Володимир ГІНДА

110 років тому, 21 липня 1906 року під Москвою в інтелігентній родині народилася Олена Теліга – згодом визначна українська поетеса й активна діячка Організації українських націоналістів (ОУН) мельниківського крила.

 

 

Про цю веселу, вкрай енергійну й імпульсивну жінку написано багато історичних і публіцистичних творів, які торкаються її творчості та політичної діяльності. Втім, надто мало відомо про її роботу та життя в окупованому німцями Києві, куди вона прибула разом зі своїми однодумцями восени 1941 року.

 

Із початком німецько-радянської війни мельниківська фракція ОУН почала формувати похідні групи на Наддніпрянську Україну – по 7-12 осіб у кожній. Діставшись туди, вони мали влаштовуватися перекладачами чи водіями при німецькому війську, проникати в місцеві органи влади, правоохоронні органи. «Було ясно, що вибух німецько-совєтської війни вимагатиме від нас швидкої і рішучої дії, щоб в момент замішання, в момент, коли новий наїзник ще не буде закріплений, зайняти й розбудувати позиції для дальшої боротьби», – писав про стратегічну мету похідних груп ОУН їх учасник Олег Штуль.

 

В Україну вирушила й Олена Теліга, яка від 1922 року проживала разом із родиною на еміграції – спочатку в Чехії, а потім у Польщі, де 1939 року зустрілася зі своїм знайомими археологом і поетом Олегом Ольжичем. Він був членом Проводу ОУН Андрія Мельника та зумів зацікавити її націоналістичною діяльністю. Згодом вона вступила до організації та працювала в її культурній референтурі, де готувала відозви та летючки, які відправляли в Україну.

 

14 липня 1941-го виїхала з Кракова разом із письменником Уласом Самчуком. Дісталися до села над річкою Сян, якою ще недавно проходив кордон між окупованою німцями Польщею й УРСР. Два дні по тому провідники допровадили їх до берега. «Швидко скинули взуття, я забрав свої і Оленині речі, – писав О.Самчук у спогадах "На білому коні". – Вода була тепла, трохи бурхливіша і каламутніша, ніж звичайно. Ми йшли дуже швидко, я попереду, Олена, тримаючись за моє плече, за мною. За нами з берега слідкували очі наших друзів, а коли ми вирвалися на другий берег і оглянулися назад, вони помахали нам домовленими рухами, що все безпечно, і зникли в кущах. Ми також метнулися у кущі і спонтанно кинулися у гарячі, міцні обійми. Наші серця схвильовано билися, наші очі захоплено горіли. Ми ж були на українській землі! На Україні!».

 

Спочатку вони дісталися Львова. До Києва Теліга прибула на початку жовтня 1941 року – десь через два тижні, як туди ввійшли німецькі війська. Побутове життя в окупованому Києві тоді виглядало непростим, але це не лякало Олену, адже поруч із нею був коханий чоловік Михайло, ще палкіше закоханий у ній.

 

Олена і Михайло Теліги, Варшава, початок 1930-х

 

З Михайлом Телігою вона одружилася 1 серпня 1926 року. Познайомилися вони взимку 1924-го на концерті в Студентському домі у Празі. «Любов свобідна, Михайлику, і я ніколи не візьму ніяких обіцянок і нічого такого, – писала Михайлові 30 квітня 1925 року. – Робіть, любий, як знаходите краще, ходіть всюди, знайомтесь, "фліртуйте". І мені Ви ніколи не зробите неприємности. Тільки така любов гарна, як у нас, коли вона не "каторга єгипетська", не обов'язок, а світле, радісне, вільне щастя! Любов неможлива без повного цілком довір'я. А я Вам вірю безмежно!».

