Рік тому.

(Спогади У. C. Стрільця).

Другий рік святкують У. С. Стрільцї велике свято Різдва в полї. Другий рік! Як багато часу минуло, як багато працї перебуло ся, які великі траґедїї пережило ся, скільки думок передумало ся! Другий раз святкувати те саме свято в полї: який глибокий зміст криєть ся за тим простим висловом. Скільки многоважної історії, скільки особистих переживань він замикає в собі. Проминув короткий час та як глибоко змінені обставини!? На щастє змінені вони на краще, та чи сподївав ся хто такого рік тому! Чи дивили ся стрільцї рік тому такими самими очима на се свято й чи такі самі веселі мрії снували? Чи в тих самих сторонах витали їх золоті сни?

Чотири місяцї товкли ся стрільцї вже в Карпатах. Зазнали багато, переважно горя, бо радість, хоч і була, то зникала під перевагою тих нещасть, що на нас валили ся. Декілька разів розпочинали ми офензиву, а в результатї було, що ми опинили ся аж глибоко на Угорщинї, коло Поляни. Се доводило нас до краю. Дотепер ми окровавлювали тільки свої крила та збирали в серцї щораз більше жовчі та зневіри.

Там десь далеко на півночі, за високими, снїгом окутаними горами, жила наша рідня. Та чи жила? Що з нею, як її поводить ся, нїхто з нас про се нїчого не знав, як виїзджали ми, навіть не було часу попрощати ся! Нас тодї обманювано, нїхто не знав, як далеко й на як довго їде, але й ми самі так були настроєні, що в противну, невеселу вістку не були-б повірили. Ах, які ми ще тодї були дїти, як зі співом покидали рідні сторони. Ми були певні, що за декілька днів, найдальше за кілька тижнїв ми знов повернемо в ті сторони, але вже як горді борцї. Будемо знову їхати, співаючи, але в противну сторону, на північ проти клятого ворога! Й тому ми так безжурно заїхали аж у так далекі сторони. З початку, здавало ся, доля нам сприяла: ми не довго забавляли на угорській рівнинї, але одушевлені летїли в грізні Карпати, з запалом в очах, а огнем боротьби в душі, щоби прогнати та розтрощити ворога, що посмів сягнути рукою навіть у наш останнїй куточок, і щоб також наглянути в рідні сторони.

По довгих ожиданнях ми стрінули ся вкінцї з тим ворогом. Та що нам судила доля? Ми мусїли уступати перед ним. Потім ми знову зірвали ся до лету й тут нам знов щастило. Ми виперли ворога з останнїх становищ у Карпатах, зіпхали на рівнину, а й тут не гадали спочивати, але перли дальше перед собою раз побитого противника.

Перед нами була широка рівнина, рідні сторони, далека дорога, велика праця, широкі перспективи, високі мрії. Ми були в молодечім запалї. Та тут знову доля гірко закпила собі з нас. По наших важких успіхах, ми впоєні побідою мусїли завернути, мусїли добровільно, не примушені до того ворогом, опустити ті поля, які ми видерли йому в завзятім і славнім бою, мусїли без безпосередньої причини подати ся назад. Ах, як прикро се нам приходило, як болюче та соромно! Наші серця були переповнені горем. А потім нас доля зовсїм не щадила. Потім ми мусїли подавати ся назад і недобровільно і то щораз дальше й дальше. Під натовпом тих ударів переповнили ся наші серця вщерть болем.

Ми не журили ся вже тими невдачами, ми вважали їх за самозрозумілі. Ми отупіли на них. Ми могли тільки сміяти ся над тим і жартувати, від чого краяли ся наші серця. Ми зжили ся з ролею тих, що засуджені на терпіння. Ми зрезиґнували зі своїх надїй, мрій, ми не вважали за можливе дістати ся навіть до рідних сторін. Ми цинїчно відносили ся до всього: навіть до найбільших святощів. І тільки білими круками були ті, що "contra sрem sperabant", (сподївали ся проти надїї), що задержали давнїй запал і надїї, що піддержували тих. котрі впали на дусї, й жадали видержати.

А боротьба шалїла. Минула давно осїнь, яка одинока мала бути свідком великого траґічного видовища, прийшла сувора зима, та страшна гірська зима, що своїми глибокими снїгами й високими морозами наводила страх на всїх, і боротьба шалїла дальше. А для нас не було анї одного промїня надїї. Ми перестали вже сливе відчувати, ми перемінили ся більше в воєнні машини. І серед таких обставин прийшло Різдво. Серед звичайного ходу обставин звичайний день, який назверх нїчим не ріжнив ся від инших. Так само світило сонце, так само блестїв снїг, так само шумів потік під ледом, такі самі сумні вістки доходили до нас. — Так було на-зверх, але що дїяло ся в наших серцях? Які думки пересували ся через наші голови?

