Ігор МЕЛЬНИК

"Якщо коротко відповісти на питання, ким був Дмитро Донцов, – це політичний мислитель, журналіст та есеїст. Він спричинився до формування не лише модерної національної, але також політичної ідентичності українців. Цікаво, що про нього більше говорили, ніж читали, формуючи свою точку зору в дискусіях, за висловом Євгена Маланюка, із самих заголовків творів", – так стверджує доктор філологічних наук, президент Національного університету "Києво-Могилянська академія" Сергій Квіт

Дмитро Донцов народився 130 років тому, 29 (17 за старим стилем) серпня 1883 року, у місті Мелітополі (тепер Запорізька область). "Родився я в Таврії, де і провів перші 17 літ життя, в країні, яку можна назвати нашою Америкою, етнографічною мішаниною з Українців, Поляків, Жидів, Болгарів, Німців, Греків, Турків і Росіян. Звід­ки російські впливи? Одинокі російські впливи могли б іти від товаришів-жидів в реальній школі. І я короткий час належав до гурт­ка самоосвіти, але хутко його покинув, бо одна колежанка мала паскудний гачкуватий ніс, а другий колєґа завжди цибулею пахнів. З дитинства (мав велику бібліотеку до розпорядження) кохався в літе­ратурі заграничній, яку – в рос. перекладах ковтав з "Истор. Вєстника", або з перекладів. Вже маючи 14 літ знав Гюґо, Дікенса, Понсон де Терайля, Жаколіо, Ксав'є де Метра, автора "Рокамболя", Ґете, Шілєра, Сервантеса, Мопасана. Родина теж була "таврійська", цебто мішана, дід до кінця життя не навчився по-російськи, мати називалася Франціска (Франя), тітка – Поліна, їх вітчим був німець-колоніст, оповідала мати, що прабабка моя була італійка", писав він 19 вересня 1931 р. у листі до Євгена Маланюка.

А до українства Дмитро дійшов, як він сам визнав у вищезгаданому листі, через читання: "Українця з мене зробили: Гоголь, Шевченко, Куліш і Стороженко, яких я знаю з того часу, як навчився читати, цебто від 6 року життя (батько мав їх в бібліотеці)". Далі було навчання у Мелітопольському реальному училищі, на юридичному факультеті Петербурзького університету, який Д.Донцов закінчує 1907 року. У студентські роки, 1905-го  вступає він до Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). За соціалістичну діяльність Донцова двічі заарештовують – у Петербурзі (1905) і в Києві (1908). Після другого арешту довелося 8 місяців просидіти у в'язниці.

Родичам вдалося виклопотати для нього звільнення на поруки, і він виїжджає до Галичини. У 1909–1911 рр. Донцов студіював у Віденському університеті. В австрійській столиці він познайомився зі студенткою-львів’янкою Марією Бачинською.  Її батьком був Володимир Бачинський (1880–1927) – адвокат і відомий політичний діяч, посол до Галицького сейму та австрійського парламенту (Райхсрату), організатор Національно-демократичної партії, у 1920–1924 рр. голова української Міжпартійної Ради.

Після одруження з Марією Бачинською (1912) мешкав Дмитро Донцов у Львові на вул. Курковій, 11 (тепер вул. Лисенка). На той час він уже розчарувався в соціалізмі і відмовився від членства в УСДРП.

З початком Світової війни Донцов стає головою й активним членом Союзу Визволення України у Львові, Відні, а з 1916 року – у Швейцарії. В березні 1918 року добирається до Києва. "В партіях була тоді мішанина ріжнородних елементів. Самостійники, які видвигнули цікаву постать Отаманівського, чомусь, в догоду моді, прибрали назву "соціялістів-самістійників". Соціялістичну наліпку взяли для своєї партії і "федералісти" С.Єфремова. Натомісць до партії "ес-ерів", в перші місяці революції, пристало досить "самостійницької молоді, що держалася національно-політичної ідеології Донцова" (Доманський, "Боротьба українського народу за волю", Вінніпеґ). До жадної з цих партій, як і до своїх колишніх партійних товаришів з Укр. Соц.-Демократії, я не приступив, бо з соціялістами я пірвав ще на еміґрації. Ми вже перед війною поборювали себе взаємно. Точками розходження були: моє неґативне відношення до російської культури та до усякої, старої чи нової Росії. Моє вороже до тих партій наставлення скріпилося від того безладу, повного браку державної екзекутиви і ясної ідеї політичної, які я побачив, зразу ж по повороті на Україну, під урядом Центральної Ради.