 

Подружжя на еміграції нераз переживало скрутні часи, зокрема 1929 року у Варшаві, коли зарплатні землеміра Михайла вистачало лише на те, щоби вийняти окрему кімнату, а Олена теж працювала: «Цей рік був для мене страшний, – писала в листі до Лівицької-Холодної 24 липня 1932 року. – Я їла переважно раз на день. Працювала в склепі (магазині) як моделька, часом по декілька годин стояла перед кравчинями і кравцями в одній комбінації».

 

Саме тому аскетичні умови життя в Києві не лякали Теліг, які спочатку мешкали по вулиці Короленка, 45 – там жили всі прибулі до столиці мельниківці. Потім переїхали в дім «Комуніста» на вулиці Караваївський. «У ті часи Київ був голодний, холодний і досить малолюдний... – описував Марко Антонович в опублікованій 1976-го праці "Жмут спогадів про Олену Телігу". – Найчастіше ми бачилися ввечері, коли всі приходили додому, бо ж у Києві тоді була поліційна година від смеркання до світання. У цілому помешканні була єдина тепла, або може, краще сказати, не дуже холодна кімната – кухня, і там ми їли спільню вечерю, яка день-у-день складалася лише з однієї страви: гороху. Звареного на воді, без соли й товщу, – а все ж таки це була основна їжа на день. Там, за теплим гороховим супом, якщо ту страву можна було так назвати, обговорювалися щоденні переживання, різні зустрічі, справи. І хоч Олена Теліга була найстарша між нами – їй тоді було понад тридцять, – вона виявляла себе дуже добрим товаришем, порадником, рішуче протестувала проти того, щоб ми брали під увагу те, що вона жінка, й давали їй якісь пільги в тих, до речі, не надто вибагливих господарських обов'язках».

 

«Вітри віють безперестанку. Мороз такий, що всі ми ходимо, як святі Миколи або снігові баби: волосся, вії, комір пальта, все робиться за хвилину білим! – писала вона в листі до Лащенка в січні 1942-го. – Замерзає вода у водопроводі, зі світлом і теплом все роблять експерименти: то включать, то виключать».

 

З товаришами перед походом на схід. Львів, літо 1941 року

 

На час прибуття Теліги до Києва Олег Ольжич тут уже гуртував людей навколо Української Національної Ради – мельниківської політично-громадської організації. Теліга ж одразу по прибутті заходилася організовувати літераторів, які залишилися в місті. І вже невдовзі щоденна міська газета «Українське слово», яка на перших порах німецької окупації майже цілком була в руках мельниківців, написала про першу справу, за яку взялася Теліга: «8 жовтня 1941 року в Києві ініціативна група представників української літератури організувала Спілку українських письменників. Правління Спілки ставить своїм першим завданням об'єднати всіх українських літературних працівників та спрямувати їх творчу працю на користь української національної культури».

 

«Письменників справжніх не було, але треба було для тих, що могли чи хотіли стати письменниками, створити середовище. Тому провадила пані Олена Спілку», – писав по війні на еміграції член Проводу українських націоналістів (мельниківців) Олег Жданович. Члени спілки збиралися раз на тиждень, обговорювали тогочасні культурні й політичні проблеми. Часто на цих зібраннях Теліга чи прибулі мельниківці зачитували реферати.

 

Спочатку ніби все складалося вдало. Наприкінці листопада від окупаційної адміністрації Спілка отримала приміщення на Трьохсвятительській, 23. Німці попервах не зорієнтувалися у справжній намірах мельниківців: ніби ж намагалися працювати леґально. «Маємо вже їдальню, умеблювання, – писала Теліга в листі до приятеля Олега Лащенка. – До нашої Спілки приєдналися вже фільмовики, як підсекція… Літературний клюб розпочав свою діяльність, отже, все іде по-людськи».

 

У листопаді 1941-го в редакції «Українського слова» задумали випускати літературний додаток-тижневик «Літаври». Головним редактором запросили Олену Телігу. Фактично ж це був окремий часопис. Теліга перечитувала кожен матеріал. Статей, у яких автори намагалися оспівувати німецьку владу, не пропускала категорично.

