Як розказували менї, так розкажу і я. А розказував менї прапорщик одного з наших галицьких полків, що в переїздї на відпустку вступив до мене. А думаю, що сама подїя правдива, бо оповідач є по званю ц. к. судовий авскультант, свідок зовсїм достовірний.
Де се воно дїяло ся, сього оповідач менї не сказав, бо се війскова тайна, досить, що на італїйськім фронтї.
Насамперед краєвид, серед якого збула ся подїя.
Стрілецькі рови і то висунені найдальше. Та не такі рови, які можна ще і нинї бачити у нас в Галичинї по відходї російських війск, а виковані у твердій, камінистій почві. Дві три години довбає вояк в камени, заки видовбає таку дірку, що може вложити в неї динамітовий набій. Закладає люнт, запалює, відходить на кількадесять кроків і жде вибуху. Діждав ся. Розлягає ся по горах відгомін вибуху. Здає ся, що розпаде ся цїла скала, а то вирвало тільки каміня, що навіть собака не мав би де сховати ся. Сїдає і довбає знова. Довбає день, два, три, довбає їх сотка, тисячка і по тижневи роботи може віддїл знайти захист перед ворожими кулями.
А вже найвисший час, бо італїйські стежі вже пронюхали, де наші війска обсадили узгірє.
І свищуть кулї та клапають по твердих скалах, мов би хто шкіряною пацкою мухи бив по стїнї. В тїни 35°С. Та наші привикли до сього. Сидять в ровах. Знають, що приступом годї взяти ворожі рови, хоч вони не дальше від наших, як на пятьдесять кроків. В день видно як на тарели, а в ночи то ще лїпше, бо і наші і Італїйцї освічують рефлєкторами цїлу збіч, що і воробця побачив би, не то чоловіка.
Та годї прецїнь так стояти одні проти других, Бог вість, доки. Тому одні і другі пробивають тунелї під землею. Хто борше зможе пробити підземний перехід на яких кількадесять кроків і заложить міну, сей здобуде ворожий рів і перенесеть ся до нього.
І мужва кує, день і ніч кує. Змінюють ся що кілька годин, а робота хоч пиняво, все йде наперед. Нїхто не лїнуєть ся, бо кождий знає, що: не зроблять сього наші, то зробить ворог, а тодї і не опамятаєш ся, як вилетиш у воздух, звідки вже простісенька дорога на той світ. А воно так ще хотїло ся би пожити...
В нашім рові настрій як найлїпший. Самі свої, Українцї. Хоч полк нїби не наш, себ-то не галицький, та в нїм звиш 50% Українцїв. Така вже наша доля... Комендантом компанїї поручник Українець, комендантом віддїлу прапорщик Українець, а ще до того оба з одної ґімназії. Поручник се студент прав, прапорщик ц. к. авскультант. Лазять по рові з одного кінця на другий, заглядають до підземного тунеля, мірять що години, кілько викували, чи ще далеко? Ще яких десять кроків треба копати. Ануж Італїйцї вже близше наших ровів?... Стоять мов на вульканї, кождої хвилї можуть сподївати ся вибуху ворожої міни. Та і до сього привикли.
"Наньку" — каже прапорщик — "страшні нуди. Коби вже раз який приступ".
"Пожди" — відповідає поручник — "ще і сього засмакуєш. Ось завтра може підложимо міну, то і змінимо помешканє. Може у новім буде троха веселїйще. Але справдї нуди, ходи, заграємо пікета".
Пішли, сїли у фрамузї, викованій в одній стїнї рова, де була приміщена лежанка для панів офіцирів, виняли карти і стали грати.
А над їх головами бзикають кулї та клапають об скалу. Їм байдуже. Сї ворожі кулї, то не для них, а до тих, що в задних ровах, що поховані поза скалами, та й не із найблизшого ворожого рова, а із тих, що також поховані за скалами з противного боку. Вони то слїдять, чи хто з наших не виставить голови ізза скали. Наші роблять те саме. Час від часу чути з італїйського боку: "Mama mia!". Се наша куля замість в скалу, поцїлила в вояка. І на наших задах чувати такі самі голоси в ріжних мовах. Бувають і в українській... Та щож? Се війна.
Та наші товариші сидїли супокійно, вони у найпершім рові. Нїхто з вояків не сміє показати голови, бо знає, що ворожа куля знайшла би її сейчас. Тільки час від часу висуваєть ся понад рів періскопа та по кількох секундах ховаєть ся. Часом де встигне. Забреньчить шкло, поцїлене ворожою кулею, а з уст глядача вирве ся проклін на адресу італїйських лязаронів і на сїм кінець.
Товариші грали в карти. Карти хлапали (з них можна було витопити чимало товщу) на якусь перевернену пачку, кулї бзикали у воздусї та клапали в сусїдні скали, здалека доходив глухий відгомін молотів, що пробивали тверду скалу.
В тім почув ся якийсь зовсїм новий звук. Якийсь такий тонесенький, милий, зовсїм відмінний від тих, до яких привикло вояцьке ухо. Мовби хто смичком потягнув по струнї скрипки.
Поручник, що підняв гору руку з картою, задержав її, прапорщик глянув на него питаючо. З його уст вирвало ся слово: "тихо", хоч зовсїм безпотрібно, бо товариш не говорив aнї слова.
