(Кіш у ночі. Початок працї над ранком. Снїданнє. Збірка. Піснї старих і нових стрільцїв. Вправи. Ранок в селї. Кошові канцелярії. Про вірний віддїл. Завзятий Гуцул. Стрілець з поля. Новобранець-дитина. Батько одинака. Несподївана вістка. Дивний супокій. В путах суму й долю. Стаційна й сотенна управа. Поворот з виправ. Обідня пора. Нова збірка та вправи. Вільні хвилї й використуваннє їх. Молитва й поклик. "В службі пєс". Ніч. Машина з людей).
Трівожно мерехтять зорі на мутнім осїннїм небозводї, одні погасають, другі падуть у воздушні безвісти, инші яскріють, якби роздувана вітром головня. Осїннїй холод приклонює останні стебла травицї до землї, силою підїдає їх животїннє, зазначує своє пануваннє сивавим інеєм по полях. Дерева з безлистими галузками маячать, як нічні марева, й сумують — тужать за недавнїм веселим життєм у зеленї. Сумують тихим-нечуваним плачем, як людські істоти, що живуть недалеко них, за своїм колишнїм кращим життєм... Білявою мрякою прикрита глибінь Днїстра, нїби срібний—великий щит, що хоронить від усього злого старого Славутицю. По однім його боцї спить мертвим сном село й видаєть ся темною хмарою, що відірвала ся від цїлости у висотї та впала на землю, по другім непроглядна рівнина заросла буйним бадиллєм бодяків. Нa нїй форкають конї й вискублюють останки трави, встеленої холодним інеєм...
Півнї проголосили недалекий день. В кількох місцях мертвої тиші села заяснїли слабі луни. Се стрілецькі кухарі взяли ся до працї. Година третя. І знову та сама тишина, хиба час від часу чути глухе стуканнє, то кухарь рубає дрова, бо недостало йому. Минає хвиля за хвилею, понуро-сїро... Шумить таємничо луг над Днїстром, витає день своєю незрозумілою молитвою, повною тайн і бажань, а може виспівує пісню прокляття на недалеку зиму, гнобительку його повного чару життя... Тишину прорізує переразливий свист один, другий... Чути його в однім кінцї села, потім в другім, по серединї, в кождім закутку. То знак, що спати вже досить, годить ся брати ся до працї... За кілька хвиль по всїх вулицях чути голосний бренькіт полевих фляшок, звук котрих зливаєть ся в одну гармонїю й видаєть ся дзвоненнєм розбитих дзвонів у старім зруйнованім замку. Кожда сотня простує до своєї кухнї. А кухня — се невеличке похиле піддаше з дощок на чотирьох стовпах, з столом під ним і рівчаком по серединї, повним червоної грани та палаючих полїн, що огрівають великі казани з їдою. На однім з стовпів прибита таблиця з написю, якої сотнї кухня та скільки побрано харчів з маґазину на цїлий день.
Кухарь, в темнім—потовщенім одїнню, з червоними від диму очима, стоїть коло здоровенного казана й великим черпаком наливає чорну каву в посудини стрільцям, що понуро—тихо ступають гусаком вздовж. Зорі гаснуть, стає темнїйте нїж передтим, холодний вітер хвилює воздухом і морозить—загартовує огріте в ночі тїло молодцїв. Снїданнє триває коротко. За пів години нові свисти, повільні—довші. З хат і стоділ висувають ся стрільцї в повнім однострою зі збруєю. Кождий знає, куди йому йти. Збірки в ріжних частях села, ріжних сотень. Сотенні писарі перечитують списи, записують хорих до лїкарських оглядин, инших до сотенного звідомлення1. Сотник походжує попри сотню й завзято курить папіроску та з холоду затирає час від часу руки. На дворі яснїйше, день близько. Село будить ся поволї, чути скрипіт журавлїв, дверей, воріт. Десь на далекім кінцї села, де розтаборила ся "стара война", лунає аж під небеса весела-охоча пісня про "дївчину як калину, що стояла коло млина й хлопцям візок поломила". В другім кінцї новобранцї придавленим—понурим голосом співають тужну пісню про стрільця, котрий просить товаришів, щоб як поляже на чужинї, "занесли 'го в Галичину, де родив ся, хай там згине"... Темну ніч проганяє сїра поява дня, випирає її у безвісти й володіє гордо світом, відкриває заслону й заставляє людей до працї. Сотенні дижурні відводять хорих до кошового приюта2 до лїкарських оглядин, сотнї відходять під такт піснї походом на плоту вправ. Тут приписана рання руханка, звідомлення, потім вправи, розстрільна, приступи. Одним пригадує воно недавнє життє в полї, инших приготовляє до нього. Сїчова музика грає під такт роботї, а її звуки котять ся непроглядною надднїстрянською рівниною далеко й гублять ся десь там, де синїє пасмуга Карпат... Отамани на конях наглядають, показують і справляють у дечім.
