Тиша й мовчання

«УТОЧНЮЙТЕ ЗНАЧЕННЯ СЛІВ...» (37)

«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова...»

(Богдан Ігор Антонич)

«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)... Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.

Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова... Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо...

ТИША Й МОВЧАННЯ

Nóx erat ét celó fulgébat Lúna seréno…

Ніч була. В небі яснім лискуча сяяла повня...

Горацій.

(Fortissimo сонця – золоте; місячної повні – срібне.)

Тишу – бачимо й чуємо. Найчастіше – пов’язуючи її з просторовими образами поля, моря: «Кругом поле, як те море...» Мовчання – лише бачимо: марно прикладати вухо до каменя, який мовчить. Бачимо – «кам’яне» мовчання Орфея після втрати Евридіки на полотні Александра Сеона. Бачимо – або відчуваємо (камінь на душі).

У тишу, як у море, входимо («Іду в полях...»). А в мовчання (в розпач, у відчай), як у яму, – впадаємо, як це зобразив, наприклад, Ван Ґоґ («На порозі вічності»).

Тиша (спокій) – бажана, омріювана: «O, ubi campi» – «О, де поля ті!..» (Вергілій). Мовчання – буває моторошне. Мовчання мікросвіту («Не мовчи!»). І, відвічне, – макросвіту: марно вслухаються в нього радіотелескопи. Тож і до мовчазного безмежжя хочемо докликатися: «Не мовчи!»...

Нічну тишу, що межує з мовчанням, а земний спокій – зі спокоєм вічним, геніально змалював у своїй неперекладній мініатюрі «Нічна пісня подорожнього» («Über allen Gipfeln / ist Ruh…) заворожений тією тишею Ґете.

У спробах її перекласти, а таких чимало, інтерпретатори мали б зазначати, що в них – лише переказ «змісту»; мали б, щоб не залишати читача у крайньому подиві: «В чому ж тут геніальність?..» Про цей «зміст» – в «Обмірі світу» Д. Кельманна (переклад Юрія Прохаська): «Понад верхівками усіх дерев – тиша. В деревах не чутно вітру. Птахи теж замовкли, і незабаром ми помремо».

В оригіналі ж – звукові й зорові образи. Ними й змальовує поет розлогість уже споночілої, що в низькому й темному «u», божественної тиші («Ist Ru-u-u-u-h»), її домінування над гостроверхою, як голосний «і», ґотикою гірських і соснових верхів («Gipfeln – Wipfeln»); у звуковому образі – й замовклий, хіба що в мелодійному відлунні чутний, спів пташин («Die Vogelein scweigen im Walde»), головне ж – ледь чутне дихання Землі («Hauch» у перегуку з «auch», також), до якого наприкінці своєї життєвої дороги долучиться й земна людина.

Саме в цих звукових і зорових образах – глибокий філософський, емоційний сенс, поетична віртуозність геніального поета. І власне ці образи не піддаються перекладу засобами іншої мови (саме іншої, а не «біднішої»). В рамках мініатюри неможливі й «компенсації» (немає простору для «маневру»), є – лише втрати.

Визнання цих втрат – не так констатація незмоги мовою перекладу передати особливості першотвору, як акцентування тих цінностей, які таїть у своїй неповторності кожна окрема мова. Якою ж бо іншою мовою можна відтворити, скажімо, градацію ніжності, що її так вільно, з таким звуковим чаром передає наша, українська: «Місяць яснесенький / Промінь тихесенький кинув на нас»?..

Але повернімося до мовчання. Воно – важке, як камінь. Хоча ті «камені» – різні. Про «надлюдське» мовчання, з винятковою експресією, – Ципріян Норвід («Не клич-бо мене до смиренних пісень...»). У такому ж, сповненому експресії, перекладі відлунює воно у Володимира Лучука...

Є ж – і легке мовчання. Скажімо, «японське», за чаєм. Не проронивши й слова, «бесідники» розкланюються, дякують собі навзаєм за приємно проведений час у насиченій душевною близькістю тиші, легкому мовчанні.

