110 років тому, 20 лютого 1905 року в селянській родині села Дермань теперішньої Рівненської області народився видатний український письменник Улас Самчук, твори якого були заборонені комуністичної владою.
З його творчістю вчорашні радянські українці познайомилися після проголошення незалежності, а до того часу Самчук творив на еміграції – як і більшість його колег-патріотів.
Нині твори Самчука входять до шкільної програми. Його життя, творчість і політичні погляди досліджують і аналізують спеціалісти. Утім, вони зазвичай обходять стороною роботу письменника в газеті «Волинь», що виходила за німецької окупації у Рівному. Така «сором’язливість» дослідників можна пояснити небажанням пояснювати контакти письменника з німецьким окупаційним режимом.
Батьки Самчука, бідні селяни, не бажаючи синові своєї долі, зробили все можливе, аби він отримав належну освіту, тим більше, що син мав нахил до науки. Після закінчення народної школи у с. Телявці юного Уласа відправили навчатися у приватну гімназію до Крем’янця. 1927 року його призвали служити до польського війська, але він дезертирував, нелегально перейшов німецький кордон і в Німеччині вступив до Бреславського університету. Невдовзі переїхав до Праги, де 1929 року вступив до Українського вільного університету, закінчивши його 1931 року.
У Празі на той час перебувала значна частина українських емігрантів, які після поразки визвольних змагань 1917-1921 років мріяли відновити українську незалежність. З відомими в цих колах прихильниками ОУН Олегом Ольжичем і Оленою Телігою Уласа Самчука пов’язували дружні стосунки. Коли в лютому 1940 року ОУН розділилася на два крила – мельниківців і бандерівців, він пристав до старших і поміркованіших – мельниківців.
Але в його спогадах «На білому коні» чути біль і нерозуміння цього протистояння. Вже будучи редактором «Волині», Самчук намагався не звертати уваги на нього та культивувати українську культуру.
З початком Другої світової війни, за порадою Олега Ольжича, він переїздить із Праги до Кракова, де в передчутті майбутньої німецько-радянської війни зосередилися значні кадри мельниківців. У Кракові письменник пережив перше розчарування ходом подій, коли бандерівці 1941 року проголосили у Львові відновлення Української держави. «30 червня ми сиділи з Маланюком у кав’ярні Бізанця, коли прийшла нагло вістка, що у Львові через радіо була проголошена самостійність України, – пише Самчук у спогадах «На білому коні». – У кав’ярні, як звичайно, було багато публіки, і ця вістка всіх наелектризувала. Я прийняв її мовчазно і спокійно. Усе це, розуміється, дуже гарно, але воно не дасть більше, ніж ще одну святочну дату, яких ми маємо так багато. Свідомість цього паралізувала мою радість… В мельниківському таборі було помітне збентеження. Багато дискусій, багато коментарів. Не всім імпонував склад проголошеного уряду та його прем’єр Стецько. Ольжич прийняв цю справу мовчазно, а лише згодом висловив думку, що тепер нарешті німці відкриють свої карти. І вони дійсно в скорому часі їх відкрили. Усіх членів ново проголошеної влади, як також цілу верхівку ОУН (б) було взято під контроль. Спочатку лише превенційно і делікатно, а згодом зо всією суворістю завойовника. Олена (Теліга – В.Г), як звичайно, була невдоволена, що проголошення зробили “вони”, а не “ми”; чому це завжди так є, що “вони” скрізь перші».
14 липня 1941-го Самчук разом із Оленою Телігою виїхали з Кракова в Україну. Там уже перебував у Львові Олег Ольжич. Побувши кілька тижнів у Львові, письменник рушив далі на Схід, а Теліга лишилися в місті чекати зайняття німецькими військами Києва. 5 серпня Самчук разом з отаманом «Поліської Січі» Тарасом Бульбою-Боровцем дістався рідної Волині та зупинився у Рівному. Тут випадково зустрівся із колишнім послом від Волині до польського сейму Степаном Скрипником (після війни – патріарх УАПЦ Мстислав), який активно долучився до налагодження українських допоміжних органів управління в окупованому місті. Він запропонував Уласу Самчуку не поспішати до Києва, а лишитися тут і налагодити видавництво місцевої газети. Утім, письменник пристав на пропозицію лише після відвідин рідного села. Чи то рідні місця пробудили в ньому «регіональний» патріотизм, чи то люди, з якими зустрівся на Волині, вплинули на його бажання творити в рідних краях. Своє рішення у спогадах пояснив так: «Я лишаюся в Рівному, і не тільки тому, що до Києва ще закрита дорога, а також тому, що і тут безліч роботи. Нам потрібний добрий пресовий орган, добре видавництво, це робота для мене, і ми відразу взялися».
