Серце тужить, серце плаче
За минулим, за святим...
— День цїлий гармати грали по широкому Подїллю. А над вечір стало тихо по ланах розлогих піль. Всї борцї ішли спочити по важкому перебою, наче косарі струджені по важкій роботї дня. Та не ллялись з уст їх нинї ті акорди голосні, що веселять людські душі і солодять прикрий труд. Ледви чутна пісня жалю, пісня болю і туги йшла зпровола з їх грудей... В нїй був жаль, була розпука — й тихий смуток так звелїв, наче найнїжнїйші струни...
Що-ж прибило їх серця? Що нагнало туги в душу, — що їх голови схилило? Глянь, на небі блисла зірка, — ясна зоря, знак відвічний, знак батьків — старинних предків, що вже час зачати свято... Бо настав Великий вечір. Нинї світ цїлий радїє Рождеством Ісуса Спаса.
Чом вони, борцї за волю, наче мачушині дїти, — не радїють, не сміють ся? Серце тужить, серце плаче за минулим, за святим...
Там батьки старі і браття, там їх мила і сестра ллють гіркі за ними сльози. Чом-же їх химерна доля кинула в тернисту путь і мов сироти пігнали на ледянії стежки? Нїжні душі застогнали, зойкнули серця від болю. Час дитинства і утїхи їм спімнув ся мимоволї і чуттєм одним пройняті заспівали тиху піснь — і вмістили в неї тугу і всї жалї їх сердець. "Бог предвічний'' — понесло ся по безмежному ланї. Піснь лунала тихо-тихо, наче відгук давнїх лїт, то звенїла і змагалась, наче буря по полях. Буйний вітер нїс на крилах пісню жалю і туги і принїс її під вікна їх родинних любих стріх. Хай і милі їх почують коляду своїх братів...
— А на сторожі у полї під хрестом один стояв сам-самітний молодець. Він пустив свій зір у далеч й чуйно слухав в нічній тиші. Він почув знайому пісню, гимн старинний, дорогий... Се товариші співали. Спомини вповили серце і зайняли нїжну душу.
Так недавно він у батька тай у неньки так співав, так недавно, наче вчора... Ах! а нинї! Доле, доле! Чом насильно відірвала серце нїжне-молоде від родини, батька, неньки, від братів і від сестриць? Він побачив себе дома, як був хлопцем ще малим. Він побачив свою матір, він почув пестливий спів, — він лежить на лонї неньки... І причулась йому пісня, щира пісня материнська:
Спи, мій сину, а я буду
Господа молила,
Щоби тобі доля щастєм
Доріжку стелила...
Ах, як любо, як солодко жилось йому в ріднїй хатї... Нинї свято, час потїхи, цїль дїточих смілих мрій, — де-ж то свято, де ялинка і святочнії дарунки?
Він схиливсь на кріс залїзний і в задумі потонув. Зимний вітер віяв снїгом і свистав жалібну нуту... серце дрожию проймав. Тїло мерзне, він не чує, — його гріє любий образ, що зявивсь в обрію піль... Легко по снїгу ступає, наче тиха мрія раю. Близше... близше... люба постать... Ах! се його рідна мати, — вже несе йому дарунки — і приязно усміхаєсь, наче сонце на веснї. Він минаєсь від утїхи і від розкоші вмлїває...
Він зпровола опускаєсь на мягкий біленький снїг. Любий образ, рідна мати на головоньку кладе свою легку, теплу руку... Ах, як мило йому в серцї, як солодко на душі. Він глядить на неї любо, він цїлує, обіймає. Розтворила ся над сином пречарівная коробка... Він глядить, — летять на нього срібні перли, перли... перли... мілїони жемчугів...
Ще луна іде полями, коляди акорд останнїй. А йому здаєсь, що мати над колискою співає:
Спи, мій скарбе, спи, мій раю,
Спи, моя дитино...
Він заснув. На його личку усмішка іграє... На блїдім його обличу смерть простерла свої крила. Материнською рукою розігнала й закінчила його болї і страждання...
[Вістник Союза визволення України]
16.01.1916