Паладин порожнечі

Скрипник, Ігор. Поза сценою українських революцій:

Літературні есеї. — Львів: Видавництво «Астролябія», 2019. — 160 c.

І все меншає, меншає тих, хто

читав напам’ять поезію в тихій

і бронзовій, як без’язикий

дзвін, вересневій імлі, просто

з раптового смутку, при в’їзді

до міста...

Євген Пашковський «Щоденний Жезл»

Ігор Скрипник (відомий також як Олег Янченко) народився 14 квітня 1971 р. Б. у родині військового лікаря, у тому місті, яке зараз називається Дніпро. Він нащадок козацько-старшинського роду з Лівобережжя, який дав Україні одного з очільників вітчизняного націонал-комуністичного руху — легендарного Миколу Скрипника. У віці 17-ти років приїхав до Києва навчатися в університеті імені Тараса Шевченка, який закінчив 1993 року. В Києві юнак потрапив у вир останнього у ХХ столітті українського національного рисорджименто. І це визначило не лише його життєву біографію, але й творчу долю. Вона в письменника нерозривно пов’язана безпосередньо з життям — його бурхливим становленням та розвитком. Вихований на україно-імперській моделі поведінки та стилі творчості, Ігор Скрипник взорувався на художнє письмо тих людей, які в найскладніші періоди української історії лишалися «паладинами порожнечі».

Автор цього вислову, Агріппа Неттесгеймський, називав так людей, котрі обстоюють зраджені або давно забуті іншими принципи. Зараз не модно говорити про Традицію та досвід Батьків: мовляв, це вшанування «попелу». Однак у своїй творчості Ігор Скрипник часто долучається до тих енергій духу, які дають йому силу та вміння прозирнути в глибину речей попри час, простір та каузальність. Для нього важливими авторами є Франсуа-Рене де Шатобріан, Томас Вулф, Гнат Михайличенко, Вільям Фолкнер, Євген Пашковський. Це не означає, що Ігор Скрипник перехоплював у цих авторів їхній візерунок письма. Зовсім ні, його тексти заряджені власним емпіричним досвідом, особистим переживанням трагічно-прекрасного життя. Крізь лаштунки його оповіді прозирає романтика вітаїзму, долаючи дистанцію між епохами та читачами.

Після університету життя поставало в райдужних мріях молодої людини, яка прагла здобути цей світ. Була дипломатична робота консулом у Південній Америці. Була праця в університетах Києва, де Ігор Скрипник викладав англійську мову та улюблену латину. Була робота журналістом в українських та закордонних виданнях. Життя заповідалося прогнозоване, розмірене й успішне. Але... Доля таких людей, як Ігор Скрипник, не складається за приписами міщанської добропорядності та містечкової успішності. Як кажуть скандинави, такі люди йдуть за полярною зіркою. Павлікани (вірменські єретики) про таких казали: йдуть босоніж по розпеченому вугіллю та товченому склу…

Ось про що мова: викладач одного з київських найпрестижніших вишів взяв участь у розгоні так званого «руского марша», який тутешні москволюби проводили в самому серці української столиці. У бійці Ігор Скрипник проломив голову організатору цього маршу, той, до речі, зараз є одним із функціонерів так званої ДНР. З того дня в письменника починається шерега неприємностей, пов’язаних з арештом, порушенням карної справи, звільненням з роботи. Саме ці події стали тим рушієм, що спонукав автора до остаточного викшталтування власного художнього методу. Адже всі книги, позначені печаткою Великого Стилю (вислів Освальда Шпенґлєра), писалися на межі розпачу, відчаю, на порозі Великої Ночі. Читання текстів цього виїмкового, ні на кого в нас не схожого автора, дає можливість різкого переживання дуже розмаїтих екзистенційних станів.

Досвід роботи військовим кореспондентом у зоні бойових дій на сході України у 2014−2015 рр. доповнив та збагатив авторське письмо новими художніми візіями. Ігор Скрипник у нашій літературі стоїть осібно. Він поза чергами на літературному ринку, якщо уявити, що цей ринок справді існує. Його манера письма — поза конкуренцією в просторі постмодерних симулякрів, які здебільшого визначають логіку нашого літературного «розвитку». Такий «розвиток» далекий від еволюційного добору.

А от цей письменник виростає з Консервативної революції. Генетично, структурами мислення, він пов’язаний саме з нею. Його сподівання, його розуміння життя, його патериця, з допомогою якої цей блукалець іде по світу, — все це тісно пов’язане з Традицією, з Великим забутим світом, що випадково опинився у мороці пам’яті.

Консервативна революція від революції лівої різниться тим, що не живиться енергією розпаду, силою швидкого руйнування усталеного ладу. Ця революція виникає в атмосфері постмодерного світу, де відсутні бінарні опозиції, де немає меж між добром і злом, білим і чорним, чоловічим і жіночим... Тут все сплетено в диявольський візерунок імітації, тут панує страх бачити суще, його трагізм і красу. Тут проростає всепроникна ризома. І саме тут, у цьому дикому плетиві всього і вся, раптом підіймається людина і вглядається в «чисту, обварену смолою самотність неба» (Цитата з роману Євгена Пашковського «Щоденний Жезл»). Вона відчуває на собі важкий тягар світу. Серед руїн ця людина прагне відновити Традицію, повернутися до джерел, до чистої води глибокого колодязя. Вона хоче зробити це бодай в уяві, у своїх снах...

