Михайло Островерха

Криниця, вересень 1941.

 

 

М'яко здіймались лемківські гори. Над ними палало сонце, а синява, що по ній йшли лабаті білі хмари, широкими очима вдивлялась у зелені верхи, у тремтючі вівса, у ялівець, що прів у сонці і розливав сердешні запахи рідної Лемківщини.

 

Поїзд нісся понад кордон Словаччини здовш нашої річки Попраду, що спокійно пливе і обома своїми берегами сягає хат наших лемків. Кінець серпня, початок вересня, а тут щойно жнуть, косять пшеницю, жито, ячмінь — марний цей збір. Зате вівса, картоплі та конюшини — тут багатожнивні.

 

В Сянік — до приятелів їдемо. По дорозі зустрічаємо старого приятеля з Львівської богеми. Побачивши його, виривається вам із глибини серця оте рідне, наше ймення:

 

— Федю!...

 

А Федь Триндик у відповідь протекційно усміхається, кліпаючи цікавими, малими очима. Заходимо в розмову: кажу вам — Федь, учителюючи на Лемківщині, зовсім устаткувався, здисциплінував свого духа на селі серед дітвори, на хлопськім хлібі, молоці, яйцях, маслі і на лагіднім повітрі цих гір.

 

— Можу признатись тобі, що я написав повість, яку прийняли вже до друку, — чваниться скромний Федь.

 

Іде Федь, щоб на Засянську землю глянути, на схід, бо —

 

— Так мені банно за нею! — сумно каже Федь.

 

І на одній станції, Ясло, ми прощаємось. Дає мені Федь гостинця — два сирі яйця і лишає мені, на спогад нашої зустрічі, лемківську пісню, що навчився він її, між іншими, на Лемківщині. Ось вона:

 

В зеленім гаю

Древка рубають.

Аж до Дунаю

Тріски падають.

 

На тлі сірого, монотонного акомпаніяменту в стерні коників-стрибунців, довго ця пісня гомонить у душі.

 

Наше старе княже місто Сянік. Розложене на західнім, стрімкім березі Сяну — високо, між лісами, горбами цієї чудової околиці. Тут-же, на фундаментах замку наших князів, стоїть старовинний замок, що його збудувала польська королева Бона — жінка Жигмунта І, перша половина XVI. ст., а вдова по Г. М. Сфорца, володаря Міляна. Розуміється, що зо старовини збереглись тільки мури: бо крівля, вікна, ціле нутро — усе сучасне. Бачимо, що добуто на денне світло два вікна з доби ренесансу, які пригадують нам чудові, добре збережені вікна палат Сфорців у Міляно, у Віджевано.

 

Ці вікна в сяніцькім замку добув наш мистець Лев Гоц: він-же привів до порядку й цілий замок, де німецька влада примістила Український Музей Лемківщини.

 

Йдемо до приятеля, Лева Геца, до музею. Побачивши себе, ми трохи не збили себе з ніг, вітаючись. І водить мене приятель по кімнатах, показуючи свою довголітню запопадливу працю, збираючи по Лемківщині ці, щиро й без переборщення сказати, архитвори українського церковного мистецтва XVI—XVIII. століть. Є тут зразки нашого раннього ренесансу: Мадонна, на синьому тлі еліпси, чи Пантократор, чи св. Микола, — такі твори, що й Уфіцці, чи й Брера хотіли б їх мати. Є тут високовартісні старовинні тканини — церковні ризи — що можна надибати ще в музеях Італії, Відня. Є плащаниці й інша утвар церковна. Пребогата бібліотека — архів церковних книг? між іншим — Поучительноє євангеліє у тутешнім діялекті. Є тут і "Діло" і "Новий Час", "Літопис Червоної Калини" і "Назустріч", — що теж стали цінною рідкістю. При всьому цьому бачу й добру збірку і сумлінну з лемківського фольклору, побуту.

 

Ходимо з Л. Гецом по салях, оглядаємо все це і приходимо, по уважній обсервації, до висновку, що наш мистець цим музеєм живе — це його душа, ціль і вартість його життя.

 

— Ти так безмежно зароблений у цих справжніх перлинах у твому музею, що аж дивно! Пам'ятай, що це війна! І в Кнідійську Афродиту Праксителя у Ватикані грім ударив!... — охолоджую приятеля, хоч і сам, будучи на його місці, не зробив би інакше.

 

Запрошує мене приятель до себе на нічліг. Простора, захисна, соняшна, старопарубоцько чистенька кімната — це робітня, вітальня і спальня. Усі стіни, кути завалені працями. На шталюзі стоїть нова, недокінчена праця. Мистець витягає з кута нові праці, показує їх мені. Є тут і цікаво подумана — сюжетом — і сміло закопйована праця, змістом якої є наша гризня 1940-41 р. Синтетичний твір. Думкою — він нагадує деякі ідеї Марінеттія.

 

Приятель, випитавши мене як тепер стоїть мистецтво в Італії, оповідає цікаві артистичні історії нашого дня. Я слухаю його, але не перестаю водити очима по його працях. Бачу, що мистець Л. Гец, набувши на "бецугшайн" полотна, дає усе нові й нові праці, більших розмірів як досі. По його очах видно, що його уява запалена все новою ідеєю, усе новими мистецькими замислами.

 

Приятель говорить. За вікном вечірня тиша малого міста. Час до часу самітно процокотять об камінь хідника чиїсь кроки. А я вдивляюсь у ці трагічні постаті, що вийшли з душі Лева Геца і самітно ворушаться серед цих тихих та самітних вулиць. І минаючи по дорозі смуток Едгара Алян По, поринаю у століття Джіотта, у його найкращі твори в каплиці Скровеніїв у Падові: цього мистця раннього італійського ренесансу Л. Гец боготворить. Хоч, каже, і за Ван Гогом він пропадає. І хто його зна! Може бути й таке: Джіотто — це підстава і конструкція душі мистця, а Ван Гог — це його трагедія.

 

***

 

Дивна осінь на Лемківщині: зелена і тиха. Тиша — в лісі в полі. Сухо стрикотять польові коники, тремтять на пні вівса. Простірно і гірко пахне в сонці материнка. Скромно і приземно фіолетіє верес. Лемко водить косою і банує піснею своєю.

 

І на цьому тлі ви снуєте думи-сподівання нашого справді нового, великого життя.

 

[Львівські вісті]

28.09.1941