19 жовтня 1987 року – уродини Товариства Лева. Від цієї назви й тепер віє чимось дивним і таємничим, а як вона сприймалась у «совковому» суспільстві 30 років тому, може уявити лише той, хто жив у тому «совку». Хоч насправді нічого таємничого в тих подіях і людях не було…
«Зоряний час» ТЛ тривав недовго, але слід воно залишило доволі яскравий. Тоді про Товариство досить багато писала преса, згодом – навіть деякі книжки. І все ж сучасники того «зоряного часу» (ті, не надто «втаємничені») мало що конкретного зараз пригадають, а теперішня молодь, мабуть, не чула нічого. Тому як учасник подій і один із архівістів Товариства Лева спробую комусь про нього щось нагадати, а когось – просто «просвітити».
Передісторія
Отже, як уже сказано, про виникнення та діяльність ТЛ історикам відомо досить багато. А от передісторію Товариства Лева (звідки воно раптом взялося) ніхто, здається, не досліджував. А все ж деякі свідчення про це можна знайти у деяких публікаціях.
Ось один із співзасновників Товариства, Ігор Марков, згадує про іншого (вельми відомого нині) співзасновника – Олександра Кривенка:
«Наша зустріч стала початком спільноти. З часом із Сашкового боку до неї увійшли: Ліля Яремчишин (згодом Пахолків), Маруся Запухляк (Кривенко), Роман Підкорчевний, Тарас Жирко, Богдан Фітель. З мого боку: Сергій Бадік, Роман Ваврик, Святослав Пахолків. Умовою входження до спільноти було втаємничення. Самоусвідомлення в координатах приналежності до іншого народу, ніж «новая историческая общность – советский народ» – до України, пошук шляхів її визволення від влади новочасної Російської імперії і утвердження як незалежної держави на засадах справедливого суспільного ладу було для нас, 16-18-літніх, не просто переконанням, доктриною чи ідеологією, а втаємниченням, спорідненим із самопосвятою…
Першою нашою спільною справою став обмін літературою: художньою, науковою, переважно україністикою кінця XIX-го – XX століття, яка тоді знаходилася у спецхранах, і дискутування прочитаного… Наша бібліотека, складена з досовєтських, не(читай: анти)совєтських і совєтських раритетних видань досить швидко зростала… Ми з Сашком заснували щось на кшталт аматорської фотолабораторії для виготовлення копій видань, які мусіли протягом 1-3 днів повертати без шансів отримати ще раз. Згодом у нашому посіданні з’явився ще один бібліографічний різновид – рукописна література. Це були твори, які приходили до нас у машинописних чи рукописних версіях, які ми у свою чергу переписували для себе…
Наше спілкування досить швидко переросло у спільну справу. На початку 1980-х років ми з Сашком і деякими нашими друзями заснували гурток, що функціонував за правилами підпільної організації… Ми ставили передусім аналітично-дослідницькі цілі. Робота нашого гуртка будувалася на чітких організаційних засадах, визначених статутом, прийнятим усіма членами організації з дотриманням норм конспірації. Однією з них, на пропозицію члена нашого гуртка, Сашкового однокурсника Василя Чинча, стала підготовка текстів не кирилицею, а латинкою. Крім нього, Сашка і мене, до нашої організації входили Сергій Бадік, Роман Підкорчевний, пізніше Тарас Стецьків…
Наш гурток проіснував до 1988 року і з настанням горбачовської перестройки та початком новітнього національного відродження плавно перейшов в інші, відкриті форми організованої діяльності, пов’язані з діяльністю Товариства Лева, заснуванням «Народного Руху України за перебудову», мітингами, першими в СССР виборами з вибором» ¹.
Із згаданих Ігорем людей щонайменше четверо (не рахуючи самих Маркова та Кривенка) згодом брали участь у діяльности ТЛ: Тарас Стецьків, Сергій Бадік, Святослав Пахолків, Роман Підкорчевний.
Але ця спільнота не була поодинокою. З початком «пєрєстройки» у середовищі львівської молодої інтелігенції активізувалися процеси гуртування. Згадує історик Ігор Чорновол, майбутній учасник історичної секції Товариства Лева:
«На початку 1980-х років авторитет КПРС серед львів’ян впав до плінтусового рівня. А всю фальш пропаганди найгостріше відчувала молодь. Можу впевнено сказати, що комсомол вже тоді втратив ґрунт під ногами – до комсомольців ставилися з презирством.
