Емма: початки

Емма Андієвська. Початок 1950-х рр.

Спілкуючись із пані Еммою Андієвською, намагаюсь “вчитатись-вслухатись” у її поетичні рядки з подарованих книг. Зізнаюсь, що, переважно, вони нагадують загадковий метафоричний лабіринт, в якому то блукаєш туди-сюди, то зупиняєшся, перехоплюючи “подих”, нерідко звертаючись за допомогою до “дороговказів” — виносок-пояснень, яких під текстами поезій незвично велика кількість!

У грудях — час від часу — молот-риба --

Свідомість — на трикутники — і ромби,

Що — розсувають — обрії — і ребра,

Й — з них — лізуть — шафи і, — паркетом,— румбу. —......

Долаючи сюрреалістичний образний обшир Андієвської, природно, було цікаво дізнатися, як же починався незвичайний творчий шлях поетеси, якими були її перші творчі проби.

Одним із найсильніших поштовхів для мене у спробах доторкнутися до початків творчості пані Емми стала надзвичайно цікава, емоційно піднесена розповідь відомого українського канадського літературознавця та письменника Марка Роберта Стеха про Андієвську в одному зі своїх сюжетів програми “Очима культури” (№ 35, 2012 р.). В ній, зокрема, було згадано й рецензію з високою оцінкою дебютної книги Андієвської “Поезії” (1951) відомого літературознавця, перекладача, професора Українського Вільного Університету Володимира Державина.

Почав шукати в інтернеті тексти збірки та рецензію В. Державина. Не знайшов, тому звернувся за допомогою до самого Марка Роберта Стеха, з яким сконтактував через Фейсбук та електронну пошту. Пан Марко Роберт виявився надзвичайно щирою та доброзичливою особистістю й оперативно надіслав і текст рецензії Державина (вперше цю роботу було опубліковано в ганноверській газеті “Україна і світ” 1953 р.), і свої аналітичні матеріали щодо поетичної та прозової творчості Андієвської, зокрема, її найбільш раннього етапу, й самі тексти творів із дебютної збірки пані Емми.

Дізнався, що ці та інші матеріали увійшли до цілорічної серії публікацій про творчість Емми Андієвської в часописі “Кур'єр Кривбасу”, очолюваному відомим письменником, журналістом, засновником премії “Глодоський скарб” (до речі, його лавреаткою, третьою за ліком, стала пані Емма), Григорієм Гусейновим. Відомо, що з ініціативи М. Р. Стеха, 2004 рік став роком Емми Андієвської в Україні і про це читацьку аудиторію широко інформував своїми численними матеріалами “Кур'єр Кривбасу”. Ці та інші заходи все ширше та ширше знайомили українську спільноту із творчістю Емми Андієвської в Зарубіжжі та підготували, врешті, підгрунтя для присудження їй 2018 року Шевченківської премії.

Пан Марко Роберт, безперечно, один з найбільш глибоких, послідовних фахівців, який багато літ просуває в український материковий літературно-мистецький обшир інформацію про творчість Емми Андієвської, а ще він автор потужних літературознавчих розвідок про творчість Миколи Куліша, Ігоря Костецького та інших постатей української культури.

З рецензії В. Державина збірки Андієвської “Поезії”, що, як зазначив Марко Роберт Стех, відзначається найгрунтовнішою глибиною аналітики, відчувається, що відомий літературний критик одразу ж виокремив пані Емму з-поміж тогочасних, і не лише молодих поетів. Причому місце її вважав особливим, адже рішуче стверджував, що поезія Емми Андієвської вперше започаткувала і, власне, єдина провадить далі в українському письменстві загальновідомий в сучасній європейській літературі сюрреалістичний стиль (!).

(До речі, не слід забувати й про відгук літературознавця Ігоря Костецького, який, як зазначає М. Р. Стех, рецензував машинописний варіант збірки Андієвської, отриманий ще до того, як вона вийшла друком. Цікаво, що саме цей рецензент застосував стосовно пані Емми термін “геній” (!), поставивши її в ряд таких славетних поетичних імен. як Елізабет Баррет Браунінг, Емілі Дікінсон, Една Сент-Вінсент Міллей та Марина Цвєтаєва.

В. Державин наводить відгуки колег-критиків, зокрема Б. Подоляка, Ю. Лободовського, І. Костецького, Г. Лещинського, їх схвальні, так і критичні оцінки творів, стилю поетеси, полемізуючи з ними та відстоюючи свої твердження. Так, перший з названих пише про “великі творчі можливості” поетки, про “вірші філософського заглиблення й багатопланового образного напластування” й водночас — про вузьку тематику збірки, другий — про “сміливість образів, делікатність почуттів, справжню поетичну атмосферу”, тільки, мовляв, дещо проявляються “не надто щасливі ремінісценції запізненого імажинізму і символізму...”.

