Марта Госовська

 

Дарія Віконська. Джеймс Джойс: Тайна його мистецького обличчя. Жінка в чорному: Етюди, поезії в прозі, нариси, діалоги / Упоряд., літ. редакція, передм. і прим. В. Ґабора. – Львів: ЛА «Піраміда», 2013

 

Вже саме ім’я Дарії Віконської (не кажучи про її творчий доробок – зовсім незнаний у сучасному літературному дискурсі) будить у читача чималий інтерес. Флер аристократизму, тонко-тужливий настрій епохи фокстротів та тривожне передчуття катастрофи, що от-от гряне в Європі і покладе край безтурботним променадам та гамірливим сальонам – ось що вчувається у звучному імені Віконської.

 

Зрештою, це вдалий псевдонім, що палімпсестом наклався на справжнє родове ім’я Малицьких – заможних землевласників, членів верхньох палати Австро-Угорської імперії, меценатів і, як влучно окреслив їх Євген Маланюк, «останніх в свому роді філянтропів». Справді, Ліна Малицька – винятковий екземпляр романтичної довоєнної епохи, остання пристань меланхолії та тонкого, аж болісного, естетичного світовідчуття. Їі біографія виглядає нетипово екзотично: замість звичного набору народився-вчився-помер маємо навчання у закритих пансіонах Англії та Франції, – власне, звідти й інтерес до Джойса та модерного мистецтва загалом, – подорожі Європою і подальше, мало не відлюдницьке, життя у родовому маєтку на Тернопільщині, розгубленість перед наростаючою загрозою совєтської окупації та рішучість не датись живою у руки НКВС. Трагічна історія Віконської, далебі, може стати знахідкою для сценариста чи режисера, адже це не що інше, як справжній документ безжальної епохи змін. Певна, що стрічка вдасться не згірш байопіка «Години» про Вірджинію Вулф.

 

Карколомність життєвих колізій, проте, не затьмарює творчості Дарії Віконської: перша в усій Східній Європі розвідка про неабикого, а нічне жахіття літературознавців – Джеймса Джойса, збірка чуттєвої, поетично-філософської прози «Райська яблінка», декілька новел, численні літературно-критичні огляди не лише в українській, а й в закордонній періодиці – ось інтелектуальний доробок її короткого життя.

 

З ґрунтовної передмови Василя Ґабора, а якшо бути точними, – то з двох передмов (адже структура книжки чітко розмежовує Віконську-критика і Віконську-письменницю) – довідуємось, що джойсознавство Віконської викликало у тогочасному літературному середовищі не те щоб резонанс, а радше поблажливе здивування чи закиди у недоречній наївності та декаденстві літературознавчої студії. Власне, зерно правди у цьому є – науковий підхід, принципи та методологія дослідження у розвідці Віконської мають дуже ефемерну форму. Подекуди авторка збиваєть на мінівці, намагаючись дорівняти до холодних наукових стандартів із тезами-запереченнями-підтвердженнями: боротьба із власною мрійливою елегійністю натури так і залишається лише боротьбою, навіть, великою мірою, затирає сильні сторони студії. Власне, коли Дарія Віконська не приховує колосальну ерудицію за схоластикою, попускає віжки самоконтролю і забуває про телеграфний стиль, у неї чудово вдається порівняльний аналіз модерної скульптури Олександра Архипенка та Джойсового модерного письма у розділі про «Революційність та мистецькі погляди». Погодьмося, вельми сміливе експериментальне дослідження – особливо, якщо врахувати, що на початку 30-их років міждисциплінарні студії ще навіть не виднілись на горизонті гуманітарної науки. Зрештою, Дарія Віконська не вважала свою студію науковим тезисом, наголошуючи на стихійно-емоційному характері дослідження, що мало на меті «утривалити враження, які виринули під час читання Джойсового твору»[1], а неангломовним читачам хоч трохи привідкрити «тайну його мистецького обличчя».

 

Так вже склалось, що художню творчість Віконської теж сприйняли неоднозначно: від захоплених дифірамбів Михайла Рудницького до категоричного несприйняття Дмитра Донцова. Перший цінував свіжість її думок та вправність у надскладній літературній формі діалогу, другий – за цю ж свіжість думок (читай – еротизм) ґанив письменницю. Нам, дітям епохи всіляких пост- революцій, у тому числі й сексуальної, важко розгледіти у новеллах Віконської хоча б натяк на «нездорову еротику», як охарактеризував «Райську яблінку» Донцов. Либонь, оголені плечі, ледь помітні з-під кашемірових шалей, чи полум’яні монологи, виголошені у темряву порожніх покоїв, колись будили значно більше стихійних почувань та тілесних рефлексій. Тим не менше, у Дарії Віконської була своя авдиторія вірних адорантів – емансипантки, які аж ніяк не могли залишитись байдужими до програмно-феміністичного діалогу між патріархальною Євою та прогресивною Ілоною. Три сторінки діалогу, а маємо виклад чи не усіх засад філософії фемінізму.

 

Проте, ці маніфести фемінізму – всього лиш розуміння неминучих змін у суспільстві, віддзеркалення європейських віянь і осмислення нової ролі жінки у більшаючому світі. Насправді, собою, як признавалась авторка, вона була у коротких новелах – спалахах нечуваної вразливості, коли емоційні та тілесні враження непомітно обростають словами, виливаються у витончені форму та стиль. Тут нема манірності, ні, – лише музика, квіти та правдива туга за вислизаючою красою. Дарія Віконська жила без шкіри, як кажуть англійці, у світі, де прекрасне є істинним. Чуттєва проза авторки, – у формі філософських діалогів чи бліц-етюдів із вигадливим плетивом барв, смаків та звуків, – не проста і не для всіх, її в жодному випадку не можна читати похапцем, нехтуючи ритуалом краси, що так багато важив для останньої в своєму роді аристократки духу.

 

Примітки:

[1] Дарія Віконська. Джеймс Джойс: Тайна його мистецького обличчя. Жінка в чорному: Етюди, поезії в прозі, нариси, діалоги / Упоряд., літ. редакція, передм. і прим. В. Ґабора. – Львів: ЛА «Піраміда», 2013. – С. 13.

 

30.09.2014