Тож з початком «перебудови» ідея не-комсомольської громадської організації фактично витала у повітрі. Ймовірно, задум дозрівав у середовищі молодих художників, етнографів та істориків Львова впродовж 1986 року. Восени того року на тему необхідності протидії російщенню розмовляв зі мною тодішній мій приятель Ігор Бадяк, що навчався в Інституті прикладного й декоративного мистецтва. Він запросив мене до себе додому на зустріч з гуртом зацікавлених. Я прийшов, але його зніяковіла приятелька перепросила й сказала, що справа конфіденційна, тому моя участь небажана. Першою акцією того гурту був вертеп, а також прогулянки в національних строях вулицями міста (вишиванки, гуні, запаски і т. п.)» ².
До речі, згаданий Ігор Бадяк згодом теж став одним із співзасновників Товариства Лева.
А ось ще одна історія (хоч, можливо, про тих самих людей), презентована одним із перших активістів ТЛ, Юрієм Волощаком:
«Почалося все з того, що моя приятелька, студентка поліграфічного інституту Леся Масловська прийшла до молодої поетки Марії Шунь, де був я з Грицем Козієм, і сказала, що треба щось робити, бо вандали руйнують наш Львів. Вона показала нам статтю «Занедбана могила» Федора Братишана у журналі «Жовтень» №3 1987 року, де розповідалося про акти вандалізму і руйнування … пам’ятників саме українським діячам культури, науки і мистецтва… Ми просто прийшли на цвинтар і заходилися їх відновлювати. Працювали кожної суботи…
Тоді, у квітні, зібралося нас близько десяти, але щоразу одні приводили інших. З тих, що були від початку пригадую Лесю Масловську, Григорія Козія, Юрка Лукомського, Василя Качмара, Ігора Копчика, Оленку Гижу, Мар’яну Гибу, Олену й Орисю Тимчишиних, Святослава Гірного, Тараса і Петра Дідулу. Атмосфера була демократична: приходили і відходили, коли хотіли. Але переважно, попрацювавши, не хотіли розходитися, йшли до когось на каву. Потім вирішили зустрічатися спеціально для спілкування ще й у неділю…
У липні прийшов до нас інструктор міському комсомолу Орест Шейка (тоді була така тенденція: від комсомолу очолювати неформальні молодіжні рухи). Думаю, що Шейку нам прислали, але він виявився беручким і щиро віддався справі. Власне, Шейка запропонував офіційно зареєструвати товариство. Він і став формально першим головою, бо виявив справді досить енергії й організаторських здібностей…
На недільні зустрічі в кафе на вул. Медової Печери сходилося щораз більше людей, особливо з біологічного факультету університету: Амьохін, Сліпецький, Кардаш, Мамчур (його дружина Дзвінка Калинець саме 1986 року народила донечку). На ті недільні посиденьки ми запрошували з концертами Віктора Морозова, Андрія Панчишина та інших цікавих людей» ³.
Орест Шейка
А ось, як ця історія виглядала очима щойно згаданого Ореста Шейки:
«Та група людей, на основі якої виникло Товариство, сформувалася ще до того, як я з нею познайомився…
Якраз почали виникати такі організації, як група «Спасение» в Ленінграді, у Москві – по впорядкуванню пам’яток. І коли прийшла вказівка від Погребняка [Якова Петровича, першого секретаря Львівського обкому КПУ – А.К.]: зайнятися впорядкуванням міста, – я спробував у тій ситуації сказати: «Слухайте, але ж впорядкування пам’яток архітектури – це те, що треба».
Але тоді не все так просто сприймалося. Коли я говорив це в міськкомі комсомолу, то тоді вони чекали якогось височайшого погодження. Але ми з Богданом Волошином написали статтю в газету «Ленінська молодь». Та стаття з’явилася, і виявилося, що це грім з ясного неба. Там були місця для впорядкування: Стрийський парк, площа Ринок і Личаківський цвинтар. Я з колегою пішов у Стрийський парк, там ми копали рів для прокладки кабелю під освітлення. Питався я, чи хтось прийшов на площу Ринок. Виявилося, прийшли двоє-троє людей. Там їм дали в якійсь школі якусь дурну роботу – помити панелі.