Діставши дозвіл у німецької влади, він разом із однодумцями з головою занурився у газетні справи. Вирішили видавати часопис під назвою «Волинь». Приміщення для редакції вдалося «вибити» на першому поверсі будинку на вулиці Топольовій, 32. Самчук став головним редактором, адміністратором газети – Степан Скрипник. На перших порах «Волинь» ілюстрував відомий художник-графік, майбутній повстанець Ніл Хасевич. «На секретарку почали школити Віру Шеккер, яка вже писала одним пальцем на “Ремінґтоні” і робила на кожному слові не менше однієї помилки. На огляд преси дали Таню Прахову (потім стала другою дружиною Самчука – В.Г.), а фоторепортером був Іван Шеккер», – пише Самчук. Редакція приймала інтересантів від 10 до 12 години.
Доки в місті перебувала німецька військова адміністрація, редакція газети діяла на власний розсуд, хоч і з обережністю, аби не викликати репресій з боку німців. Звичайно, цього було замало для активістів, адже як пише Самчук, «хотілося б, щоб газета була максимально своя, не лише мовою, але й змістом, щоб вона щось казала, за щось змагалася, відстоювала якісь інтереси. Розуміється, оминути «кесареві – кесареве», годі, не такий час». Коли до міста прийшла німецька цивільна адміністрація, то відразу запровадила цензуру. «Не можна порушувати справ української державності, організації української воєнної сили, – писав Самчук. – Критикувати офіційні розпорядження, мати незалежну лінію поведінки… Як також не можна порушувати наших міжпартійних проблем… Але поза тим широке поле для ініціативи. Господарство, підприємства, шкільництво, культурні справи. А головне, піднесення рівня свідомости – інтелектуальної, культурної, політичної».
Перше число «Волині», надруковане у друкарні на вул. Адольфа Гітлера, 81 накладом у 12 тис. примірників, побачило світ 1 вересня 1941 року. Газета мала формат А2, обсяг – 4 сторінки. Ціна номера – 50 копійок (згодом збільшили до 1 карбованця).
У першому числі редакція помістила звернення до населення, де чітко окреслила завдання газети: «Приступаємо до видання часопису "Волинь". Потреба пресового органу, особливо у наш час, надзвичайно велика. Брак друкованого періодичного рідного слова, брак зв’язку, брак відомостей, як з рідного краю, так і з чужини, творить атмосферу замкненої порожнечі й безперспективності. Хочемо ці браки та ненормальності усунути… Будемо інформувати наше громадянство про все, що діється в широкому світі. Політика, культура, господарство, тілесне виховання і спорт, справи Православної Церкви, статті з різних ділянок життя – все те знайде місце на сторінках нашого часопису. Просимо лише наше громадянство наділити нас своїм довір'ям, а також всебічно, чинно й практично нам допомагати».
Перші 12 тисяч примірників газети розійшлися, «як гарячі пиріжки», чим дуже тішилася редакційна колегія. Загалом, як пише дослідниця Раїса Радчик, за 29 місяців існування газети видрукували 10 млн. примірників. Окрім того, часопис поширювався далеко за межами Волині. Його охоче передплачували й читали як на заході, так і на сході України. Зокрема, з Галичини надсилали свої твори письменники Василь Щурат, Уляна Кравченко, Іван Филипчак, Федір Дудко. Як свідчить численна редакторова пошта, «Волинь» передплачували у Дніпропетровській, Кіровоградській областях. Кореспондентами часопису в інших країнах були такі відомі літератори, як Євген Онацький (Рим), Богдан Осадчук (Берлін), Володимир Приходько (Прага).
Друкувався на сторінках «Волині» і сам Улас Самчук. За підрахунками Раїси Радчик, від 1 вересня 1941 року до 22 березня 1942-го він опублікував тут 30 передових статей. Ось деякі з них: «За мужню дійсність», «Європа і ми», «Наше село», «Героїзм наших днів», «22 січня», «Крути», «Шевченко», «Свідомо жити», «Київ – серце України», «Господарство і праця», «Вимоги твердого часу», «Нарід чи чернь?», «Ясно й виразно», «Рівновага», «З Новим роком», «Перед найбільшим вирішенням», «Піднятий меч», «Більше ініціативи», «Війна», «Слово письменника», «Так було – так буде!».
