація). І Котик, і решта «офіційних осіб» ніби нічого не помітили. Все це відбувалося між 18.30 і 19.00.
Потім я мусів на годину відійти. Коли повернувся, над площею Ринок майоріли вже п’ять національних прапорів, не рахуючи маленьких прапорців. І тут Захарчишин оголошує: «Слово надається ЖУРНАЛІСТУ Вячеславу Чорноволу». Потім довелося бачити КОЛЬОРОВИЙ слайд (хтось подбав): міський голова Б.Котик поруч з опальним В.Чорноволом на тлі національного прапора. А прапор тримав Юрій Волощак, який із ним проліз аж на трибуну.
Це була одна з найвлучніших тогочасних промов Чорновола – із тих, які я чув. Особливо те місце, де він зачитував уривки з «Українського вісника» річної давнини (за які Українську Гельсинську Спілку так била свого часу офіційна преса). Там були підняті питання, які в 1989-му вже підіймав той самий офіціоз. Завершив Чорновіл свій виступ національною символікою, «про яку ми почали говорити першими, і яка ось – на цій площі». Овація.
Юрій Волощак
Це те, що ми чули і бачили тоді. Через 25 років Юрій Волощак поділився подробицями того, що лишалося «за кадром».
«Спеціально ідея підняти прапор з політичних міркувань не виникала, – згадує Юрій. – Усе відбулося природно, органічно. Про тризуби на скелях в Карпатах і прапори підняті на смереках я чув ще в старших класах школи… Отже, коли я випадково весною 1987 року познайомився на Галицькому базарі з Дзвінкою Калинець, коли і вона, і я ганяли нищителів первоцвітів, а ще Марія Савка-Качмар запровадила якось-то мене до Калинців, де я вперше побачив у помешканні наш національний прапор, це пробудило бажання щоби усі львів’яни побачили таку красу… Потрапив я і до Горинів біля церкви Юра… Найбільше запам’ятався тоді наш прапор у них на покутті і розмова про нього й про те, що скоро він буде не в помешканнях, а над Україною.
Ще перед тим познайомився я просто на вулиці з симпатичною чорнявою дівчиною Галею Дмитришин (як виявилося просто коло її дому на Чайковського)… Виявилося, що вона гарна художниця-кераміст і ткаля… Вдома ткала великі гобелени. Я запропонував, щоби ми разом зробили хоругов для експедиції Михайла Рожка в Тустані. Купив малинового (скоріше темно-вишневого) атласу чи шовку, витяв чорну галку, букви ТУСТАНЬ і білий круг, а Галя все те пришила. Поїхали туди і завезли хоругов на відкриття сезону. Тепер вона зберігається в офісі Василя Рожка.
Тож пошити національний прапор після цього було цілком природньо. Крім полотнищ, я купив ще парчі і вирізав дві трисуті [тризуби], щоби з обох боків на синьому тлі. І знову Галя Дмитришин у себе вдома на Чайковського пошила той прапор. Власне, ми квапилися, бо саме підходила нагода підняти його на площі Ринок на екологічному мітингу. Дошивали ще в той же день, тому прийшли вже, коли вся площа була залита людьми і ледве пробилися до підніжжя скульптури Нептуна. Люди нас пропускали, бо бачили, що несемо ще згорнений прапор…
Коли ми підняли прапор, почув схвалення з боку Ольги Горинь і світлої пам’яті Зваричевської-Мороз, які стояли поряд. Потім хтось зааплодував. Хтось зі сцени вимагав опустити, і не пригадую, чи то Братунь, чи Котик щось коротко пояснили, і мітинг тривав. Але відразу ж після мене за яких метрів 20 ближче до входу в міськраду піднявся ще один прапор. Потім я чув, що підняв його Василь Січко (вічна пам’ять!).
Для влади все це було настільки несподівано, що ніякої дієвої реакції на прапор не було, тож по закінченні мітингу ми пішли з ним просто по вулиці Галицькій, і я скрутив його вже на площі Галицькій і забрав до себе додому на Рутковича».
Отже, те, що бачив я, і те, що розповідає Волощак, збігається. Майже водночас були підняті два прапори. Але про другій відомо дуже мало.