 

«Прошу цей мотлох кинути до коша, – казала мені, – згадував у спогадах про свою роботу в «Літаврах» поет Михайло Ситник. – Це фольксдойчівська графоманія. Це, мабуть, ті ж самі писаки, що й Сталінові так щедрували. Як по-вашому? А гляньте ось на цю нісенітницю – "Серце німецького вояка". Це писала пані Н.К. Яка швидка, вже встигла розкусити і серце німецького вояка! Бідна пані, я можу їй тільки співчувати, а помогти зась. Хай береже в своєму альбомі. "Літаври" – тільки для українського серця».

 

В окупованому Києві встигли випустити 4 номери «Літаврів». Перший вийшов друком у неділю 16 листопада 1941 року. Примірник коштував 75 коп. В останньому номері, що вийшов 7 грудня 1941-го, напередодні річниці розстрілу поета Дмитра Фальківського Теліга помістила про нього статтю – «Жертва розіп'ятих днів». У ній, зокрема, ішлося про службу письменника в Чека й розчарування в комуністичний системі.

 

«На початку січня 1942 року я знову зайшов до Олени Теліги в редакцію "Літаврів", – згадував автор тієї статті Сергій Ледянський 1952-го в одному еміграційному журналі. – Я приніс нову статтю до часопису і цього разу застав редакторку в її маленькому кабінеті. Перше, чим вона мене зустріла, було:

 

– Ну, друже, "Літаврам" кінець.

 

– Як то кінець? – перепитав я.

 

– Так. За останнє число мала гостру розмову з німецьким цензором. Влетіло мені за вашу статтю. Закинули, чому містимо статті про комуністів. Адже Фальківський був комуніст! А що того комуніста розстріляли за те, що він перестав бути комуністом, це його не обходить.

 

– А він навіть в курсі, хто з письменників був комуністом, а хто ні?

 

– А хіба ж наші не підкажуть? Але справа не в тому. Була б лише інформація правдива, не перекручена!».

 

12 грудня 1941 року ґестапо арештувало редакцію «Українського слова», разом із головним редактором Іваном Рогачем – надто проукраїнською була газета. Призначили нового редактора – Костянтина Штепу, газета стала пронімецькою і змінила назву на «Нове українське слово». «Літаври» заборонили, та репресії Олену Телігу цим разом оминули.

 

На початку 1942-го в Києві почалася друга хвиля арештів українських націоналістів: німці вже зрозуміли, хто є хто. Ольжич та інші друзі з ОУН наполягали, щоб Олена Теліга вибралася з міста.

 

– Я добровільно вдруге з Києва не виїду! – різко відповідала: уперше вона звідти втікала 1922-го – на еміграцію.

 

8 лютого, у неділю, до Теліги додому прийшли з ґестапо. Вона не відчинила дверей. Жданович згадував, що радив їй не йти наступного дня до Спілки письменників.

 

– На мене чекають люди, – відповіла. – Я не можу не прийти, що боюсь арешту. Зрештою – їх також поарештують. Я не можу втікати, бо хтось міг би сказати: в небезпеці нас лишила, а перед небезпекою говорила про патріотизм і жертовність.

 

Тож уранці 9 лютого 1942 року, у понеділок, Олена Теліга, як завжди, пішла на роботу. Там її вже чекали. Через годину за нею пішов чоловік. Коли побачив, що арештовують лише членів Спілки українських письменників, Михайло Теліга сказав, що теж письменник – щоби бути поруч із дружиною. По 15-й арештованих повезли на Короленка, 33. Згодом нацисти розстріляли всіх арештованих, у тому числі і Телігу з чоловіком.

 

Уже після війни про подружжя Теліг на еміграції говорили, що «вона загинула за національну ідею, а він за неї».

 

 

Знимки — з ЦДКФФА України імені Г.С.Пшеничного. 

 

21.07.2016