Нічний напад на Синевідско.

З перших стрілецьких боїв у Карпатах.

Стрілецький вістун Василь Баран, селянин з Чернихова, пов. Тернопіль, середнього росту, кремезний, з темно-русявим волосєм на голові, ранами на лици та без правого ока, — оповідає менї про подїю. Оповіданє його тут передаю. — Андрій Бабюк.

Була середа 28. жовтня 1914 року. День був погідний і теплий. Ми розложили ся табором на площи коло села Дубини, недалеко Сколього. Було нас чотири сотнї, — Барана, Букшованого, Дудинського і Коссака Івана. Також був з нами тодї ще курінний атаман Гриць Коссак. Я стрінув ся з товаришами з мойого села і зачав росповідати про пережиті вже воєнні пригоди. Проче товариство порозкладало собі огнї і гріло ся. Гармати ревіли безнастанно, а їх стрільна перелїтали з свистом понад нашими головами й летїли в ворожий табор. Незадовго сховало ся сонце за гори і землю зачав вкривати вечірний сумерк. З заходу насували ся чорні, густі хмари. Отаман звелїв погасити великі огнї, а порозкладати на їх місце малі, щоби ворог не запримітив нас. Все стихло. Стихли гармати, затих гомін і крики. Мертва тишина залягла цїлу долину, лише Опір шептав свою сумну думу. Була година десята. Товариші поскладали хлїбники під голови і дрімали. Огонь вже погасав. Я лежав на колїнах свойого товариша Лалака й також дрімав. Нараз пронїс ся по всїх сотнях приказ: "Збірка сейчас!" Мигом уставили ся сотнї в чотирокутник. На середину вийшов курінний атаман і звістив нам, що на приказ висших властий мають зробити Стрільцї напад на Синевідско й тим способом вигнати Москалїв з села.

"Робота трудна і небезпечна, — говорив отаман — та треба стояти як мур, бути на все готовим. Не хочу брати вас примусово, лише хто хоче, нехай зголосить добровільно до ceгo дїла. Коли-ж нїхто не зголосить ся, буду примушений брати по черзї з сотень..." Замовк отаман, похилив голову на груди і ждав відповіди. Хвилю була мовчанка, а відтак зачали виступати з рядів Стрільцї і записувати ся. Я записав ся також. Коли вже не зголошував ся нїхто, сказав до нас отаман:

"Ідїть! Котрий ляже з вас, то знайте, що віддав житє на славу України, а котрий поверне, буде нагороджений срібною медалю!"

По вечері приказали всїм зголошеним ставати в ряди. Нас подїлили на віддїли. Віддїл, де находив ся я, був під проводом четаря Струхманчука. З заложеними баґнетами на крісах розійшли ся віддїли, кождий в свою дорогу. Наш віддїл завернув з гостинця на право і долиною Опору посував ся тихо, без найменшого шелесту все вперед. Ніч була така темна, що на крок не видно нїчого. Вітер сердито завівав та бив дощем в очи. Нараз десь далеко від нас почули ми крик російського вартового: "пастой" і в тій хвилї заторохкотїв машиновий крїс, а кулї засвистали понад нашими головами. То якийсь инший віддїл стрінув ся з ворогами. Ми зараз розбігли ся в розстрільну і полягали на землю. За хвильку прояснило ся небо й недалеко зачорнїли ся перші хати Синевідска.

— Стій! — рознїс ся острий але тихий приказ четаря. — Окружити першу хату!

За хвилю виконано приказ. Двох стрільцїв стояло на містку коло дороги, я стояв коло перелазу, від котрого вела стежка до дальших хат, а трох стрільцїв з четарем зачали будити господаря. Від перестрашеного господаря довідали ся ми, що Москалї кватирують аж за зелїзничим шляхом. Четар вибрав пятьох стрільцїв і під проводом вістуна Грималюка вислав як передню стежу вперед. Прочих 35 людий з четарем вступило до тартаку, щоби провірити, чи в нїм нема ворогів. Я був призначений на стежу. Щасливо, без жадних перешкод перейшли ми зелїзничий шлях і зближили ся де першої хати. В хатї світило ся, а на дворі перед нею вела ся тиха розмова. В тій хвилї позаду нас дали ся чути тихі кроки. Ми всї звернули ся в ту сторону, а наш провідник крикнув:

— Стій! Хто йде?

