Дзвінка ВОРОБКАЛО

 

1 січня понад 80 років тому в культурному середовищі Львова сталися дві знакові події – з різницею в один рік світ побачили часописи «Вістник» (1933–1939) та «Назустріч» (1934–1938), які мали значний вплив на формування української літературно-мистецької критичної думки у Галичині.

 

 

Влітку 1932 року у Львові припинив своє існування «Літературно-Науковий Вістник» за редакцією літературного критика, публіциста й політичного мислителя Дмитра Донцова. До його закриття спричинилося відразу кілька факторів – насамперед розкол у колективі часопису (через радикально націоналістичну орієнтацію й непросту вдачу редактора, авторитаризм у підборі матеріалів) та відмова «Української Видавничої Спілки» від подальшого фінансування журналу. Невдовзі Дмитро Донцов прийняв рішення створити власний друкований орган за матеріальної підтримки родини своєї дружини та групи прихильників.

 

Дмитро Донцов

 

 

Так, у грудні 1932 року Ольга Бачинська, мати Марії Бачинської-Донцової, як майбутній видавець і власник часопису, й Іван Устиянович, як його відповідальний редактор, звернулися до Львівського міського староства з проханням дозволити їм розпочати зі січня 1933 року видавати місячник літератури, мистецтва, науки й громадського життя під назвою «Вістник» і отримали відповідний дозвіл. Прізвище його ідейного натхненника і головного редактора Дмитра Донцова у вихідних даних не фігурувало. Від січня 1933 року до вересня 1939-го, яким датоване останнє число «Вістника», посаду відповідального редактора обіймав Богдан Окпиш.

 

Марія Бачинська-Донцова

 

 

Як декларувала редакція у програмній статті, «розпочинаємо наш журнал з тими самими співробітниками, з тим самим напрямком і під тою самою редакцією, що й припинений ЛНВ». Його відновлення було зумовлене потребою «в орґані, який старався би не знижувати культурний рівень інтеліґенції, лише створити з неї правдиву, вищу від загалу освітою провідну верству нації». «Вістник» мав на меті подавати «твори красного письменства, ориґінальні й перекладні», «статті про мистецтво наше й чуже», «літературно-критичні оцінки сучасного письменства», інформувати про нові течії в науці та займатися «актуальними питаннями громадського життя». За даними архіву, наклад часопису у різні роки становив 950–1200 примірників.

 

Наталя Лівицька-Холодна та Іванна-Кароліна Малицька (Дарія Віконська)

 

 

Новостворений журнал на тлі інших періодичних видань того часу вирізнявся самобутністю і незалежністю, чіткістю політичних поглядів, тому вже за короткий час зумів завоювати симпатії української молоді, яка після програних визвольних змагань шукала «виходу з історичного роздоріжжя». Із місячником співпрацювали визначні історики, фольклористи, етнографи, громадські діячі, письменники, публіцисти, літературознавці та мистецтвознавці: Віктор Андрієвський, Микола Андрусяк, Василь Біднов, Остап Грицай, Наталя Ґеркен-Русова, Володимир Дорошенко, Мирон Кордуба, Володимир Кубійович, Юрій Липа, Наталя Лівицька-Холодна, Степан Луцик, Євген Маланюк, Іванна-Кароліна Федорович-Малицька (псевд.: Дарія Віконська), Симон Наріжний, Олег Ольжич (спр. Кандиба), Михайло Островерха, Олена Теліга, Улас Самчук, Степан Сірополко, Степан Смаль-Стоцький, Йосип Хомінський та ін.

 

Володимир Кубійович, Мирон Кордуба, Симон Наріжний

 

 

Талановитих молодих людей, які гуртувалися довкола «Вістника», згодом почали називати «вістниківцями», а їхні світоглядні позиції, поетично-естетична й історіософська концепція у ширшому сенсі були означені дослідниками поняттям «вістниківство» – окремий феномен як в літературно-мистецькому середовищі міжвоєнної доби, так і в українському культурному процесі загалом.

