Леся ЩЕРБАНЮК

Дні народження видатного вченого-мовознавця, видавця, публіциста, редактора, педагога, організатора просвітницького руху, громадського та культурного діяча, дійсного члена НТШ Василя Сімовича збігаються з Шевченковими роковинами, а тому залишаються непомітними для широкого загалу.

 

Народився Василь Сімович 9 березня 1880 року в родині Івана Сімовича – учителя, директора школи в подільському селі Гадинківці (сучасна Тернопільщина). Василь, наймолодший із восьми дітей, став найяскравішим представником своєї родини. Всі вони були виховані в дусі глибокого служіння, невтомної праці для свого народу.

 

В.Сімович-студент (1900)

 

 

Початкову освіту здобував у рідному селі та у Станиславові (нині Івано-Франківськ), де закінчив класичну гімназію. Аби отримати вищу освіту, приїхав до Чернівців, де вже діяв університет. До Чернівців він приїхав невипадково. На той час тут уже проживали його старші брати з родинами: Михайло, вікарій греко-католицького храму, і Дем’ян, учитель. Ставши студентом філософського факультету Чернівецького університету, здобув спеціальність «українська, слов’янська та класична філологія».

 

Відтак Василь Сімович провів у буковинській столиці майже чверть століття. У ці роки він займався наукою, проте найбільше часу і зусиль приділив громадській і просвітницькій праці.

 

Пізніше (в жовтні 1940 року у Львові) в автобіографії Василь Сімович скромно й чітко напише про ті роки: «Випускник філософського факультету Чернівецького університету (1899–1903), від грудня 1904 р. – помічний учитель Чернівецької учительської семінарії, від вересня 1905 р. – суплент , від січня 1906 р. – провізоричний головний учитель, від 15 травня 1910 – дефінітивний головний учитель під титулом професора. 8 липня 1913 р. промований доктором філософії в університеті в Чернівцях…».

 

Йому пощастило стати найвидатнішим учнем професора Степана Смаль-Стоцького. Саме йому як улюбленому і талановитому студенту такий вимогливий викладач, як Ст. Смаль-Стоцький довірив бути домашнім учителем для своїх синів Романа та Нестора. А своєму учневі він передав не лише «віденську» школу точності й відповідальності у філологічній праці, але й наснагу до праці на культурно-освітній ниві.

 

Ще будучи студентом перших курсів, Сімович заснував видавничу спілку «Січ», книгозбірня якої була на той час найбільшою упорядкованою українською бібліотекою на Буковині і мала в своїх фондах близько півтори тисячі книг. Саме в цьому товаристві вперше на Буковині почали використовувати слова «українець», «Україна».

 

Він стає технічним редактором газет «Гасло», «Селянин», редагує книги зі серії «Бібліотека для молодіжі», співпрацює у газеті «Буковина», а у 1904-1906 роки редагує цю газету, співпрацюючи з Б.Грінченком, Лесею Українкою, І.Франком, В.Щуратом, О.Маковеєм, В.Стефаником, М.Черемшиною.

 

У студентські роки він активно включився в роботу учительської організації «Українська школа» та студентської «Молодої України». Сімович – лідер товариства «Молода Україна», заснованого в грудні 1900 року в Чернівцях. Ще в ті далекі часи їхнім головним завданням було здобуття політичної незалежності України. Чернівецький магістрат повідомляв президію крайового управління: «Товариство має на меті здобути політичну незалежність українського народу, воно не визнає територіальних кордонів, які розділяють український народ. Товариство стоїть на всеукраїнському становищі, за яким усі українці від Сяну до Кавказу і від Прип’яті до Чорного моря вважаються єдиним нероздільним народом. Цим самим діяльність товариства буде поширюватися на всіх українців – в Буковині, в Галичині, в Україні і в Угорщині… У разі здійснення цієї всеукраїнської програми, як і при відновленні Польського королівства, цілковито змінилася би карта Європи, і це означало би ліквідацію Австрійської монархії». Звідси робився висновок про протиправність існування «Молодої України», і товариству було відмовлено в реєстрації. Щойно в березні 1901 року відбулися перші загальні збори товариства.

 

Сімович встигав працювати в різних культурних товариствах Чернівців: був бібліотекарем «Буковинського Бояна», секретарем «Руської Бесіди», заступником голови виділу історичного товариства, редактором видавництва студентської громади «Молода Україна», яку схвально оцінив навіть М.Грушевський. За короткий час зусиллями товариства і за ініціативи його лідера В.Сімовича побачили світ у Чернівцях «Карби» Марка Черемшини, «Відгуки» Лесі Українки, «Серце» Антона Крушельницького. Знання німецької та класичних мов було добрим підґрунтям його редакторського хисту. Переклав «Ревізора» Миколи Гоголя, «Воскресіння» Льва Толстого, «Скупаря» Жана Батіста Мольєра, оповідання Володимира Короленка, перекладав з німецької та польської мов, а пізніше – з давніх мов.