З Днїстра підносить ся мряка й осїдає повільно по берегах, виповзує як гадина на рівнину та стелить ся нею, потім підносить ся в гору та зливаєть ся — гине у яснім—невиднім воздусї. Небо вкрите отяжілими—сивавими хмарами та ними надає більше попурости й таємної поваги новому дневи. Сонце, заховане десь глибоко за їх хвилями, борикаєть ся з неволею та своїми проміннями стараєть ся видістати ся на світ.
Село повне життя. Малі пастушки женуть худобу на стернища, дївчата й молодицї їдуть у поле возами, инші їх гуртки з санами й лопатами йдуть копати бараболї. Крізь соломяні дахи хат добуваєть ся темно—білявий дим, в инших виходить він дверми цїлими клубами. Канцелярії Коша, почтовий уряд і сотенні управи починають урядувати. Перед кошовою управою відбирає отаман звідомленнє від інспекційних орґанів, вислухує бажання стрільцїв, що прийшли до нього. В провірній (евіденційній) канцелярії записують стрільцїв, що прибули нічю, списують з ними зізнання за час неприсутности в Коші до головної книги, видають їм листки на харч і до лїкаря. Инших записують і придїлюють до віддїлів на основі лїкарського зізнання. Затягають в реєстр Сїчових Стрільцїв здатних новобранцїв. Входить середнього росту стрілець, з обпаленим і шрамами покритим обличем, на котрім снуєть ся біль і пригнобленнє. Сїре одїннє брудне, з слїдами днїв терпінь у підземних норах у полї, ковнїр розшарпаний, подїравлений, на лївих грудях блестить медаля хоробрости. Здоровить по військовому й подає білий листок.
— Приїхавим з шпиталю, то й мендую ся — говорить.
Записують його походи, він оповідає.
— "Бувим слабий та й вернув си знад Золотої Липи тамтого року та й відпочівав трохі в кадрі. Потому замендував си в мартї в поле та й відійшов з сотнею над Стрипу. Сидїлим там довго, аш йик прийшов наказ, то зробилим "рікцуґ"3 під Бережани. Перші "анґріфи"4 перебувим щісливо а в других, то є третого вересня, бивим си таґжи. Йик відбили стрільцї отамана Лесняка з неволї, післав мене четарь на "Фербіндунґ"5 з двома рекрутами до другого курінї. Йшлим лїсом. За нами зачєли бічи Москалї. Ми дали сальву одну, другу, трету. Але шо? Нас трох, а їх зо двацїть. Нестало нам "патрон"6, то зачєлим метати "гяндґранатами". Упало їх богато від них, але їм прийшла поміч. Нас обступили. Я обганєв си йик від осий крісом, але знеміг си, увєв дужи. Відобрали від нас кріси та й запитали, а "какого полка"? Один стрілець сказав, що з українського-стрілецького. Тоди російський офіцир з заду стрілив минї з бровнїнґа в голову. Адї, отут пішла куля, через ковнїр в голову, але на щістї тільки попід шкіру та урвала кавалок вуха.