Маленьке порівнаннє того, що є, з тим, що було, наповнювало наші серця безмірним болем і сумом. Недавно, один тільки рік тому від тої хвилї сливе всї з нас сидїли в родинній хатї, серед рідних, дорогих осіб: батьків, сестер, братів, а деякі навіть жінок і дітей, овіяні там родинним теплом і любовю, що так добре дїлає на нерви, розворушені життєвою боротьбою. Тому рік на ту хвилю ми ставали дїтьми, забували журбу, клопоти, а віддавали ся вповнї безжурній веселости, хоч на малу хвильку. То було тому рік. А тепер? Замкнені далеко між високі гори, глибокі яри, понурі ліси, далеко від родини, про яку нїхто не знав нїчого певного, чи ще є, чи має дах над головою, чи не знущаєть ся над нею ворог!? Самітні, а до того ввесь час у працї, часом у величезнім фізичнім перемученню, вічно маючи смерть перед очима, позбавлені зовсїм тої родинної атмосфери, що усмирює навіть найбільші болї, — ми мали святкувати Різдво, те найбільше дїточе, родинне, нїжне свято. Чи не було се болюче, бачити, що звичайна щоденна праця й напруженнє не уставали, не вважаючи на те, що надходило таке інтимне, ясне свято; що ми примушені дріжати від зимна й нервового напруження тодї, як десь инші дріжать від радости!? А що роблять у тій хвилї наші рідні, як що вони живі, чи веселі, чи може гризуть ся так за нами, як ми за ними? І тодї найболючійше виступала туга за родиною, рідними, туга, якої не знало ся в звичайні воєнні днї. Пора немилосердно приневолювала до думання. Та найбільш болїла нас та безвиглядність у наших національних справах. Невже нам не судило ся зазнати хоч дрібки щастя, радости, невже нас вічно переслїдуватиме невмолима Ерінїя? Чи так понуро, тяжко, прикро має бути й на будуче? — Серед таких думок завитало до нас, у глухе гірське сїльце угорської України Різдво. Доля хотїла, щоб перевели се свято між своїми, але те, що ми бачили кругом себе, не наповнювало нас веселими думками... Противно, близька присутність страшної нужди й темноти угорських Українцїв ще збільшувала нашу розпуку. Ми й наше окруженнє, не могли викресати веселости, могла вона явити ся тільки з далеких сторін. І вона прийшла, аж з далекої столицї знад синього Дунаю. Прилетїли розрадою гостинцї жіночого комітету, приїхали відпоручники Боєвої Управи та і принесли зі собою слова розради, надїї. Від них довідали ся ми, що не одинокі ми, не опущені, що крім нас є ще люде, які також борять ся на волю України, що вони не стратили надїї, але думають енерґічно направляти занедбані справи. Довідали ся ми, що поважні чинники розуміють вагу нашої справи та що хочуть вам помогти, тільки треба ще дещо пождати. І хоч деякі з нас у той великий день з прибитими серцями йшли на звичайні стежі, то ті щасливцї, шо зостали ся, з захопленнєм слухали слів розради, які на збірцї цїлого куріня, а потім на сходинах старшини, вливали відпоручники Боєвої Управи. Треба було набрати надїї на кращі часи — й ми набрали її. У нас повстав знову великий запал, тим більше, що надїя, хоч маленька, не опускала нас нїколи й не могла опустити молодечих сердець. Ми могли иа хвилину бути прибитї, але надїї та мрій не могли позбути ся. Коли-ж ми довідалн ся ще, що ми не одинокі, — в нас вибухнув ярким полумям молодечий запал, віра в кращі часи вернула знову. Нам знов усміхнула ся будучність. І тепер ми привчили ся дивити ся далї сміло в очі, не зражувати ся чим не будь, а вперто, просто прямувати до остаточної цїли. Ми вже загартували ся на всї дари долї, ми навчили ся їх терпеливо зносити та ждати. Сього одного дуже важного навчали ся ми, a саме ждати, ждати навіть дуже довгий час і нїколи не тратити надїї. І ми її вже не тратили, але снували золоті мрії. І ми з запалом, з огнем у душі та в очах йшли в дальший бій, кидали ся на ворога й уперто, безоглядно вгризали ся в нього, примушуючи його уступати. Правда, ми полишали по собі кріваві сліди, свідків нашої слави, але ми вже не уступали анї на ступінь перед ворогом. Навіть, як він ішов на нас кількадесятькратною перевагою й хотїв за всяку цїну відкинути нас, ми Маківкою показали, що ми можемо. Серед безнастанних боїв, стелячи через рідну галицьку Україну кріваву стежку, дійшли стрільцї аж до широких подільських степів, перед ворота поневолених братів. Стали там, де думали на початку стати; й там їх захоплює друге Різдво. Друге Різдво в полї! Яка велика праця за собою! Які перспективи перед собою! Які змінені відносини, обставини! Тепер стоять стрільцї, не закинені далеко від родини в карпатські нетри, але серед рідних степів. Тепер їх очі не напружені за верхи Карпат, але в сторону славутнього Днїпра. Тепер у них не слаба надїя на переміну долї й щасливійше завтра, але горда певність у свої сили та святу справу, почуттє задоволення по відбутій працї увільнення рідних сторін від ворога, слава серед чужих і своїх, а також докладні вісти про тих своїх і можність побачити ся з ними! О, як змінили ся часи, скільки пережило ся, як багато навчило ся на будуче! Ми знаємо, що хоч які тяжкі удари завдавала-б нам доля, ми їx видержимо, ми маємо за собою довгий досвід.

На хвильку спинили ся стрільцї над Стрипою, що записала ся в їх історії крівавими, але й золотими буквами, задержали ся, але тільки на хвилиночку, щоб набрати віддиху до далекого лету, до далекої дороги, до золотоверхого Київа. Що перед роком було мрією, стало дїйсністю. Що тепер є ще мрією, може в недалекій будучности стане дїйсністю. Серед таких думок будуть стрільцї святкувати сьогорічне Різдво. Не понурі, чорні, як минулого року, але ясні, веселі, милї в них думи, високі, найгарнїйші думи вояка України.

Де й серед яких обставин святкуватимуть У. С. Стрільцї найблизшого року Різдво?

Відень, грудень 1915 р.

[Вістник Союза визволення України]