Я приступив до заложеної М. і С. Шеметами, В.Липинським і М.Міхновським партії "Хліборобів-демократів", яка, всупереч назві, була партією консервативною, а крім того, ворожою до соціялізму, і до політики Центральної Ради. Її самостійницький характер забезпечувала особа М.Міхновського, якого "Самостійна Україна", на мене, ще молодого студента, зробила незатертий вплив. Лучило мене тоді з чоловими людьми тої партії ще й спільне соціяльне середовище, з якого ми вийшли, середовище поміщицьке-землевласницьке. Мені усміхалась ідея зробити з цеї партії ґравитаційний осередок, до якого можна було б притягти близькі нам відламки з инших партій.

Коли, хутко по перевороті 29 квітня, покликав мене гетьман до співпраці, я зразу відгукнувся на це. Що мене до цього спонукало? Передусім сама особа гетьмана Павла. На тлі сірої штандартности і безбарвности демо-соціялістичного провідництва, — П.Скоропадський був індивідуальністю. Дальше, він посідав прикмети, яких бракувало центрально-радянцям: мав в собі живчик владолюбства і звичку командування. Мав фах, що найбільше тоді був потрібний для правителя України: був військовиком. Нарешті, мав політичну відвагу, бо стаючи гетьманом самостійної України, він зражував собі всю ту, російсько-монархічну, касту, до якої належав...

Переходячи від моментів особистого характеру, до політичних, я пристав до гетьмана тому, що хотів бачити в нім нашого Бонапарта. Мало щось подібного положення революційної України, перед переворотом гетьманським, до положення революційної Франції перед переворотом 18-го брюмера Бонапарта. І там, і у нас, по упадку монархії, новий, революційний провід допровадив країну до анархії, з якої її вивести могла тільки чиясь тверда рука" – писав про той час Д.Донцов у своїй книзі "Рік 1918, Київ".

Донцов працював того року в урядових структурах Української держави, став директором Української Телеграфічної Агенції (УТА). А у 1919–1921 рр. був шефом Українського пресового бюро при посольстві УНР у столиці Швейцарії Берні.

Після повернення до Львова Д.Донцов виступив засновником Української Партії Національної Роботи, редагував її орган – двотижневик “Заграва” (1923–1924). Як він згадував, це була його остання спроба зайнятися чинною політичною діяльністю. "По моїм розходженні з "хліборобами" на еміґрації, я зробив третю (і останню) спробу включитися в якусь політичну орґанізацію. Була це партія, заложена був. комбатантами в Галичині в 1923 р., з орґаном "Заграва", яку мені доручили редаґувати. Орґан був протиросійський і протипольський. Та незабаром я лишився сам. Вся група "Заграви" (Д.Паліїв, В.Кузьмович, Троян, та ин.) утворили, разом з головною галицькою партією нац.-демократів ("Діло"), – УНДО, а властиво приєдналися до тої партії, отримавши кілька посольських мандатів в Варшавськім сеймі, з рамени УНДО. Видання "Заграви" Д. Паліїв припинив.