Я вже був без надії. І тут питаюся в УТОПіК [Товариство охорони пам’яток – А.К.], чи прийшов хтось на Личаківський цвинтар. Там, виявляється, прийшло 8 чоловік. Виявляється, ті люди не читали газети… То були люди, які вже до того щось робили на цвинтарі, просто з УТОПіК їм сказали: чи вони б у той день не прийшли? І вони прийшли. Але, якби вони знали, що це звернення міськкому комсомолу, вони би туди не прийшли. Я питаюся, де можна з ними зустрітися, мені кажуть… А в той час уже існували і молодіжний клуб «Дзеркало», і Клуб молодих вчених… І там були мої знайомі – побачив фізіономії Остапа Патика, з яким я вчився в художній школі, Василя Качмара, з яким ми колєґували в художній школі… І я пішов з ними усіма працювати на Личаківський цвинтар… Старався чимось допомогти, через офіційні структури це мені було досить нескладно. Були такі організаційні моменти, які мені були знайомі, я їх міг полагоджувати…
Звичайно, я не користувався довірою. Але тут через перший місяць, коли ще прийшли інші, ця група збільшилася, виникла ситуація, за цих людей, які збиралися на Личаківському цвинтарі, взялася влада… Виникає такий випадок, коли Алаєва, заступниця голови облвиконкому … виступила проти нас. Бо на той час уже був написаний нами лист до Верховної Ради УРСР (і я, заввідділу міськкому комсомолу, під ним підписався) про те, що вона поховала свою матір на місці поховання повстанців 1831 року. І вона виступила, що там збираються чи то «шляхта», чи то «бандерівці». І тут був такий виступ у зворотню сторону [це був Олександр Дзюбенко, згодом директор Західно-Українського комерційного банку – А.К.]. Кажуть: як це? Це неможливо – ними керує Шейка, заввідділу міськкому комсомолу. Отже, там проблеми бути не може. І тоді вже питань не було.
Я міг «прикрити», міг допомогти з транспортом, або ще з чим. І офіційні структури змушені були прислухатися. І те [добре – А.К.], що преса і телебачення говорили про Товариство – все це було пов’язано» ⁴.
Личаківський цвинтар
Орест каже: «Коли ще прийшли інші…». До тих «інших», мабуть, належав і я.
Тут добре пасували би слова з пісні Олега Покальчука, згодом теж активіста Товариства Лева (його луцької інкарнації):
Я належав до тих, хто «вибирався поодинці». На відміну від згаданої решти, не був ані студентом «універу», ні учнем «трушки», ні молодим художником, ні істориком з Інституту суспільних наук. Працював інженером на вже неіснуючому заводі «Полярон». Хоч згодом виявилося, що серед «поляронівців» не бракує людей патріотичних і небайдужих, все ж радянське підприємство ВПК не є найкращим місцем, де такі люди легко знаходять стежки один до одного. По всій «совєтской странє» буяла «пєрєстройка», «Літературна Україна» почала публікувати досить сміливі (як на той час) виступи на захист української мови, по «центральному» телеканалу культова тоді програма «Взгляд» показувала, як десь у Москві молоді волонтери намагалися впорядковувати занехаяні пам’ятки архітектури, а у тут, у Львові, «найєвропейськішому місті СРСР», людина почувалася, наче у мушлі. Тож січневі 1987 року публікації «Ленінської молоді» впали на добрий ґрунт.
«Січневі публікації» – це згадана Орестом Шейкою його з Богданом Волошиним натхненна стаття та стримане оголошення поруч із нею: мовляв, Львівське міське відділення Українського товариства охорони пам’яток історії та культури спільно з міськкомом ЛКСМУ звертається до охочих взяти участь у відновленні пам’яток міста Львова.
Я негайно телефоном зв’язався з міським осередком УТОПіК і особисто відвідав його офіс на площі Ринок, де тепер висить шильда «Кооператив «Краєзнавець». Мав щастя поспілкуватися з хресною мамою цілого того здвигу – відповідальним секретарем міського УТОПіК – пані Людмилою Безпалько. Від неї я почув те, про що вже тут казав О.Шейка (три потенційні об’єкти прикладання волонтерських зусиль – площа Ринок, Стрийський парк і Личаківка), а також про те, що січень – не найкращий час для відповідних праць. А тому – приходьте навесні, Вас повідомлять.