 

Сімович – видатний сподвижник на ниві формування системи національного шкільництва краю на початку ХХ ст. Він прикладав титанічних зусиль, аби зрушити національну свідомість українців. Бо важливо було на Буковині «хоч би і крок за кроком, систематично всякого знання, а те, щоби на основі того знання здобути собі світогляд. Навчитися думати та здобувати пошанівок для людського розуму, який посуває людство щораз більше вперед. Друга дуже важна мета такої просвіти – вона має збудити самосвідомість».

 

На Буковині тоді було лише близько 1100 свідомих українців, або 0,36% від усього населення. На початку ХХ столітя виникає рух учителів української мови та літератури середніх і вищих шкіл Буковини, які створили, на пропозицію Сімовича, «Товариство вчителів вищих шкіл імені Сковороди». До керівного складу ввійшли В.Сімович, О.Маковей, Ю.Кобилянський, А.Клим, В.Кміцевич, понад 50 осіб стали його членами. Товариство відіграло дуже значну роль у розбудові української середньої приватної школи. Бо державних українських шкіл було важко домогтися.

 

Про навчання в Чернівецькому університеті та студентський національний рух не лише на Буковині, але й у Галичині він пізніше напише ґрунтовну розвідку (бо сам був активним учасником і організатором). Члени товариств «закладають бібліотеку, основують читальню, зачинають видавати коштом товариства, а всюду маніфестують ся Русинами, щоб задокументувати, що Буковина – це не виключно волоський край, политий зверху німецькою культурою».

 

Разом з доктором С.Смаль-Стоцьким займається великою просвітницькою діяльністю: організовує університет для селян, читає лекції на різноманітних освітніх курсах, збирає літературні вечори, де обговорюють реферати про творчість видатних українських письменників, бере участь у відзначенні ювілеїв видатних діячів краю та відомих письменників, сприяє відкриттю бібліотек і читалень по селах.

 

Про окремі сторони суспільного життя Буковини початку ХХ ст. він написав низку серйозних викладів. Вартість праць Сімовича безперечна – навіть у Центральному державному архіві вищих органів державної влади України у Києві матеріали В.Сімовича про його діяльність на Буковині перед І Світовою війною донині зберігаються окремим фондом. У ньому міститься важлива інформація про розвиток національних товариств і партій, участь населення краю у передвиборній боротьбі, взаємини лідерів українства, зародження та розвиток учительського руху, стосунки з визначним діячами Великої України, діяльність у Чернівцях осередків політичних партій Наддніпрянщини.

 

Як і кожен науковець того часу (а тим більше український філолог), крім власне чистого мовознавства, Василь Сімович багато часу витрачав на редагування, переклади, публіцистику, був організатором громадського життя і педагогом. За словами професора Людмили  Ткач, «поєднуючи в собі аристократизм почувань з виснажливою працею чорнороба від культури, Василь Сімович належить саме до таких українських інтелігентів, яких можна назвати правдивою аристократією – аристократією сили та праці, а не роду чи маєтку».

 

У Чернівцях наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття культурне середовище творили такі особистості, як університетський професор Степан Смаль-Стоцький, письменниця Ольга Кобилянська, письменник, журналіст і педагог Осип Маковей, науковці Зенон Кузеля, Омелян Попович, гімназійні професори Мирон Кордуба, Володимир Кмицикевич, Юліан Кобилянський. До них часто приєднувались гості Богдан Лепкий, Остап Луцький. І серед цього достойного товариства Василь Сімович почував себе не лише здібним студентом, але й цілком самодостатнім і повноправним колегою. Величезний вплив на його світогляд у молодому віці мало спілкування з Лесею Українкою, Ольгою Кобилянською, Дмитром Антоновичем, Іваном Франком, Михайлом Грушевським, Володимиром Гнатюком, Ярославом Веселовським, Кирилом Трильовським, Теодотом Галіпом, Миколою Лисенком.

 

Його відрядили 1903 року в поїздку до Полтави, на відкриття пам’ятника І.Котляревському. Там він познайомився з Оленою Пчілкою, Михайлом Старицьким, Володимиром Самійленком, Михайлом Коцюбинським та іншими представниками наддніпрянської інтелектуальної еліти. Про це літературне коло він пізніше написав ґрунтовні спогади, які донині не втратили своєї цінності для дослідників, бо відзначаються найвищою інформаційною новизною, адже писані безпосереднім учасником подій.