Хвиля мовчанки... Тишина була така, що кождий чув, як серце в грудях било ся. Нараз з гуртка незнаних людий, закричав хтось:

— Кидай оружє!

Тепер пізнали ми, що се Москалї, тому замість відповіди сипнули ми сальвою на них. Між нами і ними зачала ся запекла стрілянина. Вистріли греміли безперестанно, а огонь з крісів освічував вулицю. По кількох вистрілах почув я, що щось страшно впекло мене в праву ногу і рівночасно стерпла лїва рука. Нараз роздав ся сильний гук, так, наче би менї хтось вистрілив коло уха і я перестав дивити ся правим оком. Більше не глянув я ним на світ божий вже нїколи. Безпритомний повалив ся на землю... Зимний дощ освіжив мене, одначе встати я не міг, тому лежав неповорушно. В тім почув я кроки, що зближали ся до мене. Я задержав в собі віддих й лежав як мертвий. До мене при ступило кількох людий, взяли кріс і хвильку надслухували наді мною. Потім один з них копнув мене ногою так сильно, що я опять зімлїв. То були Москалї.

За хвилю пробудив ся я, але вже було тихо, лише дощ шумів і вода хлюпала по калюжах. Я зібрав всї свої сили, з тяжким трудом підвів ся й спер ся на пліт, зовсїм слїпий. Надармо протирав очи, надармо силував ся отворити їх. Темний і обезсилений посував ся я здовж плота, незнаючи сам куди. Незадовго зійшов в долину, та тут опустили мене сили і я з розпукою в серци упав на мураву, очікуючи помочи, або... смерти. Нараз почув я недалеко скорі кроки. По мові пізнав, що то наші. Підвів голову і ледви чутно крикнув:

— Товариші, возьміть мене, бо я ранений!

Зараз прибігло до мене двох товаришів, взяли мене на руки, та занесли до найблизшої хати. Тут віддали мене господини, а самі скоро відійшли. Нічний напад не вдав ся, бо Москалї були приготовані на те, тому всї віддїли були примушені опускати село.

Господиня дрожачою рукою обмила менї рани, а господар з сином позавивали їх чистими платками, перебрали в своє білє, запровадили в другу хату, де положили мене на постїль і накрили своїми плахтами. З умученя заснув я твердим сном. Рано пробудили мене гарматні вистріли. Я не міг довго пригадати собі, де знаходжу ся, але біль чотирох ран пригадав менї все. Куля вибила менї око, друга перелетїла через уста й вибила чотири зуби, третя вцїлила в лїву руку, четверта в праву ногу.

Незадовго внесла господиня теплого молока й зачала мене годувати. Менї мимоволї покотили ся сльози з одного ока по напухлім лици, бо я нагадав собі рідну матїр, далеко під кнутом клятих ворогів. Господиня, побачивши, що я плачу, заплакала й собі... В протягу години випив я горнятко молока, хотяй більше було під мною, бо я пив лише те, що міг захопити язиком.

В полуднє прийшов до мене товариш Козлинський та потїшав мене як міг і передав від четаря Струхманчука 5 корон на прожиток. Так пролежав я чотири днї в великім болю та трівозї, майже всїми опущений. Господарі повтїкали були з хати і лише ночами закрадали ся та годували мене. Москалї були дуже близько. Думав я, що вже нїколи не вийду з тої матнї, й здавало ся менї, що ось-ось прийде смерть та урве нитку мойого житя, або прийдуть вороги й возьмуть з собою... Я волїв був вмерти, як попасти ся в їх руки.

Та Господь хотїв инакше. Дня 2. падолиста, скоро світ, перелетїла селом козацька стежа і стало знов тихо. Аж коло полудня заскрипів в дверех ключ і в хатї стануло двох австрійських санїтетів. Були се Ромуни. Один розумів по нашому. На їх питаня відповідав я потакуванєм, бо говорити не міг. Вони перевязали мої рани, положили на ноші і хотїли відходити. Тодї приступив до мене господар і господиня, подали менї руки, а я мовчки подякував їм за опіку, й санїтети понесли мене до своїх возів за селом. Незадовго відвезли мене до Сколього, а відти зелїзницею поїхав я до столицї Угорщини...

[Дїло]