З таким питанням доводиться зустрічатись раз-у-раз кожному українському мистцеві. При цьому показують йому, як приклад, хоч би минуловікове мистецтво наших сусідів, при чому ще й попадається нераз кілька не дуже прихильних слів на адресу нового мистецтва, його напрямів, його "матеріялізм", ну, і на брак патріотизму мистців. Гадка пересічного громадянина така, що все те, що роблять тепер мистці, всі їx "експерименти" (що, доречі, вже належить до перейденого) мало що варта, що це "мистецтво для мистецтва" (про це запевняють нераз і люди, близькі до мистецтва, та що хочуть бути ще більшими патріотами), що наше вбоге суспільне життя не може собі дозволяти на такий люксус і т. д.
Ми не хочемо тут обороняти позицій нового мистецтва, бо це завело б нас у нетри теорії і зайвої дискусії та оборони справ, у нас деінде вже нераз вияснюваних і обґрунтованих, та що є вже давно "вірую" кожного мистця. Хочемо лиш сказати кілька слів на тему, про яку згадано в наголовку. Бо й справді: що шкодило б українським мистцям дати нпр. ряд великих історичних картин, де зображено б якісь світлі моменти української минувшини, картини, де ті мистці могли б показати свої досягнення, в сюжетних творах, усім зрозумілих. "Усім" — це значить, щоб таку картину можна повезти на провінцію, можна б зробити з неї репродукцію для тисячного поширення або вмістити відбитку її в популярному журналі. Коли повстало б таке мистецтво, тоді — запевняють — мистець мав би запевненого масового мистецького споживача своїх творів, зник би теж і той розлам, що таки існує між досягненнями сучасного мистецтва і громадянством... Тимчасом, мовляв, мистці в нас не хочуть цього робити, або — це дотепніші — це їм не під силу...
Справа виглядає проста на перший погляд. Річ тепер за мистцями. Чому вони, всеж так уперто не хочуть братися до такої ділянки мистецтва? Чому в нас за останні два десятки літ, по такому героїчному минулому, не має — за дуже дрібними вийнятками — картин, що відбивали б те недавнє минуле? Таж кілька таких, більшого розміру, справді мистецьких картин мало б зразу ж нечуваний успіх!
Річ тут ані не в браку патріотизму, ані не в "нових напрямках", що буцім то заперечують сюжетність і взагалі "літературний" жанр, ані не в невмінні, а з причин зовсім інших, на які складаються всі обставини нашого суспільного життя. Передусім у нас немає ще досі бодай примітивно забезпеченої групи мистців, немає властивого типу вільного мистця-професіонала, в тому понятті, що ми його стрічаємо в чужих. Наші мистці живуть з дня на день з малювання декорацій, крамничних вистав, тощо, отже це тип мистецтва, звязаного безпосередньо з замовцем і від нього залежного. Мистців "незалежних", що можуть працювати роками над своїми творами (як нпр. О. Новаківський) у нас майже немає, бо все те, що вони творять "для себе", творять між іншим, поміж щоденними і злободенними дрібницями. Чимраз більше виробляється в нас тип своєрідного "недільного мистця" ("Зонтаґсмалер"), що тільки в той день працює "для себе"; та багато і тієї неділі не має! Як бачимо, мистці роздроблюються, розлітаються на дрібниці і за тим не мають просто часу.
І в таких умовах і таких методах праці виринає питання: як такий мистець може покласти перед собою велике творче питання? Коли і де має він простудіювати матеріял щодо історичної вірности, відтворити його на моделях, подбавши вперед за костюми, згрупувати їx в ателіє (яке має в нас усього 2—3 людей) і взагалі подбати про ввесь той конечний матеріял, без якого не може бути поважна ніяка робота, так як у будівничого, який не буде братись до будови з кількома цеглами і дошками. При цьому труднощі для українського мистця удесятеро більші, як деінде. Наші музеї не мають нпр. історичних костюмів, зброї (щойно недавно започатковано воєнний український відділ в одному музею) — себто того всього, що нпр. німецький або польський мистець має досхочу на місці. Відомо, що коли нпр. малював Матейко, його опікун ґр. Тарновський, сам знаменитий історик, проробляв усю історичну працю за мистця: студіював і вишукував костюми, укладав сюжет і персонажі, архітектуру (якої перспективу розвязували архітекти) і т. д. Була це сума зусиль, що у висліді давала ту складну машину, яка зветься картиною. Так теж було за часів ренесансу, хоч би в Фльоренції, де мистець був до деякої міри лиш виконавцем колективного замовлення. Всього цього в українських умовинах немає. Знаємо нпр. одного нашого мистця, що вже третій рік мріє про те, щоб пошити собі сякі-такі українські військові моделі мундурів і роздобути хоч примітивну зброю — і досі на це не спромігся...
Правда, є такі, які кажуть мистцям творити все "з голови", з фантазії. Та це спосіб, яким можна робити ілюстрації до не надто відповідальних видань, по 5 і 10 зол. за штуку, але не великі речі, де кожна річ, кожен теж деталь — є проблемою. Тож і бачимо, що не лише нові мистці не беруться до тієї творчости великого розміру, а й ті, що нею досі займались (нпр. наші відомі два баталісти) від неї відходять, бо їx мистецьке сумління не дозволяє їм надалі жити самою імпровізацією: рухів, зброї, коней і т. д.
Все те, що пишемо, виглядає майже на оправдування, та не теми кожночасних балачок, на які сходить питання, покладене у заголовку. Ми тут за нічим не аґітуємо, ані не накликуємо мітичного "загалу" прийти з поміччю. Тільки розбудова загально-національної економіки дасть згодом спромогу віддихнути вільніше мистецтву та виплисти на ширші води. Покищо те мистецтво робить єдино можливу і найрозумнішу роботу: нагромаджує той запас знання й хисту, щоб кожної хвилини бути готовим до великих завдань. Покищо, серед загальної вузькости всіх духових проблем і вимог у нас, популярно-сплощеного ставлення до мистецтва, воно живе якось збоку і покищо мусить задоволятися своїми досягненнями серед чужих — та тієї чимраз численнішої горстки своїх, що відчувають і люблять мистецтво.
