Записала Юстина Добуш

У Музеї етнографії та художнього промислу у Львові презентували «П’ятикнижжя» Ігоря Калинця. Попри дощову погоду і робочий день, зал був вщент заповнений слухачами. Видавництво «Сполом» представило гостям п’ять книг: «Про декого і дещо» (публіцистика), «Молімося зорям дальнім» (повість), «Знане і незнане про Антонича» (матеріали до біографії), «Колесо фортуни» (інтерв’ю за 30 років) та «Листи до Дзвінки з ув’язнення» (з листів 1973-1978р.). Усі ці книги візуально поєднує графіка Богдана Сороки.

 

 

Презентувати та обговорювати твори Ігоря Калинця були запрошені знані мистецтвознавці, літературознавці та науковці – Ярослав Гарасим, Микола Ільницький, Данило Ільницький, Святослав Пилипчук, Роман Яців, кожен з яких поділився міркуваннями про одну з книг.

 

Роман Яців, мистецтвознавець, проректор Національної академії мистецтв, професор:

 

«Як на мене, питомо і первинно пан Ігор Калинець – це явище творчо-екзистенційне, яке перейшло вже у зовсім інший формат – громадянський, а також вибудувало парадигму нашого національного мислення, скріпленого духу і конституйованого відчуття волі мистецької та національної.

 

Ці книги, як на мене, надзвичайно цінні в частині публіцистики та прози, а також наукових досліджень – це питомі складові цілісного мистецького світогляду, яким володіє пан Ігор. Це елементи його мислення, надзвичайно глибоко інтегрованого в світові культури та різні часові пласти. Тому це «П’ятикнижжя» навіть через інтерв’ю, діалоги, або через рецензію дає можливість виходити на дуже глибокі смисли, якими автор жив, живе і продовжує жити та боротись за них».

 


Микола Ільницький, доктор філологічний наук, професор, член-кореспондент НАУ, дійсний член НТШ:

 

«Зверніть увагу на назву «Про декого і дещо». Адже вона говорить нам про речі буденні та принагідні, не такі вже й важливі – та загляньте на маленьку анотацію в кінці книжки, де сказано «і дещо про мене». Ця невеличка фраза є ключем для відкривання усієї книжки, вона виступає як призма погляду, в центрі якої сам автор.

 

Оце «Про декого і дещо» виростає до рівня дуже важливих суспільних проблем з життя культури і літератури. Яке ж обличчя, чи радше, яка ж іпостась цього «самого себе» у книжці Ігоря Калинця? Я би виділив кілька непрямих ліній: найперше – це боротьба за легалізацію УГКЦ, а в цій справі пан Ігор зробив і робить дуже багато. Також Калинець вважає своїм обов’язком розповісти про своїх соратників-дисидентів, з якими обстоював честь свого народу і національну гідність у таборах. І основна тут, мені здається, ідея національної зради і національного повернення.Але, звичайно ж, усіх цих ліній не перерахуєш, бо їх дуже багато, і власне, знайти цей нерв автора – означає проникнути у суть його діяльності та інтересів як літератора...

 

І якщо Ігор Калинець стверджує, що це передовсім книжка про себе, то ми можемо сміливо сказати, що це про нас кожного».

 

Презентація «П’ятикнижжя» – це штрихи до портрета Калинця через його книги. Наступна книга – повість «Молімось зорям дальнім», була написана в слідчому ізоляторі львівського КДБ у січні 1973 року (в таборі редагувати цю книгу хотів Іван Світличний, але не судилося). Пройшов час, і врешті вона опублікована. У передмові написано: «Це вишукана поетична проза, повість та вперше опубліковані легенди української книгарні». Зрештою,  у цій книзі вкінці поміщено рецензії відомих людей на прозу Ігора Калинця: Петра Шкарб’юка, Миколи Ільницького, Зоряни Лановик.

 

Ярослав Гарасим, доктор філологічних наук, професор, проректор Національного університету імені Івана Франка:
 

«Один з перших читачів цієї повісті Іван Світличний написав, що Ігор Калинець – син країни колядок, і відступництво для нього дорівнювало б духовному самогубству. Думаю, що це дуже справедлива і об’ємна характеристика постаті загалом, не лише як художньої творчості, а й постаті Калинця в орбіті українства 2-ої пол. ХХ-поч. ХХІ століття.

