Володимир ГІНДА

23 вересня 1900 року в польському місті Новий Сонч народився видатний український географ Володимир Кубійович. Так, саме той Кубійович, якого більшість українців завдяки радянській пропаганді знає як «нацистського прихвостня», «буржуазного націоналіста», «колабораціоніста». Цей список пропагандистських штампів можна продовжити. Навіть нині постать Кубійовича в українському суспільстві більше асоціюється з його політичною, а не науковою діяльністю. Між тим, саме завдяки науці Кубійович здобув собі ім’я в довоєнній Польщі та за її межами. А любов до Батьківщини коштувала йому сімейного щастя.

 

Володимир Кубійович під час навчання у гімназії

 

 

Кубійович був вихідцем із мішаної польсько-української родини. Батько Михайло походив із українських селян і мав за дружину польку Марію Добровольську. На той час у Галичині була така традиція: сини йшли за віросповіданням батька, а доньки – матері. Володимира охрестили в греко-католицькому обряді – як українця.

 

Між собою батьки говорили польською, проте зі сином батько спілкувався лише українською. «Хоч я став українцем, проте польська мова була мені ближча, ніж українська, – писав у спогадах Володимир Кубійович. – Я знав краще минуле і сучасне Польщі, ніж України. У моїй українській мові було чимало полонізмів, з наголосом я довгий час не міг дати собі ради. Ще довше я думав по-польському і примушував себе думати по-українському. Але в своєму патріотизмі я наслідував польський патріотизм, а поляки були гарячими і жертвенними патріотами».

 

Як згадує Володимир Кубійович у своїй книзі «Мені 85», він уже з 10 років почав читати Сенкевича та дискутувати з поляками про козацько-польські війни. Передусім це трилогія-роман «Вогнем і мечем», «Потоп», «Пан Володийовський». У першому з них Сенкевич крізь призму польських історичних стереотипів зобразив визвольні змагання українців під проводом Богдана Хмельницького. Значний вплив на формування національної свідомості молодого Кубійовича мало читання «Історії Руси-України» Михайла Грушевського.

 

Після закінченні трьох класів гімназії Володимир Кубійович почав займатися репетиторством – готував дітей з українських сімей до вступу в польські гімназії та ліцеї. Вже у вищих гімназійних класах роздумував над дальшими студіями та фахом. Батько радив молодому синові йти на богословіє, бо це врятувало би від військової служби, але він вирішив стати педагогом, студіювати історію та географію. Хоч у міжвоєнній Польщі, до якої відійшла Галичина після програної українцями війни, це були непрості науки. У 1918 році вступає на філософський факультет Ягеллонського університету в Кракові. Але 1921 року, після смерті батька був змушений полишити навчання через матеріальну скруту в родині та почав учителювати в приватній гімназії.

 

Під час навчання на філософському факультеті Ягеллонського університету в Кракові він захопився дослідженням Карпат. 1922-го написав велику працю «Антропогеографія Ґорґан» і представив її як докторську. Після захисту наступного року став працювати в університеті та двох гімназіях. З 1928 року Кубійович став наймолодшим доцентом у Польщі та лектором Яґеллонського університету. Та чим далі, то прохолоднішими ставали його стосунки з польськими географами, адже праці Кубійовича будили політичну свідомість українства, сприяли «перетворенню українства з етнічної маси у політичну націю». Силу нації Кубійович вбачав у її інтелектуальному потенціалі, передбачав майбутнє України як соборної держави в її етнічних межах. Звичайно, це не подобалося польській владі, бо наукова діяльність молодого дослідника йшла в розріз із тодішньою політикою Польщі щодо українців.

 

«Більшість моїх праць мала не лише наукове, але й політичне значення: моя мета була дати своїм і чужинцям інформацію про географію і людність України з всеукраїнського погляду. Ясно, що такі праці мусили допровадити їх автора до конфлікту з польськими колами. Вже в 1934 року моїй особі присвятив чималу статтю найбільший польський щоденник «Ілюстрований кур'єр цодзенни» в Кракові, відомий з свого шовінізму. Стаття була відгуком на мій виступ на Міжнародному географічному конгресі в Варшаві, де я після своєї доповіді роздавав присутнім етнографічні карти України», – писав у спогадах.

 

На тих картах було видно, що добру чверть тодішньої Польщі населяють українці. Кубійович полюбляв говорити, що «найкращою зброєю поневоленого народу в часи миру є наука» і завжди у такий спосіб намагався «воювати» з ворогами.

 

Гоніння на нього почалися після виходу 1937 року «Атласу Українських і сумежних земель», а наступного року – «Географії України і сумежних країв». У передмові до «Географії» він зазначав: «Ще не прийшов час для повної географії наших, тобто українських етнографічних земель, оскільки недостатньо вивчені з географічного погляду наші землі, тому що мало ще є українських географів, які би розробляли окремі ділянки України». А в передмові до «Атласу» написав: «Нехай Атлас учить своїх і чужих, нехай краще пізнання сплячого велетня нашої Вітчизни додає нам енергії та сили до праці, а серед чужої науки нехай розбуджує відомості про Україну і прихиляє до неї друзів». І «Атлас», і «Географія» Кубійовича були сприйняті з великим ентузіазмом в українських наукових колах.

 

Утім, поляки були не в захваті від таких робіт. Буквально відразу в газеті Polska zbrojna з'явилася велика стаття під заголовком «Біля джерел антипольської пропаганди». «Не можемо все-таки зрозуміти того, що при цьому доктор Кубійович демонстративно використовує титул доцента Ягеллонського університету, – писав на завершення автор. – Хіба щоби достойністю авторитету найстарішого польського навчального закладу піднести значення і силу своєї пропаганди у своїх і в чужих. А в такому разі проти цього має право і обов'язок виступити не лише польська наука і публіцистика, але й усе польське суспільство».