З попередніх повідомлень можна виснувати, що перші праці добровольців на Личаківському цвинтарі почались у квітні, а Орест з’явився там ближче до липня. Ніяк не можу знайти якусь стару шпаргалу з відповідними записами з 1987 року, а тому свою діяльність на цвинтарі не можу певно накласти на цю хронологічну канву. Памятаю, що це була весна – можливо, також квітень, а, може, й березень. Не можу навіть згадати через 30 років, скільки разів ми виходили працювати під час тамтої, першої фази суботніх робіт.
Памятаю лишень, що більшість моїх тодішніх співпрацівників складали позаштатні гіди Бюро міжнародного молодіжного туризму «Супутник». Саме тоді я мав честь познайомитися з незабутнім, світлої памяти паном Володимиром Задоровським, якого зараз усі згадують (абсолютно справедливо) не інакше, як «легендарного львівського екскурсовода», «унікального знавця Львова», «фаната Львова». З усіх тих людей лише з одним я потім зустрівся в майбутньому Товаристві Лева – з журналістом і майбутнім профспілковим активістом Миколою Закалюжним. А єдиним слідом у пресі була маленька інформація «Впорядковуємо Личаківку» («Ленінська молодь», 30 серпня 1987 р.), у якій не зустрічаю жодного знайомого прізвища, крім свого власного.
Потім була дво- чи тритижнева перерва десь у червні, протягом якої я був поза Львовом. Після повернення, вийшовши звичного суботнього ранку на цвинтар, я зустрів там уже багатьох героїв нашої оповіді (зокрема, Мар’яну Гибу, Олену й Орисю Тимчишиних, Богдану Колпак, Толіка Юрковського й інших), а також простого на вигляд хлопця у звичайному тренувальному костюмі, на ім’я Орест. Додому ми з ним верталися разом, і нам було, про що поговорити. Але я з величезним здивуванням дізнався, що Орест – завідувач відділу міськкому ЛКСМУ. Ніколи досі в житті не стикався з комсомольцем такого високого рангу. Але довго дивуватися не було часу.
«Вкалуючи» на некрополі – вигрібаючи з нього центнери сміття, вирубуючи «джунглі» навколо надгробків, викопуючи та піднімаючи скульптури, стели й пілони, ми зрештою зауважили й усвідомили, що, попри суто формальний заповідний статус Личаківки, хижацьке господарювання тут комунальників зводить наші зусилля нанівець. У нас сформулювався цілий список необхідних змін – передусім надання некрополю реального статусу заповідника. Закономірним результатом став колективний лист до Верховної Ради УРСР та інших органів влади (до речі, я був одним із авторів). Але хто ми були, від чийого імені виступали? Так, гурток ентузіастів.
Ідея створення Товариства
Восени (11 жовтня) сталася ще одна важлива для нас подія. Щоби якось віддячитися личаківським волонтерам, обласна організація УТОПіК, очолювана тоді заслуженим пам’яткоохоронцем Ігорем Кудиним, організувала для нас екскурсію до Підлисся (батьківщина Маркіяна Шашкевича) й Олеська. Ми не лише відвідали відомий замок, а й потрапили у «святая святих» Львівської галереї мистецтв – у її фонди, розташовані у сусідньому з замком монастирі. Коли вже мали вертати до Львова, хтось (здається, Дара Ткач) здивувала всіх повідомленням, що тут, поруч, за тією горою лежить серед лісів дивне село Гавареччина.
Добра половина пасажирів туристичного автобуса відмовилася від швидкого повернення додому й пустилася у притаманну молодости авантюру – пішла лісом у незвичне село, осередок народної «чорної» кераміки. Колишній осередок, можна було тоді сказати. Від численної колись когорти майстрів залишалися тільки двоє. Зовні більше подібні до жебраків, вони вперто випалювали свої гладущики без доступу кисню. Відновлення окису заліза надавало їм дивовижного чорного кольору.