Є – світле мовчання: мовчання місячної повні, божественної Люни – на тлі земної тиші. Вона, ця тиша, – наче від-луння денної: повня, її дивовижне albedo, – ідеальне втілення цього високого, світлого, незрадливого мовчання: скільки пар закоханих при місячній повні («...при місяці стоя») зізнавались у найпотаємнішому, й вона, царівна Місяцівна (М. Лукаш), будучи свідком (свідчинею?), ніколи не зраджувала їхньої таємниці!..

Кожен по-своєму бачить і чує нічну тишу й мовчання місячної повні. В мене ці відчуття тісно пов’язані з образом старезної, зчорнілої і порепаної від часу дерев’яної дзвіниці на вже геть осілому пагорбі біля нової (вже й вона стара), теж дерев’яної, церковці у родинному Вирові.

Бачу її вугляний силует на тлі багряної повні, що викочується, «як млиновеє коло», з-за пшеничного лану. Мовчання тієї повні – легке: наче справді хтось піддуває, як ото пір’їну, ту велетенську багряну кулястість... Зчорніла вирівська дзвіниця для мене – давнина, архаїка. Далі – «теперішнє історичне» (praesens historicum): Гомер оспівує, Сапфо тужить, Горацій сумовито всміхається...

Денні настрої, згадаймо Архілоха, такі, якою лампадою Зевс осяє землю. Нічні – під орудою божественної Люни (у греків – Селени, чиїм сяйвом проймається Сапфо). Здіймаючись над обрієм, повня втрачає свою багряність – меншає, висріблюється. Вже вона не така таємнича, зате горда своєю нероздільною владою в нічному небі (що таке зірки при ній? – розбігаються, меркнуть). Одне слово – царівна Місяцівна!..

Іноді ж (дозволю собі короткий відступ) навпаки – настрої небесних світил залежать від того, як на Землі поводиться людина. Так, в одній із Горацієвих сатир, де поет демонструє ще й «чорний» свій гумор (І, 8), «...зчервоніла од сорому Люна / І за надгробок зайшла, щоби злочину свідком не бути», – бачачи, що витворяють відьми на Есквіліні, одному з римських пагорбів, який мав погану репутацію (тут у давні часи ховали найубогіших, страчували злочинців; сюди, щойно западала ніч, прокрадалися злодії, волоцюги, чарівниці)...

Село заполонює срібляста тиша. Лише час од часу в порослому очеретом ставку, точно межуючи паузи, озивається жаб’ячий скрекіт – умить вривається в тишу і вмить, наче справді під орудою владарки нічного неба, – змовкає. Таке враження, що жаб’ячий хор – лише для того, щоб людина слухала тишу, смакувала її, впивалася нею...

Але це – вже при сріблястій повні. При низькій, багряній, все довкіл, навіть Земля, затаївши подих, боїться порушити це хвилинне таїнство – появи з-за обрію величної багряної повні. Лише безшелесна птаха, сова, вилітає на лови з одного із круглих дзвіничних вікон, очниць, поки місячне срібло ще не разить її звиклих до темряви великих очей...

В ніч вилітає сова, найтихіша птаха, – у тишу,

Не шелесну́вши крилом, – в ніч вилітає сова.

Повні багряної круг випливає з-за пругу нічного,

Не ворухнувши веслом, повні багряної круг.

Углем на червіні тій – дзвіниці-самітниці обрис,

Сховок нічниці-сови, – углем на червіні тій.

В тишу заслухався дзвін: боїться й назви своєї –

Тиші ворожа вона – в тишу заслухався дзвін.

Мак – тишиною цвіте: пелюстку лячно зронити

В місячну тишу. В полях – мак тишиною цвіте.

Вже не багрянцем пашить – срібло́м виповнює повня

Тихості чашу п’янку – вже не багрянцем пашить.