Святотацтво.

Перші днї грудня 1914. — Наш курінь стояв по угорськім боцї Бескида, в селї Вербяжі. Дві сотнї стояли завжди резервою на Бескидї в стрілецьких ровах, а дві йшли на стежі на галицький бік. — Се була одна з найповажнїйших хвиль боротьби з Москалями. Ворожа навала сунула ся наче лїтня повінь — і годї було її здержати. Австрійцї ще в падолистї посунули ся від Синевідська аж на Бескид і тут постановили здержувати ворога, а щойно з весною з новими підмогами підприйняти за ним погоню. По битві на Лисій горі й по останнїм приступі на село Тухольку стягнули Австрійцї всї свої сили на Бескид. Тут приготовляли ся вони гарячково до стрічі з ворожою перевагою, а їх сотнї виходили одна по другій на стежі, щоб або розвідати ся, де ворог обертаєть ся, або в міру його поступу вперід спинювати його в походї.

Вже при кінцї падолиста являли ся ворожі стежі в останнїх селах Галичини — у стіп високого Бескиду. Тодї У. С. Військо дістало припорученнє здержувати ворога під границею Угорщини. Наша сотня Букшованого ходила що другий день до села К., висилала звідси стеж і на поблизькі верхи, повнила цїлу ніч полеву сторожу, а рано змінювала її иншa сотня.

Село К. се нїмецька кольонїя. Лежить над джерелом Стрия. Село стояло під той час порожне. Його мешканцї вже давнїйше на приказ військових властей опустили село. Полишили вони по домах великі засоби муки й ярини, забрали тільки худобу. Не диво отже, що нам тут на нїчім не збувало — й ми раді були, коли на нас прийшла черга йти до К. на стежі. Часть сотнї розходила ся на звіди, а инші брали ся до варення пирогів, бараболї й капусти — їли самі досхочу й лишали спору частку товаришам, що мали вернути за декілька годин.

Одного дня запримітили ми, що вороги посилають сильнїйші стежі нїж попереднїх днїв, а від полонених довідали ся, що Росіяне наміряють за декілька днїв зробити загальний приступ на підніже Бескида. Тогож таки дня приказано нам спалити село з усїми його забудованнями — крім двох хат і церкви, де мали хоронити ся наші останні стежі. В одній хвилї стало село в огнї — та з багатих господарств зостали ся тільки згарища. Сього вимагала воєнна тактика; цїлю було не зоставити ворогови місця на сховок і тим робом ослабити його дїлання.

На третїй день, коли саме на нас припала черга повнення служби в К., було загально відомо, що саме сьогоднї мають вороги зробити кінцевий приступ на Бескид і зайняти останнї наші села. Рано прийшли ми до К. і роздїлили ся на стежі. Та тільки показали ся ми ізза згарищ як на нас посипав ся град ворожих куль. То підходили Росіяне. Ми утворили розстрільну й відстрілювали ся до полудня. По полуднї дістали приказ подати ся за ріку. Тут скрили ся ми в густий лїс і стріляли дальше. А вороги підсували ся...

Наш сотник дістав приказ спалити ще дві останні хати й церкву. Як стій припоручив він менї се виконати. Я взяв з собою ще двох стрільцїв і перейшов назад у село. Мої оба товариші кинули ся палити хати, а я зайшов до церкви. Тут ударив на мене сопух нафти, якою хтось заздалегідь обілляв усї річи. Зрештою все стояло, як звичайно, на своїм місцї. Під великим хрестом Розпяття світила ся ще олива в черепяній лямпадцї, в бляшаній коробцї на престолї було декілька мідяків. На євангелію лежав золотом різьблений хрест. Головний вівтар був укритий гарно-мережаним шовковим килимом; на нїм вишиті золотими нитками слова: "Аd maiorem Dei gloriam" (На більшу славу Бога).

Цїла ся обстанова настроїла мене незвичайно поважно. Я мимоволї перехрестив ся та став говорити коротку молитву... Та близькі стріли нагадали менї незвичайну цїль мого приходу до церкви. Не було коли зволїкати. Без вагання, з чудною холоднокровністю запалив я сїрник і приложив до килима. Він спалахнув в одній хвилї й цїлий вівтар бухнув ясною поломіню. Думаючи, що вже зробив своє, пустив ся я до виходу. Та як мій зір упав мимоволї на стїну церкви, я остовпів. Великий хрест Розпяття стояв в огнї. Поломінь лизала вже деревляні рамена. За хвилину цїлий хрест виглядав як огнений стовп. Менї видало ся, що голова Ісуса зробила незначний рух, а обличе Його скривило ся від одчайного болю. Лямпадка трісла, свячена олива сплила червоною плямою й зашипіла в огнї... В одній секундї стало менї ясно, що я наробив. Божевільний страх огорнув мою істоту, — з мого горла вийшов мимоволї лячний оклик. По тїлї перебіг мороз, серце перестало бити, в очах почервонїло, — переді мною кров-кров, море крови...

Ах! як страшним видало ся менї те, що я зробив... Я стояв як підлий злочинець, що поповнив страшне святотацтво, я був готов прокляти всїх тих, що мене до того привели. Я не знав, чи втїкати, чи кликати помочи, чи просити прощення... Я почув, як з моїх очей скотила ся одна сльоза, що пекла мене, як жар залїза. Я почув, як огонь бухав уже вікнами церкви. Я відвернув ся від страшного явища й безсильно спер ся об одвірок, лицем до виходу. Я стояв без памяти.

Аж різкий голос сотника, що кликав мене по імени, збудив мене з остовпіння. Я виволїк ся з палаючої святинї, перейшов ріку та сливе побіг за своїми, що підходили помало в гору, відстрілюючи ся що хвиля до ворогів.

Нарештї став я на вершку Бескида та глянув ще раз у діл, а се, що побачив, наповнило мене жалем і грозою.

Цїла церква палала, — головна баня стала помало заломлювати ся до середини, стїни розпали ся на боки, вежа з глухим відгуком зсунула ся на землю. До неба бухнули мілїони іскор, наче в протест тому, що тут стало ся...

Місяць відбивав ся в снїгу мілїонами зеленавих красок. А на тім чарівнім тлї побачив я чорні точки, що посували ся рядами вперід і росли з кождою хвилею. Се був ворог. Своєю хижою рукою сягнув він по останнїй клаптик нашої землї... Він сміяв ся злобно й мочив кінцї хижих пальцїв у Христовій крови...

Менї стало відраднїйше на душі... Мій злочин спадав на душу лютого ворога...

[Вістник Союза визволення України]