Мене обіллєла кров і я впав без памнїти. Йик пробудив си то вже у шпиталю. Росказували, що стрільцї злапали усїх тих Москалїв, шо були обступили нас. І офіцира видївим того в шпиталю в Бережанах. Така мнї злість була взєла, шо був бих порізав 'го, але сконає борзо, бо пробитий був в трох місцїх баґнетом. Не подобало ми си в шпиталю, то й замендував си до кадрі, хоть шйи ни вігоєний доста"...
Входить другий стрілець, марний і сухий. В повнім узброєнню, з крісом, баґнетом і лопаткою та кинджалом на поясї.
— Вертаю з поля, кашляю кровю та й ослаблений, прийшов на відпочинок.
Записують його й радять, де має йти.
Через відчинене вікно показуєть ся чорний капелюх, а рами обхоплюють дрібні рученята.
— Панї! — говорить тремтячим голосом на дворі, бо облича не видно. Запишіть мене до стрільцїв...
— Та ти малий, навіть не видно тебе — говорять йому.
— Е, малий, але дужий! Маю вже на шіснадцятий...
— А маєш від тата позволєннє?
— Я не маю тата, тільки маму, але вони менї позволили. Ми бідні, то вони сказали, як маєш йти тиняти ся по службах, то йди до стрільцїв, може більше тим поможеш. А я все вмію робити, забитий від малого до всього, дужий... Я тільки прийшов зголосити ся, а завтра прийду, бо маю ще мамі хату сніпками полатати, бо вітер гет порозшивав її...
— Йди та принеси на папері з громади й від мами позволеннє, а коли лїкарь узнаєть тебе здатним, зостанеш ся в нас...
— Та я дужий, все вмію робити й верну ся завтра, лише хату полатаю мамі... — жебонїв утїшений, відходячи.
За столом похилені над книжками й паперами сидять канцеляристи та роблять назначену роботу. Чути тільки шкробаннє пер по папері й час від часу короткий запит котрогось з них до провідника канцелярії, молодого підхорунжого.
У двері стукає хтось тихо раз, другий, третїй.
— Прошу!
Відчиняють ся повільно двері та всуваєть ся похилений селянин з відкритою — сивою головою. У білій плахтї, великих запорошених чоботах, з вербовою палицею в руках. На лицї заклопотаний і збентежений. Кланяєть ся низько кілька разів коло порога й тремтячим — старим голосом вистогнує:
— Славайсу!
— На віки слава Богу! Що скажете, батьку?
— Син... син мій Василь... Замельдував сї ще спершу та й вістки не маю дотепер. Довідавєм сї, що ви недалеко і прийшовєм звідати ся за него. Недалеко йти, дві милї... Запомоги беруть люди за своїх, а я нїт, бо віт та й писарь казали "посвядченє" принести. То просив бим, за ґрейцїр трудно тепер, а треба його всюди... Стариїм, робити негоден, треба наймити, а тут так трудно за ґрейцїр. Він... Василь, робив усьо, а тепер война, пішов боронити край, замельдував сї сам з охоти, ще спершу... Одногом 'го мав...
Молодий десятник спитав про назвище й пошукав у книзї. Довго-довго не відводив очей від сторінки, на котрій було вписане імя й походи сина дїдуся. По його обличю перебігла болюча усмішка, похитав повільно головою, піднїс чорні—блиску чі очі, повні суму й невідрадного жалю, та думав довго. Видко, боров ся в душі.
— Ваш син... Василь — почав звільна. — Ви Юрко...
Старий притакнув урадувано.
— Вступив до стрільцїв з початку війни, пішов у поле в Карпати й... — пристанув, глянув на старого, але таким жалісним поглядом, що старий аж захитав ся, обтер вуса та ждав дальше терпеливо.
— ...Пішов у поле та в осени 1914 р. на горі Ключ у "штурмі" по... ляг... — звісив голову безвладно й дивив ся без думки на білу сторінку книги й сїрий рядок, що оголошував смерть одинака.