В суті річі, мій розрив і з У. СД-єю, і з "хліборобами", і з Групою "Заграви", мав ту саму причину. Беручи участь в українськім революційнім русі до 1-ої моєї еміґрації (1908 р.), я розумів, і від М.Міхновського навчився розуміти цей рух як протиросійський взагалі, не тільки протирежімний. Але мої співпартійці розуміли його тільки в цім останнім сенсі. Відкинули виразно-протиросійську плятформу і "хлібороби" на еміґрації. Так само й "загравісти", бо в ті роки яскраво протиросійське наставлений не було в моді в Галичині. Пануючим тоді там наставленням до Росії були: або невтральність або совєтофільство, що й відбилось на долі "Заграви".

Від того часу, особливо коли, завдяки Є.Коновальцеві, дістав я під свої впливи трибуну "ЛНВістника", — став я пропаґувати свої ідеї, як "free Lancer", тільки в пресі і в слові" (Д.Донцов "Рік 1918, Київ").

Розчарувавшись у своїх політичних проектах, у 1922–1939 рр. керував він у Львові редакцією “Літературно-наукового вісника”. Найвідоміші праці Д.Донцова: “Модерне москвофільство” (1913), “З приводу однієї єресі” (1914), “Історія розвитку української державницької ідеї” (1917), “Підстави нашої політики” (1921), “Націоналізм” (1926), “Криве дзеркало української літератури” (1929), “Криза української культури” (1932), “Де шукати українських традицій” (1938), “Дух нашої давнини” (1944), “Туга за героїчним. Постаті й ідеї літературної України” (1952).

Найвідомішим твором Д.Донцова вважається книга "Націоналізм", перше видання якої вийшло 1926 року. "Коли Україна хоче вийти зі стану провінції, мусить витворити в собі, крім волі до влади, ту велику всеобіймаючу ідею, ідею опанування духо­вого, економічного і політичного нації. Без такої ідеї ми все лишимося нацією уярмленою, провінцією, народом, що житиме роздвоєною душею, не в стані витворити збірної волі; народом “конвульсійних вибухів”, народом без патосу, сателітом сильніших; парією, верствою, навіть у себе вдома невільником не лише політичним, але й духовим і соціяльним, нацією з “анархією доктрин” і з “ослабленням волі”... Так буде доки не виповімо безоглядної війни всім атомістичним та інтернаціональним доктринам, які паношаться в нас, які сковують думку нації та її енергію, які розсаджують усяку збірну національну волю. Такою ідеєю може стати в нас не всесвітянська, ані соціяльна, лише тільки національна ідея, щоб гляділа в майбутнє і мала відвагу скорити собі свій світ.

Через те, що нація є вічна, що її воля не іден­тична з сумою поодиноких воль, але щось само­стійне; що її цілі осягаються цілими поколіннями, переростаючи цілі одиниці, родини, даного моменту. Через це, що несамодержавна нація не є нацією, ідея власновладства повинна бути над всіми іншими. Вона не повинна робити угод з жадними доктринами, що обмежують її неподільний вплив, ані в середині, ані на зовні, лише вона має надавати зміст національній волі.

Конкретно це значить, що коли в момент, де йдеться про існування нації, хтось застерігає собі право “сецесії” (“катам помагати”), то жадні засади “права” й “справедливости” не повинні вхоронити його перед долею Кочубея. Це значить, що коли ходить о самоутвердження нації, не мають бути респектовані “федералістичні” забаганки націо­нальних меншостей.

Це значить, що коли географічне становище України вимагає сталого поготівля нації, то засада демократизму має відійти на третій плян, що тоді “воля народу” або демократичність форм правління можуть пождати на своє здійснення", – писав автор у цій книзі.

У передмові до третього видання "Націоналізму" Д.Донцов спробував пояснити сутність своєї праці: "Основні ідеї “Націоналізму” були передусім антитези драгоманівському “малоросіянству”. Трактованню України як провінції Росії, що претендувала лише на деякі “полегші” культурного й соціяльного характеру “Націоналізм” протиставляв ідею політичної нації, ідеалом і метою якої був політичний державницький сепаратизм, повний розрив з усякою Росією, а культурно – повне протиставлення цілому духовому комплексові Московщини, під оглядом соціяльним – неґація соціялізму. Це була повна антитеза “гермафродитському” світоглядові тодішнього демосоціялістичного українського провідництва.