У вікіпедичній статті про Василя Січка коротко сказано, що «26 квітня, у день другої річниці чорнобильської катастрофи, члени Українського Християнсько-Демократичного Фронту, керованого Василем Січком, уперше піднесли на мітингу у Львові синьо-жовтий прапор». Друга річниця Чорнобилю – або помилка, або треба припустити, що 26 квітня 1988 року десь у Львові відбувся «чорнобильський» мітинг, на якому підняли синьо-жовтий прапор, що мало би бути тоді суперсенсацією. Але ні про той мітинг, ні про той прапор ніхто, здається, не чув.
Ще одна згадка на сайті «Майдан»: «Підняття прапору на екологічному мітингу, на площі Ринок, 26 квітня 1989 року. В цьому мітингу також приймав участь тодішній перший секретар обкому КПРС Погребняк. Акція готувалася членами УГС. "Люди в цивільному" одразу рвонули "прєсєчь бєзобразіє", однак учасники мітингу їх не пропустили до прапороносця».
Можливо, доповнити картину міг би вже згаданий Володимир Мартинюк. За його словами, один із згаданих московських прапорів він через Польщу завіз до Львова і передав комусь із тих, хто потім підняв його на площі Ринок. Можливо, це був хтось із оточення Василя Січка. Будемо сподіватися, що і цей «пазл» з часом складеться. Не може бути, щоби не знайшлося свідків. Лише 25 років минуло.
Але особисто для мене історія з квітневими прапорами 1989 року на тому не скінчилася. Наступного дня (27 квітня) знову був мітинг на Ринку, знов на ньому був Богдан Котик (і навіть другий секретар міськкому КПУ). Від демократів відповідальним за нього був пан Д. Знову з’явилися синьо-жовті прапори. І коли Котик сказав щось таке, мовляв, не тепер, після виборів проведемо конференцію з національної символіки, Д. почав просити людей прапори опустити, що люди й виконали. Але під кінець віча вийшов Ігор Калинець і запротестував проти того, що опустили національний прапор: «Це – наші святощі. І є речі важливіші навіть, ніж Драч!». Тоді під вигуки «Ура!» прапори підняли знов.
Пріоритет бандерівського Стрия
А менш, ніж за місяць, 21 травня 1989 року синьо-жовті прапори публічно були підняті в Стрию. Це сталося під час богослужіння на могилах батьків кардинала Мирослава Любачівського та на місці поховань жертв НКВД 1941 року.
І це був місточок до ще однієї з цих історій. Адже найперше в повоєнній Україні українські національні прапори над адміністративною будівлею офіційно підняли саме в Стрию.
Що було саме так – нема дива. Стрий – «друга батьківщина» Степана Бандери. Навіть у патріотичній Галичині стрияни вирізняються своїм патріотизмом.
Це було 14 березня 1990 року. Наступного дня після того, як у Москві скасували 6-у статтю Конституції СРСР, яка закріпляла за Комуністичною партією керівну роль у радянській державі. Львів’яни після першого туру виборів чекали місяць, а стрияни не дочекали навіть завершення другого туру.
Після вже згаданого 21 травня 1989 року у Стрию «покотилася лавина». Прапори підняли в червні на Зелені свята, потім 9 липня – під час святкування Купала над рікою Стрий, у серпні-вересні – з нагоди відкриття пам’ятників Т.Шевченку в сусідніх селах, 8 жовтня – на стадіоні під час спортивного дійства, 26 грудня – в міському будинку культури, в лютому 1990-го – під час пікетування міському компартії.
Уже через тиждень після першого туру виборів (11 березня) на центральній площі міста зібрався багатотисячний натовп. Головне вимога була – встановлення національного прапора над міською радою поруч з державним. Стрияни не стали навіть чекати, поки збереться нова демократична міська рада. Ну то їх попросили зачекати бодай до засідання міськвиконкому (14 березня).
Напередодні (13 березня) на засіданні Стрийської крайової організації НРУ група активістів отримала відпвідні доручення: Богдан Ботвин – підготувати та посвятити прапор, Орест Галицький – зробити кронштейн (стояк), Василь Бичко – забезпечити встановлення прапора.