 

Юрій Липа, Олена Теліга, Євген Маланюк

 

 

В основу «вістниківської» естетики була покладена теза про те, що мистецтво повинно нести у собі ідейне начало – бути надбанням нації і служити її потребам. В інтерпретації націоналістів популярне у міжвоєнній Галичині гасло «мистецтво для нації» отримало радикальніший зміст і більш конкретний вияв – т. зв. «войовниче мистецтво», концепцію якого запропонувала сценограф і журналістка Наталя Ґеркен-Русова у циклі статей, опублікованих у «Вістнику». Автор протиставляла мистецтво войовничого духу, яке мало опиратися на еллінську мистецьку традицію і бути носієм конкретної національної ідеї, безідейному мистецтву емоційного естетизму душі, яке вже почало потопати у формальних інтерпретаціях дійсності.

 

Наталя Ґеркен-Русова

 

 

«Войовниче мистецтво» до певної міри виступало антитезою і до народного («людяного») мистецтва: якщо перше відображало «дух нації», то друге – «душу народу». На думку Наталі Ґеркен-Русової, «людяне мистецтво» віддавало солодкавою сентиментальністю і часто перетинало межу мистецтва юрби, натомість ідейне мистецтво ставило перед собою високу мету – сприяти формуванню української еліти, яка мала би провадити широкі верстви українства у боротьбі за національну ідею та державність.

 

Виходячи з того, що мистецтво не є вимогою «виключно естетичних диспозицій людини», в оцінці якості мистецького твору прихильники націоналістичної концепції керувалися ідейними засадами, тому вартісною вважалася та робота, яка викликала у «сприймача» героїчне етичне переживання. Автори публікацій наполягали на тому, що мистецтво не може існувати та розвиватися для самого тільки мистецтва і бути безособовим, бо його суть становить дух-ідея, яка є «динамікою, енерґією, експансією в мистецтві».

 

Водночас, обстоюючи гасло «мистецтво для нації», «вістниківці» у жодному разі не мали на увазі примітивізування мистецтва, понижування його власне мистецьких якостей і адаптування під «смак загалу». Йшлося радше про те, що мистецтво має сприяти розвитку нації і відображати її внутрішні переживання. Національне героїчне мистецтво повинно було розвиватися у гармонійному поєднанні мистецького чинника й ідеї, «плекати етику мистця, виховувати публику, формувати поважну мистецьку критику, дати початки національно-фільмової акції – в національнім сенсі й формі».

 

Така позиція «вістниківців» врешті спричинилася до полемічного дискурсу на шпальтах львівської преси 1930-х років. Націоналістичній естетичній концепції опонували представники т. зв. ліберально-модерністської течії, які почали гуртуватися довкола літературно-мистецького та громадського двотижневика «Назустріч», ініційованого у січні 1934 року головою Української парламентської репрезентації та керівником видавничої спілки «Діло» Дмитром Левицьким.

 

Дмитро Левицький

 

 

Офіційно видавцем видання вказувався журналіст і громадський діяч Осип Боднарович, який, фактично, був його відповідальним редактором, а вирішенням організаційних і фінансових питань займався Дмитро Левицький. У різні роки за редагування часопису відповідали також Анна Мучій-Боднарович (дружина Осипа Боднаровича), художник і мистецтвознавець Святослав Гординський (розробив художнє оформлення та логотип видання), а до складу редколегії входили мовознавець Василь Сімович та літературний критик і літературознавець Михайло Рудницький. Двотижневик друкувався накладом 1000–1400 примірників.