На питання “ЩО?” “Націоналізм” відповідав: незалежність і повний сепаратизм, підкреслення останнього в антиципації майбутніх гасел “федерації”, “самостійности”, але... в рамках “общего отечества”, Росії. На питання “ЯК здобувати свою мету?” “Націоналізм” відповідав: боротьбою; національною революцією проти Московщини; не шляхом “порозуміння” чи “еволюції”. Ці тези були цілковитою антитезою драгоманівства і соціялізму..."

Незважаючи на ідеологічне заперечення, доля Дмитра Донцова була в дечому подібною до долі Михайла Драгоманова. Обидвом не вдавалися їхні політичні проекти, але обидвом вдалося вплинути на світогляд активної частини молоді – Драгоманову у 1870–1890-х, Донцову у 1920–1930-х. Виховані на їхніх ідеях діячі боролися за Україну у 1918–1923 та 1939–1953 роках й зазнали поразки. Основна причина невдачі – не стільки ворожа перевага, скільки нездатність змобілізувати до боротьби критичну масу національного потенціалу. Зокрема міського населення, яке було перебувало під чужинецькими впливами.

Цю проблему ґрунтовно опрацював Д.Донцов своїй статті-заклику "До міст!", що була вперше опублікована в календарі-альманасі «Червона калина» (Львів) за 1929 рік.

Ось фрагмент цієї статті, з якою варто ознайомитися всім: "Місто грає величезну роль в процесі творення нації, в процесі організації менше або більше аморфної народної маси в свідому націю. Воно організує цю масу економічно, політично і духово в одну цілість, одушевлену спільною волею і спільними ідеалами. Воно, своє місто, не позволяє загніздитися в живім тілі народу чужорідним занозам, які нищать всякі спроби зорганізування народу-селюхів в повночленний нарід з усіма органами і функціями.

Чи то в довші періоди організування нації під чужою державою, чи то в своїй власній, чи то в коротші моменти змагання за власну державність, скрізь і завше рішаючу роль відіграє місто. Без нього перериваються лучники, що єднають різні комірки народу в єдність, затримується нормальний обіг крові і думок, дозрілі до формулювання гасла – никнуть і завмирають, заступлені накиненими чужинцями; заощаджені багатства розпорошуються або громадяться чужими, марно пропадають найгероїчніші змагання політичної організації. Народ – під оглядом економічним і політичним, став народом-парієм, під оглядом духовим – народом-номадом без сталих ідейних прив’язань, стремлінь і уподобань, вічно хитливою зграєю плебеїв. З суб’єкта стає об’єктом історії, коли всі зусилля народу економічного, політичного і духового піднесення – гинуть дарма з браку організуючого осередку, яким може бути тільки місто. Такий незорганізований своїм містом народ стає: в «мирні часи» народом «хлопів», а в момент бунту – народом «бандитів».

Народ без свого міста – стає народом провінціалом, без зрозуміння великих проблем світового життя, ні його движучих сил, ні своєї в нім ролі, легковірний, довіряючий ворогові, готовий за блага сьогоднішнього дня, за миску сочевиці – продати право свого первородства, глупохитрий, туподумний, з вузьким овидом своєї рідної дзвіниці, нездібний на тривалі жертви, ні на упертість до кінця.

В місті лише, в бурливім потоці його життя, куються нові ідеї і програми. В місті лише, працює думка зі скорістю його машин, з відвагою його політичних і економічних володарів, в місті лише гартується дух у вічнім бажанні підкорити собі провінцію і цілий світ. В місті лише можливість економічної і культурної лучности народу в націю – може стати фактом життя.

Тому, коли наука історії хоч чогось здібна навчити нас, – покладімо собі за завдання і за клич: «До міст!»".

Власне українізація Львова та інших більших галицьких міст у другій половині ХХ ст. стала одним із вирішальних чинників здобуття Україною незалежності.