Ранком 14 березня міську раду, де відбувалося позачергове засідання виконкому оточила велика кількість рухівців із міста та району. З іншого боку, на засідання прийшли прокурор міста Стрия Тарас Костур і начальник місцевого відділення КГБ Ю.Колодяжний. Були присутніми були також новообрані депутати та представники громадськості.
Перед обговоренням виступив Ю.Колодяжний., який звернув увагу на те, що ні в якому законі не описано яким має бути національний прапор, а той, який хочуть встановити, – це бандерівський націоналістичний прапор. Тому кожен член виконкому повинен усвідомити, які можуть бути для нього наслідки.
Вирішальну роль відіграла позиція прокурора міста Тараса Костура, який, за одною версією, заявив, що прийняття такого рішення є юридично незаконним, але як громадянин він розуміє необхідність його прийняти для заспокоєння громадськості. За версією самого Костура, він сказав навіть таке: “Поруч із державним червоно-синім прапором народ заслужив право бачити і свій національний синьо-жовтий прапор”.
Синьо-жовтий прапор заносять до ратуші. Світлина Е.Ушневича
Оригінал протоколу того засідання та його рішення не збереглися, але нібито воно виглядало так:
"Про встановлення національного прапора України.
У зв’язку з напруженою суспільно-політичною ситуацією, яка склалася у м. Стрию і на вимогу громадськості міста та з метою недопущення подальшої дестабілізації і зриву виборів до місцевих рад виконавчий комітет Стрийський міської ради народних депутатів вирішив: встановити на будинку виконкому український національний синьо-жовтий прапор на одному рівні з державним прапором УРСР”.
Свої підписи під документом поcтавили голова та секретар виконкому.
Поки голова виконкому І.Матійців зачитував рішення перед громадою, його перший заступник М.Мазур разом з представниками громадськості пішли відчиняти горище і встановлювати прапор. Цю почесну місію виконали рухівці Богдан Ботвин, Василь Бичко, Олег Бойко, Орест Галицький, Роман Дрімайло та Богдан Морквич. В цей момент в небі ключем пролітали журавлі. Всі сприйняли це як добрий знак. Мітинг і його учасників, встановлення прапора зафіксував на фотоплівці Едуард Ушневич, ці фото видали як поштову листівку 1999 року.
В момент підняття прапора в небі ключем пролітали журавлі.
Відео Олега Кареліна: «Підняття українських прапорів над містом Стрий 1990 р.»
Наступного дня до Стрия прибули заступник прокурора області Миронович, заступник начальника обласного управління міліції Крет, кілька працівників КГБ. Вони запропонували Т.Костуру внести протест на рішення міської ради, а голові міськвиконкому – вночі зняти прапор. Вказівку не було виконано.
30 березня "Правда України” опублікувала коментар на стрийські події першого заступника прокурора УРСР В.Г.Синюкова: "Дії Стрийського виконкому і новообраних депутатів є протизаконними, тому що були грубо порушені Конституція УРСР, інші законодавчі акти. Згідно з законом УРСР від 5 червня 1981 р. "Про прапори і вимпели державних і суспільних органів, організацій УРСР та їх посадових осіб” такі прапори і вимпели підлягають реєстрації. Не зареєстрованими користуватися заборонено, в тому числі і синьо-жовтими”.
Газета повідомляла, що питання про незаконність цієї події розглянув прокурор області та вніс її на розгляд облвиконкому.
Але все це вже було до нічого. 16 березня на колегії обласної прокуратури розглядали дії прокурора Стрия Т.Костура. Але на його захист виступили ряд колег. А вже невдовзі на пропозицію В’ячеслава Чорновола Т.Костура затвердили начальником обласного управління юстиції.
1998 року на стіні Стрийської міської відкрили меморіальну таблицю на честь подій 14 березня 1990 року.
Останнім часом на лаври Стрия почав претендувати Дрогобич: мовляв, у Стрию рішення про прапор не законно обрані депутати, як у Дрогобичі, а чиновники. При цьому відповідна ухвала Дрогобицької міської ради датована 2 квітня – лише на день раніше за Львівську.
Галичина потроху нагадує Елладу, де сім міст змагалося за право вважатися батьківщиною Гомера.
03.04.2015