Юрій Липа: "Вірую". Вибрані вірші. Львів. 1938. Бібліотека "Дзвонів", ч. 29., ст. 67. Обгортка Галини Липи.
Ю. Липа зробив багатий вибір із своїх дотеперішніх малих збірок, додавши до них нові вірші і новий спільний заголовок "Вірую". Заголовок сильний, характеристичний для всього духового настрою, в якому Липа сідає писати. Автор представник тої частини покоління (не частини а більшости), яке повіривши, що живе у вийнятково геройській добі з дороговказами до великого майбутнього, молиться до Сили, Перемоги, Нації, Раси, Волі, Людини та Чину. З перших реліґійних поезій Липи у його збірці маємо вражіння, що автор уніс молитися теж як реліґійна людина; а інших бачимо, що реліґійність перемішана у нього з незовсім природною змисловістю і кровожадністю. А проте з таких явищ не можна робити закидів поетам, бо вони не фільософи і не діячі, які повинні мати, чого хотять у теорії та практиці. Поетові вільно мати всі настрої наріжно і всуміш, хиткі як троща в темряві, навіть тоді, коли він переконаний, що він має ідеї і то бетоново міцні та кришталево вирізблені.
Ю. Липа має справжній поетичний талант і міг би бути добрим поетом, якби не намагався бути ще чимось більше. Він належить до типу 100-відсоткових неврастеніків нашої кризової доби, що захоплені всякими розмаяними прапорами, коли вхопили їх на мить у руку, дитячозахоплені тим, що сами роблять вітер, коли прапор повіває раз у той, раз у інший бік. У поезії має це той наслідок, що коли замість вражінь і почувань приходять думки і рефлєкси, вірш переходить у публіцистичну прозу, мряковинну містику або навіть звичайну ґрафоманію.
Ось два зразки: перший гарний образок з ширшою перспективою, другий календарська фільософія.
ОДЕСА
П’ють елеватори, задихуючись, зерна,
Що Південь злотогрудий дарував;
Ревуть гудки, японський пароплав
Коло норвезького спинив брунатні стерна.
О місто-паво, міліонная таверно,
У сонці Бог тебе, мов килим, розіслав, –
Впивайся винами, корінністю потрав,
Лови чужую річ, що дивна і майстерна,
Та вічно над тобою погляд верхівців,
Що із Гетьманщини, із крові, пімсти й горя
Принесли гіркості завзятої порив,
І край червоних скель, стріляючи в простор’я,
Ясу складали обрію, що сив,
А коні бочились розгніваного моря.
А тепер щось сильне:
МУЖНІСТЬ.
Коли на себе збоку глянуть можеш
І знаєш добре, як собою кинуть,
Як трапити і — взяти (без уваги
На похвалу, чи кпини),— ти є муж.
І то час мужности, то не — юнацтво,
Не видиво, не танці і не примха.
Нова доба тепер є, тільки дійсність.
Як ти готовий був,— діяй тепер!
Таких віршів пишуть у нас тепер на фунти. Якби можна їх постачати щоденно до "Маслосоюзу" по 2 зол. штука у довільній кількости — за рік можнаб купити собі малий домик. У збірці Липи є їх більше і більших, навіть цілі поеми не тільки епіграмово-рефлєксійні, а настроєво містичні і епічно красномовні.
Жаль, що на такій сторінці не можна навести ще кілька гарних поезій і хоч одну більшу, де чорнило скапує як вода всякими великими словами і порожніми абстрактами. Гарна, багата мова Ю. Липи втягає в себе непотрібно не наші слова і форми, як нпр. "вам потреба (поль.) покоритися" (вам. треба), кумир (божок), "належить" (поль.) у значінні "слід, треба", "все станеться (поль.) явним" зам. стане, "здобивці" (поль.), "опустити" (поль.) у знач. покинути, "стремиш" (рос.) у знач. прямуєш, змагаєш, "потрава" (поль.) зам. страва, "женщина" (рос.) зам. жінка, "яркий" (рос.) яскравий, "властитель" (поль.) власник і дуже часті, прикрі, не наші (польські) форми з "є", яке в нас зайве: "Не ті є нейважніші, що говорять, "Любов то завжди є нещастя" "їх пристрасті є замкнені".
Вся велика збірка має поруч першорядних поезій і звичайні віршища. Поет залишає вражіння ще зовсім молодого, що може довго розвиватися або такого, що вірить у свою велику умову зрілість. А така віра — перша перепона до розвитку!