Загалом же «воєнний доробок» Уласа Самчука, як зауважує Радчик, налічує, за неповними підрахунками, 78 оригінальних матеріалів, між яким – 30 передовиць, 4 нарисові серіали, 40 інших різнопланових і різножанрових публікацій (статті, огляди, рецензії, замітки, критика, репортажі, фейлетони), 4 уривки з художніх творів. Друкувались вони, неодноразово дублюючись, у часописах «Волинь» (Рівне), «Українське слово» (Київ), «Голос Сарненщини», «Костопільські вісті», «Заславський вісник», «Орленя» (Рівне), «Українка» (Костопіль), «Крем’янецький вісник», а також у літературному журналі періоду окупації «Український засів» (Харків).
Захопившись культурно-просвітницькою роботою, Самчук занедбав партійні справи, через що не раз чув докори від мельниківців. Навіть Олена Теліга, коли гостювала у нього дорогою до Києва, дорікала цим: «Як тільки ми залишилися самі, щоб «порозмовляти», Олена, закутавшись у мій плащ, умостившися вигідно по-турецьки за браком канапи на моєму ліжку, почали тоном інквізитора мене розпікати. Я вже й забув, що існують ті наші різні “бе” (бандерівці – В.Г.) і “ме” (мельниківці), моя “політика” зовсім зопортунилась, і, розуміється, для ортодоксальної моєї принципіялістки набралось досить нищівних арґументів, щоб мене дощенту знищити. Це були не тільки її особисті жалі, а й жалі всієї партійної лінії, а Олену, як найбільш недоторкану, висунуто для цієї ролі прокурора… І те, і друге, і третє… Чому так мало відмічено в газеті таку подію, як трагічна смерть Сеника й Сціборського у Житомирі, чому я вибрав таку невиразну лінію між “бе” і “ме”, чому я сиджу на двох стільцях, чому так мало співробітничаю з “нашими”».
Самчук, на відміну від Теліги, не був запальним, тому не намагався заспокоїти та переконати у чомусь опонентку. «Хотілося розлитися широкою рікою проповіді про наші вимоги і потреби. Але що б це дало? Вона це розуміє по-своєму, вона в ритмі доби, вона має заучені канони, і було б зайве її розчаровувати. Я міг хіба що жартувати. Ми говорили й говорили, весь час контра, часто верталися до того самого і не могли розійтися», – пише він.
Під кінець 1941-го – на початку 1942 року нацисти почали активне переслідування членів ОУН обох течій. Посилили цензуру в пресових виданнях, забороняючи друкувати культурно-просвітницькі твори та статті, поряд із цим активно нищили цвіт української інтелігенції. Так, у лютому 1942 року в Бабиному Яру розстріляли редактора київського «Українського слова» Івана Рогача та другиню Самчука Олену Телігу, яка очолювала в Києві журнал «Літаври» та «Спілку українських письменників». Улас Самчук відреагував на це статтею «Так було – так буде» у «Волині» від 20 березня 1942 року, де в доволі різкій формі опонував нацистам. «Любимо землю наших предків, горимо бажанням для неї жити, хочемо для неї працювати... Песимісти протягом двох років не переродять нас, а що найголовніше – не винищать тих мільйонів і мільйонів дуже цупких людей, які, коли треба, увійдуть і під землю, щоб тільки не бути зметеними з поверхні планети», – йшлося у статті.
Такої «нахабності» нацисти не вибачили й арештували Уласа Самчука, а весь наклад газети (21 тисяча примірників) конфіскували та знищили як антинімецький. За кілька тижнів Самчука, за клопотанням друга дитинства німця Германа Блюме, звільнили, але без права обіймати посаду редактора «Волині».
Після виходу на волю Самчук став кореспондентом Німецького Пресового Бюро при райхскомісаріаті «Україна», завдяки новій роботі неодноразово їздив окупованими українськими містами. Виступав перед читачами своїх творів «Марія» та «Волинь» на зустрічах, організовуваних у багатьох містах і містечках. Наприклад, організатором таких зустрічей у Полтаві, Харкові та Кременчуці був відомий літератор Віктор Петров.
Утім, у Рівному з наближенням фронту ситуація ставала все напруженішою, і Самчук виїхав до містечка Городок, що біля Львова. Тут у родині священика Єпіфанія Роздольського прожив 8 місяців – до 19 липня 1944 року. У Городку письменник працював над книгою «Юність Василя Шеремети».
«Ми залишили Рівне біля години 3-ї ночі. Скінчилася моя дорога, яка почалася 8 травня 1941 року в Празі і яка завершилася 21 листопада 1943 року в Рівному, яку почато під знаком апокаліптичного вершника “на білому коні” з луком переможця, а закінчено “на коні вороному”», – так із сумом констатував у спогадах завершення своєї рівненської одіссеї Улас Самчук.
20.02.2015