Видно було, що загублене серед лісів село поступово загибає – без дороги й автомобільного сполучення, без школи, без кадрового поповнення для потенційно прибуткового промислу. Виникла нова ідея – спробувати відродити Гавареччину. Але для цього треба було виступати не розпорошеним натовпом ентузіастів, а організовано. Ідея створити громадську організацію, спрямовану на відновлення культурних цінностей, остаточно набрала чітких обрисів.
Незаперечним авторитетом (ще й найдосвідченішим у таких справах) був Орест. Саме в його міськкомівському кабінеті почалася робота над статутом майбутнього об’єднання. Робоча група сформувалася у складі О.Шейки, Дари Ткач, Мирослава Решетила (40 днів тому він залишив нас назавжди) й автора цих рядків. Звичайно, Орест також радився з досвідченими юристами та з деякими «аксакалами» львівської культури – передусім Ростиславом Братунем, який на найближчі роки став неофіційним «патроном» Товариства Лева.
Орест Шейка любить часом похвалитися тим, який дотепний статут вдалося тоді скласти:
«Ми тоді готували статут Товариства і підготували його досить мудро. Потім мені люди з міськкому партії казали: слухай, ми тепер «вклинились» у той статут і побачили… Бо тоді їх хвилювало, що в ньому є боротьба за чистоту української мови, а інші пункти не вписали. Не помітили пункту про те, що діяльність Товариства може бути припинена спільним рішенням загальних зборів Товариства і організацій-засновників. А тих організацій було спочатку чотири, а потім 8. А як кажуть, де сім господинь, там хата не заметена. І, відповідно, розпустити Товариство вже було нереально» ⁵.
Вечір пам’яти Антонича й вечір творчості Морозова
Першу свою акцію майбутнє товариство провело за два тижні до власних установчих зборів. І ця акція була – о, жах! – вуличною й несанкціонованою з боку влади. На 5 жовтня припадав черговий день народження, чергова річниця Богдана-Ігоря Антонича, культового поета, який став persona non grata для українського радянського літературознавства. Місцем для акції обрали скверик навколо пам’ятника Степану Тудору. Чому там? Бо пам’ятника Антоничу Львів дочекався щойно тепер, а тоді був лише на Янівському цвинтарі, але це глухувате місце в рахубу не входило. Водночас Тудор (Олексюк), хоч і ліво-орієнтований, виявляється, свого часу позитивно відгукнувся про творчість Антонича.
Вечір пам’яти Богдана-Ігоря в суботу, 3 жовтня став не лише святом поезії (чи не вперше після 1970-х років привселюдно виступив зі своїми віршами Ігор Калинець; поет Петро Мідянка приїхав аж із Закарпаття), а й музики. Співану поезію виконували «барди» Андрій Панчишин, Віктор Морозов, Володимир Костецький. Нині добре відомий (а тоді зовсім юний) Тарас Чубай саме тоді мав, здається, свій дебют.
Віктор Морозов співає під пам'ятником С.Тудору 3 жовтня 1987 року
Вечір Антонича, можливо, став тим пунктом, у якому фактично зародився майбутній театр «Не журись!».
Втім, свято співаної поезії мало всі шанси скінчитися бійкою з міліцією. «Тоді були такі хлопці з міському комсомолу, яким була вказівка дезорганізувати та спровокувати цей вечір, - каже Орест. – Але вони тоді фактично проігнорували цю вказівку. Таким чином вже тоді виникла опозиція у партійно-комсомольських рядах».
Свято Антонича, можливо, остаточно схилило шальки терезів на користь назви «Товариство Лева», хоч були інші пропозиції. Багато хто каже, що саме Антоничева «Книга Лева» відграла вирішальну роль.
На жаль, пам’ятника Тудорові, біля якого відбулася ця історична подія, вже нема – торік його демонтували. А його варто було зберегти хоч би у пам'ять про першу в повоєнні часи несанкціоновану мистецьку акцію просто неба.
Колишній Будинок культури будівельників
До речі, через два дні в Будинку культури будівельників (на вулиці Стефаника) відбулося своєрідне продовження – творчий вечір Віктора Морозова, організований Клубом молодих учених (саме його члени склали один із "кістяків" майбутнього Товариства Лева) та Клубу співаної поезії (тоді ще не театру) "Не журись!". Аудиторію, звичайно ж, склали завтрашні "левенята". Тобто, були "всі свої". Атмосфера була неповторна, маленький зал не вміщав усіх охочих послухати, хоч ніяких афіш не було – "блага вість" поширювалася "циганською поштою".
