М. Рудницький

Поети Західної України часто співали свої легкодушні і плаксиві пісні в унісон своїм нерозумним політичним діячам. А ті "діячі", всі ми добре знаємо, завжди тягнули за Варшавою, з шкіри лізли, щоб вислужитись перед польською шляхтою, повзали перед нею навколішки. Серед українських поетів були справжні носії зоологічного українського націоналізму, прикритого жовто-блакитною проституйованою ганчіркою. І сталось так, що польський уряд, польські пани, які навіть не визнавали слова "українець", брали під своє крило деяких, з дозволу сказати, українських поетів. Вони були зброєю в руках польських панів, їх холопами і вірними слугами.

 

Серед цих трубадурів зоологічного націоналізму перше місце належить Е. Маланюкові. Цей борзописець вважав себе найвидатнішим поетом За хідної України. Шляхетська Варшава заступила цьому поетові всю Західну Україну. Своє перо Маланюк продав польським панам. Він гордився тим, що він найбільший націоналістичний український поет.

 

В літку цього року Е. Маланюк випустив нову збірку поезій "Перстень Полікрата". Звідкіль така назва — невідомо. З збірки про неї також не довідаєтесь. Одним тільки заголовком поет показав своє нутро поета, який стоїть над народом і пише про незрозумілі для народу речі.

 

В збірці "Перстень Полікрата" є багато ліричних віршів про весну, гори, море, подорожні вражіння, настрої інтелігента, який любить згадати любовні пригоди і вино. Але ці вірші не характерні для Маланюка. Він себе вважає за ідеолога, за провідника земляків, які заблудилися і яким він відкриває "обітовану землю".

 

Маланюкова "обітована земля" вся в минулому, яке починається від диких скитів і кінчається бандитом Петлюрою.

 

Про славен Київ, про чудову столицю квітучої Радянської України панський наймит Маланюк писав такими бредовими словами:

 

О, жаден гетьман з цих козацьких прерій
Не переніс до себе свій намет,
Бо тут — віки, тут — блиск гучних імперій,
Тут — летаргія несмертельних мет.

 

Широкі степи Радянської України націоналістичний борзописець називав преріями. У Києві, у вільній столиці українського народу, цей плюгавий жовто-блакитник бачить хоче хоче бачити) імператора. А яка це така безсмертна мета, що спить непробудним сном — даремно й питати.

 

Маланюк пише баладу про головоріза, бандитського отамана Василя Тютюнника, руки якого забагнені кров'ю трудового українського народу, кров'ю трудящих євреїв, росіян, які рвалися до волі. Кровожерний кат Тютюнник ввижається Маланюкові, як "орел старого Риму", що "несе в залізних кігтях золотий тризуб".

 

Поет, що живе покидьками з панського стола, Маланюк найлютіший ворог радянського народу і його передової культури. При кожній нагоді в своїх поезіях він брудом обливає російський народ, той народ, який перший над світом підняв прапор революції, той народ, який дав людству великих діячів науки, культури, мистецтва, той народ, який вказав людству шлях до сонця.

 

Український націоналізм, прапороносцем якого в літературі є Маланюк і польський націоналізм — це спілка двох людожерів, які нищили проблиски сонця над знедоленим і окраденим ще так недавно народом Західної України. Своїми поезіями Маланюк отруював почуття молоді, він сіяв трупний сморід над землею, яка тепер вільна.

 

Письменники Західної України мають тепер широке поле для своєї творчої роботи. Своїми революційними творами, які служитимуть народові, вони дадуть гідну відповідь націоналістичним борзописцям, всіляким Маланюкам і їм подібним. А твори Маланюка народ викине на смітник історії, як мотлох.

 

[Вільна Україна]

18.10.1939