 

Василь Сімович і Михайло Рудницький

 

 

Як зазначалося у вступній статті, часопис «Назустріч» планувався як «безпартійний, з найбільшою скількістю співробітників, наскрізь ідейний, себто гонорарів покищо не платить, яко мога загальнодоступний, ілюстрований» журнал. Він мав на меті «іти назустріч кожному культурному проявові» українського та закордонного життя, не піддаватися «цензурі одної ідеольоґії або одної партії», завжди ставити «на першому місці загально-національні та загально-культурні ідеали», пропагувати естетичний підхід до творення й оцінки творів мистецтва, обстоювати орієнтацію на західноєвропейську культуру.

 

Микола Бутович, Антін Рудницький

 

 

Найактивнішими дописувачами двотижневика (окрім згаданих редакторів) були відомі діячі української культури та науки: Василь Барвінський, Лідія Бурачинська, Микола Бутович, Михайло Драґан, Іван Іванець, Павло Ковжун, Іван Крип’якевич, Олександр Кульчицький, Володимир Ласовський, Зиновій Лисько, Меланія Нижанківська, Михайло Островерха, Антін Рудницький, Іларіон Свєнціцький, Володимир Січинський, Степан Чарнецький та ін.

 

Лідія Бурачинська, Михайло Драґан

 

 

Як дізнаємося з листів відомого у львівських мистецьких колах маляря-модерніста, графіка, редактора та публіциста Павла Ковжуна до художниці Олени Кульчицької, у червні 1937 року після трирічної «безінтересової» співпраці члени Асоціації незалежних українських мистців (АНУМ) вийшли зі складу співробітників «Назустрічі», оскільки Осип Боднарович «почав міняти обличчя цього орґану, а також допускати статті, що йшли у розріз з мистецькою лінією», яку АНУМівці «проводили і заступали». Конфлікт стався через надруковану у ч. 10 за 1937 рік статтю мистецтвознавця Володимира Залозецького про «Стилевий іконостас в Стрию», виконаний художником Василем Дядинюком, «бо ні з одним, ні з другим ніхто з нас співпрацювати не може» через причини «напрямного і особистого характеру». Та все ж, коли редакцію очолив Святослав Гординський, АНУМівці знову почали активно дописувати до часопису.

 

Павло Ковжун і Олена Кульчицька

 

 

Попри фінансові труднощі та цензурні утиски, редактори журналу намагалися підняти його рівень від популярного до серйозного аналітичного видання, який «відображувавби глибші проблєми сучасної української культури». У редакційних планах було збільшення обсягу вдвічі, а згодом і втричі, та поглиблення загальної економічної кризи завадило реалізації цих задумів. На шпальтах часопису неодноразово вміщувалися звернення до широкого загалу із проханням надати матеріальну підтримку «єдиному під цю пору літературно-мистецькому журналові молодого українства», проте ці заходи не дали очікуваного результату. У червні 1938 року через фінансові труднощі редакція змушена була закрити двотижневик. Щоправда, у липні–серпні 1939 року була спроба відновити видання і завдяки зусиллям Дмитра Левицького було підготовлено до друку кілька чисел часопису, але цим планам перешкодила світова війна.

 

Святослав Гординський, Володимир Ласовський

 

 

Редактори «Назустрічі» декларували потребу розвитку мистецтва з чіткою національною ознакою та орієнтацією на західноєвропейський модернізм, а в оцінці мистецької творчості стояли на платформі естетизму і відводили важливе місце формальним критеріям; ідейний зміст твору не відігравав, на їхню думку, вирішальної ролі. Більшість авторів видання, як-от Святослав Гординський, Павло Ковжун, Володимир Ласовський, прихильно ставилися до творчих експериментів та стильових пошуків українських митців і не вбачали у цьому жодної суперечності із завданнями національного мистецтва. Так, Павло Ковжун відзначав, що ті позитивні зрушення, які відбулися в українському мистецтві на початку 1930-х років «по лінії поглиблення форми плястичного твору», засвідчили той факт, що «істнує зовсім окрема, національна формою українська мистецька школа (в розумінні напрямку), що якістю і кількістю піднесла нашу мистецьку культуру до можливої висоти сьогоднішнього мистецького дня».

