За якийсь час вернули обоє до свого рідного містечка. Він спочив на тому самому цвинтарі, на якому присягав їй досмертну любов, а вона все відвідувала його, та клала на його могилу запашну квітку конвалії.

Непривітного осінного дня в таборі Б. рівно о десятій годині рано покликали інтернованих та сповістили їх, що деякі мають вийти на волю. Між "щасливими" находився і Василь Вишенський.

Мало хто її бачить, — а всї чують, як іде. Не є вона та добра і благодатна, що замикає очи на вічний солодкий сон стомленому працею батькови родини. Не та лагідна маги, що смертним покривалом накриває лице чоловікови, який не здїйснив своїх мрій. Не та наша весела, українська смерть, що гуляє по "тихих уквітчаних" сільських цвинтарях... Се инша — брутальна звірська смерть. Лиш той, хто "має очи", побачить її — як лїзе проклята по наших богатих подільських полях, та смієть ся ревом ґранатів і шрапнелїв, що падуть між окопи, гуком бомб, які відбирають житє безневинним людям.

Гарний був день 19. сїчня 1916 р. Білим покривалом прикрив снїг нашу подільську землю, що поморщена окопами та з'орана кулями — поклалась до зимового сну, нервового та неспокійного, бо раз-у-раз перериваного гуком стрілів гарматних та крісових. На дворі був добрий мороз. На безхмарнім небі світило ясне сонце і його промінє грало брилянтами на білому снїгу, горіло полумям на хрестах церков та на шибах бідних, сїльських хат, які опущені людьми й обдерті, з розваленими коминами і стінами вражали безмежно прикро людську душу...  

Образок з сїльского житя