 

Отримавши в Чернівцях добру європейську освіту, він зумів уникнути долі багатьох тодішніх діячів і не загрузнути в містечкових суперечках між галичанами та буковинцями, греко-католиками та православними. Як пише в своєму дослідженні Л.Ткач, «на той час в Чернівцях діяв так званий «соборницький гурток», що не визнавав кордонів між Буковиною і Галичиною, між Австро-Угорщиною і Росією: це був гурт ліберальної молодої генерації, що поміж ними перед вели Василь Сімович, Мирон Кордуба, Остап Луцький, Гриць Герасимович, Платон Лушпинський та низка інших діячів. До них заїздив і Богдан Лепкий, і їм сприяла Ольга Кобилянська. Отже, вже з самого початку своєї громадської діяльності Василь Сімович визначився як діяч загальноукраїнський».

 

Будинок у Чернівцях, де жив В.Сімович

 

 

У Чернівцях Василь Сімович з родиною мешкав, як про це свідчить адресна книга за 1914 рік, за адресою Franzensgasse, 52 (нині це улиця 28 Червня, 52). Це поруч із резиденцією митрополитів Буковини та Далмації. Але важливо, що звідси було недалеко до університету та до вчительської семінарії, куди він ходив на працю. І все його життя оберталося навколо цього помешкання. Ось як він сам згадує в своєму спомині «Леся Українка на Буковині»: «Цілих два роки (1901-1903) ми листувалися з Лесею Українкою. Листування було живе та дуже щире [хоч він був тоді ще студентом ІІ-ІІІ року Чернівецького університету]. Та тільки все моє листування, на мій погляд, дуже цікаве, з’їла світова війна. З кінцем серпня 1914 р. саме перед відходом австрійського війська з Чернівців, я закопав у квітнику під кущем троянди найцікавіше листування. Жили ми тоді при вул. Франца, ч. 52. Між ним і листи Лесі Українки. Тоді говорили, що австрійська влада має робити в мене ревізію. А ось за плечима були і російські війська. Треба було рятувати хоч листування та ще дещо, що торкалось зносин із Наддніпрянщиною. Якось у листопаді я мав нагоду повернутись на кілька днів до Чернівців, почав шукати у квітнику своїх скарбів, та їх уже не було…» .

 

 

Буковина і Чернівці були й залишились для нього завжди дорогими. Як пише у своїх спогадах Юрій Шевельов, одного разу він назвав Сімовича галичанином. Реакція була несподівано гостра: «Я не галичанин, я буковинець». Хоч він і народився на Галицькому Поділлі, високу освіту отримав в Чернівцях, тут він одружився з буковинкою Ізидорою (хоч вона залишалася православною, а він греко-католиком), з якою щасливо прожив усе життя. Вона його розуміла й підтримувала в усьому, беручи посильну участь як у громадській роботі, так і допомагаючи йому в науковій праці. З двох малих батьківщин Василь Сімович вибрав Буковину.

 

Перша світова війна перервала його працю. Разом із С.Смаль-Стоцьким, Б.Лепким, А.Чайківським працює в таборах для російських полонених у Райштаті, Вецлярі, Фрайштадті та Зальцведелі, де було зібрано понад 40 тисяч українців. У таборах організували курси для неписьменних, читальні, театральні трупи, друкарні, видавали газету. За клопотаннями Сімовича у кожному таборі було відкрито трикласні народні школи для малоосвічених і народні університети. Значна увага приділялася українській мові, яку він сам викладав. Освіта провадилась за зразком народного університету для селян у Чернівцях. У різних таборах він викладав історію педагогіки, психологію, логіку, давню українську літературу, дидактику, методику викладання української мови та інші науки. Саме тут у 1918 році він видав свій підручник – «Практичну граматику української мови».

 

У таборах полонених українців на теренах Німеччини й Австрії вів культурно-освітню роботу під проводом «Союзу Визволення України». Про ці роки в своїх спогадах пише український письменник Олексій Кобець (Варавва) у «Записках полоненого»: «Доктор і професор Василь Сімович. Прекрасної, лагідної вдачі, працьовита, наполеглива в роботі людина. […] Довго вмовляє всіх своїх учнів – ніколи й ні за яких обставин у житті не цуратися й найчорнішої роботи для великої справи – культурно-національного відродження українського народу».