 

На думку «назустрічівців», митець не мусив бути провідником нації (цю функцію мали виконувати громадсько-політичні діячі), він мав служити її інтересам, відчувати свою добу, крокувати паралельно з її темпом і намагатися творити якісне мистецтво. Автори двотижневика наполягали на необхідності професійного підходу до розгляду складних мистецьких процесів того часу, виступали за об’єктивну оцінку пластичних творів, незалежно від їхньої тематики, форми та стильових рішень. Потрібно було творити національне мистецтво не у буквальному сенсі (лише національне в мистецтві), а у широкому – у різних його виявах і тенденціях, не відкидати творчі експерименти й авангардистські течії.

 

Водночас підкреслювалося, що ці формальні пошуки «ніколи не творились заради самої форми, заради «чистого» мистецтва, як це було обумовлено самим розвитком історії мистецтва на Заході», а були можливістю вивести українське мистецтво «на ширші горизонти».

 

Задекларована авторами «Назустрічі» думка про незалежність мистецтва від будь-яких зовнішніх чинників викликала особливе обурення редакції «Вістника», що потрактувала це як відірваність «від свойого окруження, середовища, національности, від духових потреб своєї доби». Іванна-Кароліна Федорович-Малицька назвала абсурдним виголошений відомим львівським мистецьким критиком Миколою Голубцем на відкритті 8-ї виставки АНУМ вислів про творення мистецтва «европейського по формі, національного по суті», бо наполягала, що форма і суть в пластичному мистецтві є неподільними.

 

Микола Голубець

 

 

Між двома часописами виникла доволі гостра полеміка з приводу стильових новацій та формалістичних пошуків в українському мистецтві. Митців-лібералів обурював той факт, що часто ці суперечки виходили поза рамки професійного рівня і врешті зводилися до взаємних звинувачень та навішувань ярликів. Як підкреслив Павло Ковжун, ця дискусія «відбила у багатьох охоту взагалі до принципіяльного обміну думок через вмішування до цих справ людей непокликаних, неперебірчивих в засобах, обскурних еґоїстів, нацькованих до полєміки людьми ситими і задоволеними, що й мистецтво обовязково також уважають тереном свого впливу, цинічно хотять бачити у ньому вплив своєї гіпокризії і снобізму».

 

Редакція «Назустрічі» намагалася спрямувати полеміку у русло професійної мистецької критики і пригадувала, що навіть обстоюючи різні точки зору, потрібно пам’ятати, що «українське мистецтво наших днів це єдиний суцільний процес, що ріжними шляхами прямує, чи по лінії поглиблення самої малярської культури, чи шукаючи самобутніх мистецьких форм, властивих українському мистецтву».

 

До слова, редактори двох часописів-опонентів Дмитро Донцов і Михайло Рудницький, давні ідейні супротивники й надзвичайно колоритні постаті мистецького середовища міжвоєнного Львова, були улюбленцями сатириків і карикатуристів.

 

 

У дантиста Я.Насса можна стрінути двох «приятелів» д-ра М.Рудницького і д-ра Д.Донцова. 

Рис. Е.Козака

Д-р Рудницький: Ха-ха-ха! Вже вам, бачу, зуб мудрости надпсувався!.

Д-р Донцов: Ха-ха-ха! Ви думаєте, що штучний зуб мудрости вам щось поможе?…

 

Полеміка між творчими колективами «Вістника» і «Назустрічі» найпоказовіше репрезентує ідейно-естетичні пошуки у мистецькій критичній думці міжвоєнної Галичини. Представники обох напрямів стояли на національно орієнтованій платформі й розглядали мистецьку творчість як можливість національного самоутвердження, проте з різних світоглядних позицій. «Назустрічівці» обстоювали розвиток конкурентноздатного національного мистецтва, вільного від будь-яких стильових й ідейних застережень, яке, інтеґруючись у західноєвропейський культурний простір, прислужувалося б у такий спосіб рідній нації і зміцнювало би її позиції у світі. Натомість «вістниківці» часто трактували поняття «національне мистецтво» буквально, зосереджуючись на національному у мистецтві, та розглядали творчість як ідейно заангажований і підпорядкований канонам процес, а також упереджено ставилися до авангардистських течій і наполягали на домінуванні «українського стилю» у мистецтві.