"Чуєш?" — питав прапорщик свого товариша — "що се таке?"
(Далї буде.)
[Дїло, 09.08.1916]
(Далї).
Оба задержали в собі віддих. Се мусить бути щось над надзвичайного, може знова якийсь новий винахід воєнної технїки?
Вояк привик до звуків куль всїлякого рода. Він вміє розріжнити, чи се куля з машинового кріса, свого чи ворожого, чи із звичайного кріса і якого, чи з револьвера? Але сей звук?..
Ще не вийшли наші товариші із першого зачудованя, коли звук повторив ся в-друге. А такий якийсь приємний, що аж за серце хопив, тільки вже значно голоснїйше, як першим разом. Значить, зближуєть ся... Сього було досить для поручника. 3вyкy не можна маловажити. Поручник відповідає не лише за себе самого, а за цїлу компанію. Він мусить провірити, що се таке?
Встав, в руки періскопу і обережно висунув її понад край рова. Прапорщик дивив ся на него мов в образ.
"Що бачиш?" — питав. "Нїчого" — відповів поручник, "нї живої душі".
В тім в третє дав ся чути той сам голос, вже прямо над їх головами. Поручник відскочив від періскопи, а прапорщик хопив його за руку і спитав:
"Чуєш?"
"Я подивлю ся без періскопи" — відповів поручник.
"Періскопа не займає цїлого терену, годї зорієнтувати ся".
"Нї, пожди" — каже прапорщик — "я гляну".
Та поручник не ждав, він же ж комендант. Висунув голову на край рова і по секундї сховав назад.
"Сильвестре, та се кітка" — сказав.
"Кітка? Ти збожеволїв. Та звідки тут взяла би ся вона?"
"Не знаю" — відповів поручник. "Жовта кітка з чорними плямами".
Коли би був сказав, що над ровом стоїть цїлий ворожий полк, сотня пушок, тільки ж лїтаків та инших воєнних знарядів, то небув би так счудував своїми словами прапорщика, як тим одним словом: "Кітка".
Кітка серед тисячїв куль, між двома ворожими ровами, віддаленими від себе не більше, як 50 кроків, на голїй, окопистій рівнинї, розпеченій горячим сонцем полудня? Кітка! домашня кітка, що любить так безнастанно плентати ся попід ноги в хатї, на теренї, пооранім шрапнелями, на якім в проміни що найменше одної милї нї одної людської оселї, хиба румовища? Кітка? Алеж се хиба — Дух святий при нас!
Коли-би її був побачив наш простолюдин, то зовсїм не треба би було дуже дивувати ся, наколи би був подумав собі, що се якась нечиста сила, тим більше, що йшла від Італїйцїв, які своїм виглядом, криком та віроломством так дуже мають в собі щось "нечистого".
Та наші товариші не були з тих.
"Сильвестре" — сказав поручник — "треба її закликати", і в його очах заблестїло щось мов роса. І оба команданти стали "кіцькати", як тільки уміли найнїжнїйше. Забули, що се прецїнь італїйська кітка, що не розуміє по українськи. Та нїчого! Котяча мова має здаєсь в собі богато і есперантської, бо ледви кілька разів почув ся з рова голос "кіць, кіць," коли над берегом показала ся котяча головка, що цїкаво заглядала в низ. Поручник простягнув руку; кіточка не втїкала, а з тихеньким "мяв" дала взяти ся до рова. Поручник взяв її на руки, легко, легесенько, мов би не знати яке нїжне сотворінє, став гладити по шерсти та приговорювати такими ласкавими словами, як би держав у своїх руках ручку дорогої судженої. Прапорщикови стало заздрісно. Він приступив близше і став собі гладити шовкову шерсть кіточки, добираючи як найнїжнїйших слів та складаючи уста мов до поцїлуя. Було там і "моє коханє" і "пестїйко" і "ясочко" і "міцуню" і цїла скаля пестотливнх висловів, в які так богатий дїточий лєксікон. Та тільки дивне, що сих слів добирав "прапорщик", що від початку війни стоїть на фронтї, а ще більше, що се один з тих, що самі зголосили ся до війска ще першого дня мобілїзації. Хто був би глянув з боку на сих двох жовнїрів, як вони пестили малу кіточку, як добирали слів, щоби висказати свої почуваня супроти неї, сей нїколи не повірив би, що вони завтра з найзимнїйшою кровю велять запалити міну, яка розірве в куснї може і кількадесять здорових молодих людий. Чимраз низше схиляли ся голови обох молодих людий над кіточкою і здавало ся, що кождий з них з приємністю зложив би поцїлуй на її головцї. Може кождому з них прийшов на гадку домашний приятель дїточих лїт, з яким так любили бавити ся, бо хто з нас не мав свого котика, коли був дитиною? Хто з нас не мав подрапаних рук або і лиця?
А кітка вигідно розложила ся на руках пана поручника, терла свою головку о його блюзку та стала говорити "пацєр". Була як у своїх добре знакомих.
"Сильвестре" — промовив поручник — "може маєш дати їй що їсти?"
"Їсти?" — відповів прапорщик — "а щож би? Менаж прийде аж в ночи, а комісняка чейже не буде їсти.
"Ану дай" — сказав поручник.
(Конець буде.)
[Дїло, 10.08.1916]
10.08.1916