Віктор Морозов грав на гітарі та співав свої пісні на слова того ж Антонича, а ще Шевченка, Франка, Тичини ("О, панно Інно, панно Інно"), Симоненка, Костенко, Жиленко, Воробйова, Саченка ("Метелик сів у мене на потилиці"), Грицька Чубая, Неборака, Малковича (пам'ятаєте: "...бо кажуть дитино, що мова наша – солов'їна" ?). У перервах між піснями на кону сипав дотепами й блискав ерудицією Юрій Винничук. На завершення вийшов бард-сатирик Андрій Панчишин і заспівав свої щойно напередодні написані, "свіженькі" пісні. Зал надривався від реготу.
Я був у захопленні. Те, що тоді співав Морозов, – ніколи нічого подібного не чув, навіть не уявляв, що в сучасній українській культурі було щось подібне (думаю, тоді щось таке відчував не лише я). Прізвище Винничука до того вечора мені було відоме лише як "перекладача" поеми "ірландського монаха Ріангобара", що "був свідком штурму Києва ордами Батия", надрукованої в журналі "Жовтень". Але на тому самому вечорі Винничук "убив" мене, повідомивши, що та "ірландська" поема була лише його містифікацією. Він, виявляється, сам її написав, познущавшись з редакторів.
Колишній клуб "лісотеху" – нині церква святого Йосифа Обручника
Установчі збори ТЛ відбулися 19 жовтня 1987 року в клубі лісотехнічного інституту на вулиці Залізняка (колишній капличці – у наш час в тому приміщенні відновлено храм). Вони не були зовсім безхмарними. На голову товариства одна половина учасників висунула Ореста Шейку. Друга половина комсомольця не дуже хотіла, як альтернативу пропонувала Тараса Стецьківа. Все скінчилося компромісом – голова О.Шейка, його заступник – Т.Стецьків.
До речі, щойно на установчих зборах я безпосередньо познайомився з багатьма "левівцями" – з тієї, другої половини. Наприклад, в очі відразу впала висока, трохи сутула постать хлопця з пишною кучмою волосся. Це був Сашко Кривенко, з яким потім були тісно пов'язані не один рік життя.
Вечори Товариства Лева
Оскільки Товариство серйозно планувало зайнятися відродженням Гавареччини, решту 1987 року воно присвятило доброчинним концертам, прибуток від яких мав піти на «гаварецьку справу». Заодно популяризувалася сучасна українська культура. Ось коротка хроніка тих подій, укладена за повідомленнями тодішньої преси та нотатками автора:
30 жовтня відбувся перший доброчинний концерт Товариства Лева. «Ленінська молодь» про нього написала так: «У Палаці імені Ю.Гагаріна відбувся доброчинний концерт молодих львівських бардів. Його вів літератор Юрій Винничук, який прочитав свої твори. Із захопленням сприйняли глядачі виступи соліста філармонії, бандуриста Остапа Стахіва, авторів і виконавців співаної поезії Андрія Панчишина і Тараса Чубая. Кошти від концерту підуть на розвиток гончарного промислу в селі Гавареччина Золочівського району».
Натомість спогади Ореста Шейки про той концерт звучать не без ноток драматизму:
«Ми 26 жовтня вирішили провести вечір «Не журись!», а 30-го провели вже перший вечір. Ми тоді ще поняття про це не мали – я би тепер нізащо не взявся підготувати концерт за 4 дні. Але тоді ми його зробили, і це стало «бомбою», бо це був перший у Львові доброчинний вечір за 50 років.
Після вечора «Не журись!» зранку я вже був викликаний у міськком партії, де мене питали, «як я міг допустити до такого».
Це був перший ВІЛЬНИЙ вечір – ось що їх найперше стурбувало. З’явилися пісні Панчишина – «День злодія» той же. З’явився «чорний гумор» Юрка Винничука. Вільний вечір – без затвердженої програми. Стільки людей зібралося – повний зал. Це було сприйнято як «нездоровий ажіотаж»» ⁶.