Обкладинка першої книжки Емми Андієвської.

Визначальною рисою поезії Андієвської Державин називав її багатющу та дуже виразну (хоча й не завжди по-мистецьки влучну) образність. Про переповненість персоніфікаціями в її творах відзначали в подальшому й інші численні рецензенти.

Я в камені згубив своє обличчя

Колись. Та камінь часом ожива

Колись. А ніч до себе кличе —

На жнива.

***

Порічок гроно, наче сонм плянет,

Застигло в нерухомім танку —

Закам'янілий пірует

На вічному світанку.

Не заглиблюючись в суто теоретичні тонкощі полеміки Державина з колегами щодо стилю Андієвської, звернімо увагу на інші рельєфні риси її поезії, що відзначав критик, зокрема, уміння поетки образно оживляти явища неживої природи.

Терпне в камені кров століть,

В місяці мак по жилах шумить,

Небо на гілці зріє.

***

Зорям на небі тісно,

Троянда пішла від місяця.

Дерева, як з діжки тісто,

Муром стікали в барвисте,

Де вітер від пахощів світиться.

У збірці “Поезії” Андієвською зроблено спробу образного осмислення й однієї із “вічних” тем, зокрема на біблійному матеріалі.

КАЇН

Під ноги кинулась дорога:

“Візьми!” — Срібний натис шолом

На ніч в волоссі. Затремтів

З німого реготання кінь.

З сирого рога полилось

Вітання в синь тяжку південну.

В камінній біблії років

Лишився слід, глибокий, темний;

Йому, як першому, далось

Пізнать друге обличчя Бога.

І місяці коня копит

Взяли розкинуту дорогу

До мети.

Як відзначав В. Державин у рецензії на книгу, про “філософічні” елементи на початках поетичних спроб Андієвської було ще рано говорити, скоріше рядки подібного потенціалу були проявами різних станів світовідчування. Ось як цей стан розкрився в її вірші “Час”.

Від злости перегнутий ріг

Змагається за першість з далечінню,

Як і його змагалось покоління.

Ще він її на цей раз переміг,

А старість вже болотом по коліна.

Від неба сіллю в горлі віддає.

Сідлає вітер трави — і за обрій.

На зміну рогу місяць робить обмір —

Розділить, множить, потім додає.

Але і в нім вже назрівають тіні.

Критик чутливо, ретельно відслідковував поетичні ритми поетки, вбачав в них, на початках, ситуативні впливи поезії Е. Багрицького, Б. Пастернака, Р. М. Рільке...

Можливо, в рядках наведеного нижче раннього вірша Андієвської “Вечоріє” (1949), що не увійшов до збірки, й відлунюють ритми традиційної ліричної поезії?..

Падає сніг на шосе.

Холодно, зовсім без болю:

Вітер за мною поволі

Ранене листя несе,

Але підійти не посміє.

Квіти сніжинок недбало

Дороги стрункі накривали,

Що в простір чорний упали

І там приросли до нього,

Відчули, що вже вечоріє.

Вірш “Романс” зі збірки також притягує своєю ліричністю, але, водночас, напружує своєю загадковою метафорою “ножа”... До речі, на спонтанність асоціативності поетичної мови та образотворення Е. Андієвської, ще на початках, звернув увагу письменник та критик Ю. Лободовський, хоча й вважав пані Емму “непересічною поетичною індивідуальністю” (про це пише М. Р. Стех).

Гне волосся вітер на Алеппо,

Непокоїться голодний ніж.

Ба навіщо? Зорі так далеко.

Метеоли розривають ніч.

Жовтий простір чується в копитах.

Вулиця — вином і тютюном.

Ну і що ж? Весну не підкупити.

Навіть місяць. Чуєш? Все одно.

Гне волосся вітер на Алеппо,

Над кошлатим степом злиться ніж.

Ну навіщо? Зорі так далеко.

Метеоли розривають ніч.

Як видно із подальших творчих пошуків Емми Андієвської, традиційні шляхи, практики в поезії не вплинули на формування абсолютно самобутнього її стилю, разюче не схожого на поетику колег-сучасників, багато в чому суперечливого. Як будь-яке значне художнє явище, цей стиль знайшов як щирих та вірних симпатиків, так і, природньо, рішучих антагоністів. Напевно, діаметральністю, перетинами думок, вражень й цікаві та притягальні будь-які художні та мистецькі процеси.