Але Донцов до того не дожив. На початку вересня 1939 року його разом з іншими українськими діячами поляки інтернували в концтаборі Береза Картузька. Там він провів два тижні, а пізніше Донцову вдалося перебратися до Румунії. В роки війни та після неї тривав еміграційний шлях: Чехія, Німеччина, Франція, Великобританія, США, Канада. У 1948–1953 рр. Донцов викладав українську літературу в університеті  Монреаля. В цьому місті він і помер 30 березня 1973 року.

Довкола особи Дмитра Донцова здавна циркулювали різні чутки. Зокрема про його співпрацю з польським урядом та його розвідкою. "Донцов є частиною спадщини української політичної думки і самі українці мають дати собі раду з його спадщиною: апологією Гітлера та Муссоліні, антисемітизмом, запереченням демократії, поширенням ненависті до інших націй. Нічого не змінює його вплутання у співпрацю з польською розвідкою та написання основної праці на її замовлення. Але докори українцям за "Націоналізм" польськими партіями (зокрема і Сеймом) є лицемірством. Дорікати треба за те, що значна їх частина повірила в спеціальну операцію польської розвідки, яка служила формуванню української нації згідно з польською уявою, і що цей факт вдалося приховувати майже 90 років". ["Doncow jest częścią dziedzictwa ukraińskiej myśli politycznej i sami Ukraińcy muszą sobie poradzić z jego spuścizną: apologią Hitlera i Mussoliniego, antysemityzmem, odrzuceniem demokracji, sianiem nienawiści do innych narodów. Uwikłanie we współpracę z wywiadem polskim i napisanie zasadniczej pracy na jego zamówienie tego nie zmienia. Jednak okładanie Ukraińców za "Nacjonalizm" przez polskie partie (i ewentualnie Sejm) jest hipokryzją. Okładać trzeba za to, że spora ich część uwierzyła w operację specjalną polskiego wywiadu służącą kształtowaniu narodu ukraińskiego zgodnie z polskim wyobrażeniem i że ten fakt udało się ukryć przez niemal 90 lat."].

Це уривок зі статті Мирослава Чеха "Волинь. Памятаємо разом" ["Wołyń. Pamiętajmy razem"] вміщеної у варшавській "Газеті Виборчій" 7 червня 2013 року. Історик і журналіст, депутат польського сейму (1993–2001), один із діячів української громади в Польщі Мирослав Чех припускає, що польська розвідка стимулювала у 1920-х роках розгортання українського націоналістичного руху, щоби скерувати його проти Росії (СРСР).

"Юрій Шерех-Шевельов натякає на польські урядові гроші, які ніби-то спрацювали у складних умовах існування під польською владою. Мов­ляв, саме тому донцовська критика була спрямована виключно на Росію, а не на Польщу, також традиційного ворога української державності, що поляки матеріально підтримували ЛНВ ("Вістник")! [...] Отже, чи був Донцов для поляків "своїм"? "Своїх" не садять до концтаборів. Тому припущення про будь-які контакти Дмитра Донцова із польською владою чи, тим більше, якісь симпатії до неї, є нічим не підтвердженими інсинуаціями. Об'єктивний аналіз ставлен­ня Донцова до Польщі свідчить про інше, а саме про позитивний практицизм українського націоналізму у визначенні пріоритетних завдань та інтересів України", – вважає Сергій Квіт  (Квіт С.М. Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет: Монографія. – ВЦ "Ки­ївський університет", 2000).

Життя Дмитра Донцова, його роль в історії, його праці все ще залишаються до кінця не осмисленими і потребують об’єктивних досліджень та неупередженого зрозуміння. Бо багато з його спадщини залишається актуальним не лише для нас, а й для наших нащадків.

"До міст! – ось є той клич, який ми повинні додати до всіх дотеперішніх наших кличів, який повинен розлягатися по всій – як довга й широка – Україні.  І не як гарна мрія, лише як практичне завдання дня" (Д.Донцов). 

29.08.2013