 

Чи можна назвати перехід поетів на написання прози мистецьким відступництвом? Напевно, що ні, бо це було реальне і органічне продовження його мистецького світогляду, органічне продовження його потреби пошуку чогось справжнього і нефальшивого. Тим більш, якщо згадаємо, що книга писалася, коли Калинець був уже вільний, отримавши вирок від Радянського суду. У цьому парадоксі є якась доля тої правди і, коли говоримо про цей твір, можна навіть вносити зміни в жанрову дефініцію, адже сам автор називає її повістиною, а в словнику літературознавчому такого терміну не знайдете. Це демонструє, наскільки автор скромний і наскільки він самокритичний до своєї – визначальної, як на мене, – праці для української прози того періоду. Дуже шкода, що вона не була надрукована тоді, позаяк говорити сьогодні про презентацію твору, який був написаний у січні ‘73-ого і вперше опублікований в ‘94-ому році – це дуже велика доля умовності. Думаю, якби вона була в літературному процесі України, коли з’явився «Собор» Гончара, «Мальви» Іваничука, то українська проза пішла би в іншому річищі.

 

Ця повість не прив’язана конкретно до часу, читач відчуває потребу заглибитись у ті міркування,  які в ній є, незалежно від історичного періоду.  Адже відштовхується автор від вічного – від Біблії, від притчі про Йосипа і його братів, і прочитується тут автобіографізм, трагізм. Ми тут маємо продовження з Шевченкових неофітів «молітеся, а більш нікому не поклонітесь на землі», і тут Калинець відривається від землі і молиться до зорі дальньої. Зрозуміло, що підказує тут Антонич,  який завжди був в серці пана Ігора. Можна говорити про мистецькі елементи цієї повісті, бо тут ви знайдете і елементи готичної повісті, і елементи потоку свідомості, окремі розділи є написані так, що може здатись – потребують редагування, оскільки в деяких є лише діалоги і жодного опису, а в деяких – лише розкішні описи: і міський пейзаж, і пейзаж Гуцульщини добре відкривається для ока Ігоря Калинця.

 

Цю книжку можна розбирати на думки і на цитати...».

 

Данило Ільницький, науковий співробітник відділу української літератури Інституту народознавства імені Крип’якевича, кандидат філологічних наук:

 

«Спершу декілька міркувань про постать пана Ігоря – не тільки як про одного з моїх улюблених поетів, не тільки як про людину з дуже цікавим почуттям гумору, іронічну,  яка також зробила достатньо великий вклад в історію України ІІ пол. ХХ ст., але, передусім, про людину рівноваги і про людину гармонії.

 

Десь приблизно в такому руслі я бачу й Антонича (не тільки в міжвоєнний період, коли він працював, але також і в сучасності) – як людину рівноваги і великої гармонії,  яка добре вміє поєднувати національне та європейське, суспільне та естетичне. Не буде достатньо пафосно, а цілком реалістично, якщо я скажу, що це є живе втілення Антонича сьогодні. Хоча це не Антонич, а Калинець, та все ж пан Ігор продовжує те, про що йшлося Антоничеві.

 

Він, як і Антонич, посилає дуже важливий меседж, а саме – золота рівновага, між тим, що мистецтво повинно бути закорінене і в національній свідомості, і в міфології, і в релігійних уявленнях, національних традиціях. А з іншого боку – воно повинно бути модерним і враховувати всі найновітніші досягнення світової літератури та української зокрема.

 

Для Антонича є ключовою цифра «3»: знаємо, що в нього є збірка «Три перстені», і символіка цієї цифри часто зустрічається в його віршах. Відповідно, пан Ігор в три періоди свого життя відкривав Антонича. Спочатку це були ‘60-ті роки, коли Калинець з колегами, передовсім з дружиною, віднайшли могилу Антонича, що є дуже важливо, оскільки без могили та без коренів неможливий рух вперед. Пізніше, вкінці ‘80-их, пан Ігор в межах діяльності з часописом «Євшан-зілля» перевідкривав Антонича, вводив його знову в літературу та мистецький обіг. А третім і найголовнішим, як на мій погляд, є власне ця книга «Знане й незнане про Антонича». Оскільки маємо багато відомостей про образ поета, його характер, дитинство, ауру його Лемківщини і т.д., не говорячи про дослідження творчості, проте маємо дуже мало відомостей фактографічного, джерелознавчого характеру про Антонича.

