Львівська обласна рада першого демократичного скликання, яка розпочала свою роботу у Львівській опері 9 квітня 1990 року, продовжила традиції українського державотворення, започатковані Листопадовим зривом 1918 року й Актом відновлення Української Держави 30 червня 1941 року.
Львів, стадіон "Дружба", 1 травня 1990 року. У першому ряду стоять Степан Давимука, Іван Гель, В'ячеслав Чорновіл, Василь Шпіцер, Орест Влох, Богдан Котик, Ростислав Братунь, Роман Лубківський
Її діяльність стала важливим чинником у розвитку демократії, потужним поштовхом пробудження національної та громадянської свідомості, необхідним етапом у здобутті Незалежності. У 1990–1991 роках обласна рада стала фактично "Львівським парламентом", чиї ухвали, часто випереджаючи законодавчу діяльність у Києві, ставали взірцем для інших органів місцевого самоврядування.
У 1988-1989-х роках невмируща мрія здобути Незалежність набирала для нас реальних обрисів. Ми одержували тоді перші успіхи в масовій політичній діяльності. І хоча ще не називали вголос кінцевої мети, все робили для її реалізації. Товариство Лева, Товариство рідної мови ім. Тараса Шевченка (потім ТУМ), Українська Гельсінська спілка (УГС), а потім Народний Рух України (НРУ) й інші організації ставали школою леґальної та напівлеґальної політичної боротьби для тисяч людей різного віку та політичних переконань.
Не всі відважувались одразу ставати під синьо-жовті прапори та відверто проголошувати свої погляди на вічах і зібраннях. Але перші львівські мітинги гарячого літа 1988 року, виборча кампанія до З’їзду народних депутатів СРСР весни 1989-го (зокрема, перша травнева демонстрація під національними прапорами), перші страйки, грандіозна маніфестація за легалізацію Греко-Католицької Церкви 17 вересня 1989 року, “Українська хвиля” від Івано-Франківська та Львова до Києва 21 січня 1990-го, масове творення осередків ТУМу та НРУ поступово зміцнювали віру тисяч людей у власні сили та можливості, робили невідворотною політичну еволюцію в Галичині й у всій Україні. Еволюцію, яка могла би перейти у революцію. А недолугі спроби комуністичної влади зупинити цей поступ не давали бажаного результату.
Вибори 4 та 18 березня 1990 року засвідчили волю населення всієї Галичини та частини людності інших регіонів України до зміни існуючого ладу. Під прапорами НРУ, ТУМу й інших національних організацій до представницьких органів усіх рівнів зайшли тисячі депутатів, які не бажали залишатись “машиною для голосування” рішень компартійного апарату. Незалежні від КПРС депутати у Верховній Раді мали не більше третини всіх мандатів, тому могли грати роль чисельної, але все ще не визначальної опозиційної сили, зате у багатьох містах і селах, а також у галицьких областях з’явилась реальна можливість перейняти владу.
Треба чесно визнати, що самі національні сили не були готові до такого перебігу подій. У кращому разі сподівалися на утворення в обласних і міських радах сильних опозиційних фракцій, з можливістю пропагувати свої ідеї та критикувати тодішню владу. Пригадую, як моє питання “Хто очолить область у разі нашої перемоги?” не сприймали всерйоз під час засідання крайової ради Руху напередодні виборів 1990 року.
Це питання залишалось відкритим ще кілька тижнів після виборів. Якщо керівник Львівського міськвиконкому Богдан Котик йшов на вибори під прапорами НРУ-ТУМ, то в місті йшлось лише про керівника представницької гілки влади. А на обласному рівні й у багатьох районах області зберігався стан невизначеності.
Яків Погребняк
Обком КПУ намагався перехопити ініціативу, обігруючи змогу висунути до обласної верхівки тодішнього свого керівника Якова Погребняка. Комуністи здійснювали спроби, не завжди безуспішні, вплинути на позицію деяких новообраних депутатів та перетягнути їх на свій бік. Тим паче, що серед двохсот депутатів обласної ради понад 70 були обрані, як члени КПРС, і багато з них тоді ще не мали наміру покидати комуністичні лави.