 

Під тиском військового міністра на засіданні філософського факультету поставили питання про усунення географа з університету. На одне з засідань у цій справі польський історик Владислав Семковіч приніс Кубійовичів «Атлас України».

 

– Це цінна праця, – заявив він, – ми, поляки, такого атласу не маємо. Але він шкідливий для польської держави, і тому – хоча в моїх жилах пливе руська кров – я тверджу, що Кубійовича треба усунути з нашого університету.

 

– Якщо ви, панове, твердите, що праці доцента Кубійовича є на високому рівні, але вони шкідливі для польської держави, то подумайте, що ця здібна людина буде робити, коли її дії не будуть стимульовані все-таки тим, що він є нашим доцентом, – зауважив хімік Кароль Дзєвонський. – Чи не було би краще дати йому можливість виявитися як професорові географії Східної Європи й створити для нього таку кафедру?

 

Рада філософського факультету Ягеллонського університету 2/3 голосів таки позбавила Кубійовича права викладати в університеті. 16 червня 1939-го це рішення ради підтвердило Міністерство віросповідань і публічної освіти Польщі, додавши до цього також заборону на викладання в гімназіях.

 

Володимир Кубійович із доньками Іриною та Славою 

 

 

Через польсько-українські суперечності розпався і шлюб Володимира Кубійовича. Із краків'янкою Целіною він одружився 1929-го, подружжя мало доньок Ірину та Славку. «Моя дружина була полька, виросла і жила в Кракові, українські проблеми знала лише від мене і ставилася до них, скажімо, нейтрально, – пише він. – Це подружжя не було розумне і не принесло щастя ні одному з партнерів. Я заповів моїй майбутній дружині, що вона мусить зважати на те, що першою дамою мого серця назавжди залишиться Україна, вона погодилася, що наші діти будуть хрещені в церкві. Але незабаром прийшло до конфліктів: між нами став мур – приналежність до двох, чим раз більше ворожих націй. Мішане подружжя не було корисне і для дітей: двох дочок, за національну душу яких велася між батьками боротьба. Обидві доні розмовляли зі мною виключно українською мовою, я був їх учителем українознавства. Карту України, яка висіла у моїй кімнаті, Іринка навчилася читати швидше від українського букваря».

 

З донькою Іриною в горах

 

 

 

1940 року вони розійшлися. Целіна залишилася жити в Кракові з доньками, змінила прізвище. Ірина та Славка після війни здобули вищу освіту. Старша отримала титул професора. Вони приїздили до батька, коли він осів у Франції.

 

«Насамперед приїхала до Парижа молодша – Славка, яка заскочила до свого батька у Сарсель, а пізніше і старша Ірина, – описує ці зустрічі соратник Кубійовича історик Аркадій Жуковський. – Щоб не пошкодити їхнім кар'єрам, – обидві викладали у високих школах у Польщі (яка тоді була соціалістичною), ці зустрічі відбувалися потай від чужого ока. Молодша говорила тільки по-польськи, а друга дещо запам'ятала українську мову. Спостерігаючи збоку їхні розмови, я був свідком великої трагедії людини, в якій точилася боротьба між батьківською любов'ю і національним почуттям. І останнє перемагало».

 

Уже в еміграції в осередку Наукового Товариства імені Шевченка в Сарселі під Парижем Володимир Кубійович познайомився з Дарією Сіяк. До Парижу він переїхав у 1951 році. А наступного року був обраний головою НТШ в Європі. Керував усіма роботами над підготовкою та виданням словникової частини «Енциклопедії українознавства». Писав до неї власні матеріали. Ця справа поступово стала для нього найголовнішою.

 

Поява перших томів «Енциклопедії українознавства» викликала невдоволення у радянській пресі. Так, газета ЦК КПУ «Радянська Україна» 9 жовтня 1960 року писала: «Нині роль культурної розвідки в літературних масштабах імперіалістичного табору виконують всілякі блюзнірські академії, товариства, бібліотеки, видавництва, що як омела на осиці розгніздилися у США, Канаді, Мюнхені і Парижі, Західному Берліні та по інших притулках. Ця енциклопедія видається під головною редакцією В.Кубійовича і 3.Кузелі, відділ літератури редагував Юрій Шерех [у 2000 році удостоєний Національної премії імені Тараса Шевченка за внесок у розвиток українознаства, українського літературознавства, публіцистики – В.Г.], під опікою члена редколегії Глобенка. Вже сам цей факт красномовно промовляє, що то за крам».

 

Та повернімося до відносин Кубійовича та Сіяк. У Сарселі між ними зав'язався роман. Целіна із Кракова не давала офіційного розлучення, тому змушенні були жити в цивільному шлюбі. Серед еміграції довкола цього було багато пересудів.

 

«На цьому дуже терпіла головно Дарія і одного разу радилася з нами (моєю дружиною і мною), щоб знайти французького адвоката, який би міг здобути розлучення, – згадує Аркадій Жуковський. – Через різні причини справа затяглася на два роки, нарешті знайомий з Кракова повідомив, що там є адвокати, які можуть за відповідну винагороду дістати розлучення. Це дуже втішило зацікавлених, але під час реалізації цього плану проф. Годис повідомив про наглу смерть колишньої дружини Кубійовича, і тепер вже не йшлося про розлучення, а було потрібно мати довідку про смерть, що й вдалося здобути. Після цього ми пішли до сарсельської мерії і за три тижні було призначено день шлюбу».

 

На церемонії в мерії були лише наречені й подружжя Жуковських. А потім учотирьох пішли на обід до одного з паризьких ресторанів. Було це 1975-го, за 10 років до смерті Володимира Кубійовича.

 

 

23.09.2014