З дня.
Ми часто читаємо в польських ґaзeтах, що вони, себто ті ґазети, є відгомоном публичної опінії польського населення краю. І так, як вони пишуть, — так думає польське населення краю.
Можливо; не буду сперечатися.
Та я час від часу сходжуся на обіді в молочарні з деякими своїми ґазетярськими колєґами і — очевидно — наша розмова відразу сходить на політику. Бо, бачте, ґазетяр без політики — як риба без води.
Кажуть, що ніколи не треба заводити дискусії перед обідом, бо коли чоловік голоден, то він лихий і злобний.
Це правда.
Мої колєґи перед їдою витають мене від "гайдамаки", виговорюють на український визвольний рух, як на неоправданий, штучний, підсичуваний Німцями і т. п.
Та зовсім инакше говорять вони при чорній каві. А один і то найбільший паперовий україножер — сказав мені раз по доброму обіді:
— Ми з вами не дамо собі ради. Впрочім ми на вашому місци робилиби не инакше.
— А чомуж пишеш що иншого в своїй ґазеті? Чому плюгавиш нас останними словами?
— Бо, — бо у нас конкуренція. Хто більше й остріще пише проти Українців, той сьогодня — але лише сьогодня — удержується на поверхні. Инакше ґазета пішлаби на бубен!
— А деж твої засади?
Бо мій колєґа був колись чоловіком засад.
— Засади? В ґазетярстві нема засад. Хто платить, той жадає роботи.
Я заплатив за обід і не попрощавшися зі своїм колєґою, вийшов з молочарні.
Коло порога долетіли мене його слова:
— Zawsze cham!
[Вперед! 08.02.1920]
08.02.1920