 

 

ДЖЕРЕЛА:

 

Ґеркен-Русова Н. Акція героїчного театру // Вістник. – 1938. – Т. 4, кн. 10. – С. 739–756.

 

Ґеркен-Русова Н. Завдання і орґанізація героїчного театру // Вістник. – 1938. – Т. 3, кн. 7/8. – С. 567–591.

 

Квіт С. Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет : монографія. – К, 2002. – 260 с. 

 

Ковжун П. Буденна і мистецька дійсність. За кулісами VII-ої виставки А. Н. У. М. // Назустріч. – 1936. – Ч. 21. – С. 2.

 

Ковжун П. Національна формою українська мистецька школа. Іван Падалка // Назустріч. – 1936. – Ч. 4. – С. 1–2.

 

Ковжун П. Обновник нашої театральної сцени – Анатоль Петрицький // Назустріч. – 1936. – Ч. 9. – С. 3.

 

Лехман Т. Дмитро Левицький (1877–1942), громадсько-політичний діяч, журналіст, редактор, видавець – родом з Добрячина. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://chervonograd.in.ua/index.php/nash-krai/z-istorii-nadbuzhanshchyny/298-dmytro-levytskyi-1877-1942-hromadsko-politychnyi-diiach-zhurnalist-redaktor-vydavets-rodom-z-dobriachyna.

 

Листи П.Ковжуна до О.Кульчицької (Львів, квітень 1932 р. – вересень 1937 р.) // Центральний державний історичний архів України у Львові. – Ф. 309 (Наукове товариство ім. Шевченка), оп. 1, спр. 2359. – Арк. 34–35.

 

Нашим приятелям і ворогам // Назустріч. – 1934. – Ч. 13. – С. 6.

 

Решетуха В. Ідея і форма мистецького твору // Вістник. – 1938. – Т. 4, кн. 12. – С. 885–389.

 

Рудницький М. Новий тип журналу (З приводу ілюстрованого двотижневика «Назустріч» // Діло. — 1934. — Ч. 84. – С. 3.

 

Рудницький М. Пляни // Назустріч. – 1934. – Ч. 1. – С. 1.

 

Середа О. «Мистецтво для нації»  – естетична концепція вістниківців (за матеріалами журналу «Вістник» (1933–1939 рр.) // Вісниківство: літературна традиція та ідеї : наук. зб. – Дрогобич, 2012. – Вип. 2. – С. 270–276.

 

 

ФОТО:

 

Журнал «Назустріч», 1934–1935 роки

 

Котлобулатова І. Львів на фотографії – 3. Львів’яни. – Львів, 2014.

 

Летіло 40 сорок: Літературні анекдоти про відомих українських письменників, митців, політиків та мистецькі й суспільно-політичні події 20–30-х рр. ХХ ст. / упоряд. та літ. ред. Василя Ґабора. – Львів, 2015.

 

Korduba, M. Rozwój imperjalizmu rosyjskiego. – Warszawa 1935.

 

http://uartlib.org

 

https://twitter.com/pan_zugzwang

 

https://na-skryzhalyah.blogspot.com

 

http://www.ukrlit.vn.ua

 

http://www.parafia.org.ua

 

http://www.utoronto.ca

 

http://audiovis.nac.gov.pl

 

https://uk.wikipedia.org

 

http://storinka-m.kiev.ua

 

http://dobrabiblioteka.cv.ua

 

http://artes-almanac.in.ua

 

http://www.scpg.ru/text/olenastepaniw.html

 

 

01.01.2017