Але реалізації компартійного сценарію перешкодили депутати, які відразу після виборів утворили свій організаційний комітет, що збирався переважно у приміщенні Товариства української мови ім. Тараса Шевченка на вулиці Друкарській, 6. Пригадую, що до його складу входили: Всеволод Іськів, Дарій Футорський, Вячеслав Чорновіл, Іван Гель, Тарас Пахолюк, Ігор Мельник, Володимир Парубій, Богдан Андрусів, Михайло Бойчишин, Степан Вовканич, Тарас Кліш, Марія Бабій, Володимир Комар, Євген Гринів, Борис Білинський, Орест Чабан, Йосип Лось, Нестор Гнатів, Роман Лопушанський, Степан Давимука, Олег Петрик.
У цій ситуації 6 квітня 1990 року перший секретар Львівського обкому КПУ Яків Погребняк написав заяву про відставку. Через кілька днів на його місце обрали В.Секретарюка. Як згадував Я.Погребняк, йому «пропонували у Львові відповідальну роботу в обласній раді», але не погодився. «По-перше, я не був морально підготовлений до цього. А, по-друге, в багатьох питаннях я не поділяв тієї точки зору, якої дотримувалося керівництво обласної Ради», – писав він потім у своїх спогадах.
Оргкомітет готував проект реґламенту роботи ради й інших документів, пропозиції щодо складу та сфери діяльності постійних комісій, сценарій перших засідань, а головне шукав кандидатури людей, які могли би стати на чолі представницької та виконавчої влади в області. Ключовою була посада голови Львівської обласної ради народних депутатів. Розглядали різні пропозиції і врешті-решт зупинились на кандидатурі Вячеслава Чорновола. Хоч і не відразу дійшли до згоди зі самим претендентом, бо В.Чорновіл спершу мав намір повністю присвятити себе роботі у Верховній Раді.
Під час поїздки до Хуста на святкування 51-ї річниці Карпатської України 24 березня відбулись перші розмови. Але потім пан Чорновіл виїхав на деякий час зі Львова, і оргкомітет не мав з ним жодних контактів. Лише за кілька днів ми отримали від екс-дисидента остаточну згоду очолити обласну раду. Паралельно оргкомітет проводив рейтингове опитування депутатів: кого хотіли би вони бачити головою ради. Найбільше голосів, випереджаючи всі інші кандидатури, набрав В’ячеслав Чорновіл (86). Серед інших високі місця у рейтингу мали: Іван Гель (82), Євген Гринів (53), Всеволод Іськів (51), Михайло Швайка (42), Дарій Футорський (41), Степан Давимука (39), Степан Хмара (37), Тарас Пахолюк (35).
Виникало багато нюансів при складанні сценарію перших засідань ради. Де їх проводити? Хто їх має відкривати і вести? Як бути зі символікою? Після тривалих дебатів вирішили провести перше сесійне засідання новообраної обласної ради 9 квітня 1990 року у Львівському театрі опери і балету (тоді імені І.Франка, тепер – імені С.Крушельницької).
Відкрити його мав найстарший за віком депутат, знаний лікар, професор медінституту, активний діяч ТУМ і НРУ, Павло Скочій. “Кілька поколінь нескорених борців наближали нинішній вікопомний день, який назавжди увійде в історію нашого народу як пролог до реальної демократії і свободи”, – сказав він.
Перше засідання Львівської обласної ради 1-го демократичного скликання (Львіська опера, 9 квітня 1990 року). Серед депутатів: Іван Гель, Володимир Парубій, Дарій Футорський, Євген Гринів, Микола Драк, Іван Могитич, Ігор Копистинський, Юрій Зима та інші.
Над будинком театру було піднято синьо-жовтий прапор (14 березня він вперше замайорів у Стрию, а 3 квітня – на вежі львівської Ратуші). Під час відкриття з оркестрової ями вперше прозвучала мелодія Гімну “Ще не вмерла Україна” у виконанні симфонічного оркестру.
Відео: Перше в СРСР офіційне виконання гімну "Ще не вмерла Україна" – Львівська опера, 9 квітня 1990 року
Перебіг засідання транслювали по радіомережі на площу перед театром, і тисячі зібраних там людей не могли стримати сльози радості та зворушення. Перші тижні роботи сесії люди мали змогу дивитися та слухати наживо по радіо та телебаченню. І коли тодішня київська влада вирішила припинити ці передачі, посилаючись на відсутність коштів, тисячі карбованців стали приносити мешканці Львівщини до сесійної зали, аби посприяти трансляції засідання Львівської обласної ради першого демократичного скликання.
