Між подільськими горбками розложило ся невелике село Св. Низенькі хатки, обложені на зиму загатами, з невеличкими обійстями, розтаборили ся на двох протилежних горбках і, здаєть ся, дрімають... Мочароватою долиною на насипах шутру вють ся два чорні вужі, котрі кождого дня двигають на собі страшного — дихавичного потвора, що повзе по них і везе тисячі людей або на поле слави, або в далекі — незнані світи... Недалеко стелить ся лентою невелика річка, що приневолена вічно полокати своєю водою шлюзи двох здорових млинів і розбивати свої лїниві хвилї об лотоки їх старих — чорних колїс...
У тім селї стоїть пocтoєм Сїчовий Кіш. По лївім боцї річки розложило ся в дрімучих хатах стрілецтво "Старої войни", по правім новобранцї. Звідси пішла й назва між стрільцями: лїво й правобереже...
Сьогоднї Святий Вечір. Цїлу ніч і день сїчові кухарі не спочивали. Місили тїсто, лїпили пироги й варили то все. Таж надходить свято, свято Різдва Христового, в котрім усї веселять ся, тїшать ся й на якийсь час забувають життєві злиднї. Вечоріє. На небі блисла перша зірка. Коло стрілецької кухнї гамір і натовп. Одні приходять, инші відходять. По четам уставляють ся довгим гусаком і чекають своєї черги. Ногами місять рідке болото, а щоб не знудило ся чекати, заки візьмуть перші, колядують. Великі краплї дощу розбивають ся на їх головах і обприскують молоді — блїді обличя. А пісня — коляда, що грімким голосом виходить з двох соток грудей, котить ся надрічними мочарями й гине в недалекім — чорнім лїсї. Під невисоким піддашем, при освітленню лїхтарнї, роздають вечеру. З одного казана дають солодку кутю, з другого чай, з третього, таки по козацьки з закоченими рукавами, накидує руками кухарь кремезні — стрілецькі пироги.
Вертають у хату. Декількох товаришів долї сїдає коло стола та при мерехтячій свічцї вечеряє. Думками лине кождий до своїх рідних, що також сидять тепер коло стола, й рясними сльозами зрошують Святу Вечерю. Й мимохіть вириваєть ся з грудей мов з безоднї глухий — придавлений голос товариша.
— "Саме в сїй хвилї тисячі — тисяч матерей і милих плаче... Їх найдорозші вже другий рік святкують сї свята далеко від них..."
По вечорі старим звичаєм колядують. Пісня розвеселює їх душі, вони забувають на все. — Мельодія, котру кождий запамятає собі ще змалку, так дивно впливає на душу, що кождому видаєть ся, наче він сидить між своїми рідними та з ними колядує... Вона нагадує колишнє мирне, — щасливе життє...
Першого дня свят відправив о. Пшепюрський полеву службу божу. Стрільцї вислухали її, а сїчовий хор прославляв у колядах новонародженого Спасителя.
Другого дня дістав кождий різдвяні дарунки, "цїсарські" й "українські". Сї останнї дуже задоволили стрільцїв. У них найшов стрілець все, чого бажав. Цїле пополуднє одушевляли ся дарунками й писали за них щирі подяки "Українському Жіночому Комітетови" в Віднї.
"Хай бодай подякую тим добрим паням, що так обдарували мене, як рідна мама, бо потім не буде часу. По святах відійде полова сотня й піду там, звідки прийшов. Вже відпочав"... — говорив неодин, а глухий гук гармат з півночи притакував їм то...
Станиця в день свят 1916.
[Вістник Союза визволення України, 30.01.1916]
30.01.1916