 

У 1921 році він робить спробу повернутися на Буковину. На той час тут уже була румунська влада. Став до праці в учительській семінарії (в університеті кафедру української мови та літератури румуни закрили). Але зі семінарії його звільнили 30 жовтня 1922 року ухвалою директоріату публічної освіти Буковини. Як він з гіркотою писав згодом із Праги у листі до М.Грінченко, буковинську інтелігенцію повикидали «на всі вітри».

 

Але вже по відході в інший світ він назавжди духовним скарбом повернувся в Чернівці – місто своєї юності. Свою бібліотеку й архів ще за життя вчений заповів Чернівецькому університетові. Заповіт сповнила його дружина Ізидора Сімович. Нині він зберігається окремим фондом, налічує понад 2600 одиниць. Це і його власні праці, й надзвичайно цінні й дорогі для вченого рідкісні видання, які він дбайливо збирав (твори української та світової літератури, наукові монографії з філології, історії, філософії, релігії, етнографії, мистецтвознавства, збірники документів, періодичні європейські видання). На його книжках всюди є енергійно виведений підпис «Василь Сїмович». А ще понад 2 000 листів чекають небайдужого прочитання.

 

Не знайшовши для себе роботи в Галичині та Буковині, він виїхав до Берліна, де працював редактором «Української Накладні» Якова Оренштайна, яка видавала українських класиків, та заробляв на життя коректою та редакцією мови різних українських видань. Чимало вартісних видань студентського товариства «Січ», «Бібліотеки для молодіжі» вийшли з-під його редакторського пера.

 

У 1923 році в Празі організували Український Високий Педагогічний інститут ім. М.Драгоманова, куди Сімовича запросили працювати професором української філології. Впродовж 10 років він завідував кафедрою української мови. Його тричі обирали ректором інституту.

 

 

Умови тут сприяли йому займатися наукою. Бере активну участь в роботі празького лінгвістичного гуртка, в організації та проведенні міжнародних наукових з’їздів славістів. Працює над перекладами та дослідженнями манускриптів із староболгарської мови, видає «Хрестоматію староукраїнської літератури», праці з історії морфології й історії українського мовознавства та правопису. А заодно займається видавництвом і редагуванням літературного часопису «Нова Україна» та «Праць Українського Високого педагогічного інституту ім. М.Драгоманова у Празі». Також читає українознавчі дисципліни в місцевій Торговельній Академії.

 

1933 року перебрався до Львова, де ухвалою виділу Товариства «Просвіта» був обраний на редактора відновлених видань товариства, працював там до 1939 року. Тут редагував періодичні видання «Просвіти»: щомісячні науково-популярні журнали «Життя і Знання», «Назустріч», «Сьогочасне і Минуле», «Наші Дні».

 

Його обирають дійсним членом Наукового товариства ім. Т.Шевченка (1933), де він очолює мовознавчу комісію. При сприянні товариства займається видавництвом і редагуванням «Української загальної енциклопедії», «Записок НТШ» та науково-популярного журналу «Сьогочасне і минуле».

 

У 1927 році Василь Сімович був залучений до праці в державній правописній конференції в Харкові, брав участь у мовознавчих наукових з’їздах у Празі, Варшаві, Женеві. Був членом редколегії тритомної Української загальної енциклопедії (1930-1935).

 

Він очолив «Українське Видавництво», яке планувало видавати нові підручники для середніх і вищих шкіл, перевидавати вартісні наукові праці з української мови, працював у редакції української газети «Наші дні». До останніх днів життя працював редактором «Українського Видавництва». Дуже сумлінно виконував ці свої обов’язки за всіх влад.

 

Навіть у ці роки він уважно слідкує за культурним життям Чернівців, допомагає видавати та редагувати твори Ольги Кобилянської.

 

Не без його участі 1936 року колишня чернівчанка Ірина Вільде отримала літературну нагороду «Товариства письменників і журналістів імені І.Франка» у Львові за новели «Химерне серце» і повість з буковинського життя «Метелики на шпильках». У комісії з нагородження були Віра Лебедова (Костянтина Малицька, відома зачинателька жіночого руху Галичини та Буковини) та проф. В.Сімович.

 

Як мовознавець працював у галузі історичної фонології, морфології, словотвору, історії мовознавства. Цікаво, що такий глибокий вчений-мовознавець звертав увагу на культуру щоденного мовлення українців різних верств. І все це вимагало надзвичайної працездатності і професіоналізму.

 

Найважливіші його праці з мовознавства: «На теми мови», «Українські іменники чоловічого роду на -о в історичному розвитку», «Йосеф Їречек і українська мова», «Правописні системи М.Драгоманова», «До морфології українських прикметників», «Рідна мова й інтелектуальний розвій дитини», «Фонологія і правопис», «Кулішева мова і «кулішівка» й інші. У науковому світі відомий насамперед своїми працями «Практична граматика української мови» (1918) та «Граматика української мови» (1921).