Львівська опера, 9 квітня 1990 року. У президії першого засідання обласної ради
Мільйони галичан стежили за перебігом подій сесії. Найактивніших депутатів впізнавали за голосом, знали в обличчя, вітали на вулицях як національних героїв. Щодня до сесійної зали приходили делегації у національних строях, з хлібом-сіллю та сувенірами від міст і сіл області, трудових колективів, церковних парафій. Згодом інтерес до Верховної Ради України та до роботи львівського парламенту у громадськості дещо ослабнув. Та й рутинна робота над ухвалами все більше відходила від мітингової ейфорії перших тижнів, коли навіть святкування 1 травня було перетворено у грандіозну маніфестацію “нашої солідарності” у боротьбі за Україну, за її волю.
У четвер 12 квітня 1990 року відбулося перше засідання у сесійному залі Львівської обласної ради. На початку засідання було заслонено синьо-жовтим прапором бюст В.Леніна у сесійному залі. За кілька днів його демонтували і замінили погруддям Тараса Шевченка. Від київської влади виступив заступник голови Ради Міністрів УРСР Вітольд Фокін.
В'ячеслав Чорновіл на трибуні Львівської обласної ради (1990)
Першим головою Львівської обласної ради було обрано В'ячеслава Чорновола (141 голосів “за”, 41 – “проти”). Інші претенденти набрали набагато менше голосів: Нестор Гнатів – 33, Микола Бойко – 8, І.Сало, Й.Лось, І.Гель, М.Флис зняли свої кандидатури.
Заступниками В.Чорновола обрали Івана Геля та Миколу Гориня. Створено 18 постійних комісій ради та комітет народного контролю, який очолив Євген Гринів. Головою облвиконкому став Степан Давимука.
До керівництва обласними виконавчими органами прийшло багато нових людей – зокрема Михайло Косів, Ірина Калинець, Віра Лясковська, Євген Гринів, Мирослав Герцик, Олег Гринів... Проте на багатьох ключових посадах (заступників голови облвиконкому, керівників обласних управлінь і відділів) було призначено “спеціалістів” попередньої компартійної влади. Не кажучи вже про правоохоронні органи, яких безпосередньо перед виборами Київ вилучив з-під обласного підпорядкування.
Невирішеними залишались і кадрові питання у більшості підприємств і установ області. Хоч і багато хто з керівників, щоби сподобатись новій обласній владі, декларували свій вихід із КПРС, однак далі продовжували керувати по-старому, використовуючи у своїх інтересах загострення товарного дефіциту, знецінення грошей та тогочасну правову невизначеність. А нові люди, переважно недосвідчені в "апаратних іграх", не змогли опанувати ситуацію і більшість з них змушена була відійти від урядування, повертаючись до депутатської, наукової чи літературної діяльності.
Комуністична влада чинила тиск на галицькі області. 18 квітня 1990 р. опубліковано заява ЦК КПУ, президії Верховної Ради УРСР і Ради Міністрів УРСР, присвячена ситуації у Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській областях. Автори заяви зазначали, що під гаслами відродження національної самосвідомості ведеться „розгнуздана націоналістична пропаганда”, населенню регіону нав’язується ідея “галицької автономії”, активно звучать заклики до виходу України із СРСР і створення “самостійної української держави”, цілеспрямовано розпалюється конфлікт між греко-католиками і православними, розгорнута широкомасштабна кампанія дискредитації Комуністичної партії.
Складна економічна ситуація, інспіровані московськими спецслужбами міжконфесійні конфлікти, протистояння між місцевою та київською властями вже за кілька місяців спричинили деяке розчарування діяльністю місцевих рад першого демократичного скликання у галицької громади.
Багато часу та сил забирали проблеми повернення храмів греко-католицьким громадам. 6 травня опубліковано рішення Львівської обласної ради “Про релігійні конфесії на Львівщині”, згідно з яким на території області кожна релігійна конфесія, діяльність якої не суперечить міжнародним нормам, має право на реєстрацію, вільне існування та пропаганду власного вчення. Дії органів влади на території Львівської області з ліквідації УГКЦ (1946) та переслідування віруючих і духовенства греко-католицької церкви були визнані незаконними й аморальними; УГКЦ поновлювали у своїх правах. Враховуючи, що собор Св. Юра є релігійною святинею УГКЦ, резиденцією й усипальницею її митрополитів, насильно відібраними у греко-католиків, його передали у користування УГКЦ. Але фактично лише 13 серпня 1990 року греко-католицька громада зайняла собор Св. Юра у Львові.