 

І пан Ігор, як не дивно, цей поет-модерніст, цей поет-верлібрист, людина яка постійно свариться, коли його назвати науковцем, стає цим науковцем, часом кращим від фахових джерелознавців, починає визбирувати крапочка за крапочкою, зернятко за зернятком найрізноманітніші біографічні відомості про Антонича. І дуже символічно, що ця постать, яка вважає себе учнем Антонича і яка для його популяризації зробила дуже багато, фактично зробила такий фундамент, на якому можна робити подальші дослідженні і без якого тепер нічого неможливе».

 

Святослав Пилипчук,  декан філологічного факультету,  доцент кафедри фольклористики імені академіка Філарети Колеси, доктор філологічних наук:

 

«В передмові Ігор Калинець пише, що його часто просять написати свої спогади чи біографію, але він категорично від цього відмовляється, бо його інтерв’ю – це найкраща його біографія. Це слова щирі та правдиві, оскільки ці інтерв’ю на різні теми, з різними людьми і на різну проблематику, дають можливість побачити пана Ігоря по-новому. Цілісно, проте невідокремлено. У книзі перше інтерв’ю датоване 1988 роком, останнє – 2016 року, відповідно, ми можемо прочитати та дізнатись про різні аспекти життя, які пропонує й щиро висвітлює Ігор Калинець. Тут є розмови про його родину, середовище, в якому зростав і виховувався, про його ходорівські роки, навчання, університет, як в середовищі університетському він запізнався з людьми справді віховими в українській справі, як через читання забороненої літератури Калинець утверджував себе як українця. З цієї книги також дізнаємося про післяуніверситетські роки, коли прокидається нескорене бажання творити і писати, про перше знайомство з Антоничем, а також про сумні події ‘70-х років, страшний та складний період табірного життя, коли особистість намагались знищити, але оточуюче товариство загартованих духом людей допомагало; про роки післятабірного життя, про громадську роботу наприкінці ‘80-поч. ‘90-их років. Тобто, ми бачимо образ людини, якій ніщо небайдуже, і якого цікавлять різні проблеми».

 

Натомість книжка «Листи до Звенислави з ув’язнення» – це образ зовсім іншого Калинця: ніжного та доброго тата, мудрого учителя та ерудита. Ця книга, адресована його донці Дзвінці, зараз може бути адресована й педагогам, батькам, дідусям та бабусям, бо показує, що і в який спосіб ми можемо дати дитині. В цій книзі Калинець за допомогою листівок-репродукцій картин знаних світових та українських художників дає напучування для маленької Дзвінки, а також пише, які речі вона повинна побачити в львівських музеях, яких художників повинна оцінити, якими шляхами повинна прийти до української та світової літератури. Це певною мірою коротка енциклопедія мистецтва, з його течіями, з викладами про імпресіонізм, постімпресіонізм, фрагізм, кубізм, абстракціонізм, авангардизм, дадаїзм і т.д.

 

Звенислава Калинець-Мамчур:

 

«Я приносила в клас оці прекрасні листівки, і ми з учнями розглядали Сальвадора Далі, Міро чи дадаїстів. Також я знала про стилі мистецтва, про стилі в архітектурі, ми обговорювали це з однокласниками, і я відчувала велику радість від того, що батьки хоч і далеко, але беруть участь у моєму вихованні. Звичайно, це було складно, бо через відстань можна було передати напучування, проте важко було передати любов. Але направду, це такі колосальні знання, що сьогодні диву дивуєшся, як в ті часи, коли не було вікіпедії і ґуґл-пошуку, людина могла це все осягнути і в такій доступній формі описати для підліткового віку. Також у цих листах є багато про рослини і їхні латинські назви, які пробудили в мене щось таке, що ці латинські назви я люблю вчити й до сьогодні. Я стала ботаніком-біологом і ніколи не пошкодувала».

30.06.2017