В рідній хатї.

(Памяти вістуна Івана Яварського, що погиб у рідній хатї в селі Людвиківцї над Серетом у вереснї 1915 р.).

— Так! То він... Ах, Івасю мій, Івасю... Ти ще живеш? — кричав старий Гнат, обіймаючи свого сина, котрого більш року не бачив уже.

— Що-ж, синку? Ти мабуть голодний? Ходи в хату. От бачиш, люде повтїкали з села, та я не хотїв лишати ворогам своєї батьківщини... Я наче передчував, що ти прийдеш... Чув, що тут наші стрільцї близько. Й ти прийшов... Ну, Йвасику! говори, де був, що бачив?.. Ах! Як давно — давно бачив я тебе... А який гарний з тебе стрілець!... Ти підріс, змужнїв...

— Перебув я, тату, страшну зиму в Карпатах, перебув побідоносний похід з Карпат аж на наше Подїллє... Боже! Як бажав я побачити свою рідну хатку, вас і всїх... Тут і вмирати лекше було-б...

На дворі загреміло та з страшним лоскотом повалило ся на землю. Хата стрясла ся, шибки задзвенїли в вікнах.

— Бють вороги. Може-б вийти з хати, Йвасю?

— Нї, тату. Я не бою ся, привик уже. Сьогодні цїлий день ішли аж від Стрипи. Тяжка дорога. Я збирав останнї сили, щоб дїйти тільки й побачити вас... Товариші перед селом в окопах... Ах, тату, щоб ви побачили, як любо, як гарно жити між нашими Сїчовими Стрільцями... Нїколи не вкучить ся. — Не жаль і вмирати з ними...

Попри хату засвистїло щось переразливо, але так жалібно, що, здавало ся, можна було розріжнити в нїм сумні акорди похоронної піснї...

— Вийдїм з хати, Йвасю. Тут небезпечно.

— Добре, вийдемо...

За хатою, мов страшний звір, завило щось. З страшним лоскотом розлетїв ся угол хати. Оба попадали на землю.

____

Старий батько підвів ся. Лице окрівавлене, мясо висїло шматками.

— Йвасю! Синочку! Ходи, де-ж ти? — питав протираючи очі від крови, котра спливала з раненого-поморщеного чола й заливала їх.

Івась лежав лицем до землї, привалений столом і куснями розірваного угла.

— Що-ж тобі, синку?... Що? Скажи! Ах, він також окрівавлений... Вже не дихає... Боже, Боже! За що мене так караєш?...

Винїс сина на двір і положив на зелену травицю в садї. Йвась лежав, мертвий, з замкненими очима. Відламки ворожого ґранату поцїлили в груди. Кровця барвила зелену травицю...

Схилив голову старий батько на кріваві груди сина й тяжко заридав... Кров і сльози мішали ся разом...

____

У вишневім садку копав могилу. На боцї лежав мертвий Івась з усмішкою докору на устах. Він наче хотів сказати: "Ви вбили мене, та на моє місце стане десять"...

— Так, любий синку. Пан Бiг судив тобі вмерти в рідній хатї. Будеш спочивати в своїм садочку, а я від тебе не відступлю... Ах, сину, сину! Чому так ззарання вмер ти? Ти-ж ще не нажив ся на сїм світї... Щойно усміхала ся тобі сїмнадцята весна життя... Ти мовчиш? Коханий мій, відізви ся хоч раз ще!...

Кинув ся на холодне тїло й гаряче цїлував його. Яму вистелив пахучим сїном, постелив білу плахту на нього.

— Ну, прощай, Івасю! Прощай, любий! Виправляю тебе вже другий раз, та тепер вже на віки... Ти віддав життє за рідну Україну, котру так любив ти над усе. Прощай!

Ще раз протиснув до себе сина й поцїлував.

В темну, глибоку могилу разом з тїлом покотили ся батьківські сльози...

— Спи, коханий, спи! Ти щасливий у Бога. Ти віддав життє за святу справу...

А ти, ненаситний-клятий вороже, вже забагато напив ся людської крови... Пожди! Ще й тобі прийде кінець!...

___

Червоним заревом заходило сонце. Понад селом уносили ся клуби темного диму, а червоні язички поломіни перекидали ся з хати на хату. Гук гармат заглушував усе...

Старий батько лежав на свіжій могилї в вишневім садочку й тяжко ридав... Останнї паруси заходячого сонця освічували його сиву голову й чорні спрацьовані руки... Прощав сина на віки...

[Вістник Союза визволення України]