Негативну роль зіграв і перший розкол у Народному Русі України, започаткований під час засідання Головної ради НРУ в Хусті 24-25 березня 1990 р. Хоча там більшістю голосів було відхилено пропозицію про перетворення Руху на політичну партію, але оголошено про масовий вихід членів НРУ з лав КПРС і про ініціативу створення Республіканської та Демократичної партій. Початок творення відразу кількох партій у національно-демократичному середовищі спричинив його політичне розмежування, наслідки якого даються взнаки донині.
Львівська обласна рада, 1990 рік. Черга до мікрофона.
Але проголошення Декларації про державний суверенітет і Акту незалежності України, переворот ГКЧП та заборона КПРС, Галицькі Асамблеї, Всеукраїнський референдум і президентські вибори 1 грудня 1991 року, "розбудова держави" стимулювали ще кілька років (майже на весь період каденції рад першого демократичного скликання) політичну активність населення Галичини.
Згадуючи весну 1990 року, замислюємось над тим, що нам тоді вдалось зробити.
Незважаючи на те, що нинішні результати не можуть нас зараз задовольнити, Українська Українська держава наприкінці ХХ століття стала реальністю. І велика заслуга в тому місцевих рад Галичини першого демократичного скликання, які, не оглядаючись на столицю, творили в регіоні перші елементи національної державності. І за галичанами повільно рухалась тоді вся Україна. Навіть Київ перейшов з московського на львівський час, пересунувши на годину назад стрілки годинників. Галичина поряд з Балтійським республіками була найактивнішим чинником розвалу радянської імперії.
Але були і прикрі поразки – насамперед в економічній площині, якій тоді приділялось недостатньо уваги. Не вдалось поставити на більшість керівних посад людей з новим мисленням, не зіпсованим вищими компартійними школами, й опанувати процеси приватизації та реформування села. І дуже вже легко піддавались ми на московські провокації, давали втягувати себе у міжконфесійні та міжпартійні конфлікти.
Але ми свою справу зробили й використали історичний шанс. Якби ми залишалися тоді пасивними, то Українська Держава й надалі була би лише нездійсненою мрією.
Мусимо ствердити, що довгострокових цілей, які ми поставили собі 25 років тому (побудова України сильної, вільної, демократичної, правової, заможної), не досягнуто й досі. Частково навіть почався зворотний процес, що зможе призвести до втрати суверенної державності, розколу країни та нації. І кожен із нас особисто несе частку відповідальності за те, що Україна дійшла такого стану. Надто довірливими та пасивними виявилися ми після революційних подій 1991, 2004, 2014 років.
Суспільні та глобальні виклики знову вимагають від кожного з нас посвяти та рішучих дій. Ми ще маємо шанс змінити всю прогнилу систему управління державою на просту, ефективну та зрозумілу кожному громадянинові.
Верховна Рада України повинна стати професійним законотворцем, а не закритим клубом скоробагатьків: парламентарі мусять прислухатися до тих, хто їх обрав, і дбати про державу і людей, служити Україні. Депутати всіх рівнів повинні обиратися громадянами, а не призначатися списками партійно-олігархічних лідерів.
Галичина не повинна залишатися електоральним резервом скомпрометованих київських політиканів. Назріла потреба створення власної громадсько-політичної сили, яка повинна стати вирішальним чинником у боротьбі за державність, національну гідність, добробут громадян, піднесення ролі української мови та культури, утвердження національної пам’яті, щоби з нами рахувалися у Києві та Брюсселі, у Москві та Вашингтоні, щоби нашу історію не переписували у Києві, Москві чи в Європарламенті.
До цієї справи відродження національної держави маємо прилучитися насамперед ми – Галичани. А щоби ця держава стала такою, як ми хочемо, багато залежить теж від нас самих, від нашої праці, від нашої єдності та мудрості.
Досягнути цього можемо насамперед через вибори до органів місцевого самоврядування Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської областей. Галичина чекає від нас активності та рішучості!
09.04.2015