Великою помилкою буде вважати твори цього автора ідеологічними набоями Революції. Це далеко не так. Ігор Костецький, коли осмислював складну систему кантів Езри Павнда, провів дуже глибоку лінію між художністю та ідеологією: «Мистецькість твору визначається шляхом віднімання суспільно-ідейних елементів: якщо після віднімання щось лишається, то ця решта і є мистецтво» («Вибраний Езра Павнд»). Нам залишено в письмі великий і прекрасний світ, що живиться минувшиною для будуччини. Ці есеї писалися з 2003 до 2017 рр., і ця книжка — лиш певний фрагмент монологу автора перед цим світом.

Ігор Скрипник — людина дуже начитана. Кажу зараз про його дивовижну обізнаність із маловідомими історичними фактами, авторське знання тонів і півтонів, що й визначають повноту звучання його голосу. Він вихований на естетиці Романтизму, де людина постає як божиста істота, що в певні моменти може відчути власну природу. Потрібно лишень зробити душевне зусилля, аби опинитися в точці «разом з Богом», пережити присутність Невидимого, яке реальніше за видиме.

Скрипникові есеї можна назвати «фрагментами» — в тому розумінні, як цей жанр розуміли єнські романтики Ф. Шлегель, Новаліс. Цей жанр актуалізується і в модерну добу в прозі Рільке, Музіля, Кафки, Костецького, Хвильового, ближче за часом до нас з’являється у прозі Пашковського, Процюка, і, нарешті, Скрипника. Увага до цього жанру в період Романтизму постала з любові до мотиву руїн. Руїн як фрагментів, слідів того, що було колись цілісним і величним. За цими уламками письменник намагається реконструювати і показати в усій красі монолітну величність Буття.

Не йдеться про реконструкцію чогось фізичного. Натомість ідеться про збирання всього того (любові й ненависті, завзяття та спочинку, відважності й розуму), що засвідчувало і дотепер засвідчує в людях цієї землі належність до Буття. І це мислення, звернене до величного духу минулого, проростає у сучасній людині жагою життя — попри те, що вона відчуває хитку основу цього світу. Тому головний персонаж есеїстики, перебуваючи в камері, згадує поезію Миколи Зерова. Вона підносить йому дух, не дає опустити плечі. Тому він кличе на допомогу всім арештованим сніг, бо сніг тут не просто фізичне явище, певний стан води — він має сакральну природу. З приходом снігу в цих текстах завжди щось стається.

Така сучасна революційна романтика суперечить усталеним приписам міщуцької моралі. З цієї романтики завжди визирає щось справді людське, дуже живе й дуже живлюще. Героєві цих фрагментів притаманний і зовсім людський голос тіла — любов до жінок, до простої та ситної їжі, до «злої» горілки. Та все це лиш фрагменти фрагментів, у яких автор пробує показати сучасну Україну як відгомін колись великої нордичної імперії. І навіть його далекі подорожі світами завжди живуть алюзіями до цієї землі — до старого, як світ, запаху чорнозему, до прозорих і ясних ночей, до Великого Воза на древньому українському небі.

У сучасному літературному процесі, який перехнябився у бік постмодерного письма, в культурі симулякрів, яка поширилася і в нашому просторі, такий автор, як Ігор Скрипник, ради власного духовного збереження мусить бути десь осторонь тусівок з їхніми позірними метрами, штучно розкрученими іменами і викривленими ціннісними системами. Він стоїть на маргінесі літературно-культурного життя. Та історія ідей безпомилково свідчить, що все визначальне і важливе творилося якраз там, на Краю, — у дикій відчуженості, у несприйнятті з боку інших, у погорді, що сочиться від них. Погорді через різку художню правду, через її сталевий блиск перед обличчям лякливого філістера.

Ця книжка має багато моментів, які виразно виявляють дуже різну природу українця. Автор показує, з яких крови і духу зродилися ті, хто утримав Харків, Маріуполь, теперішній кордон Донбасу. Мова про той дух, про який писав і який розвивав у нашій культурі Дмитро Донцов. Люди з таким духом, дивлячись на грудки землі, бачать у ній не можливість посіву і врожаю, не шанс отримати з неї миску пшоняної каші, а білі кості героїв, що сховані під жирним чорноземом. Вони чують ту пісню, що співає їм їхня земля. Тому читач виразно відчує любов автора до молодих вовків, любов до сильних духом людей, які вміють тримати в зубах бойові ножі, вміють бити і знають, що таке біль. Саме вони вийшли з мороку й утримали Україну в тих межах, у яких вона зараз є. Тут ви знайдете влучні характеристики людей, а також розподіл їх на людей активної дії і «людей передпокою» (субреток та лакеїв). Не можна тут не пригадати розрізнення на лицарів і зброєносців у славнозвісному романі великого іспанця Сервантеса.

Нам кричатимуть: «Не вірте йому! Не вірте в його облудні візії! Вони несправжні!» Та я давно знаю тих, хто кричать про відразу, про зневіру до мороку цього світу. Знаю їх добре, тому сам вирішуватиму, чи вірити Ігореві Скрипнику, чи ні. Як колись дивовижний іспанський філософ повірив видінням героя Сервантеса: «Я знаю тебе, Санчо, як свої п’ять пальців, а тому не зважаю на твої слова». І ми також не повинні зважати на слова Санчо Панси та до нього подібних, коли йдеться про те, вірити чи не вірити видінням» («Життя Дон Кіхота і Санчо», Міґель де Унамуно). Отож і ти, читачу, затули вуха і вслухайся душею у ці твори, не зважай на голоси лицемірних і боязких людей. Новаліс знав щось більше за нас, коли казав, що в оболонках людей поселились інші істоти. Опирайся їм...