— Га! Божа воля... — сказав старий спокійно, але більше зміненим — тихшим голосом. Бог дав. Бог взяв... Один був у мене і чемний, послушній... — сльози батьківського жалю й розпуки покотили ся по густих зморшках, упали на долівку й розбили ся. — Мусїв боронити край... Якби не він і богато инших, то я до сьогодня був бим під Москалем... Божа вола! Правда мусить взяти верх...
Не треба менї вже запомоги, на що? Вона пекла би мене, загнала би борше до гробу... Він усе нагадував би си менї... Бувайте здорові, пани, тай вібачєйти за турбацію... Пішов бим й я ще на войну з вами, але сили барткувати cї7 уже нема... Старість не радість...
Бувайте здорові та й будьте вібачні... — вклонив ся, вийшов і аж на дворі накрив голову, обтер рукавом очі й пошкандибав дорогою, нові дві милї до дому...
А в стрілецькій канцелярії стало що тихійше. Серця били сильнїйше, в очах стояли сльози, а над усїми взносила ся невидня хмара суму й жалю... На дворі цвірінькали воробцї, синицї й жовтобручки, але чомусь такими дивними голосами, що вони видавали ся радше квилїннєм душі, яка ночами покутує і просить в людей прощення...
У стаційній управі також, як і в кошовій та провірній, рух. Видають розпорядки, полагоджують ріжні справи. Прикази дістають менші сотенні канцелярїі, передають сотникови, той, або сам залагоджує або передає четарям. Година одинадцята. Сотнї вертають з вправ. Помучені стрільцї йдуть повільно, отяжіло, та не зважаючи на се, вириваєть ся з соток грудей могутня—бадьора пісня:
Ой, видно село, широке село під горою,
Ой, там ідуть стрільцї сїчові до бою...
Хлопцї-ж бо то, хлопцї, як соколи...
Сурмач у вільних хвилях від піснї витягає тонко на трубцї свою походову мельодію. Стогне земля від однотактового тупоту ніг, підїймаєть ся курява по дорозї... А пісня лине дальше, то про "стрільцїв, що йдуть до бою", то "про Катерину, що колише дитину" й "дївчину, що візок поломила''. Сотнї розходять ся у свої части села.
Обід тягнеть ся довше й по нїм спочивають стрільцї до другої години пополуднї. Точно о другій сурмач скликає на збірку. Збирають ся, як рано, та знову йдуть на вправи. Вільна від них тільки сотня виздоровцїв8 і висудцїв9. З вправ повертають о пятій пополуднї. По всїх сотнях читають денний курінний (кошовий) і сотенний приказ та роздають почту. По вечері стрільцї проходжують ся по просторій вулицї або понад Днїстер, ідуть на мале "ушанованнє"10 до стрілецького базару, посвячують той час на читаннє часописей, залагоджуваннє переписки і т. п. Перед девятою ввечері трубить сурмач "молитву", а точно о девятій "зазив спати", і кождий, хоч нерадо, йде спати, бо стрілецька жандармерія або варта невмолима, приловить по девятій на вулицї, то мусить ся спати на вартівнї, а рано до звідомлення та в "Іванову хату". Стрілець говорить: "В службі я цес!" і то правда. Виконує її солїдно.
І знову на мутнім небозводї появляють ся зорі, село обсновує таємничий спокій, Днїстер прикриває білява мряка, як сріблистий щит, а луг відмовляє вечірню молитву. Усї сплять, відпочивають, одначе в разї потреби на поклик трубки сурмача, стає все на ногах і за кілька хвиль готове до відходу. Війна зробила з людей машину...
Кіш У. Сїчового Війська на днїстрянських низах.
28 вересня 1916 р.
1 Звідомленнє — pапорт.
2 Приют — шпиталь.
3 pінцуґ — відворот.
4 анґріф — наступ, битва.
5 фербіндунґ — полученнє, лучба.
6 патронат — набої, кулї. Усї уживані нїмецькі слова перейняли стрільцї неінтелїґенти від війська.
7 барткувати ся — бороти ся.
8 виздоровцї — реконвалєсценти.
9 висудцї — призначні до гіперарбітру.
10 ушанованєм звуть стрільцї гостину—забаву.
[Вістник Союза визволення України]
15.10.1916