Як свідчив Орест у 1991 році, «куратором» Товариства Лева в міськкомі КПУ був завідувач відділу пропаганди Олександр Масляник (у момент запису інтерв’ю – заступник головного редактора газети «За вільну Україну»). «19 жовтня було створене Товариство, а вже 20-го весь контроль за його діяльністю був покладений на Масляника», – розповідав тоді мені Орест.
12 листопада відбувся доброчинний концерт Товариства Лева за участі Віктора Морозова – у Будинку культури ВО «Електрон».
29 листопада ТЛ організувало в клубі лісотехнічного інституту концерт групи молодих авторів: Володимира Корецького, Назара Новосада й Ігоря Цимбровського. Всі виконували вокальні композиції на тексти переважно українських класиків. Новосада й Корецького публіка сприйняла, як то кажуть, «нормально». А от дуже сміливу й нестандартну манеру співу Цимбровського слухачі-традиціоналісти сприйняли «контраверсійно». Навіть тексти класиків не допомогли (радше навпаки – дехто висловився: «святотатство», мовляв).
13 грудня у клубі «лісотеху» відбулася прем’єра поетичної збірки Ростислава Братуня "Літо пізніх жоржин".
Про ці концерти публіка дізнавалася переважно з «афіш», розмножених «ксерокопіюванням». У лапках, бо справжніх «Ксероксів» ми тоді не мали, їх заміняли радянські «Ери» та РЕМи. А відмінність радянської електрографії від японської полягала в наявности «краєвого ефекту» на великих площинах. А літери ж на афішах – ого-го які! Можете уявити, як виглядали ці чорно-білі афіші, що їх розліплювали по універмагах та інших людних місцях. Але зазвичай не шкодило, бо здебільшого на імпрезах ТЛ були аншлаги.
19 грудня вечір Товариства Лева відбувся навіть на виїзді – в Івано-Франківську, на батьківщині Юрія Винничука, який і керував цілою «виправою». Афіші, мабуть, були такі самі «ремівсько-ерівські», й івано-франківці їх зауважили, мабуть, не всі. Тому ввечері у клубі місцевого педінституту (нині Прикарпатський університет) аншлагу не було. Але ті, що прийшли, отримали позитивний «культурний шок».
Зустрічали нас франківці гостинно. Зранку (ще до концерту «Не журись!») був навіть «алаверди» – львів’ян привітала своїм чудовим рециталом відома співачка-бард (як це буде в жіночому роді?) Зоя Слободян.
Все ж «кода» в кінці року вийшла не зовсім весела. 20 грудня у клубі «лісотеху» мав відбутися вечір пам’яти Василя Симоненка. Він був задуманий як «бенефіс» талановитого читця Федора Коника. Ви ніколи не чули про Федора Коника? Не дивина. Ось як про нього згадував його однокурсник Анатолій Матвійчук: «Мені відкрився величезний пласт української історії, культури, світ особистостей. Це був для мене абсолютно новий рівень. Мене дуже вразило те, що староста нашого курсу Федір Коник (родом із Львівщини) знав напам’ять майже всі поеми Т.Шевченка. Коли він декламував якусь поему, ми всі з відкритими ротами слухали його, тому що самі знали, максимум, 2-3 вірші. Правда, це для нього закінчилося драматично – його незабаром відрахували з університету за український націоналізм. Пізніше на зборах нашого факультету я запротестував: «Нашого найкращого побратима відраховують, а ми сидимо і мовчимо». Після цього мене викликали в окремий кабінет, де дядечко зі суворим обличчям сказав: «Якщо будеш багато говорити, то підеш услід за ним»».
Мені Федір Коник запам’ятався тим, що до всіх осіб чоловічої статі звертався винятково «козаче». Після згаданого концерту Федір Коник зник якось без сліду. За 30 років – жодної згадки у нашому культурному просторі. А тепер оце знайшовся. Де? Де всі. Спочатку в США, потім у Канаді.