 

У 1934 році В.Сімович пише та видає свою фундаментальну працю «Рідна мова й інтелектуальний розвиток дитини». У ній автор розглядає мову як інструмент, що «дає думку людини словами, правда, інструмент – дуже тендітний… Щоб могти віддати мовою думку, треба той інструмент удосконалювати, треба його обтісувати, вигладжувати. Треба його зробити еластичним. То ж і думка людини еластична, гнучка». В.Сімович робить висновок: «Своєрідна умова якоїсь мови нахиляє дітей, для яких ця мова рідна, до того, що відповідно до тих законів будови їх мови, сформулювали думки, до тих сформувань люди звикають, коли вони сприймають чужі думки, чи утворюють свою, ті закони грають вирішальну роль».

 

Така роль мови зумовлює її велике значення для розвитку інтелекту дитини. Розглядаючи рідну мову як національну святиню, разом з тим він підкреслює, що навчання другою, чужою мовою призводить до уповільнення розумового розвитку, бо дитина для опанування другої мови мусить затратити багато зусиль і часу. Це все відбувається за умов вимушеної двомовності.

 

Особливо цінними були й залишаються актуальним до нині його бачення і методика викладання рідної мови. Він виклав їх у своєму підручнику «Практична граматика української мови». У цій праці він пов’язав всі граматичні правила з законами живої мови. Виходячи з того, що дитина змалечку чує і знає цю мову, але вживає її в діалектній формі, завдання шкільної граматики, на думку В.Сімовича, «має збудити в молоді так звану мовну свідомість». Він намагається реабілітувати граматику як науку про мову, що через зубріння була і залишається найскладнішим предметом для вивчення в школі. На його думку, не можна вивчити мову через правила, бо «людський ум насильство не терпить, а заставляти витверджувати граматичні правила напам’ять – це насильство, і ось таке насильство сповнювала в нас школа не тільки в науці граматики мертвих мов, але й живої, та тільки правда – чужої для нас».

 

До вивчення рідної мови треба підходити творчо, адже «українська мова гарна, багата формами і словами, здатна розвивати найглибші думки й найтонші почування».

 

Безцінна його спадщина в літературознавстві – він видав 1921 року народний «Кобзар» з коментарями і поясненнями, листування Лесі Українки й О.Маковея, праці з історії літератури.

 

У 1939 році в Львівському університеті була організована кафедра української мови, яку очолив В.Сімович. 1941 року в університеті відкрили філологічний факультет, де він  став першим деканом.

 

Його вважали своїм вчителем такі видатні мовознавці, як Юрій Шевельов і Олекса Горбач. Ю.Шевельов згадував: "Сімович за життя був живим прикладом того, яким повинен бути не тільки визначний громадянин, а й великий учений. Сувора методологія, повага до фактів, вичерпне знання джерел, наукова чесність, ідейність, переконаність, дисциплінованість, широкий круговид, колосальна працьовитість – ось кілька рис Його портрету як науковця".

 

На знак вдячности своєму вчителеві та Львову Шевельов написав працю «Галичина в формуванні нової української літературної мови», яка вийшла 1949 року в Мюнхені («Це була сплата боргу милому для мого серця місту. А також мого боргу Сімовичеві!»).

 

Шевельов у невеличкій статтіі «Анахорети Львова» писав: «Василь Сімович, любовно називаний дядя Вася, мав широкі впливи в українських колах Львова, у демократичних обставинах міг би, може, кандидатувати на президента, але був занадто порядний для такої посади….В демократах не було потреби. Сімович ніколи не мав і не хотів мати організаційної праці, вищої від – перед війною – ректора Українського педагогічного інститут в Празі в кінці двадцятих років».

 

Василь Сімович (1942)

 

 

У важкі воєнні 1942-1943 роки В.Сімович очолив Науковий фонд при Українському Центральному Комітеті, аби допомогти талановитим молодим студентам продовжити вищу науку у університетах Праги, Відня, Берліна.

 

Помер Василь Сімович 13 вересня 1944 року у Львові, де й похований на Личаківському цвинтарі (поле 5, при головній алеї). Тут упокоїлася і його дружина Ізидора Сімович (1883–1962).

 

 

На могилі викарбувані слова, звернені до нащадків:

 

"Усе земне я пережив,

Зглибивши насолоду труду,

І власну пайку відробив,

Продовжуйте ж! Я з вами буду!"

 

Цим спомином кладемо свою квітку пам’яті на могилу цього достойного працівника на ниві української науки і культури. 

 

 

 

09.03.2015