Так чому я так драматично пишу про той концерт? Коник мав своїм громовим баритоном читати Симоненка та розповідати про нього, Остап Стахів – грати на бандурі. В.Симоненко в радянській Україні (та ще у виконанні нонконформіста Коника) – сам по собі є "вибуховим матеріалом". Але те, що сталося під час концерту…
Все було ніби нормально: Коник читав, Стахів грав. На завершення Федір запитав, чи нема серед публіки таких, що знали Василя Симоненка. І такі знайшлися. Спочатку на сцену вийшов… В’ячеслав Чорновіл, а після нього… Михайло Горинь. Двох учорашніх політзеків влада, здавалось би, надійно ізолювала від львівського суспільства. Перший їх публічний виступ у Львові стався на вечорі пам’яті Симоненка 20 грудня 1987 року…
Але на тому не скінчилося. Після дисидентів на кін вийшов Ярослав Путько. Дуже тоді відомий чоловік. У 1988-му на всіх вічах виступав, а виступи починав з того, що є членом партії. А потім ту партію бештав, як стій – поки з партії його нарешті не вигнали. У клубі «лісотеху» його виступ був саме такий.
На комуністичному «новосуржу» те, що тоді відбувалося, інакше, як «націоналістичним шабашем», не назвеш. Тож розплата не забарилася.
Коли ми прийшли у клуб перед імпрезою, двері були розчинені. Коли ми йшли звідти, ключів від клубу ніде не було. А через чотири дні до Ореста зателефонував голова профкому лісотехнічного інституту і «повідомив», що «під час концерту» хтось порізав шкіряні крісла в залі. Отже, вступ до клубу ЛТІ для Товариства Лева був закритий.
Вертеп
І нарешті перший вертеп Товариства Лева – він же перший публічний і легальний вертеп у Львові в радянські часи.
Хода львівських «вертепників» починалася від Театру ім. Заньковецької, а закінчувалася перед біля ялинки, встановленої перед входом до Парку культури й відпочинку, де Остап Стахів мав заколядувати під бандуру. Хода ж персонажів вертепу містом мала відбуватися без співу, а лише з награванням колядкових мотивів на сопілках. Зрештою, натовпи, скупчені на тротуарах вздовж маршруту ходи відсутність співу надолужили самі – на щастя, їм ніхто не перешкоджав. Цікаво, що в перших рядах вертепу йшов другий секретар міськкому комсомолу Віктор Панкевич – на випадок якогось «форс-мажору».
Орест про той «вертеп» згадував так:
«Тоді поява релігійних колядок була приводом для створення великих перешкод Товариству. З антирелігійних позицій тоді виступали взагалі партійні органи, але коли я приніс до Олександра Масляника сценарій вертепу Остапа Стахіва (а там були слова «Дай Боже» і більше нічого), то Масляник сказав, що «Дай Боже» – це пропаганда релігії за межами церкви.
Міліція їхала на машинах і супроводжувала цей похід. Люди не розуміли, чи міліція нас переслідує, чи охороняє.
Після того всього знов були партзбори в міськомі КПУ, де мене знову розбирали за нерозуміння якихось ідеологічних позицій, зокрема, за ангела. Тоді навіть казали, що треба було зловити ангела і йому крила обламати.
На тому «розборі» я навіть віджартувався: мовляв, це був не ангел, а Амур, але я порядний чоловік і голу людину на мороз не можу виставляти. Після цього мав бути мій виступ на телебаченні, але, за вказівкою другого секретаря обкому КПУ Д.А.Яремчука, його заборонили» ⁷.
ВЕРТЕПИ ТОВАРИСТВА ЛЕВА:
Анатолій Мамчур і Левко Захарчишин (останній – нині генеральний консул України у Гданську)
Дзвенислава Калинець-Мамчур і Ірина Вовк
ПРИМІТКИ
¹ Ігор Марков. Як він став Кривенком. // Zbruch, 12.05.2013
² Ігор Чорновол. Історична секція Товариства Лева (1987-1990) // historians.in.ua, 23 жовтня 2012 або Ігор Чорновол. Історична секція Товариства Лева (1987-1990) // Ігор Чорновол. Нариси з історії Галичини. – Л., 2017. – С. 325.
³ «Ми були нормальними молодими людьми, такими, як мають бути діти своєї землі». До 20-річчя заснування «Товариства Лева» // Західна інформаційна корпорація, 1.11.2007
⁴ Непубліковане інтерв’ю з Орестом Шейкою, записане автором 9 травня 1991 року.
⁵ Там само.
⁶ Там само.
⁷ Там само.
Світлини з «Історії Товариства Лева», впорядкованої Валентином Стецюком та зі збірки Дзенислави Калинець-Мамчур
19.10.2017